Онуки наших онуків

Східний берег Австралії відокремлений від теплого Коралового моря довгою вервечкою коралових рифів. Цей природний бар’єр, створений за віки дрібними живими істотами, приймає на себе перші грізні удари океанського припливу.

Удень тут жарко, сонце пече нещадно. Повітря вогке і задушливе; легкі пориви вітру не дають полегшення. Зате ввечері легкий бриз,

який дме з берега, доносить до островів аромати тропічних квітів, гіркуватий запах моря, а разом з ними і життєдайну прохолоду.

Над одним із таких коралових островів, недалеко від тваринницької ферми, де працювала Аня, було споруджено велику баню, обтягнуту напівпрозорою міцною плівкою. На острові спорудили спеціальну повітронадувну станцію, яка мала регулювати склад повітря під банею, збагачуючи його вуглекислим газом, а також автоматично підтримувати визначену температуру і вологість повітря, зменшуючи чи збільшуючи їх у разі потреби. Неподалік на материку було зведено триповерховий будинок для тих, хто мав провадити спостереження за тваринами й рослинами з Венери.

Нарешті ж то ми поскидали скафандри просто неба і пожадливо вдихали свіже повітря Землі. Може, з незвички, а може, від радості у нас злегка паморочилося в голові.

— Ех, та й гарно ж тут! — увесь час вигукував то один, то інший. — Погляньте, яке сонце! А повітря! Море! Небо!

Тільки одна обставина затьмарювала нашу радість: у нас почався десятиденний карантин, і до нас, мов до зачумлених, не пускали жодної людини, котра не пройшла спеціального курсу щеплень. Доводилось задовольнятися розмовами по телефону, телевізійними передачами, а ми так скучили за людьми, що нам цього було вже недостатньо.

Наших тварин ми перевезли на атол, в «куточок Венери».

Увага всіх була прикута, звичайно, до Астронавта. А той досить швидко звикся з незнайомою обстановкою. Опинившись під склепінням, він принюхався, відчув знайомий запах вуглекислого газу, чхнув кілька разів, протяжно заревів і, скоряючись могутньому інстинктові, бігцем кинувся до води. Ніхто його не вчив плавати, ніколи він не бачив, як це робили його родичі на Венері, та зразу ж відчув себе в рідній стихії і, заревівши від задоволення пірнув кілька разів з головою у воду та запрацював дужим хвостом.

Понад краєм лагуни ми висадили привезене нами насіння різних рослин.

Після цього ми знову розділились на групи, щоб закінчити звіти про виконану нами велику роботу.

А тим часом під прозорою банею на острові творилися чудеса. Ми не вірили власним очам: тільки вчора висіяне насіння рослин за один день проросло, вигналося більше ніж на метр заввишки і тепер красувалось понад краєм лагуни, плавно похитуючи своїм соковитим широким листям.

— Неймовірно! — вигукнув Гапек.

— Факти — вперта річ, — заперечив йому Анрі Ламель. — Наші папороті показали рекордну швидкість росту, в декілька разів більшу за бамбук.

Ми пильно оглянули молоді рослини. Вони у всьому були схожі на дорослих, тільки листки їхні ще не мали спор та кисневі мішечки при основі листків ще були порожні: на створення запасів кисню та появу спор часу потребувалось більше, аніж на ріст самої рослини.

Коли на одинадцятий день нам оголосили, що скінчився карантин, усі якось розгубились.

— Куди ж іти? — спитав зніяковіло Гапек.

— А чому обов’язково йти? — заперечив Ламель. — Нема куди йти — сиди вдома.

— Ну, як же це! Карантин знято, а я сидітиму.

— Їдьмо всі гуртом на сусідню овечу ферму до моєї дочки, — втрутилась Олена Миколаївна. — Вона давно вже нас запрошує.

В сільському містечку нас зустріли з несподіваною урочистістю.

Великий зал їдальні, де на нашу честь приготували святковий обід, виявився повнісіньким. Бачачи довкола багато по-дружньому усміхнених облич, я раптом дуже чітко зрозумів, чого саме не вистачало нам на далекій Венері, чому там, у вузькому колі друзів, зайняті надзвичайно цікавою роботою, ми все-таки відчували себе самотніми і серцем тяглися до рідної Землі. Я зрозумів, що нам не вистачало великого людського колективу, гурту тих, для кого ми працювали, не вистачало їхньої щиросердої підтримки, їхнього співчуття, їхньої радості, їхньої оцінки.

По обіді, коли всі вирушили до клубу, щоб подивитися фільми, зняті нами на Венері, до мене підійшла Олена Миколаївна.

— Олександре Олександровичу, тут є переговорний пункт, звідки можна зв’язатись по радіотелефону з ракетопланом Джемса Конта.

— Ви зараз підете?

— Атож. Я хочу дізнатись, як їхні справи, як Ярослав, Челіта…

— Я з вами…

Група Джемса Конта домоглася безсумнівних успіхів. Роботу над випробуванням моделі плавучого дзеркала було майже закінчено. Джемс Конт показав нам це. Важко було повірити, що ця велетенська п’ятдесятикілометрова блискуча споруда вільно літає у міжпланетному просторі і зовсім невагома.

Своєю ввігнутою частиною плавуче дзеркало було обернене до Місяця. Конт повільно повертав його. Раптом на екрані промайнула ділянка поверхні Місяця. Кілька секунд було видно відбитки людських ніг на місячному попелі, відтак з’явилася постать людини, одягненої у звичайний скафандр, вона комусь махала рукою. Збільшення було таке велике, а зображення таке чітке, що на скафандрі незнайомця можна було роздивитись кожен шов. Це видіння щезло так само швидко, як і з’явилось.

— Джемсе! Джемсе! — закричала Олена Миколаївна. — Поверніть ще раз ваше плавуче дзеркало.

— Навіщо?

— У поєднанні з об’єктивом вашого телепередавача воно є прекрасним телескопом!

Ярослав Павлович і Джемс Конт засміялись.

— Правда, вражає? Ми самі недавно відкрили це.

Цим ефектом особливо був задоволений Ярослав Павлович. Його, як астронома, це відкриття цікавило найбільше. Він уже підрахував, що кутове збільшення цієї оптичної системи у багато разів перевищує те, яке дають найдосконаліші телескопи.

Другого дня учасники обох наших експедицій роз’їхались. Усім необхідно було відпочити після важкої подорожі.

Олена Миколаївна, Чжу Фан-ші і я поїхали в Торітаун. Ми поспішали перш за все зустрітися з тими, хто разом з нами створював перше мікросонце.

Вся наша лабораторія вже перейшла в новостворений Інститут мікросонця. Туди ми й передали матеріал про наслідки випробування мікросонця та зробили спеціальну доповідь. Одночасно ми ознайомилися, у якому стані справа з підготовкою наступу на крижану Антарктиду.

Закінчивши справи, я і Олена Миколаївна повернулись назад, вирішивши провести свою відпустку біля Коралового моря.

Ми зайшли до Ані і несподівано для себе застали в неї Ламеля.

— Анрі? — здивувалась Олена Миколаївна. — Яким вітром вас знову занесло сюди?

— Скучив за диплодоком, — відповів він і при цьому усміхнено подивився на Аню. Та зашарілась і опустила очі.

— Ні, справді, чого ви так швидко повернулись?

Анрі перестав усміхатись і вже зовсім серйозно відповів:

— Задумав я, Олено Миколаївно, один дослід. Не знаю, щось вийде в мене чи ні, але спробувати варт.

— Що це за дослід?

— Спробую виростити швидкорослі папороті на Землі. Директор ферми каже, що це чудовий корм для худоби.

— А від цього «чудового» корму тварини не почнуть здихати? — спитала недовірливо Олена Миколаївна.

— Ні, здихати не будуть, це ми вже з’ясували, а ось чи їстимуть вони папороті, поки що невідомо. Якраз Аня, — додав він, знову загадково всміхаючись, — і допоможе мені як фахівець-вівчар.

— А чи вдасться виростити папороті? — спитав я. — Ґрунт, повітря, тривалість доби — все це дуже відрізняється від того, до чого вони звикли на Венері.

— Ґрунт ми відповідним чином приготуємо. А до нашого повітря рослин привчатимемо поступово. Звичайно, ми допускаємо й негативний результат нашого досліду, та спробувати все-таки слід.

— Звичайно, звичайно! — палко підтримала його Олена Миколаївна.

По сусідству з банею Анрі і Аня спорудили на острові невеликий загін на два відділи, в який помістили чотирьох ще зовсім молодих ягнят. Двоє ягнят — контрольних — продовжували годувати звичайним кормом, а двом іншим Аня поклала до годівниць дрібно посічених соковитих папоротей.

— Дивіться, дивіться, — схвильовано сказала вона, — зараз воно почне їсти.

Однак метке ягня не виправдало Аниних сподівань. Воно старанно обнюхало годівницю, бекнуло і, помахуючи коротким хвостиком, відбігло вбік. Те ж саме зробило і друге ягня. Вони бродили по загону і пощипували траву, не звертаючи уваги на соковиту їжу в годівницях.

Анрі засміявся.

— Ваша страва їм не до смаку.

— Нічого, звикнуть. Я не даватиму їм більше нічого, крім папоротей.

Через три дні на піддослідних ягнят шкода було дивитися. Вони повигризали всю траву в загоні і тепер, жалібно бекаючи, стояли біля загорожі, намагаючись просунути поміж латами голови та дотягтись до трави, що росла зовсім поряд, але була недосяжна. Проте, незважаючи на свої справді-таки танталові муки, вони навіть не подивились на годівниці, куди Аня й Анрі щодня підкидали свіжих папоротей.

— Ще день — і їм кінець, — сказав Анрі. — Так далі не можна.

— Угу, — сумно погодилась Аня, — треба негайно щось придумати. А що, коли… Ой, як це мені раніше не спало на думку! Я підмішаю молока до соку папоротей і дам їм.

— Розумниця! — вигукнув Анрі. — Давайте молока.

Хитрість із молоком вдалася. Голодні ягнята, зачувши знайомий запах, жадібно поприпадали до пляшок із сумішшю.

За два дні ягнята звикли до смаку нової їжі і вже без молока з апетитом поїдали венеріанські папороті. Тепер необхідно було простежити, як подіє на організм ягнят новий харч.

Одночасно з цим Аня й Анрі розчистили невелику ділянку поряд з куточком Венери, зорали її, внесли в ґрунт добрива, а потім натягли над нею баню із плівки та заповнили її повітрям, що містило трохи більше кисню, ніж повітря на Венері.

Рано-вранці, щойно зійшло сонце, вони висіяли спори папоротей у землю і стали з хвилюванням чекати — зійдуть чи ні?

За кілька годин дослідну ділянку всіяли дрібні червонуваті цятки — перші сходи. Проте росли вони не так бурхливо, як під великою банею. Коли опівдні я прийшов на дослідну ділянку, то побачив, що паростки піднялися лише на 30 сантиметрів. Однак Аня і Анрі сяяли: насіння все-таки не загинуло, і червонувато-лілові слабенькі рослини були їхньою першою перемогою.

Все ж радіти було ще рано. Коли ми увечері після вечері прийшли подивитися, на молоді сходи, то побачили сумне видовище. На Венері рослини віками були привчені до того, що з настанням темряви водночас різко знижується температура і починається холодна зима, від якої треба захищатися. Тому, як тільки сонце стало хилитись до обрію, наші папороті позбивались у тугі зелені клубочки та притулились тісно до землі.

— Ой Анрі! Що ж робити? — жалібно вигукнула Аня.

— Нічого, під великою банею те ж саме відбувається щовечора. Однак друге покоління рослин вже менше реагує на прихід ночі. Думаю, що й наші папороті легко перенесуть швидку зміну дня і ночі.

— Але ж вони набагато слабкіші за ті. Може, попервах тут улаштувати штучне освітлення?

— Ні, зачекаємо. Подивимося, що покаже наступний ранок.

Назавтра з першими ж променями сонця папороті порожевіли, піднялись за день ще на двадцять сантиметрів, а ввечері знову зібгалися у клубки. Потрапивши у незвичні умови, рослини хворіли, але виявились досить стійкими, щоб знести усі злигодні.

У ці дні Олена Миколаївна багато працювала над незакінченою книгою Віктора Платанова про термоелектрон, що її вона взялася дописати та відредагувати. Якось Аня, Ламель і я зайшли до неї в бібліотеку. Вона зустріла нас радісною звісткою.

— Читайте! Ось, — показала вона на великий газетний заголовок, набраний червоним шрифтом на всю ширину першої сторінки: — «Боротьба за Антарктиду почалася!»

Під ним було видрукувано коротке повідомлення про те, що над Антарктидою на висоті понад тисячу кілометрів спалахнуло перше на Землі мікросонце, покликане зупинити нове обледеніння коло Південного, полюса.

— І ще одна приємна новина: випробування моделі плавучого дзеркала пройшли вдало, і скоро Джемс Конт і вся його експедиція повернуться на Землю.

Минуло ще тижнів півтора, і ось одного разу, вернувшись по обіді додому, ми побачили, що з радіотелефону стирчить паперова стрічка, дуже схожа на телеграфну.

— Хтось дзвонив, коли нас не було, — сказала Олена Миколаївна, розглядаючи стрічку.

На стрічці була надрукована лаконічна фраза: «Буду у вас через дві години. Ярослав. 12 год. 40 хв. Мельбурн».

Ярослав Павлович був точний. Рівно о другій сорок він уже заходив до квартири. Аня бігцем кинулась батькові на шию.

— Ой, Аню, обережно! — важко зойкнув той, зігнувшись. — Забула про місячну хворобу?

— Забула… — винувато промовила Аня, зразу відпускаючи його.

— Що це за місячна хвороба? — поцікавився я.

Ярослав Павлович здивовано підвів брови.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні.

— Коли з Землі прилітаєш на Місяць, то стаєш у шість разів легший, а за звичкою перші дні рухаєшся так само, як і на Землі. Зробив звичайний крок, а виходить стрибок, рвучко піднімеш камінь, а він, мов м’яч, злітає догори… Кілька днів минає, поки звикнеш увідповіднювати свої рухи до ваги місячних предметів. Це в нас називають земною хворобою. Ви відчули її на собі. І навпаки, якщо довго пробудеш на Місяці і повернешся назад на Землю, настає місячна хвороба. Все здається в кілька разів важчим. Організм одразу не встигає перебудуватися. М’язи вже розлінились, відвикли працювати на всю потужність, руки в’ялі, мов після сну, — не можеш навіть кулак міцно стиснути, голову важко тримати прямо, тіло здається налите свинцем, та днів за два-три все це зникає безслідно.

Ярослав Павлович стомлено сів у крісло, склепив повіки і не рухався. А Олена Миколаївна з Анею заметушилися біля нього, одна — готуючи ванну, друга — накриваючи на стіл.

Ванна трохи підбадьорила Ярослава Павловича, він став балакучіший, хоч ходив, як і раніше, повільно, мовби через силу переставляючи ноги. За столом він випив тільки кілька ковтків чорної кави та з’їв маленький бутерброд.

— Чому ви нічого не їсте? — спитав я. — Так ви й зовсім знесилитесь.

— Нічого не вдієш. Доводиться їсти дуже часто, але потроху. Адже продукти теж мають вагу. Я з’їв шматочок хліба, а відчуття в мене таке, наче я проковтнув каменюку.

Розмова перейшла на «місячні» новини.

— Ми випробували з групою Джемса Конта макет плавучого дзеркала, — розповідав Ярослав Павлович. — Ну й громаддя! П’ятдесят кілометрів у діаметрі, а якість зображення така, що наші земні оптики можуть тільки позаздрити. Для надтелескопа вже зараз годиться, а от, щоб зігрівати планети, звичайно, мало. Та це ж тільки модель. Треба створювати дзеркала вдесятеро більші за розмірами і розташовувати їх дуже близько до Сонця. Дзеркало перехоплює багато сонячних променів, та все-таки цього дуже мало, щоб змінити клімат на цілій планеті або. хоч на значній її частині.

— А як Челіта? — спитала Олена Миколаївна.

— Челіта? Усе так само — сумує. Що й казати, така рана швидко не гоїться.

— Ти не питав, приїде вона до мене по Вікторові щоденники чи їй переслати їх?

— Обіцяла сама. Ага, трохи не забув, — спохопився раптом Ярослав Павлович, — знаєте, хто недавно прилітав до нас на Місяць? Ваш Шаумян.

— Леон? Він же відпочиває.

— Ні. Захворів пілот, який мав летіти в черговий рейс, і Шаумян захотів замінити його. Симпатичний хлопець. Він розповідав нам про Венеру, про Віктора.

— Коли Челіта мала намір приїхати сюди?

— Думаю, на неї слід чекати завтра чи принаймні післязавтра.

Ярослав Павлович посидів з нами ще трохи, а потім Олена Миколаївна відіслала його на відпочинок: місячна хвороба у перший день досить-таки давалася взнаки, і наприкінці розмови він ледве ворушив язиком та був схожий на п’яного.

Наступного дня приїхала Челіта в супроводі Леона Шаумяна. Ми ледве впізнали в ній колишню веселу, енергійну дівчину. В ній, здавалося, згас вогник, який освітлював радістю її обличчя, ясними цятками вигравав у її блискучих очах, нині смутних, невеселих. Вона, здавалось, постаріла років на десять.

Олена Миколаївна обняла її, і Челіта раптом заридала, припавши до неї обличчям. Олена Миколаївна зразу повела її до себе. Шаумян повернувся до Ламеля.

— Оце не ждав побачити тебе тут.

— Я теж, — відповів той і спитав: — А що, хіба знову хтось захворів?

Леон спохмурнів.

— Не міг же я залишити нещасну жінку одну, та ще в такому горі. — І тут же перевів розмову на інше: — Ну, а як твої справи, в твоєму «куточку Венери»?

— Непогано. Я тут здійснюю один цікавий дослід.

— Дослід? Ти що ж, так нікуди й не поїдеш відпочивати?

— Ні, мені й тут добре. А ти?

— Я спершу хотів було відпочити на Кавказі, та потім передумав. Днями з Сіднея вирушає пасажирський теплохід у кругосвітнє плавання. По-моєму, це буде чудовий відпочинок.

— Ех ти, вічний бурлака. А як же Єреван? Пам’ятаєш, на Венері ти все марив ним?

— Пам’ятаю, та цього разу я відчуваю, що не всиджу на одному місці навіть у любому Єревані.

— Скажи, ти довго тут пробудеш?

— Не знаю. Як Челіта.

— Куди вона їде?

— У Мексіку, до батьків.

Незважаючи на наші умовляння ще погостювати, Челіта і Шаумян поїхали увечері того самого дня. Ми всі гуртом провели їх і повернулись додому. Всім раптом стало сумно. Приїзд Челіти яскраво нагадав нам про Віктора.

— Скоро й ми поїдемо з Коралового моря, — промовила замислено Олена Миколаївна. — Закінчується наша відпустка.