Орлеанська діва

Розкрийтесь, неба золоті палати!

Істот безсмертних племено крилате,

Ти, що царів на цій землі ведеш

І брами раю пильно стережеш,

Від ока закриваючи людського

Всі таємниці Божого чертога,

Хоч на хвилинку набік оступись,

Щоб добре міг побачити я нині,

Що в недоступній твориться святині,

А за мою цікавість не гнівись.

Молитва це абатова Трітема¹,

А не моя: я не посмів би сам

Одважно заглядати до едема

І розпити чинити небесам.

Георгій мужній та Денис ласкавий

Сиділи, замкнені на три замки,

Все бачили, а до земної справи

Ніяк докласти не могли руки,

Лише в сплітках та вигадках моторні,

Інтригували, як усі придворні,

Та йменням справедливості й добра

Звертались до апостола Петра.

Святий, що папа — то його намісник,

Людської долі судія й провісник,

Мереж на цілий всесвіт володар,

Петро, могутній Господа ключар,

Промовив їм: «Ви мусили чувати,

Що сорому чимало я зазнав,

Коли у Малха вухо відрубав²:

Учитель мій велів мені сховати

Меча у піхви, і наказом тим

Відняв у мене всі права на зброю.

Та я, братове, способом новим

Вас у змаганні вашім заспокою.

Святий Денисе, скличте всіх святих,

Найголосніш у Франції відомих,

А ви, Георгію, в ясних хоромах

Шатніться теж по земляків своїх.

Хай ті й тамті при Божому порозі

Складуть нам оду в віршах, а не в прозі³,

Гудар-бо схибив: сам Господь велів

Тут говорити мовою богів.

Хай скомпонують оду піндаричну,

Мої діла вихвалюючи в ній,

Мою могутність, титул мій гучний,

І все те в одіж приберуть музичну.

Багато смертним клопоту бува,

Як рим дошукується голова,

А для святих це, звісно, легша справа.

Ідіть же, думайте про форму й зміст,

Тому хай буде перемоги слава,

Чиє земляцтво явить більший хист».

Таке сказав з престолу осяйного

Апостол до святих заводіяк,

Висловлюючись твердо й нерозлого,

Бо лаконізм — обранців певний знак.

Суперники, ще й оком не змигнути,

Метнулися шукати земляків

Із тих ото, яким далося чути

Охоту до римованих рядків.

Святий Денис, кого Париж злюбив,

Біля стола садовить Фортуната⁴,

Що в нього думка бистра та багата

До щонайвищих залітає сфер;

З тим поруч приміщається Просдер⁵,

Поет чудовий, хоч і з янсеністів;

Святий Григорій теж серед артистів⁶,

Єпископ, що прославився давно

В краю, де народився пан Бонно;

Прийшов Бернард, митець на антитези⁷,

За ним дрібніші тиснуться святі,

Бо зважувати ліпше у гурті

Пісень сп’янілих замисел тверезий.

Зневажливо Георгій поглядав

На ворога, мов то була дитина.

Він у житлі надземнім одшукав

Англійського святого, Августіна⁸,

І так йому розсудливо сказав:

«Угодниче, вродився для війни я,

А віршувати — не моя це річ:

Мій хист — рубатись, бити лиходія

І голови мечем здіймати з пліч.

Ти — віршник. Тож берись мерщій за рими,

Щоб честь отчизни врятувати ними.

Один британець, сумніву нема,

Упорається з галлами трьома.

Ми бачили в Нормандії, в Бретані,

Як легко ті французики кохані

Англійцям поступаються в бою.

Я заставляю голову свою,

Що, взявшись до елегії чи оди,

Де треба розум виявить гнучкий,

Ми також інші поб’ємо народи.

Складай же гімна, приятелю мій,

І доведи, що всюди перші бритти:

Чи битися, а чи пером водити.

Денис там віршомазів настягав,

Надіючись на їхній геній щиро,

Та я за них би й шеляга не дав.

Ти сам працюй. Візьми священну ліру

І носа втри Денисовому кліру».

Низький віддавши за хвалу поклін,

До діла взявся скромний Августін,

І, поруч сівши з Франції патроном,

Співацьким віддається перегонам.

Труд скінчено, і колом осяйним

Рум’яні херувими й серафими

Гуртуються: цікаво чути їм,

Як і звичайним духам та святим,

Хто переможе віршами своїми.

Тож Августін читає про дива,

Які серця озлили єгиптянам,

Про Моїсея, що своїм краянам

Незнану міць і мужність навіва,

Про те, як щедрі, тихі води Ніла

Зловісна кров колись забагрянила,

Як в лози обертались плазуни

І як з лозин робилися гадюки,

Про хмари мошок, насланих для муки,

Про спеку, що зсушила всі лани,

Про немовлят невірного народу,

Яких Господній ангел повбивав,

Про те, як, поривавшись на свободу,

Ізраїль посуд у Єгипті вкрав⁹,

Як сорок літ блукав він у пустелі,

Як страчено поклонників тельця¹⁰,

Як любощів прихильники веселі

Дійшли страшного на землі кінця¹¹,

Як звів Аод, прообраз Равальяка,

Іменням Божим руку на царя¹²,

Як Самуїл, прославлений вояка,

Ножем кухарським біля вівтаря

Агага нещасливого зарізав

За те, що жрець Агага не обрізав¹³,

Як, щоб народ звільнити від тенет,

Ввійшла красуня в ворога намет¹⁴,

Як Васа вбив завзятого Надада¹⁵,

Як смертю вмер недоброю Ахав,

Живого випустивши Венадада¹⁶,

Як гордого Йоаса покарав¹⁷

Син Атровадів, як з руки Йоада

Аталію лиха убила звада¹⁸.

Довгенька то поезія була,

Картинами отими перевита,

Якими старосвітщина цвіла.

Було там сонце, на скалки розбите,

І місяць, що розсипався на пил,

Земля в огні, у бурі небосхил,

І гнівний бог, що над світами лине,

І струмінь крові, і мерці, й руїни,

А поруч — тиша, богоданий мир,

Земля на мед, на молоко багата,

Де гори скачуть, ніби ті ягнята,

І де ягнята — ніби пасмо гір.

Співав поет про грізного владику,

Що на халдеїв бурею спадав,

Та рабства пут з євреїв не здійняв,

Що зуби лев’ячі трощив без ліку,

Чавив ногою непокірних змій,

Казав промови до німих стихій

І усмиряв суворим жестом пана

І василіска¹⁹, і левіафана²⁰.

Святий кінчив — і райський весь народ

Загомонів непевне і двозначно,

Від правди ухиляючись обачно...

Такий-от гомін — кепський знак для од.

Тоді Денис підводиться почтивий.

Несміливо він глянув на святих

І привітав низьким уклоном їх,

З такої авдиторії щасливий,

І ніби каже: «Поможіть мені,

Додайте сили, голови ясні».

Аж от, належну даючи пошану

І зборів президентові, й суддям,

І всім, хто тільки навинувся там,

Узявся до свойого він пеану.

«О, Петре, Петре! На тобі поклав

Сам Бог своєї церкви мурування,

Ключар небесний, ти в обладу взяв

Царів земних і кожне існування,

Ти мудрий вождь, ласкавий батько всім,

Ти оборонець віри і закону!

Поглянь же: наше право на корону

Зриває очі ворогам лихим.

Намісник твій царює над царями,

Таку йому від тебе дано власть:

Отож як трон візьме він чи віддасть,

То чиниш теє ти його руками.

Ох, горе! Наш парламент ухвалив

Прогнати Карла. На французькім троні

Хизуються сусіди беззаконні,

І втратив син свій спадок від батьків.

Святий ключарю! Глянь на землю грішну

І втіш, могучий, Францію невтішну,

Посадовивши правого на трон».

Отак почав, узявши тихий тон,

Ласкавець наш. Поглянув на Петра він,

Смиренністю та кротким духом славен,

Немов боявся далі річ вести, —

А той кивнув поважно головою,

Несмілістю вдоволений такою,

І каже поглядом: «Чудесно ти

Свою любов являєш нам, французе.

Співай же, як тебе навчили музи».

Денис побожний далі забринів:

«Мій супротивник зчарував присутніх,

Виславлюючи Божу помсту й гнів.

Я — милосердю віддаю свій спів:

Любов — найвищий подвиг для могутніх».

І впевнено завіршував Денис

Про ту вівцю, що бігла через луки

Та й заблудила в страховинний ліс;

Про пастуха, котрий її приніс

Додому, взявши, мов дитя, на руки;

Про те, як пан господар заплатив

Платню ледачому робітникові,

А той, на дяку щедрості чудовій,

Узавтра й за вчорашнє відробив;

Про Спаса, що п’ятьма лише хлібами

І рибами нагодував трьома

П’ять тисяч душ, зворушений мольбами,

Про грішницю, що, блідна та німа,

Перед Христом упала на коліна,

А він дозволив, щоб вона йому

Обтерла ноги... В натяку цьому

Сорель Агнесу гожа Магдаліна

Напом’янути мала слухачам.

Кінчив Денис — і добре бачить сам,

Що натяк зрозуміли ті панове,

І дівчині прощають гріх любові,

Солодким розігріті почуттям.

Отак узяв він над англійцем гору.

Почервонів нещасний Августін,

Метнувся від суда та поговору

Навтікача... Блаженні, як один,

Сміються, тюкають, свистять, гукають...

Так само — парижани пам’ятають —

Сміявся з марнослова цілий світ,

Коли узяв він, бридший, ніж Терсіт,

Сплітати брехні, про мистецтво править

І всіх поетів гудити й неславить.

Двох agnus’iв Денисові подав

Петро святий, а далі постанову

Весь трибунал священний підписав,

Щоб галльський меч британців подолав

І отчий трон посів би Карл ізнову.

Під хвилю цю свойого вуханя

Уздріла Жанна в хмарі піднебесній.

Так під кінець чи на початку дня

Ясного сонця промені чудесні

Просвічують крізь хмар густе ткання.

Тоді вона: «За нами перемога!

Он мій осел, самого вісник Бога!»

На диво те страшний Бедфорд поблід,

Неподоланності згубивши й слід:

З небесних віщувань він розуміє,

Що марні на Георгія надії.

Англійці врозтіч, бо здалося їм,

Що наступу на них ударив грім,

А городяни з того осміліли

І б’ють навздогін гурт отетерілий.

Шляхетний Карл по збитих, по тілах

У вражий табір прокладає шлях.

Обложники обложеними стали,

Їх тиснуть ззаду, спереду, з боків,

І не втекти від лютої потали,

І падають убиті на мерців.

Кривава битва грала, наче море.

Тоді ж ото, в жорстокій січі тій,

Явив єси характер гордий свій,

О д’Арондель, о мужній Христофоре,

Камінний серцем, зимний та суворий,

Розважністю він смілість покріпляв.

Він з хмурою цікавістю вивчав,

Як б’ються галли, що у них за звичай.

Здавалося, британець войовничий

Розваги у баталії шукав.

З ним Розамор, озброєна по зуби,

Услід ступає справжнім вояком,

Немовби паж, з лиця ясний та любий.

Сталевий панцир, золотий шолом

На ній горять, а пір’я папужине,

По вітру пишним граючи пучком,

Над головою міниться і плине.

Відколи впав убитий Мартінгер

До ніг красуні, бій вона злюбила,

І з крові й смерті тішиться тепер,

Немов сама Паллада роз’яріла

Чи Брадаманта непоборно сміла,

Чи навіть Жанна, Франції краса,

Іде вона, шепоче про кохання,

Вершить одваги й сили чудеса,

Та демонське тут чиниться наслання, —

І враз летять на них Ля Гір, Потон

Та недоступний жалощам Рішмон,

Летять на бій, на смерть чи подолання!

Озлив Потона бриттів супокій

Та гордощі; спис непохибний свій

Він спрямував, плигнувши хижим скоком,

І зброя, пронизавши в того бік,

У спині вийшла, під плечем широким, —

І крові ллється димної потік.

Англієць пада, а смертельна криця

Укупі з тілом крутиться й зміїться.

Під хвилю цю жахливу і тяжку

Не кинулася Розамор Юдіта,

Щоб вилити печаль свою гірку

Над тілом закривавленого бритта,

Не рвала кіс хвилясто-золотих,

У зойках не склонилася до ніг,

Молитись не хотіла, ні зітхати,

А крикнула розпалено: «Відплати!»

Тож як Потон нагнувся підійнять

Свій славний спис, розламаний надвоє,

Її рука, що мужньо відрубать

Отаманові банди навісної

Змогла в постелі голову п’яну,

Січе навідліг руку ту ворожу,

Чию перед красунею вину

Словами виписати я не можу, —

I нерви в пальцях (всі одтято п’ять!)

Під шкурою востаннє двиготять...

Потон ніколи вже не міг писати.

Аж надлітає тут Ля Гір завзятий

І з розмаху їй серце прошива,

І падає Юдіта нежива...

Від струсу покотилось забороло —

І бачить він лілейну шийку голу,

Рожеві перса, хвилі довгих кіс...

Так ось кому він наглу смерть приніс —

Незнаній жінці чарівної вроди,

Сотвореній для щастя й насолоди!

Зітхнув Ля Гір, на плач йому зайшло,

І стогне він, понуривши чоло:

«О небо! Жінка молода та люба!

Я з рицаря зійшов на душогуба!

Ганьба, ганьба тій зброї, тим рукам,

Які здійматись важаться на дам!»

Але Рішмон, безжалісний на вдачу,

Глузливий та жорстокий завсігди,

Промовив: «Я великої біди,

Мій друже, в цьому випадку не бачу.

Вона ж англійка, та й навряд чи їй

Дівоцтва цвіт уберегти ясний

Так пощастило, як хоробрій Жанні...»

Нараз, по тім брутальнім розважанні,

Його периста ранила стріла.

Подвійна лютість вояка взяла,

І кидає удар він по удару

На ворогів густу й рухливу хмару.

З Ля Гіром він, а з ними й кожен галл,

Запавши в грізний і нестримний шал,

Тнуть, колють, ріжуть, б’ють оскаженіло,

І падає в диму за тілом тіло,

Фортечний бриттам створюючи вал.

Наш добрий Карл в тій дикій веремії

До Дюнуа промовив: «Де ж вона?»

«Хто, мій королю?» — той не розуміє.

«Чи єсть яка про неї новина?»

«Про кого?» — «Ох! немов у воду впала!

Коли фортуна змогу нам послала

В Бедфордів замок сміливо вступить, —

Ніхто її під ту не бачив мить».

«Найдемо!» — каже войовнича Жанна.

Тоді король: «О сили неземні,

Про неї дбайте! Хай моя кохана

Повік лишиться вірною мені!»

Те кажучи, коня він не спиняє

І ворогів на всі боки рубає.

Та незабаром темним накриттям

Понад землею морок розіслався

І край поклав отим гучним ділам,

Що ними Карл уперше розважався.

Коли ото спинилася борня,

Зачув монарх, що саме того дня

Вродливих вершниць невеличку зграю

Хтось бачив у долині, біля гаю,

А з-поміж них одна була така

Прекрасна, ніжна, свіжа та струнка,

Що навіть словом жодним не сказати.

Товстого поруч бачено абата.

Пажі блискучі, рицарі ставні,

Усяк на бойовому скакуні,

Всі у стьожках, в оксамиті та злоті

Товаришили пишній тій кінноті.

Простуючи погоном нешвидким,

Вони звернули на розкішний дім,

Якого доти у тамтешнім краї

Не бачили. Аж око засліпляє

Будинку мальовничість казкова.

Люб’язний Карл, почувши ті слова,

Сказав Бонно: «Хто друг мій — той за мною!

Узавтра рано серце заспокою,

Побачивши Агнесу, ніжний квіт,

Або ж — покину цей облудний світ».

Недовго сну його тримали чари,

І ледве Фосфор виглянув крізь хмари²¹,

Троянд Аврори вістовець блідий,

А в сонця повіз пишнозолотий²²

Іще-но коней впрягано допіру,

Король, компанію дібравши щиру —

Були там Жанна, Дюнуа, Бонно —

В дорогу рушив, кажучи одно:

«Найдімо перше дивний скарб любові,

А на війну ще встигнемо, панове».