Орлеанська діва

Коли б я королівську мав корону, —

Підданцями б сумирно керував,

Щодня по благодійному закону

На щастя б їм і втіху дарував.

Коли б фінансів я служив міністром, —

Кругленькі б суми я давать велів

Умам високим і талантам бистрим,

Бо кожен з них на плату заслужив.

Як митру б я єпископську надів, —

Шукав би згоди я і з моліністом,

І з неспокійним, диким янсеністом.

Але коханку маючи струнку,

Не розлучався б з нею я, панове,

Щоб кожна ніч — у розкоші любові

І кожен день в яснім ішов танку,

Їй душу огортаючи палку.

Закохані! Красуню покидати —

Ой леле! Небезпека немала!

Тут можете за день один придбати

Ви не одну прикрасу для чола!

Не встиг Шандос, у пристрасті неситий,

Свою солодку здобич ухопити,

Як Жанна налітає, ніби птах,

Кров проливає, сіє смерть і жах.

Деборин спис, що похибок не знає,

Страшному Дільдо груди прошиває,

Що грабував скарби святі в Клерво

І ґвалтував черниць у Фонтевро.

За ним тяжка не поминула кара

І гідного мотузки Фонкінара.

Цей волоцюга, хоч родився він

Серед ірландських снігових долин,

У Франції чинив свої зальоти,

Немовби ріс в палкому Римі доти.

Мілорд упав на землю Галіфакс,

I брат його двоюрідний Боракс,

І Мідарблу, що вкрив отця клятьбою,

I Бартоней, що жив із братовою.

Узявши горду Діву за взірець,

I рицар-вождь і рядовий боєць

Десятки бриттів б’ють з одного маху,

I стогне поле бойове од жаху.

Гадали вірні Франції сини,

Що став із ними попліч бог війни.

Серед отого галасу і руху

Наш брат Лурді кричав, що тільки духу:

«Вона невинна! Вороги, тремтіть:

Святий Денис уготував цю мить;

Вона невинна, і її руками

Господь дива являє перед вами.

Всі на коліна, Альбіону гній,

Складайте зброю, поклоніться їй!»

Тальбот, вояк нестримно-гордовитий,

Ченця велить завзятого схопити.

Схопили, в’яжуть, — а товстий монах

Кричить з незгасним полум’ям в очах:

«Нехай умру, нехай вернусь до Бога, —

Дівочості судилась перемога!»

Довірливість живе в людських серцях,

І кожне серце — мов покірна глина;

Найшвидше ж покоряється людина

Тому, хто подив будить в ній і страх.

Лурді товстого мова екстатична

Переконала краще вояків,

Як Жаннина одвага героїчна

І сміливість її товаришів.

Той нахил вірити в діла незнані,

У забобони, в явища туманні,

Отих ілюзій ошуканських рій

Уми англійцям збили в січі злій.

Англійці добре на війні змагались,

На філософії ж не дуже знались,

Їм краще меч, ніж розум, слугував.

Це лиш тепер розумних час настав.

Шандос, у бої полягти готовий,

Кричить: «Праворуч, Англії синове,

Шикуйтеся!» — Але не встиг сказать, —

Усі ліворуч, як один, біжать.

Так в давні дні над голубим Євфратом,

У краї живши світлім та багатім,

Юрба хотіла, з гордощів сліпа,

Аж до небес поставити стовпа,

А Бог, таких сусідів не бажавши,

На сто язиків їх розбив назавше.

Отож було, котрий води прохав, —

Йому товариш враз підносить вапну...

Так Бог з людей зухвалих насміяв,

I всі відтіль розбіглися поквапно.

До Орлеана, на вали фортець

Прилинув, мов крилатий вістовець,

Переказ про блискуче подолання —

І Діви почалось там вихваляння.

Ви знаєте французів запальних:

Честь над усе чарує й надить їх,

На бій вони ідуть, немов у танці.

Тож Дюнуа, усіх бастардів цвіт

(Його за Марса взяв би давній світ),

Ля Гір, Сентрайль, уставши рано-вранці,

Рішмон з Трімуйлем покидають шанці

I всі кричать на сотню голосів:

«Де вороги? Подайте ворогів!»

Не довго ж їм того чекати бою:

Тальбот, ясним прославлений умом.

У засідці, ще й не з одним полком,

Чекав на них під брамою міською.

Тальбот уже давненько перед тим

Амуром і Георгієм святим

Поклявся, що ввійде-таки до міста.

В його душі була жага двоїста:

Луве дружина, як відомо нам,

Палким цвіла до нього почуттям,

I наш герой, опріч міської брами,

Завоювать хотів і серце дами.

Тож тільки вийшли наші вояки —

Тальбот на них послав свої полки,

Але французи встояли, смільки.

Поля прославленого Орлеана,

Вам од потомків похвала і шана,

Завзяті рицарі на довгий час

Людською кров’ю угноїли вас.

Ані Фарсал, ні Мальплаке, ні Зами²

Криваве поле, вкрите мертвецями,

Ні жодне бойовище в давнині

Страшнішої не бачили борні.

Списи, дрітки і легкопері стріли

Літали, розбивалися, дзвеніли;

Під копитами диких скакунів

Стогнали тяжко сотні вояків;

Мечі палали іскрами ясними,

Аж навіть сонце блідло перед ними;

По мураві, блискучій від роси,

Котились руки, голови, носи.

Всі ангели війни з небес високих —

I смерті вістівник, і Михаїл,

I переможець диких перських сил³

До вчинків придивлялися жорстоких,

До вікопомних подвигів і діл.

Михайло терези вхопив широкі⁴,

Уживані всякчас у небесах,

I важити почав на терезах

Французький запал і англійський спокій.

Герої наші на вазі отій,

Бідахи, вийшли легшими, ніж бритти:

Тальбот їх переважив знаменитий,

На цьому і кінчився суд святий.

Тоді Рішмона ранив спис тяжкий

У місце, що сідати ним годиться;

Сентрайля — в ногу, бистру до ходи,

Ля Гіра — ох! Я не скажу куди,

Та жаль його коханки-чарівниці!

В мулке болото Ля Трімуйль загруз —

І руку славний там зламав француз.

Тоді ж то всі, побиті й невеселі,

Вернули в місто і лягли в постелі.

Так сила Божа покарала їх,

Що, бач, Дениса підняли на сміх.

Господь, як хоче, милує й карає,

Кенель сказав це, годі й міркувать⁵;

Усім він лиха присудив зазнать,

Бастарда лиш одного виключає.

Тож рицарі, знеможені від ран,

Вертаються на ношах в Орлеан,

І Жанну проклинаючи, і долю, —

А Дюнуа по бойовому полю

Літає, наче блискавка ясна.

Він коле, ріже, голови стина, —

I враз туди пробився, де завзято

Криваве Жанна відбуває свято.

Як два потоки, линучи в полях

З високих гір під буряну годину,

Зіллються, хліборобові на страх,

В одну ріку — і всю поймуть долину, —

Так Жанна вдвох із Дюнуа буйним

На бриттів махом кинулись одним.

Вони так палко сікли та рубали,

Так ворогів неутомленно гнали,

Аж опинились, де й самі не знали.

Нема британців, та й своїх нема, —

А вже навколо ніч стоїть німа.

«За Францію!» — гукнули без відмови —

І зупинились тихо край діброви,

При місяці шукаючи, куди

Ударитись, щоб не знайти біди.

Шкода! Ані признаки, ні дороги,

А втома й голод мукою печуть...

Яка користь у біса з перемог,

Коли немає де по ній заснуть!

Так корабель без керми, без вітрила

В руках Нептуна іграшка безсила.

Аж раптом пес, надбігши з-за кущів,

Надію на рятунок їм явив;

Він зблизився, він гавкає, плигає,

Хвостом своїм привітливо махає,

Вперед біжить, вертається до них...

Коли б, здається, говорити міг,

Сказав би так: «Не гайтеся, панове,

За мною їдьте. Вам нічліг готовий!»

Герої наші зрозуміли вмить.

Що каже він, не вмівши говорить,

I рушили поспішно в путь-дорогу,

За Францію шлючи молитву Богу

Та компліменти правлячи гучні

Одно одному за діла страшні.

Хоч мимохіть, залюблено і хтиво

Одважний рицар поглядав на Діву,

Та відав: певна цяцьочка мала

Для Франції у неї зацвіла,

I хто зірве дочасно квіт той любий,

Той рідний край свій доведе до згуби.

Шляхетний муж, він стримував жагу,

Отчизну згадуючи дорогу.

Проте, коли священному ослові,

Біля коня ступаючи в діброві,

Спіткнутись трапилося, на біду, —

Наш Дюнуа красуню молоду

Обняв за стан, щоб їй опору дати,

А дівчина, бажавши, певне, спати,

Схилилася до нього, як мaла.

Тож близькість поміж них така зайшла,

Що, поки наші подорожні мчались,

Уста їх щохвилини зустрічались,

Щоб говорити зблизька, не здаля,

Про рідний край, війну та короля.

Розказують, принаднице Авроро⁶,

Що Карл Дванадцятий тебе до двору

Не зважився прийняти аніяк —

І рацію суворий мав вояк,

Гроза для вінценосців те кохання:

Було б з тобою затяжке змагання.

Та з Жанною відмовитись утіх,

Голодному не їсти страв смачних, —

Хто більший подвиг появити може?

Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий⁷, —

Великого святого, що лягав

Між двох черничок на тісній постелі

І, груди й стегна гладячи дебелі,

Диявольську спокусу відганяв.

Зайнявся день, і перед їхнім оком

Піднісся замок видивом широким:

Фасад чудовим мармуром білів,

Дорична височіла колонада,

На ній балкон із яспису горів,

Порцелянова грала балюстрада.

Мандрівникам, натомленим украй,

Здалося, ніби перед ними рай.

Пес гавкає — і двадцять сурем грає

Їм надобридень; сорок слуг метких

Назустріч подорожнім вибігає,

Усі в уборах пишно-золотих.

Два молодці ведуть з уклоном їх

У щедро приоздоблені палати;

В купелях світлих миють їх дівчата

З пошаною; по сніданні смачнім

Постелено м’які постелі їм,

І аж до ночі, в любому спокої,

Хропли там по-геройському герої.

Та треба знати: замка володар

Такого, що позаздрив би і цар,

Був син одного з геніїв чудовних,

Що іноді їм набіга каприз

До чад землі, безсилих і гріховних,

З небес високих ізлетіти вниз.

Це божество зійшлося по-людському

З черницею в монастирі святому,

I народився в них Гермафродит,

Чаклун і некромант на цілий світ,

Син щонайкращий батькові такому.

Чотирнадцять йому збулося літ —

I з височин отець його злітає

I каже так: «Моя в тобі палає,

Дитино, кров. Скажи ж мені, який

Тобі дарунок дати, сину мій, —

Усе ладен для тебе я зробити!»

Жадібний зроду, в маренні неситий

Гермафродит на те йому: «Палких

Душа моя щохвилі прагне втіх,

Подвійна стать — моя найбільша мрія.

Хай жінкою роблюся уночі я,

А вдень хай буде з мене чоловік!»

Інкуб йому: «Гаразд, дитя!» — і зник.

Від того дня ця дивина природи

Подвійно споживає насолоди.

Отак Платон, довіреник богів⁸,

Про наших повідає прабатьків,

Що першими сотворені із глини

Всім бездоганні, дивні андрогіни,

Які, одержавши подвійну стать,

Самі себе уміли вдовольнять.

Та їх з Гермафродитом не зрівнять:

З самим собою пити раювання, —

Це не найвище із можливих прав;

Щасніший той, хто з ближнім поділяв

Жіноче й чоловіче поривання.

Придворці звуть його царем істот,

Що ввечері — Венера, вдень — Ерот,

I для утіх шукають любострасних

Удів, панянок, хлопчиків прекрасних.

Гермафродит забув лиш об однім

Родителя свойого попрохати,

Хоч мав потребу доконечну в тім:

Любов до себе в інших викликати.

Тож учинив так світу володар,

Що гидший він, ніж Самюель Бернар,

Що він не міг подобатись нікому, —

I надаремне в замку він свойому

Бенкети улаштовує гучні

I навіть вірші пише запальні!

Коли удень він обіймав коханку

Чи, жінкою зробившися до ранку,

З кимсь одчайдушним пестощів шукав, —

Одуреним себе він почував;

У відповідь на пломенисту спрагу

Він мав огиду, лайку та зневагу.

Так потвердилось казане давно,

Що щастя й велич — зовсім не одно.

«Як? — говорив він: — Наймичка остання

Удвох із любим зазнає кохання,

Пастушку юну обійма стрілець,

З черничкою втішається чернець, —

I тільки я, на цілий світ єдиний,

Блаженної не відаю хвилини!»

I він присягся іменем стихій

Карати дів і хлопців уродливих,

Щоб приклад був кривавий і страшний

Для всіх, кого любив він без надій,

Для серць невдячних, зимних і зрадливих.

Щораз гостей він пишно частував:

Ні Савської смуглявої цариці⁹,

Ані Талестри, діви-чарівниці,

Такий бенкет ніколи не стрічав

У двох царів, прославлених та дивних,

Як він для молодичок лаштував,

Для бакалаврів і вояк мандрівних.

Та як доходило до певних діл, —

Біда тому, до кого він лицявся

I хто його зальотам опирався:

Нещасну жертву саджено на кіл.

Завечоріло, з пана стала пані.

До Дюнуа, в нестримному бажанні,

Вона послати каже гайдуків,

Щоб він трапезу з нею розділив

На антресолях, — а в їдальні пишній

Наїдки й Жанні подано розкішні.

Красунь-бастард, напаханий, стрункий

Ввіходить. Стіл на нього жде такий,

Мов той, що Клеопатра-чарівниця¹⁰

Для Цезаря веліла готувать,

Великого в мистецтві воювать,

Для славного Антонія-п’яниці,

Або мов той, що навіва рядки ці, —

Його мені улаштував чернець,

Слуга Господній, до їди митець, —

Мов той, нарешті, де, в ясних чертогах,

Коли Назона вірити словам,

Коли Гомер по правді каже нам,

Юпітер, для спочинку по тривогах,

З Європою, з Данаєю удвох

П’є без Юнони, як справдешній бог.

Щораз іде смачніша переміна —

Їх подають Аглая, Єфрозіна

I Талія: так звуться в небесах

Три грації, що марні теревені

Про них розводять педантичні вчені.

Нектар кипить у Гебиних руках

I в Ганімеда юного правиці¹¹ —

Його украв Зевеса бистрий птах,

Щоб цар богів мав з ким повеселиться.

От при такому Дюнуа столі

З Гермафродитом сів у любій млі.

Чудне створіння пишно одяглося,

Алмазами прикрасило волосся,

А жовту шию обвило кругом

Рубінів, перлів не одним разком.

Шкода! Потвора тільки бридша стала!

До Дюнуа вона щось прошептала —

I наш герой уперше затремтів.

Проте, найлюб’язніший з вояків,

Він господині відплатити гречно

За учту гостелюбну і сердечну

Бажає, занедбавши зір і смак.

«Тим більше слави!» — думає бідак.

Але дарма себе він непокоїв:

Буває неможливе й для героїв.

Отож, хоча й запавши у печаль,

Гермафродит до нього має жаль,

Улещений і врадуваний потай

Зусиллями одважного бійця:

Хоч не дійшла належного кінця,

Але ретельно почалась робота.

«Узавтра, — каже пані, — довести

Ви можете змагання це до краю.

Я більше сил, мосьпане, вам бажаю,

Щоб шану ніжністю перемогти».

Аж ось Аврора золота на сході

Оповістила ранок всій природі.

Коли вона поглянула на світ,

Знов чоловіком став Гермафродит.

Тож, по-новому жадібний і хтивий,

Іде в опочивальню він до Діви,

Покров зриває ніжний та легкий

I непристойно гладить перса їй,

Поганячи цілунком, як повію,

Святих підпору, Франції надію.

Що більше шалу — то бридкіший він!

У гніві суто християнськім Жанна,

Ніяких не ясуючи причин,

В мерзенну пику затопила пана.

Отак, бува, у мене на ланах

Кобила горда, вся в пістрявих плямах,

На мускулястих і твердих ногах,

Немов тигриця, з полум’ям в очах,

Осла тупого одбиває замах,

Що на озадок любий був ізліз —

І, вдарений, аж покотився вниз.

Та зле вчинила дівчина, хоч браво:

Господар на пошану має право.

Звичайно, соромливість боронить

Повинні всі дівчата й навіть дами,

Але ж як принц навколішки стоїть,

Чи дивовижний геній перед вами, —

Його в лице не випадає бить.

Гермафродит, хоч був гидкий, як гріх,

Іще в житті не зазнавав такого,

Ба й зважитись ніхто б на те не міг.

Він галасує, кличе слуг своїх —

Пажів, лакеїв, гайдуків усіх —

I з натовпу до нього докотилось:

«На Дюнуа вона б так не гнівилась!..»

Брехні трутизно, наклепів жало,

Гадюки чорні чорної обмови!

Як при дворі французькому, кубло

Ви в’єте й там, де сяє цвіт любові!

Ображений подвійно, наш тиран

Страшний, кривавий укладає план

I слугам каже часу не барити —

Обох на кіл негайно посадити.

Покірні слуги, чувши вирок цей,

Високі палі ставлять для гостей —

I смерть дочасна має там скосити

Ясної Франції найкращі квіти!

Челядники бастарда роздягли,

Зв’язали і на місце привели,

Де гордовиту, чисту і вродливу

Юрба нахабна мучила вже Діву:

За вроду і за сміливий удар

Їй смерть готує свій кривавий дар.

Ведуть її, різками затинають,

Сорочку з тіла білого зривають

І катові лихому віддають.

А Дюнуа, йдучи в останню путь,

Дочасно вмерти маючи не в битві,

Високу душу вилива в молитві.

Та гордий він, як сокіл на ловитві,

Аж навіть і призвичених катів

Перед героєм подив охопив!

Коли ж побачив муки він тієї,

Що за французькі мстилася лілеї,

А мала тут прийнять земний кінець, —

Прокляв він долі лютий рішенець,

На постать він поглянув, що коханням

Не осквернив ще жодний чоловік.

І так заплакав над її стражданням,

Як над своїм не плакав би повік.

Така ж, як він, і гордовита, й чула,

В жахливий час вона і не здригнула,

І погляд промовляв її палкий,

Що лиш його на світі жалко їй.

Прекрасних тіл солодка білосніжність

У них будила обопільну ніжність, —

Та боляче, коли любов така

Лиш на краю могили виника.

Уже ж бо, повен заздрощів і гніву,

Двоснастий звір прислужникам велить,

Щоб пару цю, як каже він, зрадливу

На гостроверхі палі посадить.

Аж тут зненацька, ніби грім із хмари,

Розлігся голос: «Гей, не треба кари!

Стривайте!» — І спинилися кати

На ці слова, затамувавши подих.

Що ж? Дивляться: стоїть чернець на сходах

У каптурі, як їм велить закон.

То був, панове, друг наш Грібурдон.

Як гончий пес, що оленя легкого

Такий приємний, запашний для нього

Почутив слід — і лине по кущах,

Куди його веде солодкий пах,

І хоч не бачить, а напевне знає

Тропу, якою звірина біжить,

Ані на що круг себе не зважає,

З дороги не збивається й на мить, —

Так добрий син Ассізького Франциска

За Жанною без одпочинку гнав

На мулі, що між хащами стрибав,

Гойдаючися, мов тяжка колиска.

«Гермафродите! — крикнув він. — Ім’ям

Отого яблука, що з’їв Адам,

Ім’ям побожної твоєї нені,

Ім’ям отця, що з геніїв був геній,

Благаю: любу відпусти мою.

За них себе на послугу даю.

Як цей герой і ця-от красна діва

В тобі збудили справедливий гнів, —

Я з цим-от ділом справлюся щасливо!

Ти знаєш, хто я, то не тратьмо й слів.

На мулі незвичайному сиджу я —

З ним працю незвичайну поділю я,

І ти не раз промовиш навпростець:

Мул варт ченця, а мула варт чернець,

Нехай іде до лиха цей вояка,

А Жанна — неабияка присмака

Для нашого знавецького стола.

Ціна за неї всяка — замала».

Огидою та пострахом чернечі

Незайманицю виповнили речі,

Чеснота-бо і дум високих стрій

Були дорожчі за рятунок їй.

Душі її небесне поривання

Бороло все, ба навіть і кохання.

Гарячі сльози по щоках біжать,

Від сорому нещасна червоніє

І очі в марній закрива надії:

Не бачити й небаченою стать!

А в Дюнуа тяжкі думки горять.

«Як! — дума він: — Розстрига і ледащо

Цю квітку Франції зірве найкращу,

Яку так пильно, ревно я беріг,

Про землю дбавши прадідів моїх!»

Масні ченцеві речі спокусили

Потвору злу, що прагнула забав;

Гермафродит, удавши усміх милий,

Ченцеві любострасному сказав:

«Що ж, згоден я! Готуйте ваші сили

Ви, отче, з мулом для солодких справ.

Французів цих — беріть, коли схотіли!»

Жезл Якова товстий мав Грібурдон¹²

І персня, й ключ, которі Соломон

Зоставив нам, і чарівну тростину,

Що нею слугувався фараон,

І ту мітлу, на світі цім єдину,

Якою відьма, лиса, мов коліно,

Злетіла, як покликав цар-пастух,

Щоб викликати Самуїлів дух.

Був наш чернець у чаклуванні зух:

От коло він накреслив за хвилину,

Сипнув землею на свою тварину

I кілька слів магічних проказав,

Що Зороастр колись їх уживав¹³.

На ті слова з диявольської мови —

О дивина! Чудуйтеся, панове! —

Наш добрий мул зіп’явсь на дві нозі,

А далі (все робилось по черзі)

I голова круглішою зробилась,

І шапочка на голові вродилась.

Отак колись за гордість пишний цар¹⁴

На бугая повернений був богом,

Сім літ не їв окрім трави нічого,

А як людина знову стала з нього, —

Збагнув Господь марноту всіх покар.

З височини небесного склепіння

Денис дивився, повен співтерпіння,

На Жанну д’Арк у муках та в сльозах.

Злетів на землю сам би він, як птах,

Та ба! Це не було в його руках.

Зчинив великий шум у небесах

Мандрівкою своєю небожитель.

Святий Георгій, Англії святитель¹⁵,

Обурювався вельми, що Денис

Без дозволу злетіти смів униз

I брав там участь у воєнній бурі.

Святі перекорятись почали

І під кінець на лайку перейшли.

В англійського святого у натурі

Є завжди риси грубі та понурі,

I хоч живе в Господнім він раю,

Отчизну скрізь нагадує свою.

Так дехто, і потрапивши в палати,

Манер не може простих подолати.

Тут час мені, читачу, відпочить:

Ще довга путь, і можна притомиться.

Дух одведу, щоб вірно повістить,

Що смілива пережила дівиця,

Земні діла очам твоїм явить,

Пекельні і небесні таємниці.