Орлеанська діва

О пристрасте, природи вічна мати¹,

Венеро, що одну з усіх богинь

Був згоден мудрий Епікур благати,

Народжена, щоб хаос подолати,

Ти, що квітки між каменю й пустинь

Для людських засіваєш поколінь,

І всім, хто знає муки та неспокій,

Шлеш згоду, вірність, почуття високі!

Твоя правиця скорює міцна

Усіх богів, небесних і наземних,

Ти усміхнешся — і громів таємних

Стихає шум. Злети ж, о чарівна,

Стели троянди на дорогах темних!

Прибудь з небес у повозі яснім,

Оточенім амурами легкими

І голубами несенім твоїми,

Що, линучи в повітрі запашнім,

Цілуються, тепло несуть між люди!

Тоді Сварки, Пересуди, Облуди,

Тяжка Нудьга, найгірше між проклять,

І Заздрість хижа з косими очима

До пекла вогняного полетять,

Щоб мучитися муками страшними,

Прибудь, богине, залиши свій трон,

З’єднай серця, розлийся в сотнях тонів,

Постав любові радісний закон

На місце наших писаних законів!

О світоносна! Карла захищай,

Що свій народ веде на діло праве,

І все лихе від тої відганяй,

Кому оддав він серце нелукаве.

За них молю я, божество яскраве!

За Жанну д’Арк тим часом не молю,

Бо тут знайшла б ти сильні перешкоди:

Денис боронить ніжне їй «люблю»,

Дівоцтва захищаючи клейноди.

Своїм блискучим берлом осіни

Трімуйля та звабливу Доротею,

Нехай живуть у злагоді вони,

Нехай не знає він розлуки з нею,

Хай вороги, що мучили її,

Забудуть чорні заміри свої.

Ти ж, Комосе, дай пишну нагороду²

Бонно, який на цеє заслужив,

Коли по-хитромудрому зложив

Шандоса з Карлом мирову угоду.

Зумів він хитро пакта досягти,

Що кожен має супокійно йти,

Не вдаючись у сутички та свари,

По праву руч і ліву руч Луари.

Англійських він зачарував вояк,

Подавши їм, під їхній лад і смак,

Великий ростбіф, жирний та червоний,

Плумпудинги та вина з-над Гаронни³, —

А для французів, Карла і дівчат

Тонкі рагу, сочисті та рожеві,

І запашних куріпок у підлеві

Приготував дотепний дипломат.

Напившися, наївшися, в дорогу

Шандос рушає з почетом гучним

І чортові клянеться, потім Богу,

Що правом скористає ще своїм.

На те ждучи, скористався з пажа він.

А Дюнуа по цей бік їде, славен,

І Жанна поруч з рицарем ясним.

Король французький на чолі загону —

Агнеса обіч, ззаду духівник —

Досяг до тиховодого затону

Луари, наймилішої з-між рік,

Що серед квітів чистий ллє потік.

Підтримуваний ветхими човнами,

Благенький міст лежав між берегами.

Каплиця там стояла на краю,

Була неділя, і пустельник сивий,

З хлоп’ям удвох, у бідності щасливий,

Там правив месу нескладну свою.

Наш добрий Карл, лаштуючися в мандри,

Уже прослухав месу у Кютандра,

Та Доротея, пильна в цих речах,

Відколи в інквізиції руках

На муках та тортурах постраждала,

За день один дві меси відбувала,

Бастарда споминавши в молитвах.

Вона зійшла, підкасує спідницю,

Тихесенько відходить у каплицю,

Навколішки до долу припада

І клониться, прекрасна й молода.

Старий пустельник, остовпівши з дива,

Не міг до тями аніяк дійти,

І там, де слід: «Молітеся, брати»,

Гукнув: «Брати, яка ж вона вродлива!»

Знічев’я більше, ніж для молитов,

Туди ж таки і Жан Шандос зайшов,

Посвистуючи, несучись високо.

Трімуйля він коханку привітав

І поглядає з того й того боку,

А далі й сам за нею ззаду став

Навколішки, та не шептав, лукавий,

Ні Pater noster, ні Maria, ave.

Заглиблена у молитовний лад,

Гнучка та чарівлива, як лілея,

Лежала на долівці Доротея,

Чоло схиливши і піднявши зад.

Спідниця, вгору збившись ненароком,

Перед Шандоса виявляла оком

Дві круглі, ніби точені, ноги,

Що сам Амур створив їх для жаги,

Такі ото, які колись Діана

Явила Актеонові в гаю.

Про душу й не гадаючи свою,

Шептав англієць: «Красна! пожадана!»

Ну що йому до вівтаря пошана?

Він під спідничкою, розпусти раб,

Рукою білий мацає єдваб.

Ні-ні, не можу олівцем цинічним,

Забувши сором і побожний жах,

Шандоса у блюзнірстві героїчнім

Нарисувати читачам на страх.

Та Ля Трімуйль, шукаючи, де мила,

Теж до каплиці вбогої зайшов...

Куди лише нас не заводить сила

Божка-Ерота — пристрасть і любов!

Тоді пустельник саме одвернувся,

А бритт до спини повної нагнувся,

В очах жадоба блиснула палка —

І Доротея скрикнула струнка.

Хотів би я, панове, подивиться,

Як пензлі сьогочасних малярів

Намалювали б дивування й гнів

Тих чотирьох, що стрілися в каплиці.

Пуатевинець гучно: «Як ти смів,

Ти, рицарю без честі і пошани,

Сквернити, блуд свій тішачи поганий,

Цей тихий храм божественних чуттів?»

Шандос на те, пихи страшної повний,

Одказує, ступивши до дверей:

«А що тобі? Ішов би геть з очей!

Чи, може, ти тут староста церковний?»

«Що староста! — француз відповіда. —

Моя тут наречена молода!

За честь її, порочену так часто,

Я мушу битись, голову покласти!»

«Ну, — каже бритт, — як так, то до борні!

Як ви, я вдачу маю старовинну:

Я можу в інших розглядати спину,

Але свою показувати — ні!»

По тих словах, від запалу червоні,

Велять вони свої подати коні,

А слуги їм для гідної мети

Списи дають і точені щити.

Вони на коні, як орли, спадають,

Арену ширять, битву зачинають.

Дарма убивчу зупинити гру

Слізьми та криком хоче Доротея, —

Трімуйль одно: «Хоч захищу тебе я

Від плям ганебних, мила, — хоч умру!»

Та ба! В борні за Францію й кохання

Не він досяг гучного подолання.

Вже раз і двічі спис його тяжкий

Шандосу панцир проколов міцний,

Уже, здавалось, близько перемога,

Та кінь упав — і чорним копитом,

Пробивши позолочений шолом,

Поранив тяжко вершника свойого.

Кров бризнула з чола його ясного!

Підбіг пустельник, думає — вмира! —

І каже: «Сповідатися пора!»

А Доротея, бідна Доротея!

Як над дітьми нещасна Ніобея,

Вона над любим клониться своїм

І промовляє в розпачі тяжкім:

«Єдиний мій! Це ж я тебе убила!

Навіщо я, навіщо залишила

Тебе, мій світе, радосте життя,

Я, віддана тобі без вороття!

Ах, наша згуба — вбога ця каплиця!

Я зрадила Трімуйля і любов,

Подвійних зажадавши молитов!» —

І сліз бездонна розлилась криниця.

А бритт пихатий на глузливий тон:

«Лежи ж тепер із славою своєю,

Французький гордий рицарю! В полон

Беру тебе й красуню Доротею:

Такий дуелі нашої закон.

Агнесу вашу легко міг я взяти

І Жанну, переможену в бою...

Ну, тут не вийшло, я не потаю,

Але свої ще поверну я втрати,

Панянко, вірна Богу й небесам.

Пан Ля Трімуйль суддею буде нам».

Пустельник, панна й рицар задрижали,

Почувши вихваляння те зухвале.

Так іноді, заплакана, бліда,

Пастушка руки в розпачі ламає,

А хижий вовк овечку розриває,

І труситься від жаху череда.

Хоч небо і не любить поспішати, —

Цього вже не могло подарувати

Шандосові, що стільки зґвалтував

Дівчат і хлопців (смак подвійний мав)

І вкрив себе блюзнірством нечестивим.

Тож ангел смерті, повний правим гнівом,

Усе на вірні кинув терези.

Страшну борню, подібну до грози,

Пан Дюнуа здаля постерігає.

Він бачить — друг подоланий лежить,

Над ним коханка плаче і ридає,

Пустельник щось безтямно бубонить

І походжа, як півень, ворог клятий...

Пан Дюнуа туди летить, завзятий!

Всі речі звати іменем своїм

Тоді англійці мали давню звичку.

Мостом убогим лине через річку

Герой, що все кориться перед ним,

А переможець грубими словами

Стріча його: «Діждались байстрюка ми!»⁴

«Так, я байстрюк, — на те йому француз, —

Такі були і славлені від муз

Алкід могутній, Діоніс натхненний,

Великий Ромул та Персей огненний⁵,

Що очищали землю від падлюк,

Їх іменем і я зроблю те саме.

Згадай-но, як з Нормандії байстрюк

Англійську силу потоптав ногами!⁶

О Зевсові бастарди осяйні!

Пошліть ви силу й сміливість мені,

Щоб я за вас помстився і за себе!

Так честь велить, таке веління неба!»

Молитва непристойна ця була,

Та що ж робить: французького орла

Міфічні більше надили подання,

Як житія або святе писання.

Тож золотими острогами стис

Герой коня, на ворога рушає, —

І враз ясний, міцного гарту спис

Шандосові шолома пробиває.

Не піддається завзятущий бритт!

Блискуча сталь ударила об щит,

Відскочила, в повітрі задзвеніла...

Все ближче й ближче Марсові сини,

Зростає гнів, а з ним росте і сила, —

І враз на землю падають вони,

Один одного тиснучи рукою.

Величні коні рушили ступою

На волі пастись, де який хотів.

Два камені, що котяться з верхів,

Як землетрус у горах загуляє,

І от один одного здоганяє,

І разом линуть, стогнуть та гримлять, —

Це порівняння можемо ми взять,

Щоб мужнє одноборство змалювати.

Луну зефір підхоплює крилатий,

Зітхають німфи, стогне далечінь.

Як того дня, коли з ясних твердинь

Летів на землю бог війни кривавий

У зброї Гніву та в одежі Слави,

Рятуючи Скамандра береги,

Що люті облягли їх вороги,

Коли Паллада, щитоносна діва,

Єднала сотню Греції царів, —

Так цілий світ от постраху тремтів,

І хвиля там гойдалася бурхлива,

Де плине попідземний Ахерон,

І в царстві мертвих сам дрижав Плутон⁷.

Герої встали, блиснули очима,

Один одного поглядом печуть,

І вдарили мечами замашними,

До тіла в криці прорубавши путь.

Струмуючи, як води з-під каміння,

Кров багрянить їх рицарські одіння.

Круг них, у коло збившися тісне,

Німі, недвижні глядачі стояли,

Дивились пильно, віддих тамували,

А навіть оком жоден не змигне.

На людях смерть здається нестрашною,

Стороннє око — подвигів рушій.

Це тільки був іще пролог легкий

Отого вікопомного двобою.

Ахілл, Патрокл і всі напівбоги,

І гренадери, що за них страшніші,

Леви, за всіх героїв одважніші,

Не показали б їхньої жаги,

Завзяття, гніву, запалу та сили.

Француз нарешті, спритний та умілий,

За руку супротивника вхопив,

Ногою дуже влучно підчепив,

І впав Шандос на мураву зелену,

Та за собою й другого потяг,

І кров червона залила арену,

І двох бійців укрив летючий прах.

Пан Дюнуа, шляхетний в почуттях,

Коли йому далася перемога,

Натис коліном ворога свойого

І крикнув: «Здайся, поки бачиш світ!»

«А не діждеш!» — відповідає бритт.

Останню в серці маючи надію,

Кинджала він короткого вхопив,

Пружисту руку геть назад одвів

І Дюнуа ударив просто в шию.

Та ба! Міцного панцира луска

Тонкого вістря в тіло не пуска.

Тоді француз: «Шукаєш ти сконання —

Умри ж!» — I затопив він без вагання

Англійцеві, що борюкався ще,

Смертельне лезо просто під плече.

Та смерті погляд стрівши неминучий,

Здригаючись в конвульсіях тяжких,

Шандос гукнув: «Я не боюсь, байстрюче!» —

І лиш по тім на віки вічні стих.

Ще ніби дишуть помстою правиця,

Засклілі очі, стиснені уста, —

А вже душа у пекло відліта,

Щоб там з самим дияволом свариться.

Отак, як жив, і вмер завзятий Жан,

Французові не давшися у бран.

Цураючися звичаю гидкого,

Що славних греків трошки знеславляв,

Його одежі Дюнуа не взяв,

А до Трімуйля кинувся свойого,

Підвів його, до тями повернув

І вдруге дяку радісну здобув

Од Доротеї рицар без догани.

Вона Трімуйля тисне до грудей, —

І всі у нього заживають рани,

Крім рани в серці від її очей.

Він сили набирається дедалі,

Росте солодка радість із печалі,

Сіяє сміх крізь оболону сліз...

Так часом сонце тепле й благовісне

Крізь темні хмари усмішкою блисне

І позолотить поли темних риз.

Король, Агнеса і могуча Діва

Цілують, обіймають знов і знов

Одважного, чия правиця мстива

Оборонила Францію й любов,

А надто всім до серця припадає,

Яку хоробрий скромність появляє:

Відомо — це найбільша із чеснот,

І диво дивне — скромний патріот.

Лиш Незайманка крадькома зітхала

І скаржилась на кривду від небес:

Чом не вона Шандоса подолала?

Чом іншому те щастя дав Зевес?

Було їй прикро згадувать хвилину,

Коли упасти довелось на спину,

І проводир англійських вояків

Її подвійним соромом повив.