Орлеанська діва

Щасливий, хто зрива вінок дівочий!

Це любий скарб; та серце полонить,

До себе милі привернути очі, —

Ось найдорожча і найкраща мить!

Навіщо рвати квітку самохіть?

Нехай любов її дарує вільно.

Тлумачники нам зіпсували сильно

Прекрасний текст; як звіритись на них,

То кожна радість — непрощенний гріх.

Ладен за те я книгу їм зложити;

Я там навчу, як слід людині жити,

Я доведу, що тішитися нам

Наказує закон природи сам.

У цім труді, ясної вартий слави,

Святий Денис підмогу дасть мені:

Недарма ж я про нього склав пісні.

Тимчасом, мій читальнику ласкавий,

Вернімось до його святої справи.

В Шампані, де простягся ряд стовпів¹,

Оздоблених пташками гербовими,

На знак, що Лотарінгія за ними,

Був городок, як сотні городків;

Та не умре ім’я його довіку,

Бо жертву він прекрасну і велику

Для Франції та короля зложив.

Про Домремі озвуся я хвалою, —

Хай з уст в уста іде вона луною!

О Домремі! Серед твоїх долин

Нема ні персиків, ані цитрин,

Ні золота, ні чистих вин шипучих, —

Та Жанну ти родив для діл могучих².

Кюре, що всюди, де лише бував,

Своє насіння щедро розсівав, —

Колись чернець, — охочий до осанни,

А також і до чарки та до панни —

Такий був батько героїні Жанни.

Стан покоївки, круглий та гладкий, —

Ось форма, що її отець святий

Обрав, щоб вилити це дивне диво.

В шістнадцять літ, моторну та вродливу,

До корчми Жанну віддали служить:

Їй коні там доручено глядіть.

Рішуча, горда, чесна у звичаї,

Вона очима, як зірками, сяє;

Зубів, як перлів, тридцять два блищить,

Скрашаючи рожевого їй рота,

І вся її струнка, міцна істота

Серця такою свіжістю п’янить,

Аж цілувати всіх бере охота.

Хоч перса й темні, а зате тверді,

Знадливі й для поважного судді,

І для священика й для капітана.

В’юнка, весела, дужа та рум’яна,

Вона спочинку не дає рукам,

Слугуючи і простим, і панам, —

А мимохідь дасть ляпаса гучного

Нахабі, що безстидно ухопив

Її за груди чи за повну ногу;

Працює, носить вина із льохів,

Годує коні, чистить, напуває, —

Чи, сівши верхи, чвалом їх пускає³

Незгірш від славних римських вояків.

О мудросте! О божий супокою!

У порох падають перед тобою

Великі й славні, принци й королі —

І до небес підносяться малі!

Святий Денис, посол твій на землі,

По замках та палацах не блукає,

Невинності в князівен не шукає, —

Ні, пташечку химерну та легку

Знаходить — де, панове? — у шинку.

Був саме час йому туди з’явитись,

Щоб Жанні в небезпеці прислужитись

І зберегти дівоцтва пишний крин:

Лиха ніколи не дрімає сила,

І тільки б трошки запізнився він, —

Вся Франція в неволі б заніміла.

Гладкий чернець, на ймення Грібурдон,

Що кинув із Шандосом Альбіон,

В тій корчмі Жанни назорив поставу —

І покохав, як батьківщини славу.

Натуру мавши підлу та лукаву,

Ладний і чорту слатися до ніг,

Шахрай, обмовник, сповідач і шпиг,

Він знав чаклунське таємниче діло⁴,

Що перейшло із глибини віків

Від магів та єврейських мудреців

I в нашу землю, Господеві милу...

Тепер його забули серед нас.

О дні тяжкі! О звиродніння час!

Він вичитав із книг кабалістичних,

Що Жанна — сил посланниця одвічних,

Що носить під спідничкою вона

Кінець війни, для всіх іще незримий,

I заприсяг, у злі досягши дна,

Христом і чортом та всіма святими

Її оплутать чарами земними,

Дівочості палладій звоювать⁵,

В молитвах і блюзнірстві невситимий:

«Британію і церкву врятувать

Повинен я, склонившись перед ними;

Обом же їм ретельно послужу —

Ну, та й собі самому догоджу».

Під той же час, мужлай над мужлаями,

Погонич мулів загадав те саме, —

І, правду мовивши про молодця,

Він був нічим не гірший за ченця,

І день, і ніч приносити готовий

Дарунки грубі дикої любові,

А рівність їхніх станів життьових

Могла б невинну спокусить на гріх.

На щастя, досі стид і чеснотливість

Перемагали невідступну хтивість,

Та добре бачив Господа слуга,

До чого може призвести жага,

І, стрівши раз суперника свойого,

Таку промову він сказав до нього:

«Вартніші ви, мій рицарю, єсте

За мули всі, яких ви глядите,

І гідні недоторканої діви;

Вона чарує серце і мені,

Обидва ми коханці запальні,

І вірністю рівняєтесь мені ви.

Тож краще ласий шмат ми поділім,

Аніж змагатись без ладу над ним, —

Тоді б обидва щастя ми втеряли...

На неї я накличу сон міцний,

Щоб спалося, не прокидалось їй,

А ми б над нею по черзі не спали».

По слові тім він книгу ухопив

І викликав того споміж чортів,

Що звавсь Морфеєм за старих часів.

Цей дух тепер у Франції витає:

Як зранку велемовний адвокат

З Кюяса сипле блискавки цитат,

Він із панами суддями дрімає;

Удень він тихий навіває сон

Нещасним, що новітній Массільйон

Їм каже казань на гугнивий тон,

І ввечері одверто позіхає,

Трагедії чекаючи кінця.

Отож, почувши виклик від ченця,

Він дві сови запріг у колісницю

I лине, щоб приспати голубицю.

До Жанни він, скрадаючись, іде,

I чорний мак на груди їй кладе,

І, знаючись на ділі чародійнім,

В уста їй дише подихом сновійним.

Так, люди кажуть, і чернець Жірар ⁶,

Невинну висповідуючи діву,

Із грішних уст наслав на неї чар

І розбудив у ній чортицю хтиву.

Тимчасом два гарячі джигуни,

Позичивши завзяття в сатани,

Стягли рядно, що Жанна ним укрита.

Вже кості кинуто на лоно їй,

Щоб вирішить, кому в розвазі тій

Судила доля перший крок зробити.

Тож перша Грібурдонові черга, —

І ворожбит розпалений плига

На Жанну... О святої волі диво!

Прибув Денис — прокинулася Діва.

Не зносять грішні сяєва святих!

Зальотники, скотившися до ніг

Денисові, що так заскочив їх,

Тікають у розкриті навстіж двері.

Отак у дім, присвячений Венері,

Зненацька завітає поліцай:

Молодики, покинувши свій рай,

Півголі, з вікон, із дверей, з балконів

Плигають від служителя законів,

Рятуються, налякані украй.

Денис лагідно Жанну утішає,

Що від образи дикої ридає,

І каже їй: «Обранко сил святих,

Бог королів правицею твоєю,

Яка ніколи не впадала в гріх,

Прогнати хоче бриттів навісних

I врятувати Франції лілею.

Він може обернути, пресвятий,

У кедр ліванський очерет хисткий,

Моря він сушить, потряса долини

І світ новий підносить над руїни.

Де ступиш ти — там залунає грім,

I перемоги над чолом твоїм

Устане ангел огняний, крилатий,

I в славі вічній будеш ти сіяти.

Іди ж, смиренну долю цю покинь,

Стань між героїв, стань між героїнь!»

На мову цю гучну і патетичну,

Утішницьку та ще й теологічну

У Жанни рот розкрився мимохіть:

Ні слова не далось їй зрозуміть.

Та благодать, прийшовши на підмогу,

До розуміння світить їй дорогу, —

І спалахнули в серця глибині

Святих, високих поривів огні.

Вона уже — не наймичка віднині,

I їй до серця титул героїні.

Так міщанин і простий, і плохий,

Що скарб йому зоставив багатій,

Халупу заміняє на палати,

З покірливого робиться пихатий,

Вельможам гордим рівня він тепер

I зве його простолюд: монсеньєр.

Так гарна дівчина, яку природа

Створила для гаремів затишних

Чи для театрів пишно-голосних,

А рідна мати, скромна й тихохода,

Готова б повінчати із шевцем,

Коли з Амура ласки осяйної

Опиниться нараз під королем, —

Уже й ходою ходить не такою,

І згорда поглядає навкруги,

I голос повен владного спокою,

А думи — королівської ваги.

Лаштуючись до подвигу свойого,

Звичайно, з церкви почали дорогу

Денис і Жанна. Там при вівтарі

(Усяке б здивувалося з такого!)

Упав з небес, ясніший від зорі,

Вояцький найдорожчий обладунок.

Архангел то Михайло надіслав

З небесних арсеналів подарунок:

З шоломом там Дебориним сіяв⁷

Той цвях, що смерть Сізарі вготував;

Там камінь був, що із пращі Давида

Попав у Голіафа-лиховида,

Та щелепа, которою Самсон,

Як мила продала його в полон,

Лупив без жалю юнака і діда;

Там меч Юдіти полум’ям горів,

Який вона в коханця устромила —

I вельми Господеві догодила,

Його священний втілюючи гнів.

З такої ласки Божої щаслива,

Те все добро бере одважна Діва —

Шолома, списа, панцира, меча,

Перев’язь, рукавиці до плеча,

І кістку, й цвяха, й камінця хапає, —

А серце славу вже передчуває.

Та як же слави без коня зажить?

Хіба що в цьому ділі попросить

Погонича, нещасного з любові?

Аж дивиться: осідланий, готовий,

У золоті, в шовковому шитві

Осел ревучий став на мураві,

Б’є копитами землю, нетерпливий,

Як той фракійський кінь золотогривий.

На спині мав він довгих двоє крил,

Літав-бо й за далекий небосхил.

Отак Пегас, ясному вірний Фебу,

Всіх дев’ять муз возив колись по небу;

Так Гіппогріф на місяць голубий

Носив Астольфа — в Жанів край святий⁸.

Коли, читачу, хочете ви знати,

Що за тварина цей осел крилатий, —

Про це ще буде в повісті моїй.

Та знайте: шанувать його годиться,

Бо в цім ослі — небесна таємниця.

От героїня сіла на осла,

Денис, як завжди, променя сідла, —

І линуть понад берегом Луари

Мерщій кінчати смертоносні чвари.

Осел предивний то мов кінь біжить,

То, наче птах, підноситься в блакить.

А Грібурдон, якому в серці ласім

Бажання знов прокинулись тимчасом,

Погонича на мула обернув

(Недарма-бо чаклун із нього був!)

І їде ним услід хоробрій Діві,

Клятьби вигукуючи нечестиві.

Погонич мулів, мул віднині сам,

Покірний ворожбитовим словам,

Летить учвал — і ледве помічає,

Що трохи іншу оболону має.

Денис і Жанна поспішали в Тур,

Де короля в полон забрав Амур,

Їм на шляху, при самім Орлеані,

Зустрілися англійці, дуже п’яні;

Шукавши втіхи дикої в вині,

Вони поснули; у тяжкому сні

Хропли солдати, слуги, капітани —

І німували сурми й барабани.

Той голий ліг, не вкрившися й плащем,

А той простягся над своїм пажем.

Тоді Денис, неначе батько добрий,

Промовив стиха дівчині хоробрій:

«Дитя моє! Нам розповів поет,

Як Ніс, до Турна трапивши в намет⁹

Удвох із вірним другом Евріалом,

Рутульців сон довершував кинджалом.

Відоме й те хтозна з яких часів,

Що достославний гордий син Тідея

У товаристві мудрім Одіссея,

Як Ресів табір морок оповив¹⁰,

Троянців сонних мертвими робив.

Чому й тобі задля свойого краю

Не відновити їхнього звичаю?»

«Ні, — мовить Жанна, — я письма не знаю.

Але на рицарську ступила путь

I відаю: лежачого не б’ють».

Ще не скінчивши гордої відмови,

Вона шатро золочене, чудове

У сяйві місячнім постерегла:

Особа, певне, там значна була.

Вино, окрасу доброго стола,

Там Жанна в кубки сміло наливає,

I пирогом вечеряє смачним,

І вдвох із богопосланим святим

За короля французів випиває.

Шандос у тім наметі проживав¹¹.

Горілиць він, вояка грізний, спав.

Вона бере меча його страшного,

Бере штани з єдвабу дорогого:

Так Господів улюбленець Давид,

Саулові натрапивши на слід.

Низьке бажання помсти занехаяв,

А тільки шмат плаща його відкраяв

I царедворцям навіч появив,

Що міг зробити, тільки не зробив.

Біля Шандоса, юний та вродливий,

Спав юний паж, у забутті щасливий.

На лінії, відкіль початок ніг,

Амур би сам йому позаздрить міг.

Поблизу нього каламар похідний

Стояв з чорнилом — доказ очевидний,

Що хлопець вірші звечора писав

Красуні тій, яку він покохав.

Пречиста Жанна узяла чорнило

I на озадку хлопцевому сміло

Лілеї три в один виводить мах.

Святий дивився з радістю в очах,

Як зад англійця, свіжий та круглявий,

Скрашає герб французької держави.

Хто ж був уранці, наче звір, лихий?

Шандос, і так з похмілля сам не свій.

Побачивши у хлопця в місці певнім

Три лілії, він, повен гнівом ревним,

Лукаву зраду в цьому добача

І кидається по свого меча...

Ох! ні меча, ані штанів немає!

Він стогне, виє, очі протирає, —

I врешті думка родиться ясна,

Що це зробив не хто, як сатана.

І променю, й крилатому ослові,

Що Жанну ніс крізь хмари пурпурові,

Було б за жарти й землю облетіть!

Вони до двору добулися вмить.

Святому досвід показав недавній.

Що люблять жарти царедворці славні.

Почути міг би тут ізнову він,

Як од Рішмона, дотеп не один,

А з того люди втратили б пошану

До нього й до єпископського сану.

Та хитрощів не вчитися святим!

Щоб висловити королеві-пану,

Що слід було, подобу він узяв

Одвертого Рожера Бодрікура¹².

Той рицар — щира і тверда натура —

Любов, проте, у короля придбав.

«Королю! — він до Карла промовляє, —

Ви тут собі замкнулись, як у раї,

Амурові віддавшися в полон,

І це чоло, де сили всемогущі

Накреслили суворий свій закон,

Троянди лиш вінчають запахущі!

Ви залишили лютим ворогам

Країну й трон, від Бога дані вам!

Ідіть на смерть або на перемогу,

Ударте на британців навісних!

Вам сам Господь показує дорогу

До славних діл, до лаврів бойових!

То ж він мене навчив цієї мови,

Він засмутився з вашої любові,

Він допомогу обіцяє вам!

Ідіть же: слава вас чекає там!

У цій війні ви будете щасливі,

Лише довіртесь непорочній діві,

Яку сюди, королю, я привів.

Вона для вас врятує трон батьків.

Махне вона могутньою рукою, —

І в прах паде нахабний супостат...

Нехай уже залежність від дівчат

Вам силою присуджена святою, —

Покиньте ту, якої згубний чар

У вас одваги заглушає дар,

I тій услід без роздуму ідіте,

Що ваш вінець прийшла оборонити».

Агнеса люба Карлові була,

Та честь кохання те перемогла.

Бійця старого заклик патетичний

У нього сон розвіяв летаргічний:

Так в оний день, що нам Господь прорік,

В сурму заграє ангел-вістівник,

І прах оживить, і гроби розкриє,

І збудить мертвих голосом надії.

Король ожив, король огнем горить,

Війни він бачить заграви червоні,

Гукає, слів не тратячи: «До броні!» —

І гострий спис в руці його дзвенить.

Та впали в душу сумнів і тривога,

Коли минув той порив запальний:

Чи перед ним посланниця від Бога,

Чи, може, дух наслав її лихий?

Чи вість благу несе її поява,

Чи діє сила тут якась лукава?

Тож, повернувшись до красуні, він

Сказав слова, з яких не без причин

Почервоніла б інша, а не Жанна:

«Скажіть, а справді ви ще чиста панна?»

На те вона: «Нехай аптекарі,

У круглих окулярах лікарі,

Жінки статечні, весь народ учений

Придивляться, до чого слід, у мене.

Усім, королю, хто на це мастак,

Ладна я показатись так і сяк».

У мові цій одвертій, благородній

Відчув король навіяння Господнє.

«Гаразд! — він мовив, — вірю, чом би й ні,

Лиш угадайте ви одно мені:

Що з милою робив я цеї ночі?»

«Нічого!» — з дива заблищали очі

У Карла. «Сила Божа!» — він сказав,

Перехрестився й на коліна впав.

Аж от ідуть учені чередою

У мантіях, у гострих ковпаках,

З писанням Гіппократовим в руках

На огляд войовниці молодої¹³,

Що відкрива їм плечі, груди, стан

I нижче... Придивляється декан

До неї зверху, знизу, справа, зліва, —

І пише вирок: безперечно, діва.

Свідоцтвом вельми втішена таким,

Стає перед монархом молодим

Навколішки обраниця Господня,

Показує трофеї благородні,

Що у британця сонного взяла,

I каже: «Володарю, я прийшла

Тобі вернути під шляхетну руку

Край, супостатам відданий на муку.

Від Бога в мене влада й сила ця.

Клянусь тобі невинністю своєю,

I цим мечем, і смілою душею,

Що ти у Реймсі досягнеш вінця,

Як проженеш орду англійців п’яну,

Яка несе загибель Орлеану.

Іди ж, французам звесели серця,

Покинь свій Тур, добудь отчизні волю, —

З тобою поруч я піду, королю!»

Придворці, Жанну оточивши вмить,

На неї тільки й на святу блакить

Зорять побожно, плещуть у долоні

І одностайно всі кричать: «До броні!»

З них кожен — і старий, і молодий —

За зброєносця хтів би стать при ній,

Всі сили їй і все життя віддати, —

І кожен має сховану жагу

Солодку квітку в дівчини зірвати,

Для неї й для вітчизни дорогу.

Усі заворушились комашнею:

Той з любкою прощається своєю,

Той розписки складає лихварям,

А той без грошей платить хазяям.

Денис підняв священну орифламу¹⁴ —

І мужній Карл, радіючи думками,

У славі бачить трон високий свій:

Тож прапор цей, для ворогів страшний,

Невинна діва та осел крилатий

Його безсмертям мають увінчати!

Святий Денис так справу влаштував,

Що Карл Агнесі й слова не сказав:

Навіщо зайві для страждань причини?

Навіщо тратить дорогі хвилини?

Агнеса спала пресолодким сном.

Не знаючи, що діється кругом,

Їй снилося те ніжне раювання,

Якому вже прийшла пора остання:

Коханець обіймав її палкий,

Вона йому жагуче віддавалась...

Шкода й казать! Забрав його святий,

І тільки милі спогади лишались.

Так лікар, щоб хворобу відігнать,

Забороняє те і се вживать

І від смачних наїдків ненажері,

Йому ж на добре, зачиняє двері.

Коли Денис монарха одірвав

Од грішних, хоч і любих нам забав, —

З’явився він до Божої ягниці,

Що силу мала більшу від левиці,

Вернув до себе знову взір святий,

Побожну мову, зачіску нехитру,

I патерицю, й перстень золотий, —

І мовив так, свою надівши митру:

«Служи тепер отчизні й королю

I знай, дитя, що я тебе люблю.

Пильнуй лише, щоб з лавром гордовитим

Цвіли й невиннощі рожевим цвітом.

Під Орлеан ти поведеш бійців.

Коли Тальбот, вождь наших ворогів,

До президентші йтиме на стрівання,

Пойнятий диким полум’ям бажання, —

Він упаде від мужніх рук твоїх.

Скарай же грішного, сама на гріх

Не надячись лукавий. Будь щаслива

I відай: сильна ти, допоки діва».

Скінчивши так високий заповіт,

Полинув пастир у надземний світ.