Орлеанська діва

Покиньмо пекло, яму ту бездонну,

Де з Люцифеpoм Грібурдон горить,

Знесімося на крилах у блакить,

Землі огляньмо неосяжне лоно.

Гай-гай! Те саме пекло віть-у-віть!

Чеснота тут карається без міри,

Тут сонце правди ганьблять лицеміри,

Мистецтво гине, розум пропада,

Високі душі зникли без сліда.

Політика підступна і лукава

По всіх усюдах заступає право;

Священики, що не втекли від них,

На мудреців озброюють дурних;

Прагнючий Зиск, що над усім царює,

Що мир дає нам і війну диктує,

Ховає в скриньці золото своє

I кволих сильним завжди продає.

О люди, бідний, нерозумний роде!

Навіщо муки ті здалися вам?

Ви, навіть і оддавшися гріхам,

Не вмієте шукати насолоди!

Коли покара вас чекає всіх, —

Грішіть, але нехай прекрасний гріх

Провадить вас на неминучі сходи!

Сорель Агнеса зналася на тім.

Одно лише закинути їй можна:

Вона любила палко, як не кожна.

Я це прощаю з розмислом таким,

Що й сам Господь її не покарає:

Нема невинних і в самому раї,

До святості дорога — каяття.

Рятуючи дівочість, як життя,

Зрубала голову з одного маху

Хоробра Жанна ласому монаху,

А наш осел, предиво з-між ослів,

Що Дюнуа на нього верхи сів,

Надумався з героєм відлетіти,

Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити.

Відкіль же ця химера напливла?

Кохання ніжна й таємнича сила

Її, читачу любий, породила!

Про наміри священного осла

Ще розкажу я, тільки трохи далі.

Були вони і сміливі, й зухвалі.

Отож розширив крила він чималі

Та й лине до Ломбардії мерщій:

Навіяв думку ту Денис святий

Аркадії щасливої синкові.

Який же зміст, яка мета у ній?

А вся причина, бачите, в любові,

Що тих обох зненацька пойняла:

Бастарда і небесного осла.

Дівочий цвіт вони зірвать хотіли —

І тим би Францію занапастили!

Розлука, думав Божий вістівник,

На їхню слабість найпевніший лік.

Було ще й інше на умі у нього...

Читачу мій, не гудь за те святого

I таємничій не дивуй меті:

Все добре, що являють нам святі.

Шугаючи, як сокіл, попід хмари,

Осел полинув з берегів Луари

До Рони хвиль прозоро-голубих,

Аж Дюнуа й отямитись не міг,

I оддалік дивився він з любов’ю,

Як гола Жанна із мечем в руках,

У правім гніві, вся залита кров’ю,

Собі широкий прокладала шлях.

Щоб відсіч гордій войовниці дати,

Гермафродит на неї сто чортів

Наслав летючих, ніби зграю псів,

Та впень рубає полк вона крилатий.

Так у гаю хлопчина молодий,

Натрапивши на вулик, повний меду,

На нього ззаду дивиться й спереду, —

Аж налітає гомінливий рій

Тварин сердитих, лізе просто в вічі,

Пече вогнем, заліплює обличчя, —

I крутиться й підстрибує юнак,

Обороняючися так і сяк,

Відгонить, давить, обома скидає

I, сил усіх доклавши, побиває

Маленьких повітряних розбишак.

Так Жанна, здавшись на свою одвагу,

Перемогла диявольську ватагу.

А що ж погонич? Білий, наче сніг,

Він войовниці падає до ніг

І молить: «Жанно, голуб’ятко миле!

З тобою в стайні ми удвох служили,

Я помагав тобі не раз щосили...

Тепер у славі і в шанобі ти, —

Даруй мені! Помилуй і прости!»

А войовниця: «Встань, дурна тварино!

Твоєю кров’ю, гидшою за твань,

Не збагряню меча святого. Встань,

Живи та диш — і приготуй-но спину,

Я на тобі поїду в дальню путь.

На мула знов не можу обернуть

Твоє незграбне, але дуже тіло,

Та байдуже — аби мене носило:

Пан Дюнуа забрав мого осла —

Ну, що ж! Нового я в тобі знайшла».

Діставши знову на життя надію,

Додолу наймит пригинає шию,

Стає на всі чотири, наче кінь,

I Жанну мчить на спині в далечінь.

Тимчасом іменем отця свойого

Гермафродит французів проклина;

Їм шкодити — мета його одна,

Англійці стали друзями для нього.

Щоб за несвітський відплатити глум,

Велить він слугам (незвичайний ум!)

Поставити негайно край дороги

Химерну пастку, лабіринт чудний:

Там підпадуть під гнів його страшний,

У хідниках таємної будови,

Ненависної Франції синове¹.

А що ж Сорель, Агнеса чарівна?

Ви ж пак ще не забули, як вона

В Шандосових обіймах опинилась

Голісінька — і наче пташка билась?

Шандос, почувши битви дикий гук,

Солодку здобич випустив із рук

І полетів на смертоносне поле, —

А дівчина промовила: «О доле,

Я небом присягаюсь, що ніколи

Такого вже не трапиться мені!

Лиш королю цілунки вогняні

Клянусь я за цілунки віддавати;

Ми з ним навіки душами злились,

Як зрадити, то краще вже сконати...»

Шкода! Ні в чому нам не слід клястись.

У метушні, що табір опадає,

Як рать ворожа вітром налітає,

Коли безладна гомонить юрба,

Той утікає, той січе й руба,

Коли опалі страхом волоцюги,

Своїх панів грабують вірні слуги,

Агнеса, найкрасніша з-між дівчат,

Зоставшися без друзів і без шат,

Накинула Шандосове одіння,

Ба навіть, хоч і повна нетерпіння,

Його нічний на голову ковпак.

Причепурившися химерно так,

Вона з намету вибігла страшного

I дивиться — засідлана в дорогу

Шандосова кобила ворона

Стоїть собі, хоч, правда, не одна:

Коняр п’яненький (так не раз буває!)

Її трима за повід і куняє.

Тихесенько красуня підійшла,

Із рук його вуздечку ту взяла,

Ступила у стремено, повна ляку,

I якось видряпалась на кульбаку

I острогами стиснула коня,

I в темний гай помчалась навмання,

А друг Бонно піхотою чвалає,

Своє товсте він пузо проклинає,

Клене війну і край, куди зайшов,

Британію, Агнесу і любов.

Шандосів паж якраз під ту хвилину²

(Монрозом звали любого хлопчину)

Через сусідню проїздив долину.

Поглянув — що за дивна дивина?

Шандосова кобила ворона

З кущів, неначе птиця, вирина.

На ній же (так здалося молодому)

I пан його у ковпаку нічному

Сидить чудний та дивний, як мана.

Монроз коня ударив острогами,

Летить учвал, гукає: «Пане мій,

Вас доганяють? Ми програли бій?

Однаково — я скрізь і завжди з вами!

Як ви умрете — нащо жить мені?»

І голос, повний муки та нестями,

За вітром лине й гасне вдалині.

Налякана, не відаючи, хто він,

Вперед Агнеса лине навмання.

А паж прекрасний, неспокою повен,

Жене, як вихор, бистрого коня.

Аж от спіткнулась ворона кобила, —

І, руки розіп’явши, наче крила,

На мураві лежить красуня мила.

До неї паж, мов яструб, підлетів, —

І з подиву та з чару остовпів,

Крізь одяг запримітивши безладний

Дівочий стан розкішний та принадний,

Грудей алебастрових пружину,

Округлі стегна й ніжку чарівну.

Тут, Адонісе, згадую тебе я³:

Так в оний день ти сам зробивсь не свій,

Як любу для Анхіза та Арея

Богиню стрів у гущі лісовій.

Була Венера, правда, ошатніша,

А тіла їй не покалічив глід,

Та й Адонісові б подумать слід,

У кого постать краща та стрункіша,

Де принадніший та свіжіший вид.

Жага й шаноба з розмаху одного

Оповили англійця молодого;

Він пригорнув красуню до грудей

I запитався: «Пані, ви забились?»

Вона ж із тихим сяєвом очей

I голосом, де страх та біль світились,

Відповіла, насилу звівши дух:

«Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,

Але як серце ти зберіг людськеє, —

З пригоди не користуйся моєї,

На честь мою руки не підіймай,

А дай пораду і рятунок дай».

На тім урвавши, бідна мандрівниця

Лице закрила й слізьми залилась,

І знову потай, як воно й годиться,

Буть вірна королеві присяглась.

Монроз помовчав, зрушений до краю,

А далі й каже голосом палким:

«Над серцем ви являєте людським

Чудовну силу, о видіння раю!

Я ваш навіки, радо я віддам

Життя своє і кров останню вам!

Одної нагороди лиш благаю:

Мої без гніву послуги прийміть,

Щоб і в хвилину горя та відчаю

Я міг незрадно, щиро вам служить».

I пляшку з кармелітською водою

Він добува несмілою рукою,

I враз вода цілюща потекла

На рани від падіння та сідла,

Що червоніли на прекраснім тілі,

Подібному до ніжних роз та лілій.

За зле того Агнеса не взяла,

А поглядала, далебі, без гніву

На юнакову постать уродливу,

Хоч серце королеві прирекла.

Тоді Монроз: «Прийміть мою пораду;

Я проведу охоче вас і радо

До селища, що в забоці лежить;

Я маю гроші й можу там купить

Сорочку, верхній одяг і спідницю,

Щоб сором не спадав на чарівницю,

Французького достойну короля».

На те приставши, голову схиля

Красуня ніжна: гречного хлопчини

Відкинуть раду не було причини.

«Стривай-но! — чую: — Чи могла ж

Така пригода статися на диво,

Щоб то розбещений англійський паж

Поводився так мудро і почтиво?

Невже таку він скромність появив?»

Читачу мій! Навіщо це питання?

Жага гріховна зраджує смільків,

Несміливими робить нас кохання.

Дорогою до ближнього села

Про любощі розмова в них ішла,

Про подвиги героїв нездоланних,

Про ніжний пал, мальований в романах.

Монроз, на теє не питавши прав,

Красуні часом руку цілував,

Але робив це ніжно так і чемно,

Що сердитись було б цілком даремно.

Ще й те скажу: багато він хотів,

Але нічого в неї не просив.

От і село. У затишнім покої

Сорель Агнеса відпочить лягла,

I пишну вроду діви молодої

Сором’язлива ковдра повила.

А юний паж задихався, гасає:

Смачної їжі, гарних спідничок,

Панчішок, черевичків, сорочок

Для божества свойого він шукає.

Прекрасний хлопче! Чи ж на світі єсть

Людей багато, що тобі б рівнялись,

Які любов, шанобу, віру й честь

В єдиний струмінь злити б не вагались?

В тім самім домі (знає хай читач)

Жив капелан, Шандосів сповідач,

А звісно: капелани — не пажі вам.

Дізнавшися, що випадком щасливим

Сорель Агнеса прибула в село,

Що до кімнати з тим предивним дивом

Десятка кроків навіть не було,

Оп’янений неситою жагою,

Як звір, він скочив до її покою,

На сотню присягаючись ладів,

Вікно запнув і двері зачинив.

Що сталось там — про це ще буде мова.

Але ж на чім бастардова й ослова

Кінчилася мандрівка в небесах?

Куди завів їх таємничий шлях?

Там, де Альпійські височіють гори

І сиві хмари стеляться, як дим,

Під скелею, де Ганнібал суровий⁴

Ішов війною на залізний Рим,

Де над чолом лиш синява безкрая,

А під ногами громовиця грає,

Стоїть палац без даху, без дверей,

Прозорістю дивуючи людей.

Ясні дзеркала там усередині,

І чи дівчата свіжі та невинні,

Чи хлопець юний, чи дідок старий —

Усі побачать там відбиток свій.

Є сто шляхів у той палац дістатись,

Щоб у дзеркала пишні видивлятись,

Та небезпеку кожен з них таїть,

Бо кожен над безоднею лежить.

Одному легко, бачиться, дійшлося

I цілою лишилась голова,

А той упав, розбився — і волосся

В яру страшному вітер розвіва.

Палац той дивний має господиню —

Ту балакучу і стару богиню,

Що Чуткою чи Славою зовуть,

Що всі дари уклінно їй несуть.

Мудрець доводить, що йому байдуже

До цеї пані, що хвала людська —

Це брязкалка порожня, хоч дзвінка...

Не вір йому: він бреше, милий друже!

Отож царює Слава в тих місцях,

А перед нею в пишному палаці

І принц, і вчений, воїн і монах

Колінчать і, як п’яні, метушаться,

І молить кожен, стелячись до ніг:

«Богине! Ти так любиш говорити,

Усе ти знаєш, мудра над усіх, —

Про мене слово хоч одно скажи ти!»

Щоб ті палкі благання вдовольнять,

Богиня дві труби великі має:

Одну собі в уста вона вкладає,

Як подвиги береться вихвалять,

А друга міститься, даруйте, ззаду:

Вона співає про лукавство й зраду,

Про свіжі книги, он які товсті, —

Писак продажних витвори пусті,

Про скороспілі геліконські блохи,

Що день живуть, а може, й менше трохи,

Про віршомазів, що зіпсутий крам

Підносять легковірним покупцям,

Про купу привілеїв тих поважних,

Що загнились в колегіях продажних.

Зійшлася там мерзота із мерзот:

Гійон з Фрероном, Ля Бонель, Нонот

I Саватьє, запроданець та злодій,

Безчесний та лукавий лицемір,

Кому перо на те стає в пригоді,

Щоб виливати брехні на папір.

Прибравшися, неначе до параду,

У Слави храм ідуть вони ключем,

Але вона відгонить їх бичем

І всіх отих негідників громаду

Не підпускає до свойого заду⁵.

У той палац, хотів чи не хотів,

Пан Дюнуа в гостину прилетів, —

I стрінуто почесною трубою

Тебе, шляхетний рицарю й герою,

І бачиш ти в дзеркалах чарівних

Відбитки діл блискучих та гучних,

У мальовничих з’єднані картинах:

Фортеці взяті, городи в руїнах,

Атаки, штурми, наскоки буйні.

Але не тільки смілість на війні,

Ще й кращі відбивалися там речі:

Помога щедра з щедрих рук твоїх

Старцям, удовам, сиротам, малечі

Та обставання сміливе за них.

Дивився рицар радісно та гордо,

Якої честі на землі зажив,

І там же, спишна підійнявши морду,

Осел перед дзеркалами ходив.

Аж ось ізнов труба загомоніла,

Та рицаря уже не звеселила:

«В Мілані жах нечуваний зайшов:

Спалити мають красну Доротею

На полум’ї. О, плачте всі за нею,

Усі серця, що відали любов!»

«Як? — Дюнуа схопився, повен гніву, —

За що? Навіщо? Де її вина?

Хоч би ж іще бридка була вона,

А то палити юну і вродливу!

Чи не зійшли міланці ті з ума?»

На мову ту співає знов сурма:

«О Доротеє, бідна Доротеє!

Сконаєш ти у муках нелюдських,

Коли з пательні[6] не здійме тієї

Тебе вояк, славетний над усіх!»

Таке почувши, Дюнуа завзятий

Поклав негайно діву врятувати,

Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:

Туди, де міг собі добути слави,

За скривджених підняти меч кривавий,

Без роздуму й вагання поспішав.

«Гей, до Мілана! — крикнув на осла він. —

Неси мене, і шлях той буде славен!

Лети ж, не гайся!» — По наказі тім

Осел полинув, наче херувим⁶.

Небавом город їх очам відкрився,

Де лютий вирок щойно народився;

Там на майдан уже збігався люд,

Вже хмиз і дрова зношено для страти,

Стрільці стояли — натовп відганяти, —

I тішився неублаганний суд.

Із вікон виглядали гарні дами

З цікавістю, а дехто й зо сльозами,

А на балконі, у гурті попів,

Архієпископ радісний сидів.

Знак подано, й чотири альгвасили⁷

Ведуть красуню, мов дитя безсиле,

В залізних путах, злякану й бліду.

Вона ридає. Розпач на виду

I сором, і мольба, і страх покари

Туманять очі, ніби темні хмари.

Поглянула несміливо з-під вій

Вона на стовп, де смерть зустріти їй

Приречено, — і скрикнула: «О милий!

Твій образ навіть на краю могили

В очах у мене квітне і горить!

Повік його в душі моїй не вбить!»

Та ревні сльози мову зупинили,

I падає, знеможена від мук,

Вона безсило на камінний брук

З розпущеною на плечах косою,

Усіх, проте, дивуючи красою.

Аж тут наблизився Сакрогоргон,

Слуга архиєпископської волі,

Безчесний посіпака та шпіон,

З мечем в руках і з підлістю на чолі,

I крикнув: «Я ладен заприсягтись,

Що всі гріхи в цій дівчині зійшлись,

Що віддають катюзі по заслузі.

Хто з цим не згоден — тим негайно, друзі,

Мечем своїм я мозок розсічу!»

Сказавши так, ударив по мечу

Зухвало він, і гордою ходою

Пішов поміж барвистою юрбою,

Жахаючи й простолюд, і панів.

Лихий огонь у погляді світив,

Уста кривились усміхом жорстоким,

I кожен, хто з його стрічався оком,

Не важився перечити суду

I захищать красуню молоду:

Усі боялись лютої погрози

I потихеньку проливали сльози.

Прелат, що на балконі аж устав,

Слузі своєму духу піддавав.

Наш Дюнуа, ширяючи над містом,

Зайнявся враз бажанням пломенистим

Зухвальця покарати так як слід,

Бо Доротеї чарівничий вид

Не тільки захват викликав і подив,

А й безневинність серцеві доводив.

На землю він з осла свого плигнув

I крикнув: «Гей, нахабо, я прибув,

Щоб довести мечем моїм хоробро,

Що дівчину ви засудили добру,

Яка гріха вчинити не могла,

Що ти брехун, гидка потвора зла!

Та перше я спитаю в Доротеї,

Яке тут винувачення до неї

Прикладено, і що за дивна хіть —

Таких красунь на полум’ї смалить!»

Грізним словам тим вельми здивувавшись,

Увесь народ почув приплив надій,

Сакрогоргон, на смерть перелякавшись,

Удав, що прагне вийти на двобій,

А сам прелат, хоч і велично строгий,

Не міг сховати власної тривоги.

Жан Дюнуа, Луї шляхетний син,

Віддав доземний дівчині уклін.

І почала вона оповідання

Про огріх свій і про свої страждання.

Осел, на церкві сівши, наче птах,

Уважно слухав річ її цікаву,

А весь Мілан у щирих молитвах

Благословляв негадану появу.