Онуки наших онуків

Як на шляху до раю перед грішниками, яких не засудили на довічні муки в пеклі, стояло чистилище, так перед нами на шляху в космос стояла медична комісія.

Не без хвилювання переступив я заповітний поріг. Траса польоту до найближчих планет була більш-менш освоєна, однак у космосі могли трапитись різні непередбачені випадковості, і міжпланетні подорожі ще не вважались абсолютно безпечними. Крім того, на чужій планеті на людину теж могли чекати різні труднощі. Тому до космічних польотів допускали лише людей цілком здорових, переважно молодь двадцяти п’яти — сорока років, і тільки в разі крайньої необхідності дозволяли летіти людям старшим за шістдесят літ.

Однак у моєму паспорті стояла фантастична дата народження — 1905 рік, і лікарі затялися навіть говорити про мій політ на Венеру. Уявляєте моє розчарування! Я був обурений і вирішив не відступати. Олена Миколаївна не впізнавала мене. Де й поділася недавня невпевненість і розгубленість, що з ними я вступив у цей незнайомий світ! Я домігся спеціального розпорядження президії Всесвітньої медичної Академії наук на висновок про стан мого здоров’я.

Лікарі були змушені оглянути мене. Як я був задоволений тепер, що дотримувався правильного режиму дня та систематично займався спортом! Хоч і які прискіпливі були лікарі, я успішно пройшов перший тур обстежень. Другий тур був серйозніший: належало пройти спеціальну перевірку. В ракетоплані на висоті декількох тисяч кілометрів над Землею протягом кількох днів лікарі перевіряли діяльність мого організму.

Нарешті всі випробування залишились позаду. Наслідки обстеження виявились цілком задовільними, і лікарі були змушені видати мені довідку, що я годжуся в космічний політ.

Нас об’єднали у спеціальний клас, позначений номером того ракетоплана, на якому ми мали летіти на Венеру. Навчальна програма була широка: нас учили поводитися зі зброєю, подавати першу медичну допомогу потерпілому, готувати їжу, користуватися цілою низкою приладів. Найважче було навчитися керувати ракетопланом. Та це було необхідно: адже в разі якого-небудь лиха ми могли залишитись без пілотів.

Учили нас цьому мистецтву пілоти нашого ракетоплана — подружжя чукчів — Ерилік і Суорі Даричан. Годинами просиджували ми в макеті машини, вивчаючи її обладнання.

Через місяць ми вже знали все, чого від нас вимагали: як робити посадку і зліт, як налагодити зв’язок із Землею, де розташовані аварійні запаси води і їжі і коли ними можна користуватися, як зустрітися в космосі з ракетою — дозаправником пального — тощо.

Нарешті все було готове.

Нашу вантажну ракету, збудовану з майбутніх опор електростатичних установок, через що вигляд її зовні дуже відрізнявся від звичайних ракетопланів, відправили на Місяць, куди незабаром мали прилетіти й ми. Всередині цієї ракети знаходилась і та маленька ракета — носій атомного заряду, яку створили студенти Мельбурнського інституту. Сам атомний заряд, оскільки з ним небезпечно було мати справу, розібрали на частини та розмістили в різних місцях вантажної ракети.

До відльоту на Місяць залишалося п’ять днів. Ми заїхали у Торітаун попрощатися з Гасулом і всіма нашими товаришами. Відтак Олена Миколаївна перед від’їздом вирішила провідати свою дочку Аню й запросила мене з собою. Досі я був знайомий з Анею тільки по відеотелефону. Вона часто дзвонила нам. З екрана на мене дивилося, сором’язливо усміхаючись, миле свіже личко. Біляве, ледь кучеряве волосся було заплетене в довгу товсту косу. Навдивовижу ясні темно-сірі очі дивилися з-під прикритих повік трохи задумливо, виказуючи ніжну, мрійливу вдачу.

Ми вилетіли рано-вранці наступного дня. Сонце величезним червоним півдиском випливало над виднокругом, але його проміння ще не сліпило очей. На орнітоптерах ми полетіли на північний схід, туди, де береги Австралії омиває тепле Коралове море. Попереду летіла Олена Миколаївна. Вона мала карту, на якій ми вчора ввечері проклали маршрут свого перельоту довжиною в тисячу двісті кілометрів. За нашими розрахунками, ми мали дістатись на місце через чотири години.

Вряди-годи під нами проносилися зарості скребу — колючого низькорослого чагарника. Непрохідні хащі, які колись займали в Австралії величезні площі, відступили, надавши місце пасовиськам і полям, засіяним сільськогосподарськими культурами.

Рівнина змінилася горбастими передгір’ями. А попереду на обрії вже бовваніли голубуваті обриси Великого Вододільного хребта — найдовшого з усіх хребтів, які утворюють Австралійські Кордильєри. Їхні західні схили та передгір’я, колись засушливі, тепер зрошувалися штучними дощами. Східні схили гір не потребували штучного зрошення. Вони затримували вологі вітри, які дмуть із Тихого океану, і були вкриті густою тропічною рослинністю.

Ще кілька хвилин польоту, і перед нами розкинувся безкраїй голубий простір — це було Коралове море.

Олена Миколаївна зупинила свій орнітоптер і повисла нерухомо. Крила її орнітоптера описували в повітрі два блискучі сектори, які виблискували на сонці сріблом.

Вона показала рукою на схід.

— Он Великий Бар’єрний риф, найвеличніша коралова споруда в світі. Він тягнеться вздовж усього східного узбережжя Австралії більш ніж на дві тисячі кілометрів.

Ми бачили вузький, облямований білою піною бурунів ланцюжок островів, що йшли далеко в море, тяглися праворуч і ліворуч скільки сягало око.

— Ми майже біля цілі. Тепер можна обійтися і без карти. Полетимо вздовж берега.

Східні, обернені до моря круті схили гір були відмежовані від берега вузькою прибережною рівниною, порізаною неширокими гірськими річками. Під нами пропливав вічнозелений тропічний ліс. Часом високі могутні дерева зовсім заступали землю. Обвиті ліанами велетенські красені евкаліпти, гігантські дикоростучі фікуси з великим блискучим листям, високі пальми з голими стовбурами і шапкою листя на самісінькій маківці, густі, важкопрохідні чагарі, соковита темно-зелена трава — все це утворювало непролазні джунглі. Аж ось ліси відступили до гір. Уздовж узбережжя потяглися поля пшениці, цукрової тростини, виноградники і пасовиська для овець.

— Це вже Анине господарство, — сказала Олена Миколаївна, зменшуючи швидкість і знижуючись. — Он унизу біліють отари знаменитих мериносних овець, а там, — вона показала рукою на підніжжя найближчої гори, — бачите, містечко? Там живе Аня.

Недалеко від моря крізь густу зелень, виднілася група невеликих білих будинків. За ними, метрів за п’ятсот, були господарчі будівлі для худоби.

За кілька хвилин ми підлетіли до групи дво— і триповерхових котеджів та спустились у дворі на невеликий цементований майданчик, де в кілька рядів стояли орнітоптери.

До нас підбігла Аня. Вона вже чекала.

Ми зайшли в її квартиру. Вона була обладнана точнісінько так, як і наша торітаунська, аж до панорамного телеекрана та холодильної побілки стелі.

Увечері я обійшов усе маленьке містечко. Моїм гідом, щоправда, не дуже вправним, була Аня.

— Не знаю навіть, що й показувати вам, — говорила вона мені. — Звичайна тваринницька ферма, яких на Землі десятки, а може, й сотні тисяч. Можливо, я вам краще овець покажу?

— Ні, це потім. А зараз давайте пройдемось містечком.

Не поспішаючи, ми пройшлися головною вулицею.

По дорозі Аня скупо пояснювала:

— Оце наш клуб, за ним будинок управління нашої станції, ось магазин, поряд їдальня, там дитячий садок, лікарня, ось наші спортивні майданчики, атомна електростанція, холодильник… Ні, слово честі, мені тут нічого вам показувати. Ходімте краще в лабораторії. Вони містяться поряд з пасовиськами.

Їй здавалося, що нічого особливого, вартого уваги в тому, що вона демонструє, нема. Все звичайне, як у всякому сільському містечку, а для мене саме в цьому й було оте особливе.

Раніше я, казати правду, думав собі, чи не нудьгує Аня на своїй фермі, котра так далеко від великих міст, і все хотів було запитати її про це. Тепер я зрозумів усю «несучасність» такого запитання. Це сільське містечко зовсім не здавалося мені таким уже провінціальним. Завдяки розвиткові транспорту і телебачення великі відстані тепер були непомітні. Міста, селища, континенти мовби зблизилися між собою. Якщо ж з’являлася необхідність чи бажання побувати десь далеко за межами свого міста, то до послуг кожного жителя був зручний і швидкий транспорт.

Я поділився з Анею власними думками.

— От бачите, — сказала вона, — ви знаходите значуще в тому, до чого я звикла з перших днів життя. А нам здається, що все чогось ще не вистачає.

— Це завжди так, — зауважив я. — Людині завжди мало того, чого вона вже досягла, і це добре…

Ознайомившись із роботою ферми, я побачив, що сільська праця, по суті, мало чим відрізняється від праці жителів міст.

Був примітивний плуг, якого тяг за собою кінь, з ним міг упоратись малописьменний чи й зовсім не письменний селянин. З’явився трактор — місце селянина заступив трудівник, який пройшов спеціальну технічну підготовку. Трактор змінився складним комплексом машин, керованих на віддалі, — і на місце тракториста прийшов інженер.

Змінилася людина, змінилась наша стара планета. І людині стало тісно на Землі. Космічний корабель підняв її «вище неба», виніс за межі земної атмосфери у загадковий світовий простір.

Настала ера, небувала в історії людства, — ера завоювання нового життєвого простору не шляхом винищення однієї частини людства задля «свободи» іншої, а шляхом пізнання, сміливого і безконечного, за допомогою науки і техніки.

Не без хвилювання сів я у зручне крісло ракетоплана, чекаючи зльоту. Хай не я перший здійснив політ на Місяць, хіба в цьому річ? Адже і за наших часів літаки міцно увійшли в побут людей, проте кожен, кому доводилось рушати у свій перший політ, завжди хвилювався перед випробуванням, яке мав пройти.

Нарешті давно очікувана мить настала. Почулася остання команда, заревли ввімкнені двигуни, і наш ракетоплан стрімко ковзнув по вертикальній металевій естакаді, відірвався від Землі і помчав до Місяця.

Люди можуть дуже помилятися, коли не мають змоги ближче познайомитися з предметом, про який беруться судити. Навіть такий великий старогрецький мислитель, як Арістотель, був певен, що Місяць є відполірованою кулею, в якій віддзеркалюються обриси материків і морів Землі. Цю думку було спростовано одразу ж, як тільки винайшли телескоп, а нині вона тим паче здавалася смішною.

Перше, що впало мені у вічі, коли я вийшов з ракетоплана, це явно відчутні менші порівняно з Землею розміри Місяця. Коли на поверхні Землі людина, що стоїть на рівній місцевості, бачить обрій на відстані п’яти кілометрів і звикла до цього, то на Місяці обрій незвично близький, всього лиш за два з половиною кілометри. Де-не-де з-за обрію визирають вершини гір, що знаходяться за полем зору спостерігача. Така близькість виднокругу викликає неприємне відчуття, мов перебуваєш на якомусь крихітному острівці, з якого чого доброго шугнеш у чорну порожнечу Всесвіту.

Дивовижно гарна наша Земля на місячному небі. Вона більша за Сонце, хоч і не така яскрава. Незвично на чорноті неба сяє розжарений диск Сонця, заливаючи поверхню Місяця таким сліпучим світлом, що без темних окулярів скафандра тут неможливо було б розплющити очі. Тіні різкі, густі, чорні. Якщо повернешся спиною до Сонця, то твоя власна тінь здається бездонною ямою і з незвички страшно стати на це місце ногою. Мертва тиша навкруги. Вода й атмосфера майже зовсім зникли з Місяця ще в незапам’ятні часи, а разом з ними зникла і та сила, яка безперервно змінює лице нашої Землі. Все на Місяці здається застиглим і незмінним з давніх-давен.

Та це тільки перше враження. Коли подивишся навкруги, бачиш, що Місяць перестав бути безмовною пустелею: на ньому з’явилась людина.

Ми стояли на невеликому посадочному майданчику за кілька кілометрів від входу у підземне місто. Недалеко від нас націлили в небо свої ажурні конструкції естакади для запуску ракетопланів на Землю. На м’якому, мов килим, бурому піску, що вкривав майданчик, було видно численні відбитки скафандрових черевиків. Віддалік, досить далеко стрибаючи, пробігла невелика група людей, одягнених у захисні скафандри, точнісінько такі, які нам видали перед виходом з ракетоплана.

— Мабуть, селенологи, — кивнула в їхній бік Олена Миколаївна. Вона була тут також уперше і озиралася по боках з не меншою цікавістю, ніж я.

— Хто? — не зрозумів я.

— Тутешні геологи. На відміну від геологів Землі вони називають себе не інакше, як селенологами.

Звістка про наше прибуття швидко проникла в підземне місто, і не встигли ми ще досхочу намилуватися місячними пейзажами, як нас оточили наші давні знайомі — троє студентів Мельбурнського інституту, котрі повинні були допомогти нам підготувати політ на Венеру, Челіта, що працювала тут із групою Конта, нарешті сам Конт і чоловік Олени Миколаївни — Ярослав Павлович. Вони привітали нас «по-місячному», поплескуючи по плечу, бо скафандри заважали обіймам та потискам рук. Правда, Олена Миколаївна все ж ухитрилась обійняти Ярослава Павловича, хоч і досить незграбно.

В навушниках свого радіотелефону я чув вигуки, короткі запитання й відповіді, які заглушив гучний голос Ярослава Павловича: — Ходімте в місто. Вам треба перепочити з дороги.

Я зробив перший несміливий крок по Місяцю, потім ще і ще. Відчуття незвичайної легкості було таке приємне, що я не стримався від спокуси і, сильно відштовхнувшись ногами, підскочив угору. Чи бачили ви в цирку гімнастів, які з-під купола стрибають униз на сітку? Мій стрибок угору був схожий на польоти цих гімнастів, з тією тільки різницею, що, не розрахувавши стрибка, я злетів високо і незграбно перевернувся на льоту. Якби все де відбувалось на Землі, я неминуче сильно покалічився б. Однак на Місяці, який всі тіла притягував із силою вшестеро меншою, ніж Земля, все минулося щасливо. Я відчув тільки слабкий удар і зразу ж схопився на ноги. Виявляється, для того щоб навчитися так спритно пересуватися стрибками, як це робили місячні старожили, потрібне було деяке тренування.

Вхід у місто був біля підніжжя великої кам’яної брили. Ми спустилися по сходах і опинились перед металевими дверима. Ярослав Павлович натиснув кнопку, і двері автоматично відчинилися в яскраво освітлену камеру. Вхідні двері повільно зачинились за нами.

Ми стояли в камері і ждали, коли вона наповниться повітрям. Чути було характерний звук насосів, що працювали: у камеру по трубах надходило повітря. Перед нами автоматично розчинились другі двері всередину печери. Ми пройшли у великий, яскраво освітлений зал, що зсередини був дуже схожий на вестибюль метро. В глибині залу, як і в справжньому метро виднілось декілька ескалаторів, що рухалися вгору і вниз. Вони спустили нас ще глибше у надра Місяця.

Потім ми пройшли ще через одні герметичні двері, і перед нами відкрилося ціле підземне місто, з такими ж вулицями і будинками, які будували на Землі. На дахах будинків було встановлено електролампи, що все навколо заливали рівним денним світлом. Уздовж вулиць тяглися ряди дерев, на клумбах росли квіти.

Так он яке воно, підземне місто! Коли бачиш усе це на телевізійному екрані, то мимоволі сприймаєш, як науково-фантастичний фільм.

— Мені здається, ніби я потрапив у світ чарівної казки, — сказав я.

— Ця печера тягнеться на кілька кілометрів, — повідомив Ярослав Павлович. — Від неї на всі боки відгалужуються довгі вузькі коридори, які охоплюють єдиною системою дуже великий район. Печера має багато входів, схожих на той, через який увійшли ми.

Біля входу в місто стояла велика будівля — міська роздягальня. Ми залишили в ній свої скафандри і пішли вулицями цього незвичайного міста. Вони були досить людні. Дехто з перехожих, мабуть поспішаючи кудись, пересувався стрибками. Інші йшли майже так, як на Землі, тільки ступали легше і трохи ширше. Але ми ще не навчилися ходити так плавно, і, того й дивися, хтось із нас раптом підстрибував та виривався вперед метрів на п’ять. Було досить кумедно бачити це, і всі ми реготали.

Найчастіше підстрибував Віктор Платонов, мабуть, тому, що мав довгі ноги, а можливо, тому, що не міг приховати своєї радості; поруч була Челіта, і він, як усі закохані, був у тому збудженому стані, коли просто не можна не робити дурниць.

— У вас тут легко ставити рекорди, — сказав Платонов після чергового стрибка.

— Ні, ні, у нас зовсім інші спортивні норми, — заперечив Ярослав Павлович. — Я познайомлю вас з нашим чемпіоном із стрибків у довжину. Його останній рекорд — п’ятдесят один метр шість сантиметрів.

Легкий теплий вітерець віяв нам назустріч: це працювали потужні насосні станції, які збагачували повітря киснем.

Уздовж вулиці тяглася алея фруктових дерев. На них висіли спілі плоди. З гілки на гілку перестрибували яскраво-барвисті пташки, привезені сюди з Землі.

— Звідки тут вода? — спитав я в Ярослава. Павловича, коли ми проходили повз озеро, в якому плавала велика зграя качок.

— Це підґрунтові води Місяця. Їх виявили наші селенологи на великих глибинах. У надрах Місяця завжди тепло, і вода не замерзає.

Позад нас почувся веселий регіт. Ми обернулись. Віктор і Челіта підстрибували вгору, зривали спілі яблука і віддавали їх Конту.

— Джемсе! — крикнув Ярослав Павлович. — Навіщо ви дозволили їм зривати яблука?

— А що таке?

— Забули про Федора Миколайовича?

— Ярославе, заради давньої дружби не виказуйте мене! — засміявся Джемс Конт.

— Ваш праправнук Федір Миколайович відповідає на Місяці за харчування, — пояснив мені Ярослав Павлович. — Зараз він готує вам пишну зустріч і строго-престрого попередив, щоб ми не перебивали гостям апетиту. А ось і наш готель. — Він показав на чотириповерховий будинок.

У вестибюлі на першому поверсі Джемс Конт підійшов до великого скляного щита і повернув вимикач.

— Вибирайте номери! — сказав він, показуючи на план поверхів готелю, де червоно світилися клітинки вільних номерів.

Наша група розмістилась на третьому поверсі. Невдовзі всі зібрались у невеликому залі. Посередині стояв довгий стіл, заставлений різноманітними стравами. Біля нього клопотався високий, до ладу збитий чоловік середніх років у легкому світлому костюмі.

Це й був Федір Миколайович. Мабуть, упізнавши мене з фотографій, він підійшов до мене і жартома відрекомендувався:

— Нащадок славного роду Хромових, ваш праправнук.

За столом він порядкував так само владно, як Олена Миколаївна в себе в лабораторії, і, всі мовчки скорялись йому. Швидкий, уважний, він встигав і жваво вести розмову, і пригощати.

— Як у вас із продуктами? — спитав я. — Одержуєте з Землі?

— Лише частково. В нас працюють дві фабрики синтетичних продуктів, котрі постачають нас хлібом, цукром, крохмалем, маслом. Крім того, в підземному місті давно заведено своє велике господарство. Ми розводимо птицю, деяку худобу, рибу. Є сади, городи. Але, звичайно, проблема харчування на Місяці ще не розв’язана. Потрібна атмосфера.

— А я, признатися, думав, що тут, на Місяці, люди харчуються космічними таблетками на зразок тих, які нам дали з собою на Венеру.

— Ні, такі таблетки годяться тільки під час далеких міжпланетних перельотів. Вони не псуються і займають зовсім мало місця. Але довго ними харчуватись не можна. Вони, по-перше, не задовольняють усіх потреб організму, а головне — не завантажують повністю наш шлунок, що може спричинити його звуження й урешті-решт атрофію. Це, в свою чергу, позначиться на інших органах, викличе в них зміни. Словом, гармонія організму, його пропорції будуть порушені.

— Отже, ви вважаєте, Федоре Миколайовичу, що люди завжди добуватимуть собі їжу, використовуючи природні ресурси — обробляючи поля та вигодовуючи тварин?

— Досі ми дуже мало використовуємо те, що нам щедро дає природа. Ми ще далеко не вичерпали її можливостей. Тому питання про штучне харчування не стоїть у нас так уже гостро. Але я не— можу передбачити, що буде через сотні тисяч років. Я припускаю, що наші нащадки знайдуть такі досконалі способи виготовлення штучних продуктів, за яких вони матимуть абсолютно всі вартості природних: їхні поживні якості, смак, аромат, а може й перевершать їх.

За розмовою час минав непомітно, і я раптом з подивом помітив, що за вікном стало сутеніти.

— Тут навмисне змінюють штучне освітлення на протязі доби, щоб люди почували себе приблизно так, як на Землі, — пояснив Ярослав Павлович.

Ми пробули на Місяці понад тиждень, ретельно готуючись до тривалої подорожі.

На третій день увечері до нас у номер зайшов Віктор, сам, без Челіти. Він довго сидів, неуважно говорив про різні дрібниці і не залишав нас. Я відчував, що зайшов він неспроста. І таки правда. Вже прощаючись з нами, він раптом сказав, опустивши очі долу:

— Олено Миколаївно, я… тобто ми… я і Челіта вирішили одружитись.

— Я здогадувалась про це. Ось повернемось…

— Ні, ви не зрозуміли, — перебив її Віктор. — Ми хочемо зараз.

— Зараз? Та-ак… Ну що ж, у таких випадках умовляти зайва річ. Коли весілля?

— Завтра.

Олена Миколаївна встала, обійняла Віктора і поцілувала в чоло.

— Ідіть готуйтесь. А я скажу Федорові. Весілля справимо не гірше, ніж на Землі.

За весільним столом було небагатолюдно, але весело й гамірно. Ярослав Павлович сказав Челіті:

— Тільки не беріть прикладу з моєї дружини. Це зовсім безсердечна жінка. Живу тут скоро рік, скільки разів кликав погостювати — не їхала. А заради свого мікросонця миттю зібралася не те що на Місяць, а прямо на Венеру. Ну, чи не образливо мені як вірному чоловікові?

— І моя не краща, — поскаржився Федір Миколайович. — Теж ні разу не провідала.

Челіта весело відповідала на жарти, а Віктор сидів урочистий і зніяковілий.

…Настав день від’їзду. Коло нашого ракетоплана зібрався на проводи великий натовп. Челіта й Віктор стояли осторонь, побравшись за руки і мовчки дивлячись одне на одного крізь шоломи скафандрів. Ми розуміли, як боляче їм було зараз розлучатися.

Ерилік Даричан торкнув Олену Миколаївну за плече:

— Пора.

— Гаразд.

Але ніхто не наважився покликати Віктора. Тоді Ерилік піднявся в ракетоплан, і я почув у навушниках шолома настирливі закличні гудки.