Орлеанська діва

Коментарі

До передмови

Апулей Різорій. — Називаючи вигаданого автора передмови Aпулеєм Різорієм, Вольтер підкреслює пародійно-іронічний характер його висловлювань. Апулей — ім’я римського письменника II століття нашої ери, автора «Метаморфоз», або «Золотого осла», фантастичного роману про пригоди Луція з Егіни, перетвореного магічними силами на осла; в романі багато сцен еротичного характеру. Різорій — від латинськ. risor, глузливий.

«Філософ із Сан-Сусі» — так прозвали Фрідріха II (1712—1786), прусського короля від 1740 р. (Сан-Сусі — назва королівського палацу, збудованого Фрідріхом II недалеко від Потсдама). «Твори філософа із Сан-Сусі» (Oeuvres du philosophe de SansSouci), написані французькою мовою, вперше були надруковані 1750 р. в трьох томах. Туди входили оди, послання, дві поеми і листи віршами та прозою. Згадуваний Вольтером лист датований 22 лютого 1747 р. В ньому Фрідріх пише: «Ви дали вашу «Діву» герцогині Вюртемберзькій. Тож знайте, що вона примусила переписувати її протягом цілої ночі. Ось люди, яким Ви довіряєте; а ті, хто заслуговує на Ваше довір’я, або, краще сказати, на кого Ви можете цілком покластись, цього довір’я позбавлені».

В першому виданні поема складалася з 15 пісень, в лондонському виданні 1756 р. — з 28 пісень, у женевському виданні 1757 р. — з 24 пісень. Сам Вольтер видав у 1762 р. «Діву» в 20 піснях, а в 1764 р. в збірнику «Оповідання Гільома Ваде» надрукував нову пісню, яка в дальших виданнях займала місце XVIII пісні (див. примітки до цієї пісні).

Кучер Вертамона — Етьєн (пом. 1724 p.), популярний народний співак, про якого в одному документі сказано, що «він створив усі пісні, які співали на ярмарках».

Переклад віршів: «Шандос, спітнівши і сопучи, як віл, мацає пальцем, чи дійсно вона діва. «Чорт забери! — гукнув він. — Дурняча голка!» Чорт одразу приносить новий гольник, і Шандос іще раз намагається розворушити свою ганчірку». У виданні 1756 р. ці рядки були вміщені наприкінці XIII пісні.

Pervigilium Veneris («Нічне дбання на честь Венери») — поема, що складається з 93 віршів анонімного автора III або IV століття нашої ери, присвячена вихвалянню весни.

Петроній (Petronius Arbiter, пом. 66 р. н. е.) — римський аристократ, політик і письменник; автор «Сатирикона», твору, в якому фривольні жанрові сцени поєднуються з гострою сатирою на вискочнів і самого імператора Нерона.

Verum enim vero — насправді.

Лоренцо Медічі Препишний (Lorenzo Medici il Magnifico, 1448—1492) — правитель Флоренції, поет-дилетант, що збирав при своєму дворі представників науки і мистецтва.

Переклад віршів: «Спочатку було Слово, і Слово було від Бога, і Бог був Словом. На мою думку, це був початок».

Salve, regina — здрастуй, царице.

Переклад віршів: «Краще б він, бідолаха, бавився зі своєю шльондрою... Ніколи не куштував він ні ракового супу, ні перепелів».

Кальвін (Calvin Jean, 1509—1564) — вождь протестантизму у Франції і Швейцарії.

Мобер (Maubert de Gouvest Jean Henri, 1721—1767) — колишній монах, що перепробував багато професій: був солдатом, директором театру, літератором. У 1754 р. видав «Сучасну політичну історію».

Переклад віршів: «Чи вірить він у Христа або Магомета? Тоді відповів Маргутте: «Сказати тобі коротко, — я не вірю ні в чорне, ні в блакитне, а вірю в каплуна вареного або, якщо хочеш, в смаженого... Але над усе я вірю в добре вино і вірю, що той, хто в нього вірить, буде врятований. Отже, три основні чесноти, як я тобі сказав, — обжерливість, непотребство, гра».

Крещімбені (Crescimbeni G.-А., 1663—1728) — італійський письменник, заснував у 1690 р. академію «Аркадія». Видрукував збірник віршів, написав ряд статей про літературу, «Історію народної поезії» та «Історію «Аркадії».

Роланд, Рено, Олів’є, Дюдон — герої Боярдо і Аріосто.

Соn lісеnzа de’auperiori — з дозволу влади.

Переклад віршів: «Люблю письменників. Це мій обов’язок, — адже у вашому світі я теж був письменником... Було дуже вигідно прославленому мною Христові винагородити мене за таку велику долю».

Соцініанство — протестантське вчення, назване ім’ям Соціна (Sozzini Lеlio, 1525—1563), який відкидав божественність Христа.

Єпископ Гюе (Huet Paul-Damel, 1630—1721) — автор трактату про походження романів» (Traité sur l’origine des romans, 1670).

Абат Лангле (Lenglet — Dufresroy, 1647—1755) — написав під псевдонімом Гордон де-Персель «Дослідження про романи» (Del’usage des romans, 1734).

«Ланселот з озера» — рицарський роман XIII століття, що розповідає про пригоди одного з рицарів короля Артура, який подався шукати святу чашу Грааля.

Quid dicam — що й казати.

Дивовижна історія Гаргантюа — в сатиричному романі Рабле (Rabelais François, 1495 (?) — 1553), спрямованому проти середньовічної схоластики, церкви і феодалів; Вольтер має на увазі розділ «Як Грангузьє дізнався про дивовижний розум Гаргантюа, коли той винайшов підтирку» (розд. XIII, кн. І).

«Тorche-culs» — підтирка.

Четверта книга цього роману присвячена кардиналові Оде, а не кардиналові де Турнону, як пише Вольтер.

Лафонтен (La Fontaine Jean, 1621—1695) — французький поет-класик. Вольтер має на увазі його фривольні віршовані новели («Contes», 1667).

До Пісні першої

Наш добрий Карл — Карл VII (1403—1461); після смерті свого батька Карл VI, спираючись на партію Арманьяків, прибічників герцога Орлеанського, оголосив себе королем за правом спадкоємства, не визнавши договору в Труа, складеного його матір’ю, королевою Ізабеллою, з англійським королем Генріхом V, що одружився з дочкою Карла VI; за цим договором французький престол переходив до англійської династії. У боротьбі з англійцями та їх спільниками бургундцями Карл VII зазнавав поразки за поразкою. Короткочасне поліпшення сталося в 1426 р. після перемоги над англійцями при Монтаржі, але потім стан знову погіршав. Різкий злам стався в 1429 p., коли з’явилась Жанна д’Арк; англійців було розбито під Орлеаном і здобуто Реймс. У 1435 р. на бік Карла перейшов герцог Бургундський, і почався рішучий наступ на англійців. З перервою війна тривала до 1453 p., коли був складений мирний договір, згідно з яким на французькій території за англійцями залишалось тільки місто Кале.

У Турі. — Тур — місто на річці Луарі, резиденція Карла VII під час окупації Парижа англійським військом.

Самих богів спокусниця — Кіпріда. Кіпріда — одне з імен Афродіти-Венери.

Чари Арахнеї. — Арахна, Арахнея (грецьке — павук) — в античній міфології надзвичайно майстерна ткаля; викликавши на змагання Афіну-Палладу, виткала малюнок, що відбивав любовні пригоди богів; розгнівана Афіна розірвала тканину, а Арахну обернула в павука.

Алена вірші. — Ален Шартьє (Chartier Alain, 1386—458) — двірський поет Карла VI і Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревіарій благородних», «Книгу чотирьох дам» та ін.

Рід Валуа. — Валуа — королівський рід у Франції; першим королем з дому Валуа був Філіпп VI (1328—1350), а останнім — Генріх III (1574—1589).

Нещасний Орлеан. — Орлеан — велике торговельне місто — фортеця на річці Луарі, важливий стратегічний пункт. Падіння Орлеана позбавило б Карла VII підпори в центрі Франції.

Тальбот, англійський ватажок — Тальбот (Talbot John, 1373—1453) — англійський полководець, особистою хоробрістю заслужив прізвисько «британського Ахілла», керував облогою Орлеана і був узятий в полон у бою з військом, що прийшло на допомогу обложеній фортеці. В полоні перебував до 1433 p.; у 1449 р. був призначений на головного командувача англійського війська, що оперувало на французькій території; загинув у бою при Кастільоні.

До приміток Вольтера

Я не вродився славити святих — пародія на традиційний зачин героїчної епопеї. У Шаплена:

Je chante la pucelle, et la sainte vaillance

Qui dans le point fatal où périssait la France

Ranimant de son roi la mourante vertu,

Releva son Etat, sous l’Anglais abbatu.

(«Співаю діву та її святу мужність, яка у фатальну годину, коли гинула Франція, оживила заснулу доблесть її короля і піднесла державу, потоптану англійцями»).

Ода святій Женев’єві (повний заголовок): «Наслідування латинської оди преподобного отця Леже про святу Женев’єву» (Imitation de l’ode latine du r. p. Lejay sur sainte Geneviève) — належить Вольтерові. Була написана ним у 1710 або 1711 році. Леже (Lejay Gabrieb-François, 1657—1734) — вихователь Вольтера, викладав риторику в єзуїтському коледжі Людовіка Великого.

Рішелье (Richelieu Armand-Jean du Plessis, 1585—1642) — кардинал, перший міністр Людовіка XIII; провадив політику централізації та зміцнення абсолютизму.

Буало (Boileau — Despréaux Nicolas, 1636—1711) — поет і теоретик французького класицизму; у своєму «Поетичному мистецтві», виходячи із засад декартівського раціоналізму і визнання переваги античного мистецтва, формулював основи класичної поетики і зібрав канонічні правила літературних жанрів; крім того, написав героїкомічну поему «Аналой», кілька сатир, послань тощо. У 4-й сатирі він каже про Шаплена, що його вірші «грубі» (durs), «позбавлені і сили і грації» (et sans force et sans grâce), «слова безглузді і суперечать одне одному» (termes sans raison, l’un de l’autre écartés), «холодні метафори одноманітні» (froids ornements a la ligne plantés).

Лямотт-Гудар (Lamotte-Houdard Antoine, 1672—1731) — поет і критик, член Французької академії, нападав на античних письменників, доводив їх недосконалість у порівнянні з класиками XVІ століття; поставив собі на меті «виправити» Гомера, видав скорочений переклад «Іліади» в 12 піснях.

Фонтенель (Fontenelle le Bovier, 1657—1757) — поет і вчений, член Французької академії, учасник суперечки «про старих і нових письменників»; доводив перевагу «нових». В слові-відповіді єпископові Люсонському, Мішелю де Бюссі-Робютен, що зайняв академічне крісло померлого Лямотт-Гудара, Фонтенель сказав, що «основна і, мабуть, єдина хиба перекладу, яка перешкодила його успіхові, полягала в тому, що це була «Іліада». В «Храмі Смаку» (Le temple du goût, 1732) Вольтер злісно висміює Лямотт-Гудара, але водночас дуже похвально висловлюється про Фонтенеля. Можливо, що це висловлювання було не зовсім щире: саме тоді Вольтер домагався обрання в Академію, де Фонтенель, як один з найстаріших членів і неодмінний секретар, мав великий вплив.

Сорель Агнеса (Sorel Agnès, 1409—1450) була статс-дамою королеви; від Карла VII мала трьох дочок (а не двох, як каже Вольтер), яким дано титул «дочок Франції» (filles de France).

Є вказівки, що прототипом Бонно слід вважати маркіза Данжо (Dangeau Philippe de Courcillon, 1638—1720) — фаворита Людовіка XIV, що виконував обов’язки особистого ад’ютанта короля.

Дасьє (Dacier André, 1654—1722) — видавець, перекладач і коментатор античних авторів, видав твори Горація латинською і французькою мовами з критичними та історичними примітками (1681), «Поетику» Арістотеля (1692) та ін.

Герцог Бедфордський (Bedford John Plantagenet, помер 1435 p.) — третій син англійського короля Генріха IV; під час війни його брата Генріха V з Францією залишався правителем Англії; після смерті Генріха V проголосив французьким королем, на підставі договору в Труа, малолітнього Генріха VI, а себе оголосив регентом і став на чолі війська, що билося у Франції з Карлом VII. У 1423 році зав’язав спілку з герцогом Бургундським.

В історії святого Діонісія, першого єпископа Паризького (ІІІ ст.), є ряд протиріч, які відзначав Вольтер у «Філософському словнику», в статті про «Діонісія Ареопагіта». Крім цілком явних нісенітниць, відзначених Вольтером у цій примітці та в примітці 15-й, в легенді про св. Діонісія, очевидно, переплутані дві особи: Діонісій Ареопагіт і Діонісій Галльський, що у свій час відзначив Еразм Роттердамський.

Абат Гілдуїн (Hilduin, IX ст.) — автор легенди про Діонісія Галльського, де повно зовсім неймовірних фактів.

Маркіза*** — очевидно, маркіза Дю Дефан (Du Deffant Marie, 1697—1780) — впливова аристократка, опікувалася літераторами; збереглося її широке листуваня з Вольтером, д’Аламбером та ін.

Кардинал Поліньяк (Polignac Melchior, 1661—1742) — письменник і політичний діяч, член Французької академії; великий успіх мала його латинська поема «Анти-Лукрецій, або про бога і природу» (Anti-Lucretius sive de deo et de natura), видана після смерті автора; про неї Вольтер висловлювався з великою похвалою.

Генріх V (1387—1422) — англійський король від 1413 року; при ньому в 1415 році відновилася війна з Францією, після складеного в 1396 році перемир’я.

Генріх VI (1421—1471) — англійський король від 1422 року; після смерті Карла VI був проголошений також і французьким королем на підставі договору в Труа.

Потон де Сентрайль (Poton de Xaintrailles, пом. 1461 p.) — дворянин з Гасконі, прибічник партії Арманьяків, супротивників англофільської бургундської партії, провадив боротьбу з англійцями, організувавши партизанський загін. Після страти Жанни д’Арк відшукав якогось Гільома, пастуха-візіонера, і намагався використати його, щоб піднести патріотичне почуття серед французького війська. Проте ця справа успіху не мала.

Жан де Дюнуа (Jean de Dunois, 1403—1468) — під його командуванням англійці були розбиті при Монтаржі (1427); обороняв Орлеан до приходу Жанни д’Арк, стояв на чолі війська, яке взяло Париж у 1436 році. У поетичних обробках сюжету про Жанну д’Арк Дюнуа змальовується як її вірний паладин.

Ля Гір (La Hire, близько 1390—1443) — французький полководець. У 1429 році командував військом, що розбило англійців під Орлеаном.

Рішмон (Richemont, 1393—1457) — конетабль Франції (вища військова посада), прибічник партії Арманьяків, у 1435 році від імені Франції склав з Англією перемир’я, так званий Араський мир; у 1448 р. стояв на чолі війська, що боролось із англійцями за Нормандію.

Ля Трімуйль (La Trimouille, близько 1385—1446) — спочатку був прибічником бургундської партії, потім перейшов до Арманьяків. У 1419 р. взяв участь у вбивстві герцога Іоанна Бургундського.

Президент Луве (Louvet Jean, 1370—1440) — користався великим довір’ям Карла VII, керував фінансовою і податковою політикою короля.

Laurum — лавр, laureola — лаврова гілка, aurum — золото. «Coronam quam nostri majores...» — «Вінець, який наші предки іменують ореолом, названий так тому...»

Авгури — жерці в Римі; ворожили за польотом та співом птахів.

До Пісні другої

Гладкий чернець, на ймення Грібурдон. — Грібурдон (Grisbourdon) — у перекладі: сірий джміль; цим прізвиськом-характеристикою наділяє Вольтер представника францисканського чернечого ордену.

Він знав чаклунське таємниче діло. — Кабала — містичне вчення в єврействі, що мало свої писані пам’ятки. Прибічники цього вчення провіщали майбутнє, використовуючи Біблію як текст, що вимагає спеціального розшифрування через заміну літер цифрами і т. ін.

Осел ревучий став на мураві. — Вольтер попереджає читача: «Та як же слави без коня зажить?» і тут же замінює коня ослом; дальшими рядками про Пегаса і Гіппогріфа (див. нижче) Вольтер знижує героїчний образ, хоча зберігає всі його властивості: розсудливість, крилатість, вірну службу героїні поеми. Ще різкіше підкреслена пародійність перетворенням погонича віслюків на віслюка силою монаха Грібурдона.

Як той фракійський кінь золотогривий. — Вольтер порівнює осла з конем із Фракії або Англії («Comme un coursier de Thrace ou d’Angleterre»).

Отак Пегас, ясному вірний Фебу. — Пегас — міфічний крилатий кінь, що зробив ряд послуг грецьким героям. Він спинив ударом копита гору Гелікон, яка захиталася від співу дев’яти муз; за пізнішими переказами, він переносив поетів на священні гори натхнення (Парнас, Гелікон). Пор. сатиру Вольтера «Розмова Пегаса із стариком» (Dialogue de Pégas et du Vieillards 1773), в якій згадані герої поеми — «Жанна, ніжна Агнеса й обжерливий Бонно».

Так Гіппогріф на Місяць голубий носив Астольфа в Жанів край святий. — Гіппогріф — казковий крилатий кінь середньовіччя. Він служив героям в їхніх фантастичних мандрівках. Італійські поети Боярдо і Аріосто використали образ Гіппогріфа у своїх поемах. Астольф — хоробрий рицар, герой поеми Аріосто «Шалений Роланд»; обернений чарами на мирт, він був звільнений феєю Меліоссоєю, дістав ріг, звуку якого не міг витримати жоден смертний. З допомогою цього рогу Астольф учинив ряд подвигів.

Саулові натрапивши на слід. — Саул — перший єврейський цар, був помазаний на царство суддею Самуїлом. Саул не виправдав надій, і тому Самуїл ще за життя Саула помазав Давида, як наступника Саулові, що спричинилось до ряду замахів з його боку на життя Давида. Напередодні бою при Гелвуї Саул, з допомогою славетної чародійки з міста Ендор, викликав тінь померлого Самуїла, що провіщав йому поразку. Після цього бою Саул заколов себе мечем.

Побачивши у хлопця в місці певнім три лілії... — Лілія — геральдичний знак французьких королів.

І тій услід без роздуму ідіте, що ваш вінець прийшла оборонити. — В оригіналі: « Suivez du moins cette auguste amasone. C’est votre appui, c’est le soutien du trône — рядки, які значною мірою повторюють сказане Вольтером у VII пісні «Генріади»: «Et vous brave amasone, la houte des Anglais et le soutien du trône». — «Ви, смілива амазонка, ганьба англійців, підпора трону». Порівняти у Шекспіра: Карл каже Іоанні: «Стій, стій! Ти амазонка і б’єшся святим мечем Дебори» (Генріх VI, дія І, сцена II).

З писанням Гіппократовим в руках. — Гіппократ (460—356 до нашої ери) — грецький лікар, якого вважають основоположником медицини. Гіппократ застосовував ряд методів лікування, що збереглися і досі. Автор спеціальних досліджень з медицини.

Що ти у Реймсі досягнеш вінця. — Реймс (Reims) — місто за 160 км. на північний захід від Парижа. У Реймському соборі, починаючи від XII ст. до революції 1830 p., відбувалися, за рідким винятком, коронації французьких королів. Реймс, що перебував під владою англійців, був визволений французами в 1429 р.

Президентша — дружина президента Луве.

До приміток Вольтера

Герцогство Лотарінгське — було передано польському королеві Станіславу Лещинському, тестеві Людовіка XV. Після смерті Станіслава в 1766 році Лотарінгія була приєднана до Франції.

Монстреле (Monstrelet En. de, 1390—1453) — суддя в Камбре і Воленкурі, автор хроніки, що охоплює події у Франції з 1400 до 1453 р.

Сорбонна (Sorbonne) — спочатку богословська школа в Парижі; була заснована в 1252 р. ученим Сорбоном (Robert de Sorr bon, 1201—1274), як «товариство священнослужителів» (écclesiastiques seculiers). Від часу французької буржуазної революції кінця XVIII ст. Сорбонна — Паризький університет.

Жірар (Girard, 1680—1733) — єзуїт, процесові якого з дів­чиною Катериною Кадьєр присвячено два томи «Procès du p. Girard», 1733 p.

Самсон — за біблійним оповіданням, суддя і воєвода, що не раз перемагав філістимлян; серед його подвигів — побиття філістимлянської раті ослячою щелепою.

Юдіта (Юдіф) — іудеянка, скористувалася пристрастю до неї вавілонського полководця Олоферна і під час облоги міста Ветілуї відрубала йому, коли він спав, голову його ж власним мечем.

В «Енеїді» (IX, 176—449) розповідається, як друзі Ніс та Евріал взялись пробитися через військо рутулів і повідомити Енея про становище. Вони були оточені кіннотою і загинули геройською смертю.

В «Іліаді» (X, 483—496) описано, як фракійський цар Рес, спільник троянців, був убитий грецьким героєм Діомедом, Тідеєвим сином. Під час нападу Діомеда на ворожий табір Одіссеєві вдалося відвести коней, приготовлених троянцями для бою.

Шандос ( Chandos John) — власне, Чендос Джон — історична особа, англійський полководець XIV століття, учасник Столітньої війни (вбитий коло Пуатьє в 1369 p.). Незважаючи на хронологічну невідповідність, Вольтер зробив Шандоса одним із головних героїв поеми.

Роберт Бодрікур — суддя і наступник Вокулера. — Beau, dru et court — в перекладі означає — «прекрасно, швидко і коротко».

Графи Венсенські під час війни брали з собою орифламу (червоно-золотий прапор). Після приєднання в XI столітті Венсенського графства до Франції орифлама стала державним прапором і брала участь у бою в останній раз при Азенкурі в 1415 році.

До Пісні третьої

Чи гірші за германців іберійці? — Іберійці від грецьк. і be res (лат. iberi) — назва племен, що населяли в греко-латинську епоху сучасні Іспанію і Португалію; в даному разі іспанці.

Перед Тюренном сам Конде не встояв. — Конде (Gondé Louis II, prince de, 1621—1686), названий великим, і Тюренн (Turene Henri de la Tour, 1611—1675) — видатні французькі генерали. Під час Фронди Конде спочатку був на боці двору, а потім очолив партію феодальної аристократії, що боролася проти абсолютистської політики кардинала Мазаріні, підпорою якого було середнє дворянство та верхівка буржуазії. Тюренн, що належав деякий час до «фрондерів», у 1651 році перейшов на бік Мазаріні і в наступному році завдав поразки війську принца Конде. Після розгрому аристократичної партії Конде емігрував до Іспанії, вступив в іспанську армію і взяв участь у війні з Францією. Бій на дюнах, коло приморського міста у Фландрії — Дюнкірхена (1658), закінчився перемогою французького війська, на чолі якого стояв Тюренн. Після складення миру між Францією та Іспанією Конде повернувся на батьківщину і не раз брав участь у дальших воєнних кампаніях (відновлена війна з Іспанією, війна з Голландією). Тюренн у 1774 р. окупував одну з німецьких держав на Рейні, Палатінат.

Віллара, не останнього з героїв... — Віллар (Villars Louis Hector, 1653—1734) — французький генерал, один з найталановитіших полководців останніх років царювання Людовіка XIV; під Мальплаке був розбитий військом коаліції під командою генерала Мальбрука.

Юпітер, Марс, Поллукс і всі боги. — Поллукс — син Юпітера і Леди, разом зі своїм братом Кастором брав участь у поході Аргонавтів, що подалися на кораблі Арго в Колхіду (так греки називали країну, що лежить в південно-західній частині Кавказу) шукати золоте руно. В цьому міфі поетизувалася колонізаторська діяльність грецьких мореплавців.

І Олександер, цар серед царів. — Олександр Великий (356—323 до н. е.) — македонський цар, один з найбільших полководців в історії; при ньому завойовницька політика Греції досягла найвищого щабля, він підкорив Персію та Єгипет.

Лурді (Lourd) — тупий. Вольтер, згідно з традицією комічних жанрів класичної літератури, часто надає своїм героям імена-характеристики.

Юрба там розенкрейцерів дурних. — Розенкрейцери — члени таємного реакційного містичного товариства, що виникло в 1622 р.

Какодемон, що будував той храм. — Какодемон — у перекладі з грецької — злий дух.

Хоча у «Віснику». — «Вісник» (Mercure de France) — журнал, заснований в 1672 p., спочатку мав назву «Mercure galant».

Нові белерофонти-вояки. — Белерофонт — легендарний грецький герой; дістав від Афіни-Паллади коня Пегаса, з допомогою якого переміг Химеру (потвора з лев’ячою головою і тулубом дракона) та амазонок.

Склав і «Жабино-мишачу війну». — «Війна мишей та жаб» (Batrachomiomachia) — героїкомічна поема, приписувана Гомерові.

Ігнатій радий, а Кенель — рида. — Кенель (Quesnel, 1634—1719) — католицький богослов, прибічник янсенізму. В 1684 p., відмовившись підписати антиянсенітську формулу, змушений був тікати з Франції. В Брюсселі видав «Réflexions morales sur le Nouveau Testament», засуджений папською буллою 1713 p. Лойола (Loyola Ignacio, 1491—1556) — засновник «Ордену Ісуса» (єзуїти), що ставив перед собою завдання — боротися з єресями та зміцнити папську владу.

Ти більше, ніж Кібела ясносила. — Кібела (грецька міф.) — богиня Землі, дружина Кроноса, мати Зевса, Гери, Посейдона та деяких інших богів.

До приміток Вольтера

Мільтон (Milton John, 1608—1674) — англійський поет і публіцист, виразник ідеології революційної англійської буржуазії в епоху громадянської війни 40—50-х років XVII ст., у поемах «Утрачений рай» та «Повернений рай», написаних на біблійні сюжети, виступив проповідником суворого пуританізму, пройнятого духом релігійної нетерпимості. Видав кілька політичних памфлетів проти монархістів.

Руссо Жан-Батіст (Rousseau Jean-Eaptiste, 1671—1741) — поет-класик; великої слави зажили його оди, епіграми, послання. Деякий час був у близьких стосунках з Вольтером, але потім вони стали запеклими ворогами.

Данше (Danchet Antoine, 1671—1748) — французький поет, автор опер і трагедій. Вважали, що його обранню академіком більше сприяла його добродійницька діяльність, ніж літературні заслуги. З цього приводу Вольтер писав: «On peut gagner l’Académie comme on gagne le paradis». («Можна заслужити Академію тими ж способами, якими заслужують рай»).

Переклад віршів: «Бачу тебе, безвинний Данше, з широко розплющеними очима та роззявленим ротом».

Петро Хрізолог (пом. 450 р.) — ранній християнський письменник. Його твори, присвячені тлумаченню Священного Писання, були надруковані в 1541 р.

Лау (Law John, 1670—1729) — фінансист, у 1720 р. францу­зьким урядом був призначений на генерального контролера фінансів. Щоб покрити дефіцит у державному бюджеті, випустив акції, не забезпечені реальною цінністю. Крах системи Лау потяг за собою розорення багатьох держателів акцій.

Ескобар (Escobar-y-Mendoza Antonio, 1589—1669) — іспанський богослов, єзуїт, написав «Моральне богослов’я (1643), в якому вдавався до казуїстичних способів тлумачення моралі.

Моліна (Molina Luis, 1535—1601) — іспанський богослов, єзуїт, у своїх творах вдавався до чисто схоластичних доводів, оздоблених казуїстичними тонкощами.

Паскаль у «Провінціальних листах» піддав нищівній критиці казуїстичні докази Моліни та Ескобара.

Ас-Телье (Le Tel lier, 1643—1719) — непримиренний ворог янсеністів.

«Булла». — Вольтер має на увазі папську буллу 1713 року, якою янсенізм остаточно заборонявся.

Янсенізм — релігійне вчення, що виникло в середині XVII ст.; названо ім’ям єпископа Янсенія, який виклав своє вчення про те, що наперед визначено до спасіння тільки обраних, у трактаті «Блаженний Августін». Перед початком XVIII ст. янсенізм був популярний серед французької буржуазної інтелігенції, яка бачила в ньому протест проти папізму та казуїстичної моралі єзуїтів. Супротивник богословських сварок та релігійного фанатизму, Вольтер засуджував янсеністів за їх прихильність до догматичних питань.

Паріс (Paris François de, 1690—1727; дата смерті, зазначена Вольтером, помилкова) — фанатичний янсеніст; відмовившись від церковної кар’єри, організував громаду янсеністів.

Герцогиня де Мен (Maine Marie-Anne-Louise, duchesse de, 1676—1753) — онука Конде, дружина позашлюбного сина Людовіка XIV від маркізи де Монтеспан. В часи Регентства намагалася скласти змову проти герцога Орлеанського; змову викрили, і її разом з чоловіком посадили до тюрми. Після звільнення відмовилась від політичних інтриг і захопилася літературою та релігійними суперечками. В її замку Вольтер написав «Задіґа».

Переклад віршів: «Якийсь чистильщик чобіт (що ваксував їх «по-королівському»), покалічивши собі ліву п’яту, з особливої ласки, закульгав на другу ногу». «З наказу короля Богові заборонено творити чудеса в цьому місці».

Галілей (Galileo Galilei, 1564—1642) — італійський вчений; слідом за Коперніком розвивав теорію про обертання Землі навколо Сонця. В 1633 р. суд інквізиції, засудивши Галілея на довічне ув’язнення, вимагав від нього також зречення від єретичної теорії. Галілею приписують слова, нібито сказані ним під час церемоніалу зречення: «А все-таки вона обертається».

Грандьє Юрбен (Grandier Urbain, 1590—1634) — справжньою причиною його засудження було обвинувачення у складанні памфлетів проти Рішельє.

Медічі Марія (Medici Maria, 1573—1642) — дочка великого герцога Тосканського Франциска І. Королева Франції, дружина Генріха IV. Після смерті чоловіка, через малоліття Людовіка XIII, була регентшею. В 1631 р. змушена була, через сутички з Рішельє, покинути Францію.

Кончіні Кончіно (Concini Concino, пом. 1617) — флорентинець, син нотаріуса, фаворит Марії Медічі; після смерті Генріха IV став першим міністром, дістав титул маркіза і звання маршала Франції. Був убитий з наказу молодого Людовіка XIII, який його ненавидів.

Постанова парламенту, що забороняла піддавати критиці вчення Арістотеля, була ухвалена 4 вересня 1724 р. В ній говорилось: «Забороняється під страхом смерті підтримувати і викладати будь-яке вчення, спрямоване проти стародавніх письменників, що дістали схвалення».

«Gallia Christiana» — історія монастирів та єпархій у Франції; почали її брати Сент-Март. Перші 4 томи вийшли в 1656 p., потім її відновив і продовжив у XVIII ст. їх троюрідний племінник Дені де-Сент-Март (перші 3 томи вийшли 1715—1725 pp.); після смерті Дені де-Сент-Март орден бенедиктинців узяв видання до своїх рук.

Менферм (Mainferme Jean de la, 1643—1693) — монах-бенедиктинець, у 1684 р. надрукував «Clypeus ordinis Fontebraldensis» («Щит Фонтебральдинського ордену») — богословський твір, в якому захищав орден та його засновника, доводячи, що Роберт Дарбріссель не відступив від церковних правил, поставивши на чолі ордену жінку, а також запевняв, що в ордені панує виняткова чистота моралі.

Вольтер має на оці безстрашну войовницю Клорінду, героїню рицарської поеми Торквато Тассо (1544—1595) «Визволений Єрусалим», та прекрасну Анжеліку, коханку Роланда (Аріосто, 1474—1533, «Шалений Роланд»).

By god — їй-богу. God damn mel — буквально: Бог засудить мене; blood — кров. Sacramente — чорт забирай! Vota a Dios — їй-богу (точний переклад: даю обіцянку Богові).

У розд. VIII першої книги роману «Гаргантюа» Рабле міркує про брагети і каже, що він написав спеціальну книгу на тему: «Цінність брагет». Цим же міркуванням присвячений розділ VIII з книги «Пантагрюеля», названий — «Чому брагети — найважливіша частина зброї вояка».

До Пісні четвертої

Це лиш тепер розумних час настав. — Натяк на перебування Вольтера в Англії від 1726 до 1729 p., коли він познайомився s багатьма видатними людьми.

Так в давні дні над голубим Євфратом. — Євфрат — річка в Maлій Азії, згадувана в найдавніших літературних пам’ятниках.

Тож Дюнуа, усіх бастардів цвіт. — Бастард (bastard) — незаконна дитина, зокрема позашлюбна дитина владущих осіб, що визнана ними і має у визначенні бастард, як у своєрідному титулі, вказівку на знатність походження. Дюнуа називав себе в офіціальних документах «Bastard d’Orléans», бо був позашлюбним сином Людовіка, герцога Орлеанського.

Чаклун і некромант — некромант (necromant) той, що викликає духів, чарівник.

Інкуб йому. — Інкуб — за народним повір’ям, демон, що одвідує деяких жінок.

Коли Назона вірити словам. — Назон Публій Овідій (Publius Ovidius Naso, 43 р. до. н. е. — 7 р. н. е.) — римський поет. Йому належить, опрацювання стародавніх міфів у «Метаморфозах».

З Європою, з Данаєю удвох. — Європа — дочка фінікійського царя. За легендами, була вкрадена Зевсом і мала від нього дітей. Даная — дочка аргосського царя, кохана Зевса.

Їх подають Аглая, Єфрозіна і Талія. — Аглая, Єфрозіна і Талія — за старогрецькою міфологією, дочки Вакха і Венери, що уособлюють собою радість життя.

Нектар кипить у Гебиних руках. — Геба (грецька міф.) — богиня юності; була виночерпієм у богів.

До Дюнуа вона щось прошептала — і наш герой уперше затремтів. — До оповідань Гільома Ваде включено віршований епізод «Що подобається дамам» (Ce qui plait aux dames); його герой Роберт має стати чоловіком феї. Розгортання подій нагадує пригоду Дюнуа в замку Гермафродита.

До приміток Вольтера

Флавій Іосиф (37—97) — єврейський історик, його перу належить «Історія війни євреїв проти римлян» та «Історія євреїв»; в останній Флавій охоплює період від легендарного створення світу до повстання євреїв проти римлян у І ст. н. е. при Нероні.

Отець Кальме (dom Augustin Calmet, 1672—1754) — бенедиктинський монах, що тлумачив священне писання і залишив ряд праць, з яких найважливіші: «Біблія латинською і французькою мовами з літературними і критичними коментарями» та «Історичний і критичний словник Біблії».

Олександр-Євтихій — в 933 р. був обраний патріархом Александрії. Вольтер дав йому друге ім’я Олександр, очевидно, через співзвучність з цим іменем назви міста Александрії.

Бекан (Johannes Goropius Becarius, 1518—1572) — бельгійський вчений і лікар. Облишивши медицину, вивчав античний світ, мови й мистецтво. На конференції в Льєжі Бекан намагався довести, що Адам розмовляв фламандською або тевтонською мовою (Indoscythiса «Origines Antwerpianae», Anvers, 1569).

Ганнібал (247—182 до н. е.) — полководець Карфагена, що провадив на протязі 39 років війни з римлянами і завдавав їм не раз поразки, поки нарешті в бою під Замом (202 р. до н. е.) був сам розбитий ними; проте і після цього продовжував боротьбу, входячи в спілку з різними державами.

Сціпіон (P. Cornelius Scipiо; 235—184 до н. е.) — названий Африканським — римський полководець, провадив боротьбу з карфагенянами, переміг Ганнібала під Замом.

Полібій (коло 205—123 до н. е.) — історик, грек з походження, сприяв охороні грецьких міст від пограбування; водночас був прибічником і уславлювачем Риму.

Фолар (Chevalier de Folard, 1669—1752) видатний францу­зький учений у питаннях тактики і стратегії. Учасник воєн кінця царювання Людовіка XIV. Йому належать праці з військової справи та коментарі до історії Полібія.

Помпей (Gnejus Pompeius Magnus, 106—47 до н. е.) — римський полководець і державний діяч.

Франциск Ксаверій (François-Xavier, 1506—1552) — друг Ігнатія Лойоли, проповідник християнства в Індії, дістав прізвисько «апостола Індії».

Паскаль (Pascal Blaise, 1623—1662) — відомий філософ, письменник і геометр. Автор «Думок» (Pensées), «Листів до провінціала» (Lettres provinciales) і ряду математичних праць. У своїх філософських висловлюваннях відійшов від раціоналізму Декарта, стверджуючи пріоритет віри над розумом.

Апокаліпсис — остання книга «Нового завіту», яка пророкує про долю світу до його кінця.

Сенна-Херіб — цар Ассірії з 712 до 707 р. до н. е. Порівняй у Гомера:

Зевс терези золоті простягнув, промислитель; на них він

Кинув два жереби смерті, що сном огортає одвічним,

Й жереб троян конеборних і мідянозбройних данаів

Вгору підняв, посередині взявши...

(«Іліада», XII розд.)

Порівняй у Мільтона:

Всевладний не звів терезів злотих в небі,

Що межи Астреєю та Скорпіоном,

Насамперед зважив на них сотворитель

Все досі ним створене: землю й повітря,

Повітря, що держить її в рівновазі.

А нині звіряє на цих терезах він

Боїв кроволитних і царств усіх долю,

Він в шалі терез цих два жереби кинув.

(«Утрачений рай», IV розд.)

Кенігсмарк Марія-Аврора (Kônigsmark М.-А., 1668—1728) — коханка польського короля Августа II (1670—1733); мала від нього сина Моріца Саксонського (1696—1750). З доручення Августа клопоталася перед Карлом XII про повернення конфіскованих Швецією маєтків і про мир, але без успіху. У примітках Вольтера помилково зазначений Август І, що царював у Польщі в середині XVI ст. і більше відомий під іменем Сігізмудда II Августа. В «Історії Карла XII» Вольтер висловлювався про Кенігсмарк з великою похвалою.

Салічний закон, що каже: «Земля ж в ніякому разі не переходить до жінки, а повинна йти до чоловічих рук», — один з основних у пам’ятнику права «Салічне право» (Lex Sal ica).

Буріньйон Антуанетта (Bourignon Antoinette, 1616—1680) — автор ряду містичних книжок, не раз зазнавала переслідування за свої релігійні погляди, мала велике коло послідовників, що носили назву «буріньйоністів».

Аббаді (Abbadie Jacques, 1658—1727) — автор богословських книжок, що користалися пошаною протестантів і були внесені католицькою церквою до списку заборонених.

Клеопатра (60—30 до н. е.) — єгипетська цариця. Дочка єгипетського царя Птоломея Авлета. Була відома своєю красою, якою принадила до себе Цезаря, а після його смерті — Антонія.

Ганімед — син троянського царя Троса, був украдений на небо Зевсом, який набув вигляду орла; став улюбленцем Зевса і його виночерпієм.

Іаків — біблійний патріарх, за легендами, домігся хитрощами визнання первородності, став родоначальником єврейського народу. Після таємничої боротьби з Богом дістав ім’я Ізраїля (борець із Богом), звідки і назва «ізраїльтяни».

Зороастр — легендарний східний мудрець і чарівник. Його вчення, згодом викладене у священних книгах, що частково збереглися («Зендавеста»), стало релігією мідян і персів. Відповідно до цього вчення, всі явища пройняті боротьбою двох начал: бога добра та світла — Ормузда, і бога зла та тьми — Арімана.

Альберт Великий, граф фон Больштедт (Albertus Magnus, 1193(?) — 1280) — учений і богослов, відомий своїми знаннями, особливо з природничих наук, що давало привід сучасникам підозрювати його в чаклунстві.

Рожер Бекон (Roger Bacon, 1214—1294) — англійський мислитель, природознавець, філолог, займався також алхімією, зазнавав неласки і переслідувань за свої погляди, що розбігалися з церковною схоластикою.

Тертулліан (Т. Septimus Flaccus Tertullianus, 160—245) — «отець церкви», релігійний філософ, що залишив багато праць, захисник пріоритету віри над розумом, дійшов до твердження: «Вірю, бо це безглуздо».

Св. Августін (354—430) — «отець церкви», знавець античної філософії та літератури, автор капітальних праць з богослов’я, прибічник боротьби з «єресями», послідовний оборонець вигідного для церкви вчення про призначення. Проповідь янсенізму почалася з тлумачення Августінового вчення.

Зенон — візантійський імператор (474—491).

Діоклетіан — римський імператор (284—305).

До Пісні п’ятої

І вісниця Атропи, лихоманка, гидка, кульгава Стіксова дочка. — Атропа, одна з трьох Парк, богинь долі, уривала нитку життя. Стікс — у старогрецькій міфології річка, якою душі померлих переправлялися в пекло.

Марк Аврелій (Marcus Aurelius, 121—180 н. е.) — римський імператор з 161 p.; філософ-стоїк, автор морально-філософського трактату «До самого себе», написаного у формі щоденника.

І два Катони, вороги пороку. — Катон старший (Cato Marcus Portius, II ст. до н. е.) на посту цензора боровся за чистоту римської моралі. Катон Утіцький — внук попереднього, відзначався доблестю і мужністю; зазнавши поразки у боротьбі з Цезарем, він укоротив собі віку.

І добрий Тіт. — Тіт (Titus Flavius Vespasianus, 40—81 н. e.) — римський імператор з 79 p., ще за життя батька брав діяльну участь у керуванні державою; римські історики вихваляли його справедливість і піклування про підданців; після відомого вибуху Везувія, що зруйнував Помпею, зробив розпорядження про допомогу жителям, які врятувалися; йому приписують фразу: «Я втратив день», яку він нібито казав, якщо протягом дня не зробив доброго діла.

...і Ціцерон. — Ціцерон (Cicero Marcus Tullius, 106—43 до н. е.) — видатний римський промовець і політичний діяч, боровся проти зловживань римських адміністраторів, обстоював принципи аристократичної республіки.

Там навіть доброчесний Арістід, Солон правдивий. — Солон (VII—V ст. до н. е.) — афінський законодавець; з його іменем пов’язане встановлення законів («Закони Солона»), що означали перемогу демократії над аристократією. Арістід (VI—V ст. до н. е.) — афінський полководець і політичний діяч, учасник греко-перської війни; був вождем партії, що обстоювала інтереси землевласників і боролася з партією торговельного капіталу. За словами грецьких істориків, був зразком доблесті і патріотизму. Вольтер, садовлячи античних філософів і найбільш шанованих ним політичних діячів у пекло, пародіює християнську традицію, особливо яскраво виявлену у Данте в «Божественній комедії»; згідно з цією традицією, всі ці діячі, незважаючи на свої властивості, повинні горіти у пеклі, як «поганці».

І посміхнувсь лукаво син Франциска. — Франциск Ассі­зький — засновник чернечого ордену францисканців, що проповідував зречення власності.

Довгоухий звір... озвавсь до Валаама по-людському. — За біблійними переказами, ослиця пророка Валаама заговорила з ним, коли він не помітив ангела, що перепинив йому шлях.

Колись Медуза, кажуть, обертала... — Медуза (грец. міф.) — одна з трьох Горгон, змієволоса діва. Кожен, хто подивився на неї, обертався в камінь; герой Персей одрубав їй голову.

До приміток Вольтера

Frère frappart — розпуcний чернець.

Хлодвіг (465—511) — засновник франкської монархії, був залучений до християнства святим Ремі. З наказу Хлодвіга убито ряд його васалів-родичів.

Костянтин (274—337) — римський імператор з 306 p., прийняв християнство.

Аріани — прибічники вчення Арія, що відкидав божественність Христа; християнська секта, яка виникла на початку IV ст.; незважаючи на засудження Нікейським собором у 325 p., аріанство було дуже поширене аж до VII століття.

Домініканці — чернечий орден, заснований в 1215 р. Гусманом Домініком у Тулузі для проповіді католицької ортодоксії та переслідування єретиків. Домініканці стояли на чолі інквізиції — церковного суду над єретиками, що вчинявся з винятковою жорстокістю і фанатизмом.

Альбігойці — релігійна секта, що виникла в XII ст. на півдні Франції в умовах розвитку товарно-грошових стосунків; дістала назву від міста Альбі. Альбігойці навчали про боротьбу у світі двох начал — добра і зла. Після засудження альбігойської єресі Латранським собором проти альбігойців були спрямовані два хрестові походи. Хрестоносці з винятковою жорстокістю розправлялися з єретиками. З соціально-економічного погляду це була об’єднана боротьба дворянства, торговельного класу, ремісників і селянства проти адміністративно-політичної влади духівництва та церковного землевласництва.

Condignus — богословський термін, означає «содостойний».

Єнох — біблійний пророк; за твердженням легенди, прожив 365 років і за благочестиве життя був узятий живим на небо.

До Пісні шостої

Де з Люцифером Грібурдон горить. — Люцифер, або Фосфор, — за стародавньою міфологією, світлоносець; у біблійних і пізніше християнських переказах диявол мав ім’я Люцифера.

І кволих сильним завжди продає (Vend Je plus faible aux crimes du plus fort) — та сама думка і майже в тих самих словах повторюється в трагедії Вольтера «Меропа» (Меигоре), дія І, картина 2.

Аркади щасливої синкові. — Аркадія — одна з областей Пелопоннеса в Елладі. В міфологічній поезії — країна мирного щастя, простоти і безтурботного спокою.

Як любу для Анхіза. — Анхіз — за грецькою міфологією — коханий Афродіти, від якої мав сина — героя Троянської війни Енея. За розголошення цієї таємниці Анхіз був осліплений Зевсом. Згодом, під час розгрому і спалення Трої, Еней виніс Анхіза на руках і одвіз його на кораблі.

Шептали «Ave». — «Ave» — перше слово католицької молитви, зверненої до Діви Марії: «Ave, Maria, grazia plena» — «Радій, благодатна Маріє».

До приміток Вольтера

Адоніс — за грецьк. міфологією — третину року повинен був жити в Афродіти, другу третину — в богині підземного царства Персефони, останню третину він мав волю вибирати.

Савойя (Savoie) — графство, пізніше — герцогство, тепер — провінція південного сходу Франції.

Чутка — алегоричне божество давніх, яке малювали у вигляді потвори з стома ротами, з стома вухами та довгими крилами, що мали очі.

Корнель (Corneille Pierre, 1606—1684) один з найбільших драматургів Франції, творець придворної класичної трагедії, мав великий вплив на дальшу долю європейського театру. Родичка Корнеля Марія деякий час перед своїм одруженням користалася гостинністю й піклуванням Вольтера.

До Пісні сьомої

До приміток Вольтера

Бузіріс — міфічний єгипетський цар, син Посейдона, іноді ототожнюваний з Озірісом, що приносив у жертву іноземців. Геракл відплатив Бузірісові за негостинність, умертвивши його та двох його синів.

Salade — шолом, кавалерійська каска.

До Пісні восьмої

«Розум і серце» — ходячий вислів середини XVIII ст., який вживали навіть у серйозних наукових творах (педагоги ставили перед собою завдання виховувати розум і серце); викликав неодноразове глузування Вольтера.

Історія, присвячена Йоанні, де тільки правда є в словах живux. — В оригіналі: «Le vrai me plait, le vrai seul est durable». Пор. до послання Буало: «Rien n’est beau que le vrai, le vrai seul est aimable».

Ломбардія — північна частина Італії з головним містом Міланом.

Алкід — ім’я, яким часто називали Геркулеса, сина Зевса і Алкмени, дружини царя Амфітріона, сина Алкея. За стародавньою міфологією, дружина фессалійського царя Адмета — Альцеста — добровільно пожертвувала своє життя заради врятування хворого чоловіка. В подяку за гостинність Адмета Геркулес спустився в пекло; незважаючи на опір бога Плутона, він переміг триголового пса Цербера, що стеріг вхід до пекла, трьох фурій (Евменід) — богинь зла — Тізіфону, Алекто і Мегеру — і повернув Альцесту її чоловікові. Алкід мав казкову силу і вчинив ряд подвигів, що їх описали багато поетів.

Заглянули у Парму і в Модену, в Урбіно далі далі у Чезену — герцогства північної Італії. Чезена — місто папської області.

Святі отці, намісники Господні — тобто римські папи.

Цей розбишака, Мартінгер. — Мартінгер у перекладі — войовничий горобець.

До приміток Вольтера

Трітем (Tritême, або Tritheim Jean, 1462—1516) — абат монастиря Cв. Якова у Вюрцбурзі; працював над історією і був палким збирачем книжок та рукописів. У «Діві» Вольтера виконує функцію вигаданого джерела відомостей про події поеми. Жарт Вольтера мав підставу, бо, дійсно, на одному рукописі «Діви» була помітка, що свідчила про її належність до бібліотеки августінського монастиря.

Боніфацій VIII (1294—1303) — римський папа; намагаючись повернути папському престолові колишню самостійність, брав широку участь у європейських суперечках свого часу. Данте дає сувору оцінку Боніфацію і садовить його в пекло разом з папами Миколаєм III і Климентом V.

До Пісні дев’ятої

Між Гаєттою і Римом. — Гаєтта — місто на узбережжі Середземного моря на південь від Рима.

Одвідать довелось і Сіракузи, де комишисте лоно Аре­тузи. — Джерело Аретузи — на острівці проти Сіракуз (приморське місто в Сицілії); за легендою, бог ріки Алфей (Греція) запалав пристрастю до німфи, яка купалася в його водах. Рятуючись, німфа звернулась по допомогу до Діани, яка перетворила її на джерело. Алфей, пробравшись під морським дном, змішав свої води з джерелом Аретузи.

До приміток Вольтера

Дож — у Венеціанській республіці голова держави. Вінчання дожа з Адріатикою було символом панування венеціанців над морем.

Санназар (Sannazaro G., 1458—1530) — італійський поет, названий християнським Вергілієм; написав латинську поему «Про народження Богоматері», пастуший роман «Аркадія» італійською мовою і ряд дрібних віршів.

Вергілій (Vergilius Publius Maro, 70—19 до н. e.) — римський поет епохи Августа, автор «Буколік» — описових віршів, що ідеалізують життя пастухів, «Георгік» — дидактичної поеми про рільництво та «Енеїди» — епічної поеми про походження Риму, яку Вергілій написав, наслідуючи «Іліаду» та «Одіссею». Французькі письменники епохи класицизму вважали «Енеїду» досконалішим зразком національно-героїчного епосу, ніж твори Гомера.

Харібда — уславлений вир коло берега Сицілії в Мессінській протоці, де є багато підводного каміння; за давніх часів його вважали дуже небезпечним місцем для мореплавців. Таке саме небезпечне місце було коло Сцілли, скелі на італійському березі Мессінської затоки. Звідси приказка: «Між Сціллою і Харібдою». За античними легендами, Сцілла і Харібда — жінки, перетворені волею богів на потвор, жили вони — одна в скелі, друга — в морському вирі.

Фокейці — жителі Фокії (торговельне місто в Малій Азії), завзяті колонізатори; вони в VI ст. до н. е. заснували на півдні Франції місто Массілію (Марсель).

Сент-Бом — гора на півдні Франції; вона має грот, в якому, за легендою, Марія Магдалина перебула останні 30 років свого життя.

До Пісні десятої

і вбогі рештки батьківського краю, що досі ще в руках своїх зберіг... — Перед взяттям Орлеана (1428) Карлові VII належала тільки незначна частина Франції, решта її території була захоплена англійцями.

Євреїв... сорбонців. — Сорбоністи — доктори Сорбонської школи.

Ультрамонтанцями називали французьких католиків, які визнавали владу папського престолу найвищою і єдиною і захищали принцип непогрішності папи. Дитя Кальвіна — кальвіністи, прибічники протестантського напрямку, що відзначалися непримиренною ворожістю до церковної католицької обрядності і до ряду засад католицької церкви.

Щоосені ті золоті дари, з яких сам Ной за давньої пори... — Золоті дари — виноград. За біблійними легендами, Ной уникнув загибелі під час «всесвітнього потопу», сховавшись у ковчезі («велика скриня»). Після потопу Ной взявся до виноробства.

Помона й Флора. — Помона — за стародавньою міфологією, богиня деревних плодів. Про неї розповідає Овідій у своїх «Метаморфозах». Флора — богиня квітів і садів, кохана бога вітру Зефіра, якого за його прудкість вважали вісником богів.

Самі, під наглядом сестри Безонь. — Безонь (besogne) у перекладі означає справу, роботу, працю. Цим прізвиськом-характеристикою Вольтер намагається відтінити гостроту змісту X пісні.

Отак Ахілл в одежині дівочій колись у Лікомеда гостював і пестив Деїдамію щоночі. — Ахілл — один з головних героїв Троянської війни. За легендою, його мати, морська богиня Фетіда, спочатку хотіла уникнути його участі у війні і сховала його під виглядом дівчини у царя Скіроса — Лікомеда. Від однієї з царських дочок — Деїдамії — в Ахілла був син.

До приміток Вольтера

Карл VI Божевільний (Charles VI le Fou, 1380—1422). — Хвороба Карла VI була причиною постійних сварок між його родичами, що боролися за владу. Стан усередині країни ускладнився через багатолітню війну з Англією.

Філіпп (Philippe le Hardi) — король Франції (1270—1285); на виказ царедворця Лабросса підозрював свою дружину Марію Брабантську в убивстві його сина від першого шлюбу; переконавшись у її безвинності, стратив Лабросса.

Бегінки — жіноче товариство світського характеру, що ставило перед собою філантропічну мету. Ці спілки були поширені в Нідерландах, Франції й Німеччині.

До Пісні одинадцятої

Сіон — один з пагорбів єрусалимських, на якому стояв храм.

До приміток Вольтера

Павсаній — грецький письменник II ст. н. е., жив у Римі. Зберігся його історико-етнографічний опис Греції.

Порфірій (233—304 н. е.) — грецький філософ. У «Листі до Анебона» подав опис античної міфології.

Лактанцій (Lactantius, 250—325 в. е.) — римський письменник, названий «християнським Ціцероном»; у «Божественних настановах» намагався розвінчати античну філософію та релігію і звеличити християнство.

Авл Геллій (II ст. н. е.) — римський письменник; збереглись (не цілком) його «Аттичні ночі», твір, що містить лінгвістичні та літературно-критичні міркування з багатьма цитатами з античних авторів.

Декарт Рене (Descartes Réné, 1596—1650) — славетний філософ, засновник раціоналістичної філософії; слова Вольтера про «вихори Декарта» мають на оці декартівську астрофізичну теорію вихорів, за якою Сонце і зорі вважали центром вихорового руху найдрібніших часток матерії. Сила цих вихорів примушує обертатися планети; Декарт відкидав поняття порожнього простору як таке, що не має за собою ніякої реальності. Перед відкриттям Ньютоном закону всесвітнього тяжіння теорія вихорів користалася широким визнанням.

Ньютон (Newton Isaac, 1642—1727) — славетний фізик, відкрив закон всесвітнього тяжіння; справив великий вплив на світогляд Вольтера, який ознайомився з працями Ньютона під час перебування в Англії (1726—1729). В 1739 р. Вольтер видав «Відповідь на заперечення французів проти філософії Ньютона». (Réponse à toutes les objections principales qu’on a faites en France contre la philosophie de Newton). Не без впливу Вольтера подруга його, маркіза дю-Шатле, переклала на французьку мову «Матеріалістичні принципи натуралістичної філософії» Ньютона. Переклад вийшов у 1759 р.

Вольтер має на увазі вірші 28—35 пісні V «Іліади»:

Духом збентежились всі, і тоді Паллада-Афіна,

Взявшись за руку, гукнула до буйного бога Арея:

Буйний Арею, народів вигубник і мурів руїнник,

Кров’ю залитий, чи нам не лишить і Троян і Ахеян

Битись самих, і Кронід-промислитель їм славу присудить.

Чи з бойовищ не піти нам, і гніву Зевеса уникнуть?

І тоді на Арея напав Діомед нестрашливий

З мідним списом; і, зміцнивши його, скерувала Паллада

В черево нижнє, де бог оперезував пов’язь мідяну;

Вразив туди Діомед. І, безсмертную плоть розідравши,

Вирвав назад він списа, й заволав Арей міднозбройний.

(«Іліада», V пісня)

Посиланням на Гомера Вольтер підкреслює пародійність своєї поеми.

До Пісні дванадцятої

До речі б тут історія була з дитинства нам відомого осла. — Вольтер має на увазі історію про Буріданового осла. Далі 10 рядків можна зіставити з уривком «З раю» Данте (IV).

«Як між двох страв поставлений, тоді як обидві владно ваб­лять, — він скоріш умре з голоду, ніж скуштувати посміє; як серед поля ягня застигло б між двох вовків, до обох відчуваючи жах; як пес стояв би смирно між двох сарн, — так я мовчав; себе в тім не виную, — збентежений двома сумнівами, до цього був змушений, — але не похваляю я».

Аврама патріарха ми візьмім: таж він колись, не бувши молодим, злюбив принади гожої Агарі і з нею мав солодку втіху в парі, хоч тим навіяв гнів чималий Сарі. — Авраам — старозавітний патріах, якого вважали родоначальником єврейського народу; не мавши дітей від дружини Сари, він зробив своєю наложницею служницю Агар, яка породила йому сина Ізмаїла. Згодом Агар і Ізмаїл через ревнощі Сари були вигнані з дому Авраама.

До Якова вечірньої пори ввійшли в намет, як жони, дві сестри. — Іаків був одружений з сестрами Лією і Ревеккою, що дали життя 12 синам — родоначальникам «дванадцяти колін» Ізраїлевих.

Старий Вооз на ложе престаре стареньку Руф опісля жнив бере. — Вооз — за біблійними легендами, заможний віфлеємлянин, одружився з бідною вдовою Руф’ю. Проте слова Вольтера про «bonne et vieille Ruth», «добру та стару Руф», розбігаються з характеристикою старозавітного оповідання, весь зміст якого полягає в тому, що Руф була молода і гарна, але чеснотливо з’єднала свою долю з благочестивим старцем Воозом.

То мало, що Вірсавію прекрасну любив Давид на спаді літ своїх. — За легендами, Вірсавія — дружина одного з воєначальників царя Давида, який запалав до неї пристрастю і послав її чоловіка на передові позиції, де той і був убитий, а Вірсавія стала Давидові коханкою, а згодом і дружиною, що народила йому Соломона.

О небо, хто це? Чи з Зефіром Флора? Чи це Псіхея та пустун Ерот? — Псіхея — за грецькою міфологією, уособлення людської душі. Кохання Псіхеї та Ерота (Амура) стало для Апулея сюжетом для казки, включеної в його роман «Золотий осел». В російській літературі ця казка була перероблена І. Богдановичем на поему «Душенька».

До приміток Вольтера

Горацій Флакк (Q. Horatius Flaccus, 65—8? до н. е.) — славетний римський поет, автор од, сатир і послань, що викликали численні наслідування у світовій літературі. Одне з його послань «Про поетичне мистецтво» (De arte poetica) використав Буало у творі «L’art poétique», встановивши правила поетики, чим відіграв виняткову роль у класичній літературі Франції. Вольтер, очевидно, має на увазі стор. 196—201 «De arte poetica».

Високість (Altesse) — згодом, починаючи з Людовіка XI (1421—1483), французькі королі титулувалися «величністю» (Majesté).

Капуцини (Capucini ordinis fratrum minorum) — ченці ордену, заснованого в 1525 p., що вимагав від послушників перебування в убозтві; вони носили власяницю з капюшоном (чим можна пояснити назву).

Нікомед III — цар Віфанії, царював з 90 до 75 р. до н. е., спільник Риму. Після його смерті Віфанія була приєднана до Риму.

Светоній (Svetonius Tranquillus) — римський письменник (близько 75—160). Головний його твір «Опис життя дванадцяти цезарів».

Гефестіон — соратник і улюбленець Олександра Македонського, який після смерті Гефестіона приєднав його до півбогів.

Адріан (Публій-Елій, 76—138) — римський імператор, який протегував мистецтву, поезії і філософії.

Антіной — прекрасний юнак, улюбленець і близька до Адріа­на особа.

Пантеон — у стародавні часи — храм, присвячений усім богам. Адріан реставрував римський Пантеон; пізніше, в XVII cт., будівлю перетворили на церкву; в основному вона збереглася до наших днів.

В латинських цитатах 7 та 8 прим. Вольтер каже про статеві збочення Цезаря, Олександра і Адріана.

До Пісні тринадцятої

Сеньйорство у Феррарі звеселяв. — Йдеться про Лодовіко Аріосто (1474—1533), який був двірським поетом Феррарського герцога Альфонса д’Есте. Славетна його поема «Шалений Роланд» починається терцинами на честь герцогського роду.

Привидівся йому король Франциск. — Франциск І (1494—1547) — французький король з 1515 p., у бою при Павії (1525) зазнав поразки і був узятий в полон іспанським військом. Французька традиція зробила Франциска королем-рицарем і вклала в його уста слова, нібито сказані ним під час полонення: «Все втрачено, крім честі».

І Карл устав перед очима П’ятий. — Карл V (1500—1558), з 1516 р. король Іспанії, а з 1519 р. — німецький імператор. У 1556 р. відмовився від імператорської корони на користь брата, а від іспанської корони на користь сина.

І Генріхові Другому дає... — Генріх II — французький король з 1547 до 1559 р.

Дев’ятий Карл. — Карл IX (1550—1574) — французький король з 1564 р.

Ти, Павле Третій, ти, Десятий Леве. — Лев X — римський папа з 1513 до 1521 р. Павло III — римський папа з 1543 до 1549 р.

Лише беарнець, рицар мій сталевий. — Генріх IV (1553—1610) — перший французький король з роду Бурбонів; його предки були можновладними сеньйорами Беарна (на півдні Франції); за Генріха III очолював протестантську партію в її боротьбі з католицькою лігою. Після смерті Генріха III був оголошений за короля Франції, але Париж, що перебував у руках ліги, відмовився його визнати. Боротьба припинилася тільки після того, як Генріх прийняв католицизм в 1593 р. Вольтер присвятив Генріхові IV свою епічну поему, перше видання якої вийшло в 1723 р. під назвою «Ліга, або Генріх Великий». В наступних виданнях поема дістала назву «Генріади». В цій поемі Вольтер в образі Генріха IV втілив свій ідеал освіченого монарха — мудрого політика, що турбується про своїх підданців і терпимо ставиться до інакомислячих.

Людовіка великого пора. — Людовік XIV (1638—1715), на­званий «великим», — французький король з 1643 p.; при ньому політика абсолютизму досягла апогею. Розкіш двору «Короля Сонця», як іменували його придворні кола, була політичною демонстрацією величі і непохитності королівської влади. Вольтер написав похвальну історію царювання Людовіка XIV («Siècle de Louis XIV», 1751 p.).

І Монтеспан, погордливу на вдачу. — Монтеспан (Montespan, marquise de, 1641—1707) — Франсуаза Атенаїс де Рошушуар де Мортемар — фаворитка короля Франції Людовіка XIV.

Регентства йде доба благословенна. — Регентство — епоха урядування герцога Орлеанського (1715—1723) під час малоліття Людовіка XV, позначена винятковою розбещеністю аристократії.

Прекрасна Дафно — натяк на дочку герцога Орлеанського, герцогиню де Беррі (Веrry Marie-Louise-Elisabeth, duchesse de, 1695—1719), яку підозрювали в любовному зв’язку з батьком.

До приміток Вольтера

Одинадцять тисяч дів, убитих у Кельні разом зі св. Урсулою під час навали гуннів. Їх мощі в середні віки притягали багато прочан.

Іаків обдурив Ісава, старшого свого брата, видавши себе за нього перед сліпим батьком Ісааком і діставши благословення на першенство.

Анна де Піселе (Pisseleu Anne de, 1508—1576) — коханка Франциска І; мала величезний вплив на короля. Їй приписували розголос державної таємниці, що потяг за собою воєнні та дипломатичні невдачі Франції.

Діана де Пуатьє (Diane de Poitiers, 1499—1566) — коханка французького короля Генріха II, підкорила своєму впливові недолугого монарха.

Папа Олександр VI Борджа (1431—1503). — Скандальна хроніка його родинного життя дістала широкий розголос, зокрема зв’язок з дочкою-красунею Лукрецією. Наведена Вольтером латинська цитата становить останній рядок відомої в свій час епіграми на Лукрецію Борджа:

Sic jacet in tumulo Lucretia nomine, sed re

Thais, Alexandri filia, sponsa, nurus.

(«Тут у могилі лежить та, що називалася Лукрецією, але жила як Таїс, Олександрові дочка, дружина, невістка».)

Лукреція — римлянка, що славилася чеснотливістю.

Габріель д’Естре (D’Estrées Gabriel le» 1565 1599) — коханка Генріха IV.

Марія Манчіні (Mancini Maria, 1639—1714) — коханка Людовіка XIV перед його одруженням з Марією-Терезією. Була видана заміж за коннетабля Неаполя, принца Колонна. Розлучившись з чоловіком, робила марні спроби домогтися відновлення своїх стосунків з королем.

До Пісні чотирнадцятої

Був згоден мудрий Епікур благати. — Епікур — грецький філософ (341—270 до н. е.), який навчав, що людська поведінка зумовлена прагненням до насолоди.

...Які колись Діана явила Актеонові в гаю. — Актеон — за стародавньою міфологією, мисливець, син бога Арістея, підгледів одного разу, як купалась богиня Місяця і полювання Діана (Артеміда), за що вона покарала його, перетворивши на оленя, який був розтерзаний власними собаками, що не впізнали господаря.

До приміток Вольтера

Лукрецій — відомий римський поет І ст. н. е., написав філософську поему в 6 книгах «Про природу речей» (De rerum nature), де він у віршах викладає матеріалістичне вчення філософа Епікура.

Вакх — бог вина і веселощів, син Зевса і Семели. Його змальовували у вигляді юнака з вінком і пов’язкою на голові та з тірсом (жезлом) у руці.

Персей — герой грецької міфології, син Зевса і Данаї. Зевс пройшов до Данаї у вигляді золотого дощу, незважаючи на ряд заходів, ужитих батьком Данаї.

Ромул — за стародавніми переказами, був одним з близнят — синів Марса і дочки царя Альби — Реї Сільвії; разом зі своїм братом Ремом заснував Рим і був його першим царем.

Вільгельм Завойовник (1027—1087) — позашлюбний син нормандського герцога Роберта II Диявола. Після смерті англійського короля Едуарда заявив свої претензії на престол і став королем Англії (1066), користаючись допомогою папи Олек­сандра II та численного війська, що зібралося під його прапори.

Лорд Ч...д. — Честерфільд (Philip Dormer Stanhope of Chester-field, 1694—1773) — англійський державний діяч, що листувався з Вольтером і Монтеск’є. Відомі його «Листи до сина».

Маються на увазі рядки 422—456 пісні IV, рядки 1—327 пісні XXI «Іліади».

До Пісні п’ятнадцятої

Погляньте на героїв з Альбіона і на бійців нащадка Клоді­она! — Клодіон — французький король V століття.

Де бігла Аталанта. — Аталанта (грецька міф.) — казкова дівчина, що швидко бігала; для того, щоб наздогнати її, Гіппамен удався до хитрощів, розкидавши на лузі, де вона мала бігти, золоті яблука.

Так в опері поета-кардинала. — Оперний театр, що містився у палаці Пале-Рояль, збудованому кардиналом Рішельє. Поет-кардинал Рішельє написав кілька посередніх п’єс.

Дід короля, що люблять, бо жаліють. — Людовік XV (1710—1774), французький король з 1715 p., правнук Людовіка XIV. Вольтер натякає, з одного боку, на прізвисько «улюблений» (Ьіепаіmé), яке дав двір Людовікові після його тяжкої хвороби в 1744 р. і, з другого боку, на жагучу ненависть, яку викликала, особливо в другій половині царювання, його реакційна політика, що робила зовсім непокараною сваволю чиновництва і віддавала урядування фаворитам та фавориткам. Ця ненависть у 1757 p., через два роки після виходу першого видання «Діви», виявилась, між іншим, у замаху Дем’єна на життя короля. Фраза про любов і ненависть до володаря характерна і для загального світогляду Вольтера. Пор. Брут. дія І, сцена 2:

Loin des cris de ce peuple indocile et barbon... Aveugle dans sa haine, aveugle en son amour, qui menace et qui craint, régne et sert en un jour.

(«Далі від криків цього дикого і неслухняного народу... Сліпого в ненависті і сліпого в любові, який загрожує і боїться, царює і служить».)

До приміток Вольтера

Pierre ponce. — Ponce — пемза.

Архієпископ Турпін (пом. близько 800). — Архієпископ міста Реймса опоетизований старофранцузьким епосом («Пісня про Роланда») і рицарськими романами, як учасник подвигів французького короля та імператора Західної імперії — Карла Великого.

Стентор — вістун богів:

І до аргівців прийшла й заволала так Гера велика

В образі Стентора, сильного, мідноголосого мужа,

Що голосив так, неначебто інших півсотні сукупно.

(«Іліада», V)

До Пісні шістнадцятої

Хай скомпонують оду піндаричну. — Піндар — грецький лірик (близько 520—456 до н. е.), автор численних віршів. Збереглися його урочисті оди, гімни, написані грецькими діалектами. Його метрика відзначалася великою вишуканістю.

Двох agnus’iв. — Agnus — дощечка з тіста або воску з образом ягнятка (лат. agnus), символа Христа.

До приміток Вольтера

Літературний засіб — посилання на автора, що жив за довгий час перед написанням твору, — його часто застосовував Вольтер, щоб уникнути можливих переслідувань.

Св. Фортунат (Venantius Henorius Clementianus Fortunatus жив у VI ст.; написав церковні гімни, релігійні та світські вірші. Справжнім автором «Pange lingua» є Мамер (Mamert Claudian, пом. близько 1474).

Проспер Аквітанський (400—463) написав поему «Про по­збавлених благодаті» ( De ingratis).

Св. Григорій Турський (540—594). — Назва його твору — «Historia francorum» («Історія франків»).

Св. Бернард Клервоський (Bernhard de Clairvaux, 1091—1153) — був настоятелем монастиря в Клерво, мав винятковий вплив як серед духівництва, навіть у Римі, так і серед представників світської влади; його проповіді сприяли так званому хрестовому походові 1146 р.

Абеляр (Abélard, 1079—1142) — один з богословів і діалектиків Парижа. Релігійне вчення Абеляра про підлягання віри вільному мисленню створило йому багато супротивників; очолені Бернардом, вони домоглися його засудження.

Августін Кентерберійський — пом. близько 610 р. Еглон — цар моавітян, Агаг — цар амалікитян (Біблія).

Ахав — ізраїльський цар, зазнавав нападів від пророків за введення іноплемінного культу Ваала.

Цариця Аталія (Гофолія) — дочка Ахава, дружина царя іудейського Іорама; після смерті чоловіка і сина домоглась престолу, знищивши всіх нащадків — чоловіків Давидового роду, крім свого внука Іоаса; Іоас за допомогою первосвященика Іоада зійшов на престол, убивши Аталію; під впливом Іоада Іоас знищив культ Ваала, але після смерті первосвященика відродив поклоніння Ваалові знову; після 40 років царювання був убитий своїми придворними (пор. трагедію Расіна «Аталія» — «Athalie»); у французькому тексті («Si méchamment mise à mort par Joad») майже дослівно повторюються останні вірші епіграми Расіна «Sur la «Judith» de Boyer», що кажуть: «Я плачу за бідним Олоферном, якого так злісно стратила Юдіта». Буайє (Boyer Claude, 1618—1698) — абат і поет, надзвичайно плодючий і бездарний. Його ім’я збереглося завдяки епіграмам Буало та Расіна.

Левіафан — міфічна тварина, яка часто була символічним образом єгипетського, ассирійського і вавілонського царств.

До Пісні сімнадцятої

Очам Дідони додала тепла. — Дідона — дійова особа з «Енеїди» Вергілія, карфагенська цариця, в якої Еней знайшов притулок і якій він розповів про загибель Трої.

До приміток Вольтера

Скюдері (Scudéri George de, 1601—1667) — поет, написав багато трагедій, трагікомедій в піднесеному, пишномовному стилі, що відповідав вимогам панівної на той час в аристократичних салонах преціозної літератури. В епічній поемі «Аларіх» описано завоювання Риму вестготами.

Лемуан (Lemoyne, 1602—1671) — богослов і посередній поет, у 1653 р. надрукував епічну поему у 18 піснях «Святий Людовік» (Saint Louis), пройняту духом католицького благочестя.

До Пісні вісімнадцятої

Позбавив батько прав його спадкових. — Договір у Труа був складений у 1420 р. ще за життя Карла VI Божевільного.

Несміло ще Тіфонова дружина. — Тіфон був одружений з Авророю, яка домоглася у Зевса для нього безсмертя, забувши попросити про збереження молодості. Коли Тіфон постарів, Аврора перетворила його на лебедя.

Та Жанна бачить... — Епізод зустрічі з розбійниками сюжетним розробленням можна зіставити з розділом XXII першої частини «Дон-Кіхота» Сервантеса — «Про те, як Дон-Кіхот визволив багатьох нещасних, яких силоміць вели туди, куди їм зовсім не хотілося йти».

На спині в Амфітріти веслувать. — Амфітріта — цариця океану. Вольтер дав поетичну підміну визначення кари — каторжні роботи, галери.

До приміток Вольтера

Ця пісня була видана вперше разом з оповіданням Гійома Ваде (Guillaume Vadé) під назвою «Уривок з епічної поеми твору Жерома Каре, знайдений в його паперах після смерті названого Жерома». Автор умістив її в нових виданнях «Діви» з деякими змінами. Гійом Ваде — псевдонім Вольтера.

Іоанн Бургундський Безстрашний (1371—1419) — син Філіппа Бургундського Сміливого, регента Франції при душевнохворому Карлові VI; продовжував ворожнечу свого батька з братом короля, Людовіком Орлеанським, вбивши його в Парижі в 1407 р. Це викликало війну, що закінчилася миром 1419 р. Під час побачення з дофіном (Карлом VII) Іоанн був убитий на мосту Монтеро придворним дофіна. Син Іоанна, Філіпп Добрий, приєднався до англійців і разом з ними вступив до Парижа.

Демаре (Desmarets Jean, 1383) — генеральний адвокат паризького парламенту. Вольтер, очевидно, помилився, називаючи Демаре генеральним адвокатом епохи Карла VII.

Ізабелла Баварська (Isabeau) — 1371—1435.

Фрелон — насправді Фрерон (Freron Elie — Catherine, 1719—1776) — вихованець єзуїтів, запеклий супротивник філософії XVIІ ст.; був співробітником і видавцем журналів: «Листи про деякі сучасні твори» (Lettres sur quelques écris) та «Літературний щорічник» (L’année Littéraire). Кожне новаторство зустрічало з його боку різку відсіч, що спричинило, з другого боку, виступ проти нього Вольтера і його прибічників. Цілком очевидно, що Вольтер, наводячи відомості про життя і діяльність Фрелона, нібито запозичені з хроніки Фруассара, насправді говорить про Фрерона (Фрелон — frelon, у перекладі «шершень», «трутень» — літературний злодій). У комедії «Шотландка» (L’écossaise) Фрерона змальовано під ім’ям журналіста Френартона. В сатирі «Бідний диявол» (Le pauvre diable) Вольтер ще раз змальовує Фрерона, кажучи про нього так: «Я наблизився до людини з тупим обличчям, що його перо скуховарило йому добробут. Великий пірат геліконських калюж, вигнаний Лойолою за витівки; земляний черв’як, народжений із задниці де-Фонтена, безперечно гідний свого походження; лякливий Зоїл, колись огидний розпусник — ця тварина має ім’я Жана Фрерона». Характерна строфа, приписувана Вольтерові:

L’autre jour au fond d’un vallon

Un serpent mordit Jean Fréron.

Que pensez vous qu’il arriva?

Ce fut le serpent qui creva.

(«Не так давно в одній долині змія ужалила Фрерона, і що ж, ви думаєте, трапилось? — Здохла змія».)

Фруассар (Froissart Jean, 1330—1410) — живучи при дворі Франції, Англії, Шотландії та Фландрії, написав хроніку двірського життя цих держав у період з 1326 до 1410 p. («Chronique de France, d’Angleterre, d’Ecosse et d’Espagne»).

Гійон (Guyon Claude-Marie, 1699—1771) — історик; спочатку був єзуїтом, згодом співробітничав з Дефонтеном; відомий своїми памфлетами проти філософів і, зокрема, проти Вольтера.

Шоме (Chaumeux Abraham Joseph, близько 1730—1790) — критик, що нападав на прибічників філософії XVIII ст. У відповідь йому вийшов ряд памфлетів. Шоме був показаний в сатирі «Бідний диявол», попереду якої йде лист від імені Катерини Ваде, родички померлого Гільома Ваде. Цей лист закінчується іронічним побажанням: «Творіть і далі славу вашого часу, так, як і всі персонажі у книзі, яку вам посилають». Вольтер змалював Шоме донощиком, шпигуном, скандалістом, вважаючи, що «mâitre Abraham» та його підлі друзі — найогидніша порода людей.

Сабатьє (Sabatier Antoine, 1742—1817) — французький письменник, що належав до літературних ворогів Вольтера, написав памфлет «Філософський образ розуму п. Вольтера» (Le tableau philosophique de l’esprit de m. de Voltaire).

Брізе, цебто Грізель (Grisel Joseph, 1703—1787) — богословський письменник, ревнитель католицтва.

Ля Бомель (La Beaumelle Laurent Angliviel de, 1726—1773) — французький письменник і професор французької літератури в Копенгагені. Його спроби зблизитися з Вольтером не увінчалися успіхом, і особиста сварка перетворилася на літературну ворожнечу. Вже у своїх коментарях до «Століття Людовіка XIV» Вольтера Ля Бомель виявив себе небезстороннім пасквілянтом, але ненависть його до Вольтера досягла апогею в коментарях до «Генріади».

Латинська фраза в перекладі: «Треба, щоб лиходії були відомі».

Еней — за грецькою міфологією, один з учасників Троянської війни. Після поразки Трої на протязі семи років мандрував морем, поки не висадився в Італії. Його пригоди стали Вергілію сюжетом для епічної поеми «Енеїда».

Борей — північний вітер. За легендами, був сином Астрея і Еос (зоряного неба і світанку).

До Пісні дев’ятнадцятої

До приміток Вольтера

У III пісні «Іліади» з Менелаєм б’ється Паріс, що вкрав Єлену, а не Гектор, брат Паріса.

Белліні (Bellini Gentile, 1421—1501) — венеціанський живописець.

Джордано Бруно (Bruno Giordano, 1550—1600) — італійський філософ, пантеїст; скритикував учення Арістотеля, був прибічником геліоцентричної теорії Коперніка, спалений інквізицією як єретик.

Вольтер підкреслює пародійний характер кінцівки романічної історії Доротеї і Ля Трімуйля.

До Пісні двадцятої

Візьмім до прикладу хоч би Адама, згадаймо: ветхий Лот, сліпий Самсон, святий Давид і мудрий Соломон... — За біблійними легендами, Адам — прабатько людства, був вигнаний з раю за те, що, за порадою своєї дружини Єви, яку спокусив диявол в образі змія, їв плоди забороненого дерева пізнання добра і зла. Лот — ледве уник небесної кари, а його дружина була перетворена на соляний стовп. Самсон був осліплений філістимлянами.

Його частину більшу для Пандори. — Пандора — за грецькими легендами, перша жінка, створена Гефестом (Вулканом) на кару людям за вкрадений Прометеєм вогонь; їй Зевс дав посуд з усіма нещастями; цікавлячись, Пандора відкрила накривку, випустивши всі нещастя і лишивши в посуді тільки надію.

До приміток Вольтера

Ларше (Larcher P. Н. 1726—1812) — учений, який працював над питаннями грецької літератури, уславився перекладами та науковими коментарями до Геродота. Він написав «Додаток до філософії історії» (Supplément à la philosophie de l’histoire), де виправив помилки, припущені Вольтером в його «Філософії історії» (Philosophie de l’histoire), що спричинилось до незгоди між ними.

Геродот (близько 485—425 до н. е.) — грецький історик; залишив двотомну працю, в якій торкався не тільки історії, але й дав ряд географічних, природничо-історичних та етнографічних відомостей про Персію, Єгипет, Ассірію, Вавілонію, Скіфію та ін. Половину його праці становив опис греко-перських воєн.

Астарот (Астарта) богиня неба і зір у фінікіян, ассіріян та інших семітських племен; згодом її ім’я стало загальним іменем усіх язичеських богинь.

Охвістя (Rump-parliament) — так називався англійський парламент після вигнання на вимогу індепендентів у 1648 р. прибічників конституційної монархії та єдності церкви — пресвітеріанців.

Карл І Стюарт (1600—1649) — король англійський, прибічник абсолютизму та єдності церкви, викликав своїми утисками реформістського духівництва, незаконними податками і здирством обурення народу і парламенту. Після дев’ятирічної війни з парламентом його судили і стратили.

Бернар (Bernard Pierre-Joseph, 1710—1775) — його «Мистецтво кохання» було надруковане в 1775 р. Вольтер, характеризуючи його творчість, називав його «Бернар люб’язний» (Gentil Bîrnard), присвятивши йому два вірші: «Три Бернари» (Les trois Bernards) та «Запрошення Бернарові» (Invitation au même).

Сілен (грецька міф.) — фракійський цар, який виховав Вакха і навчив його робити вино; був захисником джерел і генієм плодючості; мав дар пророкування, чому серед його атрибутів був атрибут осла — символ пророчого дару.

Бідпай — ім’я автора збірника старовинних індуських оповідань і байок, що частково збереглися в арабських і сирійських текстах.

Локман — міфічний арабський мудрець, якому приписують багато афоризмів, байок, віршів та приказок.

Езоп — легендарний грецький байкар. Приписувані Езопові байки не раз використовувалися пізнішими поетами.

Св. Рох — святий католицької церкви, жив у XIV ст., присвятив себе доглядові за хворими на чуму. Його вважають захисником тварин.

Св. Антоній Фівський (251—356) — пішовши в пустиню, притяг до себе багато учнів, які селилися навколо нього і яким він проповідував молитву і працю. Це вважали початком чернецтва.

Леда (грецька міф.) — кохана Зевса, що набув образу лебедя. Мала від нього двох дітей — Поллукса та Єлену, що вилупилися з яєць; за іншими варіантами, мала від Зевса дітей — Поллукса і Єлену, а від свого чоловіка — Кастора і Клітемнестру.

Мінос — цар острова Кріта; бог моря Посейдон-Нептун надіслав Міносові, для ствердження його прав на царський престол, бика, щоб він приніс йому в жертву, але Мінос приніс у жертву іншу тварину. На кару йому Посейдон навіяв дружині Міноса Пасіфаї пристрасть до цього бика. Вольтер відходить від міфу, говорячи про Пасіфаю як про дочку Міноса.

Філіра — дочка Океана; була перетворена богами на липу після прикрості, пов’язаної з народженням потвори Хірона (Філіра у перекладі означає — «липа»).

До Пісні двадцять першої

Беллона — богиня війни, за деякими міфами — дружина Марса, за іншими — сестра.

Замішені Зоїл, Фрерон, Терсіт. — Терсіт — за «Іліадою» — один з учасників Троянської війни, змальований як потвора і боягуз... Зоїл — грецький письменник IV ст. до н. е., який уславився своєю несправедливою причіпливою критикою Гомера; його ім’я стало загальним.

Так Марса і прекрасну Афродіту колись піймали Сонце та Вулкан. — Вулкан — бог огню, був кривий і потворний. Його дружина — красуня Афродіта. Щоб помститися за те, що вона часто зраджувала, Вулкан накрив сіткою Афродіту разом з її коханцем Марсом, і в такому вигляді вони з’явились перед богами.

До приміток Вольтера

Заповіт кардинала Альбероні — написаний не Мобером, а Дюре де-Морсан. Мобер зробив у ньому деякі поправки і видав.

Альбероні (Alberoni Giulio, 1664—1752) — дипломат і політичний діяч, зробив запаморочливу кар’єру: син винороба, він став першим міністром іспанського короля Філіппа V.

Пані Оду — очевидно, пані де ля Форс (Dе la Force Charlotte-Rose, 1650—1724) — відома аристократка, онука маршала Франції герцога де ла Форс, яка уславилася своїми любовними пригодами.

Барон (Baron Michel, 1653—1729) — видатний актор з дуже широким сценічним діапазоном, який виконував з однаковим успіхом як комічні, так і трагічні ролі. Був другом Мольєра і грав у його трупі. Зв’язок Барона з пані де ля Форс свого часу наробив багато галасу.

У Сіто і Клерво були монастирі ордену бенедиктинців. Ченці цього ордену робили вино.

Одною з визначних пам’яток Гейдельберга є льох, в якому була бочка, що вміщувала 140 тисяч літрів.

Максим Рильський