Онуки наших онуків

Не зразу звикся я з думкою про те, що в якийсь-то незвичайний спосіб потрапив у далеке, невідоме майбутнє. Це було аж надто фантастично. Довго не залишало мене відчуття, що я сплю і бачу сон або що перебуваю під дією гіпнозу, який викликає в моїй уяві всі ті незвичайні картини, котрі щодня пролітали переді мною.

Та час минав, і поступово я став звикати до того, що все, що відбувалося зі мною, не сон, не марення, а реальна дійсність.

Не можу сказати, щоб спершу я дуже зрадів. Навколо йшло незрозуміле мені життя, мене оточували незнайомі люди, хоч і дуже уважні, та все ж чужі. Ні рідних, ні друзів… Я не знав, що сталося з моєю родиною. Для мене ця втрата була несподівана і завчасна. Однак доводилось миритися з цим…

За кілька днів я вже так зміцнів, що міг робити невеликі прогулянки в парку. Лікарі взяли з мене слово, що без їхньої згоди я не відлучатимуся з санаторію. Але зовсім ізолювати мене від навколишнього світу їм, звичайно, не вдалося. Чутка про мій чудесний сон викликала бурхливу сенсацію. Ціла армія журналістів, виконуючи прохання своїх читачів, обступала Кінолу, вимагаючи, щоб їх пустили до мене, і він змушений був врешті-решт піти на поступки.

Моя зустріч із журналістами відбулася в тінявому парку санаторію під велетенською піхтою, що була, очевидно, моєю одноліткою. На їхні запитання я відповідав, мружачись під об’єктивами націлених на мене фото й кіноапаратів.

Усі звертались до мене російською мовою. Я вважав цілком природним, що журналісти, які захотіли зустрітися зі мною, знають мою рідну мову, тим паче, що вже за мого часу це була одна з міжнародних мов. Та раптом серед нашої жвавої бесіди я почув незнайому мову. Я повернув голову і побачив, що до мене звертається, енергійно вимахуючи руками, високий худий мулат. Він повторив ще раз своє запитання. Я озирнувся, шукаючи перекладача. Вихід знайшовся несподіваний і дуже простий. Один з кореспондентів раптом витяг з кишені і тицьнув мені в руку невеликий предмет, схожий на портсигар.

— Що це?

— Кібернетичний перекладач.

— Оця крихітна коробочка? — перепитав я недовірливо.

— Ну, не така вже вона крихітна, — відповів кореспондент.

З цікавістю дивлячись на рятівну коробочку, я промовив невпевнено й несміливо:

— Про що ви питали? Я не зрозумів вас. Таким же, мабуть, голосом вимовив своє перше прохання Аладдін, коли звертався до чарівної лампи.

Мулат розуміюче закивав і став щось швидко говорити, все так само енергійно вимахуючи руками. З коробочки його слова долетіли до мене чистісінькою російською мовою:

— Пробачте, будь ласка, я не знав, що у вас нема кібернетичного перекладача. Я. запитував; що вас найбільше вразило в нашому суспільстві, в чому, на ваш погляд, особливо помітна різниця між двадцятим і двадцять другим століттями?

— Мені важко відповісти на це запитання. На мене навалилось так багато нових вражень, що я не можу поки що в них розібратися й визначити, що тут головне, принципово нове, а що просто незначуща частковість, дрібниця. Мене поки що однаково вражає все. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що в середньому кожні півгодини виявляю якусь новинку. Ось і тепер: ми розмовляємо з вами всього двадцять хвилин, а новинка вже в моїх руках. — Я показав на кібернетичний перекладач. — У наш час були електронні перекладачі, але розміром з цілу кімнату і ще дуже недосконалі. Повірте, мені, мов малій дитині, хочеться відчинити цю коробочку та подивитися, що там усередині.

— А ви відчиніть.

Я натиснув кнопку, на яку мені вказали, і чарівна коробочка розчинилась. Там була пачка тонюсіньких прозорих целулоїдних листочків з маленькими золотими крапками, з’єднаними між собою ледь помітними срібними павутинками.

— Звичайна напівпровідникова кібернетична схема, — почув я. — Все дуже просто.

— Для вас, може, й просто, — заперечив я. — Мені, знаєте, теж здається, що електрична лампочка зроблена дуже просто. А людині середньовіччя вона здалася б зовсім незбагненним чудом.

Коли я прощався з журналістами, до мене протиснувся низенький японець, що під час інтерв’ю спокійно сидів на високому кедрі з кіноапаратом у руках. Виблискуючи білозубою усмішкою, він простяг мені прекрасно виконану кольорову фотографію, на якій був я в ту мить, коли розгублено вертів у руках кібернетичний перекладач, не знаючи, що воно таке.

Та, либонь, більше, ніж журналісти, моєю особою зацікавився, медичний світ. Протягом тижня найвизначніші вчені якнайретельніше обстежували мене за допомогою новітньої апаратури. Наприкінці тижня консиліум лікарів установив, що за час довгого сну я майже не постарів. Завдяки чудесному випромінюванню метеорита мій «медичний» вік лишився незмінний — біля шістдесяти років, у той час як насправді мені сповнилось за двісті.

Я завжди вважав, що зберігся непогано і, як на мої роки, маю пристойний вигляд, проте медики двадцять другого століття заявили, що це не так, і призначили мені тримісячний курс лікування.

— Дуже радимо вам провести курс геріатрії, — переконували вони мене. — Вам це особливо необхідно, бо ніхто не може передбачити, як відіб’ється тривалий сон на вашому здоров’ї в майбутньому.

Я не перечив і залишився на три місяці в санаторії. Коли я познайомився ближче з людьми двадцять другого століття, то переконався, що лікарі мали рацію. Змінились умови життя, змінились і зовні люди.

На тенісному корті санаторію я часто милувався грою румуна Йонеску. Дивлячись на його м’язисту, підтягнуту постать, на те, з якою завидною легкістю підхоплював він м’яч у цій рухливій грі, я вирішив, що йому років тридцять п’ять. Як же здивувався я, коли довідався, що йому понад сімдесят. І жодної сивини, ані старечих зморщок, ні ожиріння, ні задишки не було.

Дотримуючись строгого розпорядку дня, який запровадив для мене Кінолу, виконуючи всі процедури, що мали омолодити організм, я скоро відчув себе набагато краще. Звісно, я не став юнаком, та все ж у чималій мірі «помолодшав». Зморшки на моєму обличчі розгладилась, щоки запашіли рум’янцем, зникла сивина.

Лікуючись у санаторії, я не марнував часу і поступово знайомився з навколишнім життям. Незабаром мені дозволили потроху читати, слухати радіо, дивитись телевізійні передачі. Однак життя й само рвалося до мене звідусіль.

Я прибув у Сибір сто п’ятдесят років тому. Ми називали його тоді краєм майбутнього. І ось тепер я побачив новий Сибір, який змінився невпізнанно.

Був кінець жовтня, коли я прокинувся. В Сибіру це вже вважалося початком зими. Тому я здивувався, що погода стояла порівняно тепла, тільки ранками на ґрунті бували легкі приморозки. Довкіл санаторію ріс розкішний парк, правильніше сад. В ньому росли зовсім не «сибірські» породи дерев.

Було ясно, що змінився клімат Сибіру. Яким чином? Це було перше, чим я поцікавився. І тоді я дізнався, що наші праправнуки здійснили один цікавий, давно вже задуманий проект: неглибоку Берінгову протоку було перегороджено велетенською греблею завдовжки понад вісімдесят кілометрів. Потужні насоси, встановлені на цій греблі, перекачували з Північного Льодовитого океану в Тихий океан масу холодної води, а на її місце в холодний арктичний басейн потекли теплі води Гольфстріму. Почала танути полярна крига.

Вже через дев’ять років після того, як збудували цю чудову греблю, в Арктиці вивільнилась з-під криги поверхня води, яка дорівнювала дев’яти мільйонам квадратних кілометрів. Північний Льодовитий океан став тепер тільки Північним і перестав бути Льодовитим. Ефект був надзвичайний. У найхолодніших районах Сибіру середня січнева температура піднялась більш як на тридцять градусів.

Внаслідок танення криги стала помітно прибувати вода у Світовому океані, загрожуючи затопити багато прибережних міст і сіл. Та для цієї зайвини води вже було підготовлено двоє великих штучних морів — одне в пустині Сахарі, друге в Австралії, на місці Великої піщаної пустелі.

Люди переробляли планету на свій розсуд…

Усе було б дуже добре, тільки одна думка не залишала мене в спокої. Що я робитиму, коли скінчиться тримісячний курс лікування в санаторії? Стати «пенсіонером», як казали в наш час, мені не хотілось. Я відчував у собі достатньо сил, щоб трудитись і приносити користь людям. Я хотів працювати. Навколо мене вирувало життя, і я не хотів залишатися осторонь. Працювати, але ким? Ким?

Колись мене вважали визначним фахівцем у галузі атомної фізики. Але сто п’ятдесят років — для науки строк колосальний, наука нестримно рухається вперед, досить відстати на кілька років, щоб втратити спільну з нею мову.

Де ж я міг прикласти свої сили в цьому суспільстві? Міняти фах? Може, стати істориком і в школі розповідати дітворі про давноминулі будні соціалізму? Ні, це мене не вабило. І ось після деяких вагань я вирішив спробувати вивчити сучасний університетський курс ядерної фізики. Хоч пан, хоч пропав! Зрештою, не святі ж горшки ліплять, а мене ніхто в спину не туряє. Розберуся якось.

Навів на це мене, сам того не бажаючи, Кінолу. Якось уже надвечір він раптом зайшов до мене. З багатозначного виразу його обличчя я зрозумів, що в нього якісь приємні новини.

— Кажіть мерщій, із чим завітали, — мимохіть усміхнувся я.

— Знайшов! — загадково відповів він.

— Що саме?

— Родичів ваших знайшов.

— Моїх родичів? Це ж яких? У мене їх не може бути.

— Ваші прямі нащадки — праправнуки.

— Справді? Мої праправнуки? А я й не подумав, що їх можна знайти. Ви певні, що це не помилка?

— Абсолютно певен. Можу навіть ознайомити вас із відповідними документами. А крім того, є ще один непрямий доказ вашої кревності. Колись ви захоплювались філателією, чи не так?

— Захоплювався, ну то й що?

— І у вас був альбом, на титульному аркуші якого ви написали: «Нащадкам моїм передаю цю колекцію. Літо 1931 року. О. Хромов».

— То цей альбом у них?

— Авжеж, він зберігається у вашої праправнучки Олени Миколаївни Хромової.

Я не знав, як мені віддячити Кінолу.

— Де ж вона, ця моя праправнучка?

— В Австралії.

— В Австралії? Чому в Австралії? Як вона там опинилася?

Кінолу всміхнувся.

— От цього я вже не можу сказати. Знаю тільки, що живе вона в новому місті Торітауні, побудованому не так давно по сусідству з родовищем торію, працює в Науково-дослідному інституті атомної фізики. Олена Миколаївна — визначний учений-фізик, ваша колега.

«Праправнучка в Інституті атомної фізики! Оце так так!» — з хвилюванням подумав я.

— А можна з нею зв’язатися?

— Звичайно. Я вже розмовляв з Оленою Миколаївною по радіотелефону. Ось вам її номер, можете хоч зараз поговорити.

Я раптом спохопився.

— А моя праправнучка хоч розмовляє по-російськи?

— Розмовляє, розмовляє, — запевнив мене Кінолу і засміявся.

— Ви не смійтесь. Знаєте, через перекладача не вийде справжньої душевної розмови. А як же вона з тамтешніми жителями розмовляє? За допомогою кібернетичного перекладача?

— Ні, гадаю, вона знає й англійську. В наш час рідко зустрінеш людину, котра не володіла б бодай двома мовами.

Ми пройшли до кімнати, де на стіні висів великий плаский телевізійний екран. Кінолу за допомогою кнопок на рамі набрав потрібний номер, і матова поверхня екрана зайнялася голубим світлом. У лівому кутку екрана спалахувала й гасла червона пляма виклику абонента.

Зненацька рівне голубе тло зникло, і я побачив перед собою жінку середніх років. З хвилюванням вдивлявся я в її трохи сухорляве, видовжене правильним овалом лице, в насмішкувато примружені світло-сірі розумні очі. Мені раптом чомусь захотілося знайти в ній хоч якісь знайомі риси, котрі підтвердили б нашу, хоч і дуже далеку, кревність. Моє бажання було, звичайно, дуже наївне, і все ж я відшукав ледь помітну схожість між нею і моєю дружиною — у вузькуватому розрізі широко розставлених очей, в темно-русявому пишному волоссі. Втім, не берусь запевняти, що ця схожість існувала насправді, а не була фантазією людини, яка не встигла примиритися з втратою своєї родини. Вона впізнала Кінолу і спитала:

— Ну, де ж мій пращур?

— Ось він!

Кінолу підштовхнув мене до екрана.

— О, так оце ви такий! — вигукнула вона і глянула на мене з такою відвертою цікавістю, що я зніяковів.

— Отак би й ви, Олександре Олександровичу, розглядали сучасника грізного Атілли, який устав з домовини, — зареготав Кінолу і додав поквапливо: — Ну, я піду, а ви тут знайомтесь, налагоджуйте родинні стосунки.

Олена Миколаївна своєю невимушеністю, теплотою і щирим інтересом до мене швидко розсіяла холодок перших хвилин знайомства. Ми розговорилися. Через кілька хвилин я вже поділився з нею своїми планами на майбутнє. Вона замислилась.

— Скільки ви ще пробудете в санаторії?

— Три місяці.

— От що я вам пораджу, — зразу ж перейшла вона до діла. — Візьміть університетський курс атомної фізики професора Сахарова. Це, на мій погляд, найкращий підручник, який зараз є. Крім того, недавно вийшли телевізійні записи лекцій того самого Сахарова. Таке поєднання дуже зручне. Ви зможете, прослухавши спершу лекцію по телевізору, опрацювати потім той же матеріал за підручником. Якщо раптом щось видасться складним, дзвоніть мені, я завжди буду рада вам допомогти.

Ми довго розмовляли того вечора. Олена Миколаївна розповідала мені про свою родину. Її чоловік, Ярослав Павлович, був астроном і працював на Місяці. Там побудували прекрасно обладнані астрономічні обсерваторії. Майже цілковита відсутність атмосфери на Місяці полегшувала спостереження, тому можна було дуже точно визначати положення планет, комет і астероїдів, попереджати ракетоплани про можливі зіткнення з великими метеоритами, повідомляти про проходження метеоритних роїв, стежити за точністю вимірювання часу, завбачати магнітні бурі — одне слово, вести найважливіші наукові спостереження та виконувати ту величезну допоміжну роботу, без якої не могла обійтися жодна міжпланетна експедиція.

Дочка Олени Миколаївни, Аня, працювала тваринницею на одній австралійській фермі. Мав я ще одного прямого нащадка, брата Олени Миколаївни. Але він разом з її чоловіком був на Місяці.

— З нетерпінням чекатиму на ваш приїзд, — сказала Олена Миколаївна.

Я пообіцяв.

— Тільки спершу поїду хоч ненадовго в Москву. Дуже хочеться глянути, якою вона стала тепер. Мабуть, не впізнати.

Розмова з Оленою Миколаївною, її палка, енергійна підтримка одразу вселили в мене впевненість. Наступного ж дня Кінолу роздобув мені підручник і телевізійні лекції професора Сахарова — тридцять невеликих пластмасових коробочок.

— Починайте, що з вами вдієш! Тільки пам’ятайте: працювати не більше трьох-чотирьох годин на добу і обов’язково з перервами.

— Звичайно, звичайно! — запевнив я його і, тут же вставивши першу коробочку в телевізор, перелетів у великий лекційний зал університету.

Професор Сахаров читав вступну лекцію. Він розповідав про невмирущий науковий подвиг подружжя Кюрі, яке відкрило радій і дало людству нове потужне джерело енергії — атомне ядро. Несподівано поряд з професором на екрані з’явилась маленька світна цятка, за мить вона перетворилась на яскраву кулю, що затьмарила світло сонця. Куля швидко росла, обгортаючись чорною шапкою диму і білими згустками сконденсованої водяної пари. Услід за кулею повільно злітала чорна хмара, а по землі мчала, здіймаючи куряву, вибухова хвиля страхітливої руйнівної сили. Вона виривала з корінням дерева, трощила велетенське каміння, змітала багатоповерхові будинки, сіяла смерть на своєму шляху. У пам’яті прокинулося щось жахливе, що хотілося забути назавжди…

— Це було перше, прокляте людством застосування атомної енергії, — долинув голос Сахарова. — Ви бачите перед собою зафіксований уповільненим зніманням вибух атомної бомби… Та майже одночасно з винайденням бомби люди знайшли спосіб мирного використання атомної енергії.

На екрані з’явилась будівля першої атомної електростанції, добре знайомої мені: колись-то я брав участь у створенні цієї станції. Тепер її після ряду реконструкцій було перетворено на музей.

— Вам, звичайно, зараз дивно бачити такі громіздкі електростанції з величезними атомними котлами. Вони вам здаються незграбними і примітивними. Та це тільки перші кроки людини на шляху підкорення атома. В той час людина була схожа на того хлопчика, котрий, випустивши з пляшки казкового джина, стоїть, наляканий і безпорадний, боячись, що величезна, але сліпа сила цього духа обернеться проти неї самої. Однак сила розуму незмірно могутніша за силу фізичну, і недоумкуваті джини завжди скоряються своєму розумному й хитрому визволителеві. Могутній людський геній розв’язав надзвичайно складну і важливу проблему, відшукавши найзручніший і найекономніший спосіб усунення небезпеки шкідливих випромінювань, які неминуче виникають під час ядерної реакції.

І це зробило людину справжнім володарем атома…

Легко собі уявити, з якою насолодою прослухав я цю першу лекцію! Мабуть, те саме відчував би Бетховен, якби до нього через десять років повної глухоти знову вернувся слух і він почув би свою геніальну музику.

З цього дня почались мої щоденні заняття. Звісно, я працював зовсім не по три години щодня, а по сім, а то й по вісім.

Проте з атомною фізикою мені доводилось знайомитися не тільки за підручниками.

Якось, прогулюючись по парку санаторію, я почув, що мене кличуть звідкись ізгори. Я задер голову і на даху будинку побачив мого партнера з тенісу — Йонеску. Він стояв, спершись ліктями на перила, і махав мені рукою, запрошуючи піднятись до нього. Швидкісний ліфт вивіз мене на дах. Тут, на майданчику під накриттям, стояло кілька дивних машин, трохи схожих на звичайні крісла, закриті прозорими ковпаками. З боків у машин стриміло двоє коротких блискучих крил. Це були одномісні і двомісні орнітоптери — літальні апарати з крилами. Вони не мали ні пропелерів, ні реактивних двигунів, переміщувались у повітрі, мов птахи або комахи, — за рахунок руху крил. Я вже неодноразово спостерігав їх у польоті. Вони стали одним з найпоширеніших видів транспорту.

— Оце роблю профілактичний огляд свого «сонечка», — сказав Йонеску. — Може, допоможете мені?

Я охоче погодився. Ми перевірили один блок мотора.

— Треба б поставити нові шестірні, — сказав Йонеску. — Ви поки що розбирайте далі, а я хутко принесу нові.

Поки його не було, я спробував добратись до рульової передачі, але мені заважала кришка, яка накривала увесь двигун. Я став шукати болти, що ними вона була прикріплена до корпусу, — їх не було. Помітивши з одного боку кришки виступ, я схопив гайковий ключ і, користуючись ним як важелем, підважив її. Кришка не піддавалась. Я наліг на ключ усім тілом. У цю мить з’явився Йонеску.

— Стійте! — раптом закричав він не своїм голосом. — Ви з глузду з’їхали! Що ви робите?!

Я випустив ключ, не розуміючи, що сталося.

— Добре, що я вчасно нагодився, — вже заспокоюючись, сказав Йонеску. — А то б ви тут наламали дров!

— Але ж я тільки спробував відкрити кришку…

— Кришку трансформаторної оболонки, — сказав він мені таким тоном, ніби цим пояснив усе.

— А що таке трансформаторна оболонка? — спитав я.

Я звикся уже з роллю маленького Чомучки, який, нітрохи не ніяковіючи, увесь час ставить дорослим запитання.

— Невже ви не знаєте? О, тоді доведеться розповісти, щоб більше з вами не було таких курйозів.

Прилаштовуючи на місце нові шестірні, він став мені пояснювати:

— Під цією кришкою міститься атомний двигун.

— Такий маленький?! А як же шкідливі випромінювання, що неминучі під час атомного розпаду?

— Їх усуває трансформаторна оболонка.

— Вона їх затримує?

— Ні, тут процес складніший. Я не фахівець, тому зможу пояснити вам лише схематично, що тут відбувається. Та я гадаю, ви зрозумієте. Для людини найбільш небезпечні незаряджені частинки, які виникають під час розпаду атомного пального, — нейтрон і гамма-частинка. Якби вдалося їх перетворити на частинки, що мають електричний заряд, то затримати їх було б просто. Такі «зворотні» реакції було відкрито років вісім-десять тому. В трансформаторній оболонці нейтральні частинки перетворюються на заряджені й потім уловлюються. Вам, звичайно, цікаво, як це відбувається. Але тут я вже вам не помічник.

— Щиро дякую, — сказав я.

— За що? За погане пояснення?

— Ні, за те, що ви врятували мене від променевої хвороби.

Я з острахом і з повагою зиркнув скоса на кришку. Під нею ховалася одна з найпрекрасніших дивовиж техніки двадцять другого століття — портативний атомний двигун, який разом з трансформаторною оболонкою, що окутувала його, був не більший за спортивний чемоданчик. Мені й без слів стало ясно, що поява такого маленького і водночас дуже потужного, надійного й невибагливого двигуна спричинила справжню революцію в техніці: його можна було поставити скрізь, де тільки була потреба в якомусь рушієві.

Я згадав про атомні реактори нашого часу: сховані за величезними товщами свинцю й бетону, вони могли бути використані тільки на океанських лайнерах, а найкращі зразки їх ледве можна було втиснути у великі підводні човни.

Та що особливо вразило мене — це кібернетика. Мабуть, коли б від мене вимагали коротко визначити головне в техніці двадцять другого століття, я не задумуючись назвав би дві речі: атом і кібернетику. Це визначення не було б, ясна річ, вичерпним, однак наочно відображало б головний зміст техніки цих днів.

Кібернетика! Як часто потім доводилось мені стикатися з нею. Без кібернетичних машин, які багато в чому наслідували дії людини, в сучасному виробництві просто неможливо було обійтись, як у наші дні немислимо було обійтися без електрики. Вони стали вершиною автоматики, її тріумфом. Вони вивільнили з виробництва цілі армії людей, замінивши їх на всіх тих операціях, які можна було виконувати без участі людини.

Але машина, хоч би яка «розумна» й досконала вона була, завжди лишається тільки машиною, нездатною до самостійної творчості. Творчість — це те поле діяльності, де людину ніколи не замінити ніякій найдосконалішій машині.