Елена протерла очі й ніс рукавом сорочки, бо боялася відірвати руки від керма або зупинитися. Їй кортіло зателефонувати Гекторові, однак вона не знала, як це зробити. «Зосередься на дорозі, — наказала вона сама собі, — постарайся доїхати до місця призначення. А як щодо нашого подружжя, яке у нас місце призначення? Як могли ми настільки загубитися і віддалитися одне від одного, що моє місце зайняла інша?»
Нарешті Елена доїхала до розвилки, де треба було звертати на садибу Червоного Бука; навколо не було видно ані душі. Останній відрізок шляху радше нагадував нестримний потік каламутної води, по якому їй було не проїхати. Вона вирішила залишити машину і перенести всі харчі пішки (можливо, за кілька разів): пасту, томатний сік, крекери, консерви з квасолею та два пакунки з водою. Решту залишити у багажнику доти, поки ситуація не покращиться. Зупинилася, з’їхала на узбіччя. Як тільки вона відчинила дверцята машини, в обличчя їй вдарив дощ, і вона вмить промокла до нитки.
Спробувала увімкнути світло. Немає. Вирішила запалити вогонь у каміні. Як тільки приміщення почало нагріватися, зняла з себе мокрий одяг, витерлася, вдягнула старі штани, футболку, розтягнутого светра із зеленої вовни з латками на ліктях. Сиділа й дивилася на вогонь. Поступово її охопило заціпеніння. Здавалося, все навколо зникло, розсіялось. Елена подумала про Гектора, про ті далекі часи, коли вони ще кохали одне одного і гадали, що так буде завжди. Про ті давні, майже міфічні часи, коли все здавалося таким легким, а єдиною правдою в житті було їхнє кохання.
Вона втратила відчуття часу, не усвідомлювала, що Гектор із дітьми дуже затримуються. Почорніла дровина покотилася їй під ноги, вивівши її із забуття. Була вже одинадцята ранку, а надворі ніби стояла ніч. Вона спробувала зателефонувати Гекторові, але його мобільний виявився вимкненим. Знову закортіло курити. Вона кинула курити давним-давно, коли завагітніла Сюзанною, а потім їй навіть на думку не спадало почати знову. Взялася нишпорити по шухлядах буфета, сподіваючись знайти стару пачку з цигарками або залишки тютюну. Марно. Хотіла було сісти за роботу, але вже через мить передумала: все одно не змогла б зосередитись, а насамперед — не хотіла розрядити батарею ноутбука. Перемкнула мобільний у режим енергозбереження. Взяла з полиці старий детектив Сіменона, який читала й перечитувала в юності, коли час здавався нескінченним, а стовбур дерева — найзручнішим кріслом. Її охопив незбагненний смуток. Він був спричинений не стільки тугою за минулим, скільки чимось значно глибшим і невідомим, чого й сама не могла описати конкретно, але від чого їй робилося боляче на серці. Відчуття радше нагадувало непоправну втрату. І уникнути її було неможливо — ні їй особисто, ні цілому людству.
Задзвонив телефон. У неї трусилися руки.
— Є новини? — почувся голос Ади.
— Ні.
— Ти вдома? Тут вибило струм.
— У мене теж. Не слід було мені залишати тебе саму, — сказала Елена і розплакалася.
— Та що на тебе найшло?! Я живу самотньо ось уже п’ятдесят років! Гадаєш, я не в змозі дати собі раду?!
— Вибач, Адо. Просто я дуже хвилююся. До того ж оцією нашою нав’язливою думкою завжди й в усьому давати собі раду ми, здається, самі викопали собі могилу.
— Так, звичайно, твоя правда. Однак зараз нам слід докласти зусиль, щоб пережити негоду, пережити космічну бурю й увесь той хаос, який вона викличе.
— Що ти пропонуєш?
Ада помовчала якусь мить.
— Кішка ніби оскаженіла від тривоги, а кімнату знизу затопило, — пробурмотіла вона нарешті таким тоном, ніби соромилася признатись.
— От біда!.. Зараз приїду й заберу тебе.
— Заради Бога, не роби дурниць! Залишайся вдома і чекай на Гектора. Приїдете мені на допомогу, коли увесь цей потоп закінчиться. Я зараз спробую перенести нагору картини, на решту мені начхати. Зателефонуй мені, як тільки вони приїдуть, зрозуміло?
— Так-так, звичайно, будь обережна.
— Не хвилюйся. Будьмо на зв’язку; якщо побачу, що зовсім непереливки, покличу на допомогу сусідів.
— Згода, бувай.
Елена натиснула на «відбій»; вона відчувала провину, що покинула Аду саму, і тривожилася, що немає новин від Гектора. Підійшла до вікна, надворі вирувала негода: вітер хилив дерева аж до землі, із силою тріпаючи за крони, дощ періщив майже вертикально, бурхливі потоки води упереміш із розмитим ґрунтом стікали в долину. Від тривалої літньої засухи земля затверділа як камінь, не вбирала вологу, а тому дощова вода мчала по поверхні, не зустрічаючи перешкод на своєму шляху. Небо почорніло, ніби сонце назавжди покинуло їхню галактику.
Елена піднялася нагору, щоб перевірити, чи все добре. Злива з гучним гуркотом тарабанила по даху. «Скільки він іще так витримає?» — подумала. Їй ніколи раніше не доводилося про таке замислюватись, ба навіть припускати, що шалена стихія може стерти з лиця землі цей її надійний прихисток.
Їй довелося побувати в Норчії відразу потому, як страшний землетрус завдав горя та збитків усій тій частині Умбрії; довелося стояти перед статуєю Святого Бенедикта, оточеною численними церквами, від яких залишилися хіба що купи каміння, розкидані тут і там по землі. Тоді вона несподівано для себе відчула таку слабкість, що аж коліна підігнулися. Було щось неймовірно вразливе і неприйнятне у тому видовищі. Статуя святого, яка стояла там століттями, в усій простоті принципу «ora et labora»[9], на якому ґрунтувалася мораль цілої Європи, тепер залишилася самотньою посеред тих страшних руїн. Хто вирішує, чому руйнуватися, а чому вціліти? Будь-яка можливість знайти логіку чи сенс життя розвіялася. Від церкви не залишилося нічого, крім фасаду, що викликало відчуття неприйнятного обману: вціліла на перший погляд споруда, за фасадом якої ховалися суцільні руїни. Однак мешканці Норчії не змирилися, не втекли, а залишилися там, щоб боротись. Якщо ця злива колись ущухне, вона обов’язково повернеться до Норчії і спробує збагнути, яким чином можна знайти в собі сили, щоб пережити катастрофу.
Елена зійшла донизу. Чекання ставало все нестерпнішим. Вона підкинула дров у камін і визирнула у вікно. Тривога за дітей наростала з кожною хвилиною. Що робити? Залишатися тут і чекати? Їхати назустріч? Вона розклала подушки на дивані, поправила картину, пішла в кухню, зазирнула до комірчини, знову піднялася нагору, щоб перевірити вікна. Даремні дії, від яких її тривога лише посилилася.