Орлеанська діва

О скільки в світі цім чарівників!

Про чарівниць нема що й говорити...

Минувся вже облудами повитий

Мій юний вік, солодких час гріхів,

Але й під вечір часто, як і вранці,

Туманять нас могутні ошуканці

У пурпурі, у слави убранні.

Ведуть вони в високості ясні,

А далі в прірву затягають чорну,

В гірку журбу, в загибель необорну.

Остерігайтесь чаклунів таких,

Читачу мій! Як треба вже омани,

То хай то буде любки сміх коханий,

А не прихильність владарів земних.

Гермафродит, поставивши раптово

Агнесі пастку — дивну ту будову, —

Хотів красунь французьких покарать,

Ослів, святих і паладинів рать,

Чия чеснота і божиста сила

Йому всі чари соромом покрила.

Хто тільки входив у заклятий дім,

Робився брат і друг тому чужим,

Він тратив пам’ять, тратив глузд і тяму.

Вода летейська, пивана мерцями,

Вино лихе, що труять ним живих,

Не чинять згубних наслідків таких.

Там, під склепінням портика чудного,

Навсуміш старовинного й нового,

Блискучий привид гордо походжав;

Ходу легку він, зір блискучий мав,

Рухливий був, як мавпа та достоту,

I все носив фальшиву позолоту.

Ця постать, невсипуща і вночі,

Уява зветься, милі читачі.

Це не прекрасна, сповнена принади

Богиня Риму й давньої Еллади,

Що надихала дух живий творцям,

Що свіжих барв широким розлиттям,

Алмазами, квітками наділила

Співця непереможного Ахілла,

Очам Дідони додала тепла

I в храм пісень Овідія ввела;

Богиня це чудна, несамовита,

Лихим смаком, безглуздям оповита,

Що меж не знає у шаленій грі

І вчить на глум прозаїка й піїта —

Сорлена, Лемуана, Скюдері¹.

Вона свої навіює тумани

На новочасні опери й романи

I довго ще літатиме, як птах,

На кафедрі, в театрі, по судах.

Огидний карлик, недоумко вічний

У неї на руках, немов синок;

Колись він звався доктор серафічний,

Проникливий, глибокий, ангелічний²;

Він склав недавно дурості зразок —

Історію Марії Алакок³.

Круг них юрбою — кепський еківок,

Лихого тону загадки нездарні,

Та дотепи кульгаві й незугарні,

Передсуди, безглуздя, віщі сни,

Рої щонайдешевших каламбурів...

Так уночі, серед безлюдних мурів,

Літають сови й чорні кажани.

Згадаймо ж таїну палацу того:

Його хазяїн так побудував,

Що кожен смертний, завітавши в нього,

Свій розум за порогом покидав.

Заледве-но Агнеса наша мила

В покої замку дивного вступила,

Як Боніфацій, Господа слуга,

Їй здався Карлом. Дівчина радіє —

І груди давня сповнює жага.

«Герою мій! Одна моя надіє!

Ви знов зо мною, сонце днів моїх!

А як там бритти? Ви розбили їх?

Ніхто, королю, не завдав вам рани?

Дозвольте ж панцир зняти з вас, коханий!»

І нетерплива дівчини рука

Сутану притьмом рве з духівника,

Його до серця чуло пригортає;

Палають очі, губки запашні

Шукають уст у пориві, в огні...

І раптом — що за притча? — натрапляє

Замісто щік, рожевих, як весна,

На бороду розкошлану вона,

Жорстку, тверду, нечесану ніколи...

Абат від неї, підійнявши поли,

Вона — за ним, неначе бистрий птах,

«Забув мене!» — кричить, уся в сльозах.

Отак вони по залах бігли пишних,

Він хрестячись, вона з плачем гірким,

Аж зойки враз дійшли до вуха їм.

Прекрасна жінка в муках безутішних

Оружного благала вояка,

До ніг йому склонившися, струнка,

Щоб змилувався над її душею, —

À він меча вже підіймав над нею.

Хто б упізнав у варварі страшнім, —

Ой леле! — Ля Трімуйля молодого,

Що Доротеї всім життям своїм

Пожертвував би скільки хвиль до того!

Тепер йому здалось, що Тірконель,

А не красуня перед ним ласкава,

I ворога він кличе на дуель,

Свойого добиваючися права.

А що ж вона? Вона не пізнає

Високого чеснотами героя,

Вона питає: «Де життя моє,

Де любий мій?.. Утратила його я!

Молю вас — поможіть його найти!»

А пуатвинець прагне крові, мсти,

Її він чує, та не розуміє,

Англійця бачить і в злобі шаліє,

І панні, що від муки умліва,

Такі говорить запальні слова:

«Навчу тебе я тон свій одмінити,

Зарозумілий, безсоромний бритте,

Нахабо, пиворізе острівний!

Я покажу, як рід ганьбити мій,

Мене, мене погрозами страшити!

Пуатевинців я нащадок тих,

Що відсилали в темне царство тіней

Англійських рицарів ще й не таких,

Як ти, зухвалий Альбіону сине!

Де ж меч твій, ратоборче на словах?

Який тебе скував зненацька страх?

В парламенті ти здатен говорити,

Британський цапе, Англії Терсіте,

А як до діла — то підкурчив хвіст!

Ану-бо появи вояцький хист!

Із піхов зброю! Чи тобі на лобі

Встругну печать, аж і не писнеш пробі,

І нагаїв усиплю сто підряд

У твій широкий бабкуватий зад!»

На мову ту, від жаху побіліла,

Благає й стогне Доротея мила:

«Я не англієць анітрохи, ні!

За що ви зла бажаєте мені,

За що цей гнів, оці клятьби без краю?

Із Пуату я рицаря шукаю,

Ох! Дівчина, заприсягнусь життям,

Цілує ноги благородні вам».

Шкода! Глухий він до її одчаю,

Його рука під ту жахливу мить

За горло панну рветься ухопить.

Якраз тут сповідач довготелесий,

Втікаючи наосліп від Агнеси,

Спіткнувсь між ними. Рицар запальний

Його за коси рветься ухопити,

Та ба — нема! Він котиться, сердитий,

Вдвох із абатом, мов клубок живий;

Струнка Агнеса з криком і сльозами

Летить, як м’яч, Трімуйлеві до ніг,

І Доротея б’ється серед них

У вигляді, негожому для дами.

Коли ж ото зчинилося воно,

Наш добрий Карл, мандруючи з Бонно,

Із Дівою та Дюнуа завзятим,

Перед палацом опинився клятим,

Куди любовний пал його завів.

О сило чародійна! Диво з див!

Заледве встигли спішитись панове

І до фатальної ввійти будови,

Як розум їх змішався й помутнів.

З книжками так, в ярмулках квадратових

Серед Парижа мудрі доктори

Заходять, пересварені в розмовах,

До вченості глибокої нори,

Уславленої чварами Сорбонни,

Де нісенітниць непроглядна мла

Кубло собі теплесеньке звила,

А глузд живий у перекорах тоне;

Ввіходять преподобні по однім,

Статечно так, поважно, в добрім ладі,

Немовби кожен розумом ясним

Пишатись має право в тій громаді,

Немов сварки та брехні їм чужі,

Немов це все — розсудливі мужі, —

З них дехто й справді міркувати схильні...

Та увійшли — і стали божевільні.

Король, до краю з пристрасті п’яний,

З очима, де палав огонь бажання,

Тремтів од палу, як листок дрібний,

І промовляв, немов само кохання:

«Агнесо, соромливеє дитя,

Мій ніжний раю, цвіте мій рожаний!

Ох! Я без тебе проклинав життя! —

Та зустрічі прилинув день жаданий.

Зо мною ти, я знов тебе обняв;

Яке ж бо личко миле та вродливе!

Та ніби стан твій дебеліший став,

Ніж той, що пестив я тоді, щасливий,

Коли з тобою любощів зазнав.

Який живіт! А стегна, Боже милий!

Недаром же в розкошах ми горіли:

Моя Агнеса, бачу, вагітна,

Породить нам бастардика вона,

Який за нас одважно буде битись.

Пусти ж, я хочу ближче притулитись,

Щоб паросток під цю солодку мить

До батьківської гілки прищепить».

Із ким же то король так розмовляє?

Кому медові речі виливає?

Кого до серця тулить він, палкий?

То пан Бонно; спітнілий і товстий,

То пан Бонно; людина ця почтива

Дивнішого не зазнавала дива.

Король, бажання чуючи одно,

У млоснім шалі повалив Бонно

Додолу, — і товстун широкозадий,

Агнесу причавивши аж на дно,

Упав наверх дивочної громади.

О Господи, який зчинився крик!

Опам’ятався трошки духівник,

Руками, пузом, спиною своєю

Агнесу душить, тисне Доротею,

Устав, схопився, вирвався, біжить;

Бонно захеканий услід летить.

Та Ля Трімуйль одважний уявляє,

Що ту, кого він над життя злюбив,

Нахаба череватий ухопив

І з нею так поспішно утікає.

Тож він услід придворцеві мерщій

Кричить: «Віддай! То скарб єдиний мій!

Віддай, злодюго!» — і з усього маху

Мечем у спину вдарив бідолаху.

Бонно круг тіла панцир добрий мав,

Тож гострий меч одскочив лиш від нього:

З ковадлом товстуна б я порівняв,

Що лиш дзвенить від молота тяжкого.

Череваня смертельний гонить жах...

Тут Діва їм перетинає шлях

I, бачивши, яка гроза сердита

На Карлового спала фаворита,

Трімуйлеві удар той віддає,

Яким він щастя боронив своє.

Пан Дюнуа, квіт рицарства найкращий,

Не може залишить напризволяще

Трімуйля; він повинен боронить

Свойого друга під нещасну мить,

Його впізнав він, — та прекрасну Діву

Він за англійця має, повен гніву,

Її мечем булатним затина

Так, як Трімуйля славного вона,

А той — Бонно у спину недіткливу.

Наш добрий Карл у веремії тій

Усе гадав, що пан Бонно товстий —

Його Сорель. Становище предивне

Для короля й коханця далебі!

У щирій і шляхетній боротьбі

Він здатен військо викликати, гнівний.

Усі, що б’ються навкруги Бонно,

Для нього кодло ворогів одно.

На Дюнуа він кинувся завзято, —

Той повернувся, відповів мечем...

Коли б же то героєві та знати,

Що з Франції він б’ється королем!

Який би жах діткнув його докором!

Який би впік його несвітський сором!

Під ту хвилину Жанна запальна,

Удар діставши, Карла затина,

А Дюнуа, святого повен гніву,

Б’є короля, рубає красну Діву,

Із лівої та з правої руки

На них шалені сипле блискавки.

Бастарде смілий! Жанно гордовита!

Спиніться! Скільки буде сліз у вас,

Дізнавшися, що злість несамовита

На короля під цей упала час!

Трімуйль у тій страшенній крутанині

Прекрасну Діву гателив по спині,

Мечем її принади лоскотав.

Бонно у битві участі не брав, —

Не тим повніла голова у нього;

Він битий був, але не бив нікого.

За ним, ізнявши божевільний крик,

Осатанілий бігав духівник.

Злоба, як вихор, крутиться в палаці,

Всі проти всіх лютують у борні,

Втікають, ловлять, гоняться, бояться,

Стогнання, зойки, крики навісні...

Агнеса плаче, Доротея гожа

Кричить: «Ой, ріжуть! З нами сила Божа!»

А духівник, мов старший лицедій,

Вперед веде в процесії чудній.

Побачив перший він Гермафродита,

Хазяїна страшного тих палат,

Що споглядав, як лють несамовита

Крутила Карла, рицарів, дівчат,

І реготався, взявшися у боки.

Збагнув отець без довгої мороки,

Що теє все іде з чортячих справ.

Він трохи, бачте, розуму сховав

Під каптуром, ба ще й тонзури сила

Його, як добрий панцир, боронила.

Умить йому згадалось, що Бонно

Шанує звичай, виниклий давно,

А вартий, щоб шановано і нині:

З собою завжди мати у торбині

Гвоздику, сіль та перець і мускат.

Із молитовником смиренний брат

Біжить мерщій до світлого фонтана,

Бо ж сіль, молитва та свята вода

Не залишать, напевне, і сліда

Від замку та його лихого пана.

Бурмоче він усе, що випада

В такім-от разі: Sanctam, Catholicam,

Papam, Romam, aquam benedictam, —

І з чаші, триманої товстуном,

Окроплює свяченою кругом

Алісиного виплодка гидкого:

До Стіксового плину вогняного

Ті бризки я ладен би прирівнять.

По чаклунові іскри миготять —

І диму стовп, густий та пелехатий,

Повив і чародія, і палати.

Французи в темряві страшної мли

Іще свою баталію вели, —

Та зникли чари, з ними й божевілля,

Що син його диявольський наслав;

Усі прочумалися, як з похмілля,

І кожен мозок знов на мірі став.

Герої наші вмить опанували

Ті крихти глузду, що від Бога мали,

В людськім-бо роді, леле! крок один

Від тями до безтямності глибин.

Зраділо б серце в кожного з картини,

Коли шляхетні наші паладини

Ченцеві уклонялися до ніг,

І всяк молився, як умів та міг.

Трімуйлю! Карле, в любощах завзятий!

Ні, не мені ваш захват змалювати!

Лунало всюди: «О королю мій!» —

«Моя Агнесо!» — «Рицарю ясний!» —

«Це ви?» — «Це ти?» — «Моє життя!» —

«Мій раю!» —

І поцілунки сиплються без краю,

Сто запитів, сто відповідей чуть,

Але думок слова не доженуть.

Щасливий з наслідків своєї праці,

За всіх молився скромний Боніфацій.

Бастард і Діва потай, у кутку,

Шептались про любов оту палку,

Що мала їхню увінчати славу.

Аж тут осел, їх дивний компаньйон,

Як зареве на всю свою октаву,

На щонайнижчий тріумфальний тон!

Земля і небо з жаху задрижали,

І Жанна, найчистіша з-між людей,

Побачила, як у будинку впали

Сто веж сталевих, мідних сто дверей.

Було таке лиш за доби тієї,

Коли, облігши Єрихон, євреї⁵

Заграли в сурми ворогам на страх —

І місто розвалилося у прах.

Тепер, на жаль, такого не буває.

Тож цілий замок вигляд одміняє:

Житло, де мешкав неподобний звір,

Обертається в Божий монастир.

Стає каплиця з пишного салону;

А кабінет, де та потвора зла

Свої вершила капосні діла,

Господнього стає підніжжям трону.

Одного тільки всемогутній цар

Не відмінив: їдальня залишилась,

Щоб люди там по-людському живились,

Нова їй тільки назва: рефектар.

Хоробра Діва, серцем в Орлеані,

У Реймсі, серед подвигів гучних,

Промовила до Дюнуа: «Жадані

Надходять дні, — надіймося ж на них.

Супроти нас — я бачу це, я знаю —

Зробив останній наступ сатана;

Безсилий він, в борні дійшов він краю!» —

Ох, як же помилялася вона!