Онуки наших онуків

— Перед нами зараз троє серйозних завдань, — сказала Олена Миколаївна на нараді в лабораторії, коли ми повернулись із Москви. — Перше — розробити проект великого атомного заряду, з якого буде створене мікросонце. Друге — створити невелику ракету-носія атомного заряду. Третє — створити електростатичні пристрої для керування мікросонцем. Щоб розв’язати ці завдання, співробітники лабораторії мусять поділитись на три групи. Але наш колектив складатиме лише ядро. Часу в нас дуже мало, і тому на допомогу нам виділено дві організації: Мельбурнський ракетобудівний інститут і Делійський електроенергетичний завод. Крім того, ми можемо залучати до роботи й інші організації. А тепер подумайте, хто в якій групі працюватиме.

— Я хотів би взятися за конструювання ракети-носія, — сказав Віктор Платонов.

— Я теж, — швидко додав я.

— А ви, Чжу?

— А нам із вами доведеться братися за другу половину, — з усмішкою відповів він. — Я візьму на себе керівні пристрої, а ви атомний заряд.

Після недовгих роздумів було розподілено по групах і решту наших співробітників. Почався практичний період нашої роботи: від абстрактних розрахунків ми переходили до конкретних розмірів, до конструкцій, до металу…

В глибині затоки Порт-Філіпп, у гирлі ріки Ярра, розташоване одне з найбільших міст Австралії — колишня її столиця, гарне старовинне місто Мельбурн. Ми летіли туди з Віктором Платоновим і тими співробітниками нашої лабораторії, котрі виявили бажання працювати над конструкцією ракети-носія атомного заряду. Місто ми вгледіли ще здалеку, коли пролітали над низькими узгір’ями. Ріка Ярра перетинала його навпіл. На лівому березі в садах і парках розташувались жилі квартали міста.

У повітрі над Мельбурном було не менш людно, ніж на його вулицях. Повз нас пролітали сотні орнітоптерів. Для орієнтації на дахах будинків великими літерами було написано назви вулиць.

— Наш інститут на правому березі ріки, — сказав Віктор, — але де саме, я не знаю. Стривайте-но, я зараз…

Він різко повернув свій орнітоптер і кинувся услід за дівчиною, що пролітала мимо. Вони порівнялись і нерухомо зависли в повітрі. Дівчина показувала рукою в бік високої будівлі. Віктор замахав нам, кличучи до себе.

— Дуже вдало вийшло, — сказав він, — дівчина летить у той самий бік і проведе нас.

Ми привіталися. Дівчина швидко окинула поглядом мене і моїх супутників.

Я вирішив, що вона, мабуть, іспанка або мексіканка. Риси обличчя в неї були неправильні, але чорне кучеряве волосся, позолочена сонцем смаглява шкіра, крізь яку на щоках проступав густий рум’янець, блискучі, несподівано світлі очі, яскраво-червоні вуста великого непокірного рота робили її дуже привабливою.

— Виходить, ви вчитеся в цьому інституті? — спитав її Віктор Платонов.

— Так, я вже готую дипломну роботу.

— О, чи, бува, не в нашу групу вас зарахували?

— Ні, я працюю в іншій групі і незабаром скінчу дипломний проект.

Вона відповідала на запитання коротко і, мабуть, не була схильна до розмови.

— Ось наш інститут, — сказала вона, показуючи на семиповерхову будівлю з двома невеличкими білими вежами з боків. — Це навчальний корпус, у дворі навчальний завод, там, у глибині, будинок дипломного проектування, поряд із заводом складальний цех і ангар. Вам куди?

— Нам до директора інституту.

— Значить, до навчального корпусу. Сідайте на дах правої вежі, звідти ближче йти коридором. Прощавайте!

— Спасибі, до побачення!

Директор чекав на нас. Він викликав головного конструктора. Ми пояснили йому ідею проекту. Платонов показав креслення, і того ж дня ми розподілили завдання між вісьмома дипломниками, які ввійшли до нашої групи.

Раніше, за мого часу, студенти-дипломники робили проект лише на папері, причому багато з тих проектів носили досить абстрактний характер. Після захисту переважна більшість проектів надходила до інститутських бібліотек, а згодом, коли минав належний час, їх знищували. Так щороку непродуктивно витрачалася праця багатьох десятків тисяч інженерів, у той час як проектні організації та конструкторські бюро були просто-таки завалені роботою.

Тепер усе змінилося.

Кожен дипломник мусив зробити проект, потрібний для виробництва чи для науки. Керували дипломниками досвідчені інженери-конструктори. Якщо запроектований пристрій був настільки складний, що один студент не міг виконати його в строк, то створювали спеціальну групу — щось на зразок конструкторського бюро, де кожен студент проектував лише частину пристрою. Крім того, кожен технічний інститут мав свій завод, на якому студенти-дипломники самі виготовляли запроектовані ними вузли.

До інститутів зверталося багато організацій, і результат був завжди один — швидке й добротне виконання замовлення. Таким чином багато тисяч людей ще. до закінчення інституту залучалося безпосередньо до процесу виробництва.

Наше завдання полягало в тому, щоб разом з дипломниками створити невелику ракету-носія. Доправлену на Венеру, її належало запустити з атомним зарядом і підірвати на певній висоті.

Як звичайно, в дипломників на початку проектування було багато запитань. Ми довго з ними розмовляли.

Тільки наприкінці робочого дня ми вийшли з проектного залу і зненацька віч-на-віч зіткнулися з Джемсом Контом.

— Ви тут? — здивувався Віктор Платонов. — Яким вітром вас сюди занесло?

— Платонов, Олександре Олександровичу! — зрадів Джемс Конт. — Я давно вже тут, ми проектуємо наше плавуче дзеркало. А ви? Я чув про ваші успіхи. Молодці! Слово честі, молодці! Як Олена Миколаївна?

Він закидав нас запитаннями і взагалі був дуже збуджений і вже не здавався мені підкресленим, як на початку нашого знайомства.

Він повів нас довгими коридорами, розповідаючи про свою роботу.

— Зараз ми уточнюємо конструкцію, метод монтажу дзеркала, перевіряємо систему керування, удосконалюємо всю апаратуру.

— Вам теж допомагають дипломники?

— А так. Дещо я вже можу вам показати. Я, власне кажучи, і йшов до складального.

— Ми вже практично довели, — казав далі Конт, широко ступаючи світлим коридором інституту, — що наше параболічне дзеркало можна повністю виготовити з найтоншої плівки. Вона триматиметься на трубчастому каркасі з такої ж самої плівки.

— Каркас із плівки? — здивувались ми.

— Авжеж. Цю думку підказала мені Марта Аугустінас. Виявляється, дзеркальна плівка має ще одну чудову властивість: тверднути і ставати міцною, мов сталь, за мінусових температур, характерних для космічного простору. Із студентами-дипломниками ми побували на Місяці й там за допомогою маленької ракети, керованої по радіо, виготовили невелику модель нашого дзеркала. Керована спеціальним пристроєм ракета літала по строго параболічній траєкторії і, наче павук павутину, випускала плівку. Вона розгорталася і… майже миттю холола, стаючи міцною, мов сталь.

— Добре вийшло?

— Прекрасно. Ось подивіться… — Він добув із внутрішньої кишені піджака пачку кольорових фотографій і простяг нам.

На одній із них була знята дівчина, яка тримала в руках невелику, завбільшки в пів людського зросту, ракету.

— Це Челіта Бонарда, — сказав Конт, — вона зробила основний вузол цієї ракети.

— Гляньте, професоре, та це ж наша провідниця! — вигукнув Віктор Платонов.

Справді, це була вона: на нас дивились ті самі блискучі непокірні очі.

— Ви її знаєте? — здивувався Джемс Конт.

— Вона проводжала нас до інституту. — Коли?

— Сьогодні.

— Мабуть, ви помилились. Вона погано почуває себе і ось уже декілька днів не приходить до інституту. Зараз у нас гаряча пора, і, коли б їй покращало, вона неодмінно прийшла б. Вона й так відстала від товаришів.

— Дивно, — сказав Віктор Платонов, — значить, ми бачили її двійника або сестру. Правда, професоре?

…У складальному цеху, просторому і світлому, було людно. Чувся гомін верстатів, сипалися іскри, хтось підпилював, хтось підточував деталь, одне слово, йшло звичайне ручне складання експериментальних зразків: при експериментальному моделюванні неминуча людська праця.

Джемс Конт підвів нас до досить незграбного на вигляд пристрою з кількох тупоносих, схожих на відра, циліндрів.

— Ось одна наша ракета. Решта ще не змонтовані. Ви не дивіться, що ракета така незугарна на вигляд. Її призначено для польоту в порожнечі, а там зовсім не обов’язкові обтічні форми.

Конт показав на внутрішню порожнину ракети, де причаїлася темрява.

— Тут буде розміщено основний пристрій, за допомогою якого плівка стане розмотуватись, набувати потрібної форми і виходити в порожнечу. Цю деталь проектує Челіта Бонарда, ота, яку ви бачили на фотографії. До речі, вона була тут сьогодні? — спитав він одного дипломника.

— Ні, вона ще хворіє… Конт повернувся до нас:

— Звичайно, ви помилилися. Челіта чудово знає, яка потрібна вона зараз. Через те що вона не закінчила проекту, ми не можемо почати робити подальший вузол.

— А хіба не можна замінити її ким-небудь?

— Не годиться. Треба, щоб студент без сторонньої допомоги виконав дипломну роботу.

Лункий дзвінок сповістив про закінчення робочого дня.

Студенти заметушилися. Вони закінчували невідкладні операції, вимикали верстати, прибирали робочі місця. Троє студентів лишилося в цеху. Це були чергові. Вони під’їздили на автокарах до кожного верстата, підбирали в кузов сміття і стружки та відвозили на подвір’я, де стояв великий вантажний автомобіль із закритим кузовом. Потім вони за допомогою невеликих машин добре вимили кахляні підлоги, повитирали щітками, що обертались на двох палицях, високі вікна і, вишикувавшись в одну шеренгу, жартома доповіли дівчині з червоною пов’язкою, що скінчили прибирати.

— Черговий санітар по інституту, — показав очима на дівчину з пов’язкою Джемс Конт.

Дівчина прискіпливо оглянула цех, примусила підняти з підлоги невелику стружку, яка закотилася в куток, і тільки після цього відпустила хлопців.

— Ходімо з нами до моря, — покликали вони дівчину, скидаючи. комбінезони. — Через годину там наші змагаються з водного поло із сіднейцями.

— Я мушу прийняти ще два цехи, — відповіла вона. — Ідіть у душову, зустрінемось біля інститутських воріт.

Джемс Конт закликав нас до себе в номер готелю. Йому хотілося поговорити про нашу роботу, узнати побільше. Незважаючи на те, що він пішов із нашої групи, він, ясна річ, не міг лишатися байдужий До тієї справи, якій віддав кілька років життя. Він щиро радів з наших успіхів.

Нашу розмову обірвав телефонний дзвінок. Дзвонив хтось із Контової групи.

— Професоре, вмикайте мерщій телевізор на п’ятнадцяту програму.

— Навіщо? — здивувався Конт.

— Вмикайте і все зрозумієте. Зацікавлені, ми підсіли до телевізора. Конт знайшов названу програму, і на екрані з’явилася широка гладінь озера з дрібними хмарками, які пливли над нею, строкатий натовп людей на березі та різнобарвні скутери на старті. Диктор оголосив умови змагань, назвав прізвища учасників. «Челіта Бонарда…» — раптом почули ми знайоме прізвище і побачили на екрані дівчину, яка проводжала нас із Платоновим до інституту.

— Ваша дипломниця! — вигукнув Платонов.

— Правда, вона! Але як вона туди потрапила? Вона ж хворіє…

— Очевидно, не більше, аніж ми з вами.

— Починають…

Чотири скутери — білий, жовтий, червоний і зелений — готувалися до старту. Скутер Челіти Бонарди був жовтий. Почувся різкий постріл стартового пістолета, і скутери майже одночасно рвонули з місця.

«У цій четвірці всі скутери мають якусь своєрідність у конструкції, про яку не знають інші учасники змагання, — долинав голос диктора. — Обмеження лише одне — скутери мусять мати вагу не більшу від заданої. Всі чотири скутери відповідають цим умовам».

Червоний скутер раптом вирвався вперед і, розбризкуючи воду, випередив решту.

— Щось ваша підшефна відстає, — сказав Платонов Контові.

В цю мить жовтий скутер Челіти раптово відірвався від води, пролетів кілька метрів у повітрі і, здійнявши хмару бризок, під гучні вигуки й оплески глядачів знову помчав по поверхні озера. Відстань між червоним і жовтим скутерами все меншала. Жовтий скутер, розігнавшись, стрибнув і випередив червоного.

— Молодець, Челіто! — вигукнув Джемс Конт.

Скутери повернули і тепер мчали з екрана просто на нас. Попереду, як і раніше, був жовтий. Челіта вела його, майже притулившись до обтічного корпусу. Вона зробила ледве помітний помах рукою, і її жовтий скутер знову злетів у повітря. Стереоефект був такий великий, що ми мимохіть відхилилися вбік, — здавалося, Челіта промчала над нашими головами. «Швидкість жовтого скутера досягла трьохсот кілометрів за годину, — повідомив голос диктора, — скутер вийшов на останню пряму». Розбризкуючи воду, скутер пронісся, мов снаряд, і під грім оплесків з трибун перший перетнув лінію фінішу.

— Ох і молодчина Челіта! — захоплювався Конт, забувши, що якраз йому і не треба зараз хвалити її.

— Смілива дівчина! — зразу ж відгукнувся Віктор Платонов. — Правду кажучи, я не наважився б на такий заплив.

Другого дня ми зустрілися з Челітою в інституті. Віктор Платонов підійшов до неї і поздоровив із перемогою. Вона холодно подивилася на нього, сухо подякувала і пройшла мимо.

Увечері, коли ми зустрілися з Джемсом Контом у готелі, Платонов спитав його про Челіту. Конт нахмурився.

— Вона підвела всю групу.

— Як?

— У неї, бачите, не вистачало часу, щоб побудувати до змагань скутер, і тоді вона зовсім кинула дипломний проект та зайнялася самим тільки своїм суденцем. Яка обурлива легковажність! Тепер вона дуже відстала від своїх товаришів, а головне — вона затримує їхню роботу. Сьогодні вся група дуже бурхливо обговорювала вчинок Челіти. Тепер ту частину проекту, що була доручена їй, розподілено поміж рештою дипломників.

— А що буде з нею?

— Не знаю. Поки що вона проектуватиме те ж саме. Встигне — захищатиме, не встигне — доведеться відкласти захист.

— Скільки часу залишилось до захисту?

— Півтора місяця.

— Малувато…

Після випадку з Челітою ми уважно придивлялись до кожного студента нашої трупи і ретельно контролювали їхню роботу. Але поскаржитись не могли. Молодь підібралася тямуща, працелюбна й серйозна, працювали з душею, і діло швидко просувалося вперед.

Якось одного разу наші дипломники запросили нас у свій клуб на студентський концерт. Концерт закінчився досить пізно. Повертаючись, ми пройшли коридором мимо залу, де працювала група Конта, і побачили, що там горить світло.

— Конт затримався, — сказав Віктор Платонов. — Це не за правилами. Ходімо витягнемо його.

Джемс Конт був не один. Поруч нього сиділа Челіта Бонарда. Вони посхилялися над столом, обговорюючи якусь деталь проекту.

— Добре, що ви нагодилися, — зрадів Конт. — Ніяк не можемо розв’язати одну задачку.

— Ану, ану, — жваво відгукнувся Платонов.

— Челіто, поясніть, а я поки що порозмовляю з професором.

Ми відійшли осторонь.

— Як у неї справи? — спитав я Джемса Конта.

— Працює не покладаючи рук. Якщо не знизить темпів, то, дивись, устигне захистити.

— Друзі їй допомагають?

— Ні, хто ж їй буде допомагати? Адже вона відстала через власну легковажність, так що хай до кінця несе заслужену кару. Хоч узагалі мушу сказати, вона навдивовижу вольова дівчина, наполеглива, тільки надто вже захоплюється…

Челіта скінчила пояснювати. Віктор Платонов узяв олівець і став щось писати.

— Ось так, — сказав він через кілька хвилин, — якщо цю функцію розкласти в ряд, то ваше рівняння мусить інтегруватися.

— Дякую, — зраділа Челіта, — тепер я впораюсь сама…

— Заждіть, — обірвав її Платонов, — здається, я трохи наплутав. Давайте-но перевіримо.

Вони знову стали щось писати. Минуло хвилин із двадцять. Білий аркуш паперу, а за ним другий і третій вкрилися формулами. Нарешті Платонов відклав убік олівець.

— Бачите, задача виявилася складнішою, ніж мені здалося з першого погляду. Сьогодні ви ще будете працювати чи підемо додому?

— Я хотіла б ще посидіти…

— Так, без цього рівняння ви далі все одно нічого не зробите… Гаразд, давайте разом розв’яжемо. Олександре Олександровичу, і ви, Джемсе, йдіть. Я затримаюсь.

— Ні, що ви, — заперечила Челіта, — вже пізно…

— Нічого, мені самому цікаво розв’язати цю задачу.

Йдучи, я сказав Челіті:

— Ви не здавайтесь. Закінчуйте проект вчасно, хоч би там що. Те, що доводиться багато працювати, це нічого. Я пам’ятаю, у наш час просиджували над дипломними роботами від рання до смерку та ще й жартували: «Ми з дев’ятої до дев’ятої — дев’ятигодинний робочий день».

Челіта посміхнулась. Її сподобалася давня студентська приказка.

Того вечора Віктор повернувся до готелю мало не опівночі.

— Розв’язали?

— Розв’язав.

— Щось довго ви розв’язували.

— М-гу… — непевно прогув Віктор і, не мовлячи більше ні слова, пішов до своєї кімнати.

З того дня Віктор Платонов, хоч це й було «не за правилами», вечорами часто затримувався в інституті, щоб допомогти Челіті.

Якось увечері ми повернулись до себе в готель і застали там Олену Миколаївну.

— Олено Миколаївно, ви? — крикнули ми в один голос. — Чому ж не попередили?

— Вирішила з ревізією наскочити зненацька, — засміялась вона у відповідь. — Розказуйте, як ідуть справи.

— Добре, Олено Миколаївно.

— Ну, ну, розкажіть.

Працюючи в групі Олени Миколаївни, придивившись ближче до її колег, я зрозумів, чому саме її обрали керівником.

Безперечно, вона була талановитим ученим, та не менш обдаровані вчені були і Чжу Фан-ші, і Платонов, і Конт. Але, мабуть, ніхто з них не вкладав стільки пристрасті в роботу, не був такий невтомно вимогливий до себе та інших, як Олена Миколаївна.

Наш звіт не забрав багато часу: Олена Миколаївна вміла зразу, з ходу вникати в справу і схоплювати найістотніше в ній.

— Так, справи у вас дійсно йдуть добре, — промовила вона, вислухавши нас. — А от у Чжу Фан-ші… Я щойно вернулася з. Делі, де він розробляє електростатичні установки для керування мікросонцем. Ще далеко не все ясно. Попередні розрахунки показують, що для перевезення на Венеру електростатичних установок потрібно п’ять ракетопланів. Це вимагатиме величезних затрат людської праці.

— А навіщо так багато ракетопланів?

— Опори. Нас гублять металеві опори для електростатичних установок. Щоб їх доправити, і треба п’ять ракет. Коли б не опори, наш вантаж розмістився б в одній ракеті.

— А обійтися без опор не можна?

— Думали вже. Нічого не виходить.

— А якщо зробити їх прямо там, на Венері?

— З чого?

— Скажімо, з дерева.

— Можливо, й можна… — непевно відповіла Олена Миколаївна. — Але чи знайдемо ми досить міцну породу дерева? А крім того, їх доведеться будувати вам і мені, а чи вистачить сил? Тим паче, що опори мусять бути досить високі, приблизно з п’ятнадцятиповерховий будинок.

— А як ідуть справи з атомним зарядом для мікросонця? — спитав Віктор Платонов. — Ви часом не затримаєте нашу експедицію?

З зарядом усе гаразд. Зроблено його розрахунки. Він виходить невеликий і займе дуже мало місця в ракеті. Цю роботу буде виконано вчасно.

У двері постукали. Зайшов Джемс Конт. — А, Джемс, здорові будьте! — привітала його Олена Миколаївна. — Сідайте. Як ваші справи? Кажуть, ви маєте успіхи?

— Хто ж це каже? — усміхнувся Конт.

— Мій чоловік. Адже він тепер у вашій групі.

— Так, нам потрібний був досвідчений астроном, і Ярослав Павлович не відмовив мені. Ну, а успіхи наші поки що не такі вже й великі. Краще розкажіть, що у вас новенького, — попросив Конт.

— Та от у Чжу Фан-ші не клеїться з опорами для електростатичних установок… — і вона повторила Конту те, що вже казала нам про опори.

Джемс Конт із хвилину помовчав, потім якось особливо подивився на Олену Миколаївну і сказав:

— А я якраз думав про це. Коли я довідався, що вам дозволили робити дослід на Венері, то перш за все подумав: як ви туди перевозитимете весь вантаж? Адже для цього потрібно так багато ракет, що президія може заборонити цей дослід, як занадто накладний. Виходить, що доправка вантажів на Венеру коштуватиме куди дорожче, аніж саме мікросонце.

— А ви хіба маєте якісь міркування?

— Не знаю, чи до вподоби буде вам моя ідея…

Думка його була проста. Він запропонував не перевозити опор некорисним вантажем, а зробити з них каркас ракети і її зовнішні стіни. Після того як ракета прилетить на Венеру, її можна буде розібрати і з наявних деталей змонтувати щогли для електростатичних установок.

— Коли піти таким шляхом, — закінчив він, — то з деталей ваших опор можна скласти і окремі вузли двигуна ракети, і крила, і корпус, і багато чого іншого. Загалом ідея зводиться до того, щоб у самій ракеті не було ні грама некорисного для вас металу.

З куточків очей Олени Миколаївни побігли веселі зморщечки.

— Скажіть правду, Джемсе, чи не хотіли б ви повернутися зараз до нашої групи? Тільки щиросердо.

— Ні, — сказав він так твердо, що не лишалося сумніву в щирості його відповіді. Я дійсно захопився ідеєю плавучого дзеркала. А думка про ракету, змонтовану з електростатичних установок, спала мені зовсім випадково. Просто я хотів чимось допомогти вам…

Я давно помітив, що у творчій діяльності дні далеко не рівноцінні. Важко пояснити чому, проте бувають такі дні або й години, коли несподівано, за якимось раптовим здогадом, вирішуються найскладніші питання. Здається, якщо викинути ці дні, то вся решта роботи зведеться нанівець.

Ми дуже довго просиділи того вечора. Коли йшли спати, то в нас уже були готові основні технічні вимоги до конструювання розкладної ракети.

Вранці Олена Миколаївна сказала мені і Вікторові Платонову:

— Вам слід повернутись у Торітаун. Всі члени нашої групи, хто полетить на Венеру, мусять пройти медичну комісію та спеціальну підготовку протягом двох місяців.

— А як же студенти? — здивувався я.

— Нічого. Адже поїдете лише ви з Віктором. Решта співробітників нашої лабораторії не летить на Венеру і може зоставатись тут до кінця. А за старшого ми лишимо головного конструктора. Де він може бути зараз? Ходімо до нього. Треба з ним про все домовитись.

— Даруйте, Олено Миколаївно, — раптом промовив Віктор Платонов, подивившись на годинника, — я зараз нікуди не можу йти. Мені треба бути в іншому місці.

Він рішуче повернувся і вийшов з кімнати.

— Куди це він? — спитала Олена Миколаївна.

Я теж глянув на годинник, намагаючись збагнути, що за невідкладні справи могли бути у Віктора в цей час. І раптом згадав:

— Сьогодні захищає свій дипломний проект Челіта…

— Челіта? Яка Челіта?

— Челіта Бонарда. Дівчина з групи Джемса Конта.

— А яке відношення має до неї Віктор?

— Він допомагав їй.

— Справді? І симпатична дівчина?

— Мені вона до душі.

— Де буде захист?

— У третьому складальному цеху.

— Так там, мабуть, і головний конструктор?

— Можливо.

— Ходімте туди.

Жінка і через сто п’ятдесят років залишиться жінкою. Я посперечався б на що завгодно: моя праправнучка у цю хвилину цікавилася зовсім не головним конструктором.

Захист дипломних проектів відбувався не в залі перед великим столом, накритим зеленим сукном. Комісія не сиділа поважно на одному місці. Все проходило зовсім інакше. У складальному цеху біля готових ракет Джемса Конта дипломники з його групи порозвішували креслення. Кожен студент доповідав про виконану ним роботу і про вузол, який він проектував. Члени комісії не тільки уважно вивчали креслення, але й детально знайомилися з реальною конструкцією. Оцінку ставили індивідуально кожному дипломникові.

Ми тихенько зайшли до складального цеху і стали збоку, змішавшись із натовпом студентів молодших курсів, які прийшли послухати захист.

— Он Челіта! — шепнув я Олені Миколаївні. — Бачите, з Віктором під стіною. Мабуть, уже захистила.

Я помахав їй рукою. Вона помітила нас і, усміхнувшись, підняла вгору руку, розчепіривши всю п’ятірню.

— П’ять! Вона одержала п’ятірку! Молодець!

Ми проштовхалися крізь натовп до них.

— Захистила! — шепнула нам Челіта. — Не знаю, як мені і дякувати Вікторові за допомогу.

— Щось придумаєте, — усміхнулась Олена Миколаївна, дивлячись на радісне обличчя Віктора Платонова.

— Я, звичайно, придумала б, — з деяким викликом відповіла Челіта, — але ж назавтра він від’їздить.

— Далебі, ні. Він затримається тут ще днів зо два.

— Як же це, Вікторе? — повернулась до нього Челіта. — Таж ви щойно сказали, що їдете?

— Він вас не обдурив, Челіто. Ми спершу думали рушити всі разом. Але зараз бачу, що сьогодні ми не встигнемо владнати усі справи. — В голосі Олени Миколаївни зазвучала м’яка іронія. — Тому ми з професором і вирішили залишити тут Віктора днів на два.

— Атож, ми так порішили, — не забарився я ствердити її слова.

Чи здогадався Віктор про хитрість Олени Миколаївни, чи ні, не знаю, тільки уточнювати не став, і того дня ні його, ні Челіти ми більше так і не бачили.