Онуки наших онуків

Дзвінок професора Брамса з Інституту фізичної хімії застав нас у ту мить, коли ми з Оленою Миколаївною зібрались до Інституту мікросонця. Там призначено було обговорення чергового проекту, присвяченого боротьбі з водами Антарктиди.

— Завітайте до моєї лабораторії, — попросив нас Брамс. — Так, я знаю, що ви поспішаєте на засідання, але це дуже важливо і безпосередньо стосується проблеми освоєння Антарктиди. Хвилин п’ятнадцять у вас знайдеться? Ну от і гаразд. Довше я вас не затримаю.

Минув тиждень після того, як ми повернулися з Коралового моря. В Інституті мікросонця панувала напружена обстановка. Було з’ясовано, що мікросонце зупинило обледеніння Антарктиди.

До цього часу лишалось неясним, куди подіти велетенську масу води, яка утвориться після танення антарктичної криги. Багато колективів учених працювало над цією проблемою, та поки що жодного проекту не було схвалено.

— Проходьте! — відчинив перед нами двері професор Брамс. — Я вас попрошу просто до мого робочого кабінету. Сідайте, — показав він на стільці. — Хочете чаю?

— Ні, ми тільки що поснідали, — відповіла Олена Миколаївна, спостерігаючи, як Брамс підсунув до себе склянку міцного чаю та обережно поклав у нього вісім шматочків цукру.

— Це рекомендується для всіх важкоатлетів чи ви просто ласий до солодощів? — жартома сказала Олена Миколаївна. — Ми поспішаємо. Якщо можна, давайте зразу братися до діла.

— А ми вже взялися! — всміхнувся Брамс, уважно дивлячись, як поверхня чаю опукло виступає над вінцями склянки. — В мене до вас одне запитання. Скажіть, у чому суть проекту, який ви сьогодні маєте обговорювати?

— Автори проекту пропонують воду від розтопленої криги перетворити на пару під великим тиском та у вигляді велетенського струменя викинути за межі атмосфери.

Брамс похитав головою.

— А інших, конструктивніших проектів повного освоєння Антарктиди немає?

— Поки що нема.

— Спасибі за інформацію.

— Ви тільки для цього й викликали нас до себе? — здивувалась Олена Миколаївна.

Професор Брамс мовчки помішував чай ложечкою у своїй склянці, стежачи, як в’юняться в ньому густі смужки цукрового розчину.

— Ні, звичайно, не лише для цього, — сказав він нарешті. — У мене теж з’явились деякі ідеї, і я хотів розповісти вам про них. Подивіться на цю склянку з чаєм. Ви назвали мене ласуном, коли я поклав у неї вісім грудочок цукру. Та я зробив це лише для того, щоб пояснити свою, думку. Спочатку шматки цукру витіснили із склянки воду, яка дорівнювала їхньому об’ємові. Тепер же вода знову опустилась до попереднього рівня. Чим це пояснюється, ви можете сказати?

— Ви задаєте дитячі запитання, Брамсе! — усміхнулась Олена Миколаївна.

— Не ображайтесь. Ми часом забуваємо про найпростіші, але вельми корисні речі. Дайте відповідь на моє запитання.

— Будь ласка. Рідина має молекулярну будову, — відповіла, трохи знітившись, Олена Миколаївна. — Цукор також. Молекули води не притиснуті щільно одна до одної, між ними є проміжки. Ось у ці проміжки і потрапили молекули розчиненого цукру. Тому загальний об’єм води у склянці майже не збільшився. Ви задоволені?

Зненацька посмішка зникла з лиця Олени Миколаївни.

— Стривайте! Це було б… Ні, не те. Яке відношення має все це до розтоплення антарктичної криги? Адже воду у воді не розчиниш? Вода океану не чай, а крига Антарктиди — не цукор…

Брамс відсунув склянку.

— Бачу, зацікавились. Я так і гадав. Ходімте зі мною до сусідньої кімнати.

Там була лабораторія. Понад стінами цього великого приміщення стояли складні, незнайомі мені прилади. Брамс одягнув товсті гумові рукавиці і вийняв із штатива закорковану пробірку з густою темно-коричневою рідиною. Він потряс пробіркою в повітрі. Темна рідина спінилася дрібними бульбашками.

— Це каталізатор-домішка, — коротко пояснив Брамс.

Він підійшов до великого циліндричного приладу, що зовні нагадував мініатюрний синхрофазотрон, і вилив у нього з пробірки трохи рідини. Відтак увімкнув рубильник на мармуровому щиту. Циліндричний прилад протяжно загув. Брамс діяв тепер мовчки, нічого не пояснюючи. Вилив усередину приладу відро води і збільшив напругу. Потім швидко закрив кришку приладу та вичікувально подивився на нас. Минуло кілька секунд, і раптом передня стінка приладу розсунулась і звідти з’явилася світло-коричнева м’яка стрічка з темними прожилками. Вона витікала з приладу безперервним струменем, складалась витками. Її пістрявий візерунок був схожий не то на шкуру леопарда, не то на шкуру пітона.

— Що це? — спитала Олена Миколаївна.

— Особливий пінопласт. Його одержано шляхом розкладу води на складові елементи за допомогою нашого каталізатора-домішки.

— Тверда речовина з води?

— Авжеж. У нашому приладі від дії коричневого каталізатора-домішки і високої температури відбувається розпад води на складові елементи. Їхні атоми втрачають свою електронну оболонку та сполучаються в нові молекули, утворюючи при цьому пінопласт. Тверде тіло, яке ви зараз бачите, має ще одну чудову властивість.

Брамс різким рухом відірвав шматок стрічки пінопласту і підійшов до скляної посудини, наповненої водою майже по самі вінця.

— Дивіться уважно, — сказав Брамс. — На утворення цього шматка пінопласти пішло майже відро води. Зараз я опущу шматок у посудину, а ви стежте за рівнем води у ній.

Стрічка пінопласту, занурившись у воду, спустилася на дно. Минуло декілька хвилин, і на наших очах пінопласт повністю розчинився.

— Ви розумієте? — спитав Брамс. — Адже, по суті, я влив сюди майже відро води, а рівень води в посудині не піднявся.

— Просто не віриться! — вигукнула Олена Миколаївна. — Покажіть нам, як ви робите ваш пінопласт?

В цю ж хвилину мій наручний годинник, в якому був радіотелефон, тихо задзвонив,

— Олександре Олександровичу, — почувся з циферблата голос Чжу Фан-ші, — де ви з Оленою Миколаївною? Я говорю із залу засідань. Обговорення проекту вже почалося.

Олена Миколаївна і Брамс прислухались до його голосу. Чжу Фан-ші говорив зовсім тихо, мабуть, намагаючись не заважати своїм сусідам. Олена Миколаївна взяла мене за руку і піднесла годинник до рота.

— Чжу, не гнівайтесь. Ми в Інституті фізичної хімії у професора Брамса. Він показує нам, як розчиняти воду у воді.

Я ясно уявив собі розгублене обличчя Чжу Фан-ші. Мабуть, зараз він уже не так уважно слухає доповідь, а, потираючи за звичкою лівицею праве вухо, намагається вгадати, що ж запропонував нам Брамс.

По дорозі в інститут Олена Миколаївна спитала у Брамса.

— Скажіть, чи багато треба вашого каталізатора-домішки?

— У мільйони разів менше, ніж води. Для освоєння Антарктиди слід побудувати приблизно вісім заводів, які б виробляли каталізатор.

— А як пінопласт, розчиняючись у воді, діє на живі організми?

— Повністю я не зможу відповісти на це запитання. Наша лабораторія провела досліди лише на деяких рибах, а головне — на планктоні, цьому началу всіх начал життя в океані. На присутність пінопласту планктон не прореагував.

Повідомлення Брамса викликало величезний інтерес. Його проект схвалили одноголосно. Тепер можна було розпочати проектування та будівництво установок, які б виробляли пінопласт і каталізатор-домішку.

— Ви зможете очолити підготовчі роботи? — запитав у Брамса голова зборів, коли той кінчив відповідати на запитання присутніх.

Брамс трохи розгубився. Виручила його Олена Миколаївна. Вона запропонувала виділити йому на допомогу п’ять-шість фізиків, щоб протягом двох місяців виробити план практичних робіт.

Два місяці — термін великий і воднораз дуже короткий, залежно від того, що слід зробити за цей час.

Іхтіологічний відділ Інституту мікросонця відрядив кілька експедицій у район Антарктиди з метою виловити якнайбільше різновидів морських тварин і риб, аби дослідити вплив на них розчину пінопласту.

Спеціальна експедиція привезла пробу криги з різних районів Антарктиди, щоб визначити, у яких пропорціях слід застосовувати каталізатор-домішку для одержання пінопласту. В Атлантичному, Тихому та Індійському океанах було взято багато проб води з тим, щоб в експериментальний спосіб з’ясувати, як розчиняється пінопласт у цих водах. Все це, вкупі взяте, дозволило визначити, скільки треба побудувати заводів для виробництва каталізатора-домішки, скільки часу необхідно, щоб розтопити кригу Антарктиди, чи не загинуть в океані тварини й риби і що взагалі відбуватиметься в океані, коли в ньому розчиниться величезна кількість пінопласту.

Група Брамса встигла накидати загальні схеми майбутніх установок, які назвали гідроциклонами.

На схемі гідроциклони були схожі на велетенські диски. В один сектор диска безперервним потоком надходила вода, яка утворювалась від танення криги, а з другого сектора таким самим безперервним потоком лилася ріка пінопласту. В гідроциклон у строго дозованих кількостях подавався каталізатор-домішка Брамса. В реакторі гідроциклону, який займав площу в десять квадратних кілометрів, необхідно було одержати температуру понад сім тисяч градусів.

Цей пункт викликав у нас найбільше суперечок. Не тому, що це питання було таке вже складне. Атомна енергетика двадцять другого століття дозволяла одержувати й вищі температури.

Але тут не годилося вдосконалення старих варіантів, що й без того були досить складні й громіздкі. Потрібен був принципово новий проект. Однак у нас поки що нічого не виходило.

На початку лютого, перед відльотом на Місяць, до нас зайшов попрощатися Джемс Конт. Він був невеселий, про себе нічого не говорив і. більше слухав нас. Установки, які трансформували воду на пінопласт, так зацікавили його, що Олена Миколаївна накидала йому схему їхньої будови.

Згодом розмова велась на інші теми, але Конт не брав у ній ніякої участі, а коли до нього звертались, відповідав не до ладу.

— Ви якийсь дивний сьогодні, Джемсе, — сказала йому Олена Миколаївна. — Що сталося з вами?

— Так, так, — неуважно відповів Конт і раптом, звівши на Олену Миколаївну зразу прояснілі очі, спитав: — Значить, вас найбільше непокоїть зараз, як створити в центрі ваших установок високу температуру?

— Еге ж, — відповіла Олена Миколаївна, перезирнувшись зі мною.

— По-моєму, це можна зробити оригінально і воднораз просто…

— Як?

— За допомогою плавучого дзеркала і мікросонця. Ви можете розташувати над Антарктидою, там, де це вам потрібно, плавуче дзеркало, а перед ним розмістити мікросонце. Дзеркало збере проміння в одну пляму, всередині якої буде височенна температура.

Олена Миколаївна помовчала, зважуючи Контову пропозицію.

— Ідея справді дуже оригінальна, — розмірковуючи сказала вона нарешті, — та, на жаль, цю ідею ми не можемо підтвердити нічим, крім теоретичних розрахунків. У нас нема експериментального матеріалу.

— Хто ж вам заважає здійснити такий експеримент? — здивувався Джемс Конт.

— Так, але ж це досить складно, — заперечила Олена Миколаївна. — Крім виготовлення плавучого дзеркала, доведеться запалити нове мікросонце. І потім, де ми зараз можемо здійснити такий експеримент?

Робіть на Місяці! Тепер ви знаєте, що мікросонце цілком безпечне. А згодом ви зможете використати це нове мікросонце в Антарктиді.

— А хто виготовить плавуче дзеркало? — спитала Олена Миколаївна.

Джемс Конт мовчки розкочував на столі хлібну м’якушку. Я знав, що на нього чекає велика робота з плавучим дзеркалом, і вирішив, що він обдумує, кого зможе виділити для нас із своєї групи. Та сталося щось зовсім несподіване.

— Вам не доведеться робити нове плавуче дзеркало. Ви скористаєтесь із того, що є зараз над поверхнею Місяця. Це набагато прискорить здійснення експерименту.

— Зачекайте, Джемсе, — схвильовано зупинила його Олена Миколаївна. — Ви це серйозно пропонуєте? А як же ваша робота? Її доведеться надовго відкласти, якщо ми заберемо у вас плавуче дзеркало.

— Моя робота… Якщо бути відвертим, Олено Миколаївно, то після появи мікросонця наша робота стає непотрібною, принаймні в тому аспекті, в якому її було задумано.

— Але ви працюєте зовсім не надаремне, Конте. Ваше плавуче дзеркало астрономи використають як надпотужний телескоп, а крім того, воно знайде застосування в геліотехніці.

— Еге ж, тільки все це таке далеке від атомної фізики!

Конт різким рухом зім’яв хлібну кульку і, відвернувшись убік, тихо сказав:

— Олено Миколаївно, в мене до вас прохання. Візьміть мене назад до своєї групи.

В кімнаті зразу стало тихо. Кілька хвилин ніхто не міг сказати й слова. Потім Олена Миколаївна встала, підійшла до Конта і поклала обидві руки йому на плечі.

— Ну от ви й повернулись до нас, Джемсе!

Тут ми всі втрьох заговорили разом.

— А ви не згарячу так робите, Конте? — спитав я обережно.

— Ні, що ви! — палко заперечив він і, посміхнувшись, додав: — І потім я ж не сам, а з плавучим дзеркалом.

— А ваша група? Що робитиме вона?

— Перш за все ми всі разом допоможемо вам освоювати Антарктиду, зараз це найголовніше. А там буде видно. Кожен, певно, вирішить сам за себе.

Теплого вересневого ранку на вулицях Торітауна було велелюдно, ніби на великі свята.

Люди раз по раз поглядали вгору на яскравий тоненький серп місяця: там поряд із ним мала цього вечора спалахнути нова зірка — мікросонце. Експеримент підготували Чжу Фан-ші і Джемс Конт.

Разом з іншими співробітниками Інституту мікросонця ми теж вийшли на вулицю. З репродукторів долітали застережні сигнали. Голос диктора закликав усіх до уваги. Натовп одразу затих. Я чітко уявив собі, як зараз наші друзі на Місяці чекають моменту запуску ракети.

Мікросонце спалахнуло на чорному нічному небі поряд з місячним серпом зовсім несподівано. Воно було яскравіше від усіх зірок і горіло рівним білим світлом.

— Молодець, Чжу! — сказала Олена Миколаївна. — Подивимось, як вони далі впораються зі своїм завданням.

Ми зайшли до актового залу інституту, поспішаючи побачити продовження досліду. На величезному телевізійному екрані плавуче дзеркало повільно рухалось до кулі мікросонця. Воно спинилось над нею, обернене своєю ввігнутою параболічною поверхнею до Місяця.

Джемс Конт коментував проходження досліду:

— Загальне керування мікросонцем та плавучим дзеркалом ведеться з поверхні Місяця, але на плавучому дзеркалі є також свої керуючі установки, що їх зараз буде ввімкнено.

Мікросонце здригнулось і наблизилось до плавучого дзеркала, що, мов клешнями, схопило його невидимими електричними руками. Одночасно з цим на пустельній поверхні Місяця все чіткіше стала вимальовуватись яскрава світлова пляма. Спочатку вона була така велика, що важко було розгледіти її межі. Вони губилися десь біля зубчастого, ніби крайок поштової марки, ланцюжка гір.

— Температура всередині світлової плями сто дев’яносто градусів, — повідомив Джемс Конт.

Мікросонце ще наблизилось до плавучого дзеркала, і світлова пляма плавно зменшилась. Її межа сповзла з гір і тепер займала велику плоску рівнину.

— Двісті двадцять градусів, — повідомив Джемс Конт.

Автоматичні прилади, що реєстрували температуру, майже миттю відгукувались на її найменші коливання. Світлова пляма і далі зменшувалась та ставала усе яскравіша і яскравіша. Тепер температура в ній зростала ще швидше, ніж раніше.

— Чотириста сімдесят градусів…

Діаметр плями нині не перевищував кількох десятків кілометрів. Вона стала така яскрава, що на неї боляче було дивитись навіть на екрані телевізора. Зменшили яскравість. Коричнюваті вершини гір, видимі здалеку, одразу потьмяніли, світлова пляма стала теж не така яскрава і виділялась у темряві великим оранжевим диском. Здавалося, що на Місяці настала ніч і хтось освітлює його поверхню велетенським кишеньковим ліхтарем.

— Дев’ятсот п’ятдесят градусів…

Тепер світлова пляма до червоного світіння нагрівала «місячні породи, що продовжували горіти і після того, як пляма сповзла з них. Було видно, як здіймаються стовпи диму над рівниною. Це почали переганятися смоли, які містились у місячних породах.

— Тисяча триста градусів… Тисяча вісімсот, — майже щохвилинно повідомляв тепер про швидке зростання температури Джемс Конт.

Подекуди всередині світлової плями стали з’являтись язики полум’я, котрі тут же зникали в безповітряному просторі. Пляма сяяла вже не червоним, а сліпуче-білим світлом.

— Дві з половиною тисячі!..

Гірська порода в центрі світлової плями розплавилась. На поверхні Місяця, там, де була світлова пляма, клекотіло і вирувало величезне розтоплене озеро.

— П’ять тисяч!..

Поверхня Місяця, здавалось, кипіла, на ній лускалися величезні бульби газів, що виходили зсередини. Врізнобіч і вгору злітали бризки лави, яка кипіла і випаровувалась. Увесь район експерименту затягло чорною кіптявою, що клубочилась. Місячна рівнина горіла, випаровуючись.

В актовому залі запанувала мертва тиша. Всі нетерпляче чекали, чи досягне температура у світловій плямі потрібної величини.

— Сім тисяч градусів! — долинув голос Джемса Конта. — Сім тисяч п’ятсот! Вісім тисяч! Дванадцять тисяч! — вигукнув Джемс Конт. — Далі підвищувати температуру припиняємо.

— Площа світлової плями з температурою в дванадцять тисяч градусів зараз дорівнює дев’яти з половиною квадратним кілометрам, — додав Чжу Фан-ші, який разом з Контом стежив за дослідом.

Усі, не зводячи очей, дивились на екран телевізора. Там бушувало полум’я. Здавалося, що Місяць пропалили до самого центра і тепер з його таємничих глибин виривається розтоплена магма.

Врізнобіч від розтопленого озера тяглися довгі світлі ручаї породи, що поступово холола. При охолодженні з них вилітали незгорілі частки графіту і розліталися фонтанами сяючих бризок. Це було одночасно і прекрасне, і страхітливе видовище. Я мимоволі уявив собі, скільки лиха могло б накоїти наше мікросонце та плавуче дзеркало, коли б їх винайшли раніше, в епоху імперіалістичних війн. Бачачи, як на моїх очах перетворилась на киплячу рідину досить велика височина, я із жахом подумав, що така ж доля в наші дні могла б спіткати найбільші міста світу з їхнім багатомільйонним населенням.

Тим часом система «плавуче дзеркало — мікросонце», скоряючись волі людини, розфокусувалося. Світлова пляма на поверхні Місяця швидко збільшувалась. Ось її край добіг до зубчастих гір і скоро зник з очей. На поверхні Місяця лишилось величезне озеро розтопленої лави й попелу. Воно ще вирувало і клекотіло кілька хвилин, здуваючись пухирями, від яких його поверхнею прокочувались в’язкі хвилі, та згодом стало швидко темніти. Розтоплені породи не окислялися, як на Землі, киснем, і тому озеро застигало рівним гладеньким шаром, блискучим, мов ідеальне крижане поле, котре підготували для фігурного катання. Тверда, дзеркально гладенька лава продовжувала швидко холонути, випромінюючи тепло в морозний космічний простір. Раптом усю поверхню озера навскіс розірвала глибока тріщина. За кілька хвилин з’явилася друга. Потім третя. Тріщини виникали швидко, мов змії, що хутко розповзались. Ще недавно гладенька поверхня тепер геть уся була вкрита глибокими тріщинами, розташованими в хаотичному безладді. Подекуди із тріщин ще вихоплювались язики полум’я. Пізніше й вони зникли.

В актовому залі всі схвильовано загомоніли. Олена Миколаївна підійшла до мікрофона і від імені усіх присутніх подякувала колегам за блискуче здійснення експерименту.

— Результати перевершили всі наші сподівання, — сказала вона. — Правда, слід враховувати й те, що на Землі доведеться світлову пляму стискувати до менших розмірів, бо наша атмосфера дуже послаблюватиме теплове проміння, та це вже деталі. Я, мабуть, висловлю загальну думку, коли скажу, що гідроциклони професора Брамса для виготовлення пінопласту стали після цього досліду цілком реальною річчю. Матеріал для їхнього облицювання, який витримує температуру в сім тисяч градусів, уже створено. Це знаменитий супертерміт. Треба тільки налагодити його промислове виробництво. Тепер я остаточно переконана, що ми відвоюємо у криги Антарктиду!