Орлеанська діва

Навіщо нам здалися передмови

До всіх пісень? Мораль нудна, панове,

А повість, де лиш істина сама

Змальовує цікаві авантюри,

Де ні грайливих вигадок нема,

Ані надмірних тонкощів ума,

Борониться найкраще від цензури.

Тож простий шлях беру між усіма:

Картина, вірна приписам натури,

Дорожча нам, ніж золоті бордюри.

Наш добрий Карл, вернувшись в Орлеан,

Всіх звеселив — вояк і городян,

Збудив надію, приспану чи хвору,

І стяг французький знов підніс угору.

Він тільки-но про битви й розмовляв,

Він гордий був, як сонце на світанку,

Та потаємки наш король зітхав,

Пригадуючи втрачену коханку.

Покинути її хоч би на мить —

Це подвиг був, і вже під ту хвилину

Він зрозумів, що милу загубить —

Себе згубити значить половину.

На самоті, після гучних промов,

Його вояцький запал відійшов,

I відлетів од нього демон слави,

А інший бог, що звемо ми — любов,

Посів у серці давнє місце знов,

По-мудрому узявшися до справи.

Тож слухав Карл, але ж ніяк не чув,

Про що вельмож облесний натовп гув,

Подаючи десятки пропозицій,

В яких було добрати важко зміст, —

А потім сів і любій чарівниці

Скомпонував сльозами вмитий лист.

Шкода! Бонно був так далеко звідти,

Що сліз не міг монарших осушити,

І вінценосець йолопа послав,

Типового, сказати, дворянина.

Той незабаром — о лиха година! —

Назад йому його ж листа подав.

«Ой леле! — крикнув з жаху помертвілий

Король. — Це ти? Як? Із моїм листом?»

«Зберіть, королю, всі душевні сили.

І Жанну, і Агнесу захопили

Англійці, що плюндрують все кругом».

Зомлів король, почувши теє слово,

Упав додолу, наче неживий,

А як до тями повернувся знову,

Ще глибше розпач усвідомив свій.

Кого така не вразила б утрата,

Любові той справдешньої не знав,

А наш король по-справжньому кохав,

То жалю він не міг затамувати.

Як божевільний, крізь глибокий сум

Він розважань не слухає, не чує...

Що ж! Батенько його, нехай царствує,

Ще з меншої причини стратив ум¹.

«О! — скрикнув Карл. — Віддам усі війська я,

І Жанну, і прелатів геть усіх,

І вбогі рештки батьківського краю,

Що досі ще в руках своїх зберіг,

Усе віддам, жорстокосерді бритти,

Лише мій скарб єдиний поверніте!

Любов! Агнеса! Бідний володар!

Ох, що по тім, що в розпачі волосся

Рву на собі я? Неба пишний дар

Украдено, — і може... може, досі

Якийсь англієць, дикий грубіян,

Її принадний обіймає стан,

Француза тільки гідну нагороду,

І уст її квітущу, ніжну вроду

Цілунками брутальними сквернить

І втіху п’є, що над вино п’янить!

О, що коли і ти, несамохіть

Попавшись до зухвальця навісного,

Ти, ти, Агнесо... зовсім не від того?

Твій темперамент знаючи палкий,

Чи можна ж вірить вірності твоїй?»

Щоб хмари невідомості розвіять,

Сумний король скликає докторів,

Євреїв, некромантів, чаклунів,

Сорбонців, якобінців, що уміють

По книгах стародавніх ворожить².

«Панове, щиро й сміливо скажіть, —

Він просить, — що з Агнесою моєю,

Чи тужить так, як я тужу за нею,

Чи вірною лишилася, чи ні?»

Учена зграя, ласа до платні,

Нахмурила високомудрі чола

І мовами старими замолола;

Латинська, грецька та сирійська їм

Найбільше в ділі помогли тяжкім.

Той студіює королеву руку,

Той креслить дивний чарівничий знак,

Той, у халдейську вдавшися науку,

Уважливо вивчає зодіак,

Тамтой псалми тихесенько читає,

На дно у склянку інший зазирає,

Рисує п’ятий кола на піску

(Ще в давнині, як, певно, кожен знає,

Систему практиковано таку) —

Отак вони, потіючи, працюють,

І всі нарешті Карлові знаймують,

Що спати може супокійно він

Од часу вечорового до ранку,

Бо з-між героїв на землі один

Сподобився незрадну мать коханку,

Що в неї в серці він панує сам. —

Ну й вірте після цього мудрецям!

Бридкий чернець, огидний та пузатий,

Зумів хвилину слушную впіймати:

Агнеса билась, плакала, — дарма!

Брутально він нещасну обійма,

Хоч раювання повного нема,

Як не єднає ніжність обопільна

Істоти дві: любов тоді свавільна

Свій одвертає вид ясний од них.

І справді, хто б радіти з того міг,

Що мила жінка губи лиш стискає

І слізьми білу постіль обливає?

Щоб радощі по-гідному приймать,

Їх треба вміти, панство, і давать.

Але ченцеві — що йому до того?

Він осідлав, немов коня шпаркого,

Красуню, переможену в борні,

І не пита, приємно їй чи ні.

Хороший паж, що в юнім нетерпінні

Був полетів, неначе бистрий птах,

Усячини шукати по хатах

Для милої, для німфи, для богині,

Вернувсь нарешті. Ох! Нещасний він!

Найгірша з-поміж гемонських личин,

Той хижий птах, чернець той любострасний

Уже вхопив Агнеси тіло красне

І здобич пожадану шматував.

Монроз на нього з шпагою напав,

Не даючи і вгору подивитись,

І мусив нечестивий боронитись.

Він скочив з ліжка, ухопив кийка,

Та й ну крутити, як мечем разючим...

Вояк наскочив тут на вояка,

Одважний стрівся, бачите, з могучим.

Монроз любов’ю й вірністю горів,

Монах од люті та жаги тремтів.

Щасливі, миролюбні хлібороби,

Природи благодатної сини,

Частенько бачать: сповнений жадоби

Виходить вовк з німої глушини,

Овечку рве злостиво й нетерпляче,

І випиває крові плин гарячий.

Коли ж на нього вдарить, як стріла,

Вівчарський пес, хоробрий і завзятий,

Тоді тварина випускає зла

Нещасну жертву, бо життя продати

Не хоче за абияку ціну —

І починають вороги війну,

В криваву масу сплівшися одну,

А бідна, недотерзана ще здобич

На мураві лежить тихенько обіч

І прагне, крізь несвітський переляк,

Для вовка смерті, честі для собак.

Отож і тут лучилось саме так:

Тупий чернець, що демоном здавався,

Від юнака Монроза захищався,

Дрючка в страшний затиснувши кулак,

І тут же — переможцю нагорода —

Лежала дивна на постелі врода.

Хазяйка з чоловіком, служники,

Всі діти до найменшої дочки

На гамір збіглися, пажа стрункого

Боронять від напасника товстого,

Бо завжди, як відомо читачам,

Краса і юність до вподоби нам

І в нас палку прихильність викликають.

Нарешті всі Монроза залишають

З красунею одбитою удвох,

Примовивши: хай їм поможе Бог!

Пажів суперник, кленучи Агнесу,

Пошкандибав Господню править месу.

Сорель нещасна, як мале дитя,

Ридала гірко, соромом прибита,

Що повелось нахабі осквернити

Її красу, дорожчу за життя,

Що бачив паж страшну її наругу, —

І так йому промовила крізь тугу,

Закривши очі: «Вбийте, пане мій,

Мене без жалю! Хочу я мерщій

Знайти рятунок у обіймах смерті».

«Як, пані! Ви бажаєте умерти? —

На те Монроз. — Чому? З яких причин?

Нехай чернець... нехай той песький син

Досяг свого, хай грішною були ви, —

То треба жити й каятись терпливо,

А не вмирать на життєвій весні!

Та й ви ж не винні у чужій вині,

А ваша мука — то й моє страждання...

Живіть, живіть — і хай живе кохання!»

Слова ці красномовні не були,

Та очі юнакові помогли

Прекрасну дівчину переконати,

Що трохи їй ще рано умирати.

Обідати пора було, — а сум

(Нещасний грішник, це я добре знаю)

Ніколи їсти нам не заважає,

Ба навіть гнів при їжі помагає:

Недаром же Вергілій-многодум

І пан Гомер, що правив теревені,

Якими всі захоплюються вчені,

Не забували в гаморі боїв,

Як пив герой і що він саме їв.

Агнеса й паж, хоча і невеселі,

І трохи засоромлені були,

Обідали любенько край постелі,

І очі враз несміло підвели

Одне до ’дного, ніби випадково,

І поглядів зайшла німа розмова.

Відомо всім шановним читачам,

Що в час, коли життєва сила нам

Слугує вірно і вогнем палає,

Смачний обід по жилах розливає

Бажань нестримних безсоромний рій,

І ми в любові танемо палкій,

І ворог роду людського неситий

Тоді нас легко може спокусити.

Красунь Монроз, як можна зрозуміть,

Не міг свойого пориву згасить.

Перед Сорель упавши на коліна,

Він скрикнув: «О ясна моя богине,

О чарівнице серед чарівниць,

Ви бачите — я перед вами ниць

Прошу, благаю втіхи неземної...

Невже ж у вас не вимолю того я,

Що взяв товстий нечема силоміць?

Ох! Злочином здобув він раювання, —

Нагородіть же чисте ви кохання:

Воно палає на моїх устах».

Аргумент цей був зовсім не поганий

Для молодої та палкої панни,

І визнала вона його в думках,

Але боролась із годину, мабуть,

Бо ще солодше нас п’янить і вабить

Умріяна коханка чарівна,

Як не відразу піддалась вона.

Нарешті паж, радіючи без краю,

Переступив поріг свойого раю

І до любові келиха припав.

Англійський принц народи воював,

Здобув Париж король Анрі Четвертий,

Чиє наймення не боїться смерті,

Та щасливіший був Монроз за них,

Коли в борні солодкій переміг.

Ох, друзі! Щастя легше від пилини!

Усе минає, все на світі гине!

Не встиг Монроз у пристрасті сліпій

Допить любові чистої напій,

Як налетіли раптом, мов шуліки,

Англійці, галас підійнявши дикий,

Розбили двері, вбігли, гомонять...

Не треба тут, панове, й пояснять,

Що то чернець, по святобожній месі,

Віддячив так Монрозові й Агнесі.

Взяли красуню з краснем молодим

Та й повезли жорстокосерді бритти:

Шандос їх має, бачите, судити.

Яку ж приділить він покару їм?

Залюблені від страху умлівали,

Бо з досвіду вони свойого знали,

Що Жан Шандос до жалощів не звик.

Проте, хоч сором їх несвітський пік,

Вони перезиралися пестливо,

Хвилину споминаючи щасливу...

Одначе, що ж на допиті казать?

Було б їм зле, та доля помогла їм:

Серед туману, саме десь під гаєм,

Французи раптом кіньми тупотять.

То був загін блискучий та завзятий,

Якому Карл у розпачі звелів

По всіх краях, по всіх місцях шукати

Сорель Агнеси й Жанниних слідів.

Коли два пси, два півні, два коханці

Зустрінуться (увечері чи вранці,

Однаково) десь на тропі одній,

Коли побачить янсеніст палкий

Лойолиного учня, єзуїта,

Коли дитя Кальвінове сердите

Ультрамонтанця здибає нараз, —

Тоді на них якийсь находить сказ,

І кожен б’ється люто, до нестями —

Той шпагою, той кігтем, той зубами.

Так і французькі рицарі ставні

На бриттів, наче соколи ясні,

Без жодного вагання нападають,

А ті оружно їм відповідають —

І загуло, аж стогне далечінь!

Був під Агнесою гарячий кінь, —

Як і вона, він мав натуру жваву,

Він басував, хвицався без угаву,

Аж бідненька стрибала на сідлі.

Отож, як битва зачалась в імлі,

Він ізлякався, прикусив удила

Та й полетів... Дарма вона хотіла

Його рукою кволою спинить:

По власній волі він Агнесу мчить.

Монроз не бачив за кипінням бою,

Що сталось із Агнесою палкою.

А кінь тимчасом, мов крилатий звір,

Усе вперед, усе прудкіше лине

І опинився враз серед долини,

Де височів прегарний монастир.

Ставні дерева тінявого бору

Гойдались і шуміли круг кляштору[7]

І світла річка стьожкою зі скла

У берегах заквітчаних текла.

Принадний пагорб зеленів здалека,

Там наливала благодатна спека

Щоосені ті золоті дари,

З яких сам Ной за давньої пори,

Покинувши неоковирну скриню,

Де був рятунок людям і скотині,

І збридивши водою вже навік,

Солодкий витис і п’янючий сік.

Помона й Флора та ясні зефіри

Там розливали пахощі й тепло,

Усе там око тішило без міри.

В раю Господнім, певно, не було

Милішого для серця краєвиду;

Повітря тихий, живодайний струм

Там розвівав тяжку печаль і сум,

Турботи розвівались там без сліду.

Агнеса край ясного лона хвиль

Спочити сіла, глянула відтіль

На монастир — і зник у серці біль.

То монастир був, бачите, жіночий,

«Ох! — скрикнула Агнеса. — Певне, хоче

Сам Бог ту купіль показать мені,

Де всі гріхи змиваються земні!

Це він, ласкавець мудрий та високий,

Привіз мене під стіни ці міцні

Спокутувати всі мої пороки.

В пості, молитві, вірі та трудах

Безгрішні жони, віддані Христові,

Живуть тут для небесної любові,

А я себе прославила в гріхах,

В розкошах тіла і в кипінні крові».

По цій тираді, досить голосній,

Красуня хрест побачила на брамі,

Той знак, що рід урятував людський, —

І плаче бідна ревними сльозами,

І сповіді бажання в ній росте.

Признатися по правді тут годиться:

Кохання й богомільність — дві сестриці,

Душевна вада, друзі, те і те.

Якраз тоді шановній абатисі

Дійшлось на суд поїхати, либонь,

Аж до Блуа, — і сестри зосталися

Самі, під наглядом сестри Безонь.

Отож вона в кватирку визирає,

А потім браму навстіж одчиняє

І каже невідомій: «Увійдіть

До нашої непишної господи.

Яким могли ви вітром залетіть,

О мандрівнице неземної вроди?

О, хто ви, хто? Чи ангел, чи свята,

Що до поріддя Бог послав людського,

Щоб показати вічності дорогу

I райські відчинити нам врата?»

«Ні, — каже панна, — зовсім я не та,

Святою не була я ні хвилини,

Пороки тьмарять молодість мою,

І як мені судилось буть у раю,

То, певне, тільки обіч Магдалини.

Господь, велитель днів і поколінь,

Та ангел мій, та полохливий кінь

Мене в куток цей принесли прекрасний.

У серці маю каяття незгасне,

Бо ще не всю мене поглинув гріх,

Люблю добро, хоч праву путь згубила,

І вірю: благодаті вічна сила

Очистить скверну злочинів моїх».

Сестра Безонь з ласкавістю тонкою

Вродливицю втішала як могла,

А далі гостелюбно повела

За руку аж до власного покою.

Та келія уся була в квітках,

З широким ліжком, зовсім не похмура;

Здавалося: для пустуна Амура

Був не заказаний до неї шлях.

Сорель Агнеса Господа хвалила,

Що каяття — розвага досить мила.

Після вечері (цю шляхетну річ

Я звик щоразу, панство, нотувати)

Сестра Безонь промовила: «Вже ніч,

А, як відомо, людства ворог клятий

Під цю годину ходить по землі,

Подоби різні беручи в імлі³,

І грішників ба й чистих спокушає.

Та спосіб є, хоч це не всяке знає,

Себе від того лиха вберегти:

В одну постелю треба нам лягти,

І двох нечистий вже не подолає».

Агнеса згодна, роздяглась, лягла,

Радіючи і мріючи про святість...

Не квапся, бідолашна, утішатись:

Твоя з тобою всюди доля зла!

Читачу! Я примушений сказати,

Почервонівши з сорому, як жар,

Що ця Безонь... ох! був це бакалавр,

На гроші і на вченість небагатий,

Та силою і спритністю Алкід

I Адоніс, як глянути на вид.

Мов злото, в нього кучері вилися,

Він цвів красою, мов троянди цвіт,

І вельми придавався абатисі

На заході її безгрішних літ.

Отак Ахілл в одежині дівочій

Колись у Лікомеда гостював

І пестив Деїдамію щоночі.

Як тихий морок все навкруг обняв,

Сповідниця з сестрицею святою

Лягли удвох під ковдрою одною,

І тут — предивні, Господи, діла! —

Метаморфоза у сестри була,

Яку Агнесі враз далося знати.

Гукати пробі, кликати, кричати, —

Це, може, й розбудило б монастир,

Та викликало б сором, поговір...

Лишалося терпіти і зітхати...

Додам іще: в обставинах таких

Хто б дуже мудро міркувати міг?

Сестра Безонь на декілька хвилинок

По пестощах зробила відпочинок,

А наша мандрівниця молода

Подумала: «І тут, і скрізь біда!

Я чесною зробитися хотіла,

Та від бажань далеко ще до діла,

І як у вадах кається жона, —

Ох! це не значить, що свята вона».