Орлеанська діва

Шануйте, друзі, Бога в небесах,

Живіть, як добрі, вірні християни,

Бо час гіркого каяття настане!

За юних літ кружляв я по шинках

З гульвісами, своїх бажань рабами,

Що тільки й знали чарку та повій,

А про святі й не згадували храми, —

Служитель церкви був для них смішний.

І що ж? Еге! Розбилась повна склянка:

Кирпата смерть з косою у руках

Перетинає їм веселий шлях,

І вісниця Атропи, лихоманка,

Гидка, кульгава Стіксова дочка

Голубчиків чатує з-за кутка.

Тоді нотар або служниця стане

Над бідолахою: «Пора вже в путь!

А де вас поховати, добрий пане?» —

Уста поблідлі спізнено зітхнуть,

І спізнено прокинеться сумління,

Страшний мучитель для безбожних душ,

Він молитви шепоче по-латині

Святому Роху і святій Мітуш¹,

Додержується всіх церковних правил, —

Шкода! Під ліжком притаївсь диявол,

Чигаючи на нього. Відлетить

Душа із тіла — і нечистий вмить

Її хапає хижо та запекло

І в пазурах страшних несе у пекло,

Де душ таких чимало вже сидить.

Якось, читачу, в житлах попідземних

Сам Сатана, вождь сил усіх таємних²,

З підданими гучний бенкет справляв.

У пеклі райських не чекай забав,

Свої там веселитися причини:

Якраз гуртом чималим капуцини,

Которийсь папа, кардинал товстий,

Якийсь король північний, три абати,

П’ять радників та інтендант пузатий

Попались їм — добуток дорогий! —

На сковорідки, над огонь страшний

Нечистих сил владика чорнорогий

У колі найповажніших чортів

Пекельний нектар, наче брагу, пив,

Приспівуючи весело до нього, —

Аж тут зачувся гомін од воріт:

«А! Любий гостю! Шана і привіт!

Це він, панове, емісар наш ревний,

Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний.

Це Грібурдон, нам вірний повсякчас!

Святий панотче! Просимо ж до нас,

Люциферів достойний побратиме,

Апостоле диявольських наук!» —

I почалось міцне стискання рук

Із криками помішане гучними,

А далі вся ватага підвела

Ченця до бенкетового стола.

На рівні ноги звівся цар геєни

Та й каже: «Рано ж ти прибув до мене,

О найславніший з гультяїв святих!³

Ще б на землі хоч трохи послужити!

Таж тільки ти з країни франків міг

Чортячу семінарію зробити,

Ти найпильніше мій устав беріг!

Але чи ж горю помогти словами?

Бери-но чарку, пий, гуляй із нами!»

Цілує, вдавшись у священний жах,

Свойого пана в копито монах

I невеселим оком поглядає

На огняне просторище безкрає,

Де пробувають серед мук страшних

Убивство, зрада, непокора, гріх.

Нечистий дух усім там верховодить,

Усе земне там смерть собі знаходить,

То кладовище розуму, знаття,

Краси, любові, радості життя,

То юрми безконечні, незліченні

Дітей небес, підкорених геєні.

Туди, читачу, попадає в бран

Король найкращий і лихий тиран.

Караються в тій огняній пустелі

Траян хоробрий, мудрий Марк Аврелій,

I добрий Тіт, опора людських прав,

І два Катони, вороги пороку,

І Сціпіон, що пристрасть подолав,

Що Карфаген переборов жорстоко.

На полум’ї там смажаться Платон,

Гомер божественний і Ціцерон,

I він мудрець між мудреців єдиний,

Сократ, кого замучили Афіни.

Там навіть доброчесний Арістід,

Солон правдивий — серед людства перли:

Хоч прожили життя вони як слід,

Але шкода — без сповіді умерли.

Та здивувавсь найбільше Грібурдон,

Побачивши у казані гарячім

Святих і королів, які закон

Несли Господній темним і незрячим.

Одним із перших там король Хлодвіг⁴.

Читальник мій дивується, я знаю,

Що він у пеклі опинитись міг,

Підданим одчинивши браму раю.

I справді дивно: тут, серед поган,

Найперший серед франків-християн!

Що ж, — легко я розвію цей туман:

Хрещення — не рятунок це для того,

Хто злочинами душу забруднив, —

А цей Хлодвіг себе гріхами вкрив,

Було жорстоке, люте серце в нього;

Ось через що — подумайте самі —

Його святий не врятував Ремі.

Серед царів могутніх та величних,

Оселених в падолі мук довічних,

Був також і великий Костянтин.

«О доле! — здивувався францисканець, —

Та як же міг сюди потрапить він,

Фундатор церкви, Господа обранець?

Богів фальшивих зруйнувавши храм,

Він з ними в пеклі опинився сам!»

А Костянтин одповідає щиро:

«Хоча поганську розметав я віру,

Хоч на руїнах давніх вівтарів

Я богу правди ладан воску рив,

Та речі ці, високі й урочисті,

Для власної робилися користі.

Церкви священні мав я за щаблі

До кесарського трону на землі.

Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я —

Ось божества, которим слугував я,

А злото християн і їхня кров —

То шлях, яким я до фортуни йшов.

Лукавством і злобою оповитий,

Свого я тестя зважився убити.

Розпутним палом виповнений вщерть,

Залитий кров’ю, лютий та безсилий,

Я жінку й сина засудив на смерть,

Од ревнощів та од жаги сп’янілий.

Тож досить, Грібурдоне, є причин,

Щоб катувався в пеклі Костянтин».

Святий отець дивується дедалі:

У вічнім царстві муки та печалі

Куди лиш глянь — то славний казнодій,

То мудрий доктор, то прелат товстий,

Ченці з Мадрида і чернички з Рима,

Сповідачі вельмож, монархів, дам,

Що перед пеклом рай спізнали там

Із дочками духовними своїми.

Цураючися всіх отих прояв,

У чорно-білім одязі стояв

Монах із шевелюрою, як миска, —

I посміхнувсь лукаво син Франциска:

«Цей бовдур богомільний і тупий⁶

Одягся, бачу, в якобінський стрій...»

«Гей! — крикнув він. — Скажи, хто ти такий?»

А тінь йому: «Печаль моя велика!

Дитя! Святого бачиш Домініка!»⁷

На це ім’я, відоме нам з ікон,

Аж поточився бідний Грібурдон

Та й каже, кладучи хреста на себе:

«Ви в цій безодні, ви, обранець неба,

Святий, апостол, Божий посланець,

Надія церкви, вірних душ отець, —

Ви з грішниками, ви з єретиками

Караєтесь! Господня сила з нами!

А де ж вона, небесна благодать?

О люди! Годі молитви читать

Усім святим, як ви до того звикли,

Коли на них диявол гострить ікли!»

На те іспанець чорно-білий знов:

«А, що вже нам до всіх людських розмов!

Нехай вони чи гудять там, чи славлять —

Бігме, тепер однаково мені:

Де нас нема — акафисти нам правлять,

А де ми є — печуть нас на вогні.

Одному храми дорогі будують, —

А він, бідаха, вариться в смолі;

Той від усіх проклятий на землі, —

Аж зирк! Він там, де праведні царствують.

Що ж, бач, до мене, то мене катують

Ці бестії ніяк не без підстав:

Я альбігойцям муки завдавав,

Призводив їх, нещасних, до загину.

Мене печуть, бо пік і я, мій сину».

Та годі! І залізним язиком,

Що без угаву, вічно говорив би,

Я всіх святих, проте, не полічив би,

Диявольським уловлених гачком!

Коли ж ото чортячий набрід милий

Із гостем зазнайомився новим, —

Усі його тісненько обступили

І заволали голосом одним:

«Скажи, скажи, славетний Грібурдоне,

Чому в цей вир, од сліз людських солоний,

Так рано ти, дочасно прилетів?

Що сталося? Як ти життя скінчив?»

«Панове! — францисканець одповів. —

Я розкажу вам об своїй пригоді,

I то правдиво, запевняю вас:

Умер я, панство, то й брехати годі,

Хоч за життя брехав я повсякчас.

Слуга ваш завжди вірний, нелукавий,

Для вашої та для своєї слави

Там, на землі, я подвиг учинив,

Що все чернецтво шаною покрив.

Погонич мій — що за тварюка, нене!

Суперник спів достойний і для мене!⁸ —

Коли до праці вмовленої став,

Гермафродита навіть здивував.

Та й я, сказати, сил усіх доклав,

Щоб те створіння, палом знамените,

Потворну ту самицю вдовольнити,

За послуги, яких не бачив світ,

Віддав нам дівчину Гермафродит,

I люба вже надходила хвилина,

Де стратила б невиннощі невинна:

Її руками міцно я стискав,

Погонич мій іззаду обіймав, —

Гермафродит зо сміху аж лягав.

Але зненацька — диво над дивами! —

З небесних, понадхмарних верховин

(Де ми, з відомих добре нам причин,

Ніколи не опинимося з вами)

Спускається той довгоухий звір,

Який — це нам із Біблії відомо —

Озвавсь до Валаама по-людському,

Як їхав той серед високих гір.

Була на ньому вишита кульбака[5],

При луці меч одгострений дзвенів;

Він крила мав, — а вже така ознака

Не для звичайних створена ослів.

Як Жанна те побачила, панове, —

«Це мій осел! — гукнула: — Друг чудовий!»

Мене від жаху так і затрясло, —

А він підбіг, той дивогляд ухатий,

До Дюнуа, немовби хтів сказати:

«Сядь, рицарю, до мене на сідло!»

Сів Дюнуа на нього та й поїхав,

Але на нас, панове, не від нас!

Свого меча він вихопив із піхов, —

Ох, та й страшний настав для мене час!

Пан Сатана тут може пригадати

Хвилину схожу, день отой проклятий,

Коли він мався з Богом воювати,

I враз Михайло із мечем в руках⁹

На нього налетів у небесах.

От-от мене вояка був би вдарив, —

Та кинутись намислив я до чарів.

Своє лице нараз я відмінив,

Позбавився кошлатих, чорних брів

І обернувсь на дівчину свіженьку,

Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.

Як золото, густа вилась коса,

Грудей іще недіткнутих краса

Просвічувала крізь тонкий серпанок.

Усі принади чарівних панянок,

Всі їх манери я здолав віддать,

А перш за все — невинності печать,

Що завжди обіцяє так багато —

І більше раз у раз, ніж може дати.

В очах горіла пристрасть потайна,

Що й мудреця б старого запалила,

Що серце б дике, кам’яне сп’янила,

Як келих найміцнішого вина.

Бастарда в серце влучила вона:

Меча свого він був підняв на мене

Од ревності, од лютості шалений —

I думав я, признаюсь навпростець,

Що Грібурдонові настав кінець.

Та глянув рицар — і рука упала.

Колись Медуза, кажуть, обертала

Усе на камінь поглядом німим.

Зробив я інше з ворогом моїм.

Засліплений дівочою красою,

Він випустив свою нехибну зброю,

I зрозуміло б навіть і дитя,

Яке його проймало почуття.

До мене щастя, бачиться, схилялось, —

Але не так ісклалось, як жадалось.

Погонич мій, що хижо обіймав

Дебелі стегна войовниці-діви,

Любов’ю враз до мене запалав,

Побачивши мій стан легкий, знадливий.

Ох, друзі! Та чи ж думав я коли,

Щоб чари ніжні і тонкі могли

Сподобатись такому мугиряці?

Із Жанною не докінчивши праці,

Напризволяще він пустив її.

Пішли за вітром хитрощі мої!

Красуня, опинившися на волі,

Взяла меча, який валявся долі,

Покинутого грізного меча, —

I утекти від неї не вдалося:

Вона мене вхопила за волосся

І вдарила — ой леле! — з-за плеча.

Тоді я з милим розлучився світом,

І що там сталося з Гермафродитом,

Із Жанною, з бастардом-вояком,

З погоничем ослячим та з ослом —

Довідатись уже не мав я сили.

Одно скажу: «Щоб їх чорти вхопили!»

Так докінчилась повість жалібна.

Сміялось пекло, аж гула луна.