Після дощу

36

Вони їли у трапезній, усі четверо, мовчки, тоді як знадвору долинав шум дощу. Пандора зацікавлено спостерігала за ними. Скільки вечорів вони сідали за стіл разом, десятки чи навіть сотні разів, однак того разу все було інакше; вони були напружені, ніби їхні стільці хтось обтикав колючками. Гектор пригадав, як колись батько возив його з собою на вечерю з важливими клієнтами. Тримати спину рівно, лікті притиснуті до боків, не сьорбати, не чмокати; тоді їжа здавалася зробленою з дерева й картону. Чим більше жував, тим важче було ковтати. Він намагався запити водою, але тільки погіршував ситуацію. Якось відразу після такої вечері його знудило просто за столом. Після того батько більше не брав його з собою. Суміш полегшення та сорому: Гектор не виправдав батькових сподівань. Він тоді так поглянув на сина, що Гектор на ціле життя запам’ятав той погляд. Погляд зневаги, як остаточний вирок, без можливості апеляції. Тим поглядом батько його ув’язнив. Гектор провів решту свого життя, намагаючись якось виправитися після того приниження, заслужити батькову повагу. Так він заклав підвалини власного життя.

Він поглянув на дружину, яка сиділа поряд з відсутнім поглядом: довге волосся на плечах, худорляве тіло, вузлуваті пальці, малесенькі сережки у формі квітки. Ще одна його поразка. Відкрита рана, що завдавала болю. Як він зможе наблизитися до неї? Що робитиме з руїнами їхнього шлюбу? Від однієї лише думки про це у нього хололо серце, тягар відповідальності за ті руїни був нестерпним. Він покинув її саму, але він і сам теж почувався покинутим. Як можуть допомогти одне одному двоє, що страждають від одного болю? Які звинувачують одне одного в одному й тому самому? Тієї ночі у чернечій келії, разом із дружиною, яка спала на сусідньому ліжку, по-дитячому скрутившись бубликом, Гектор усвідомив масштаби власного відчаю, їхньої спільної поразки. Перед очима пробігали кадри життя, без будь-якого певного порядку чи логіки, затягуючи його у вир тривожної безнадії. Йому здавалося, що він іще ніколи за все своє існування не був на своєму місці, — з самого дитинства, — і разом із тим він усвідомлював, що сам відмовився від того, що життя так щедро йому пропонувало. Зустрів Елену, народив із нею на світ двійко дітей, однак так ніколи й не присвятив себе родині цілком, утримав якусь частку душі для самого себе, і згодом ота частка розрослася, поступово й невпинно з’їдаючи любов, яку він мав подарувати їм. Йому довелося зрадити їх, знайти собі іншу, щоб повернутися до себе, але таким чином він усе втратив. Він ніяк не міг заснути, не в змозі заборонити думкам крутитися в мозку, як у божевільній пральній машині, а тому вирішив таки встати. Діти спали у сусідній келії; він зазирнув туди, аби перевірити, чи все в порядку. Вони міцно спали, солодко посопуючи уві сні, — хтозна, якими світами вони мандрували. Собачка розплющила одне око, ніби заспокоюючи його, адже тепер їхній сон боронила вона. Гектор вийшов надвір і рушив уздовж портика, куди виходили двері келій. Посеред внутрішнього двору побачив водограй; шум дощу, який тут змішувався із шумом водограю, його заспокоїв. Він почав походжати під портиком по перимет­ру двору, аж поки тигр, що роз’їдав його зсередини, не вгамувався. Почув якісь звуки в іншому кінці монастиря. Пробило пів на четверту — годину, коли черниці ходили до церкви на вранішню службу. «Яке химерне життя!» — подумав Гектор і пішов слідом за ними.

У церкві було темно, тільки амвон та розп’яття слабко освітлювалися свічками, а черниці у своїх чорних рясах здавалися середньовічними воїнами. Черниці заспівали; той хор голосів, у якому зливалися різні акценти й інтонації, лунав так гарно, так пронизливо, як давній григоріанський спів, що передається із покоління у покоління. Вірити в Бога, мати релігію, слідувати тисячолітній традиції — все це здавалося йому таким безглуздим, однак доводилось жити у світі, де немає Бога, де людина перетворилася на мірило всього навколо і геть збожеволіла, потягнувши за собою у прірву все: звірів, рослин, моря і землі, вічну мерзлоту й ліси, — все. Ні, було в цьому щось хибне, щось трагічно неправильне. Слід почати з нуля, як це роблять черниці: віднайти Бога, в якого вірити, землю, майстерню-лабораторію, а особливо — спільноту. Духовність, розум, тіло і любов. Однак хіба ненависть, ілюзія всемогутності та насильство — хіба все це не прерогативи людства? Йому кортіло поговорити з однією з черниць, дізнатися, у що вони насправді вірують. А що, коли їхня віра правильна і є єдиним способом захисту, прихистком, укриттям? Після молитви черниці розійшлися по келіях згідно з обітницею усамітнення, забравши з собою свою таїну. Церква враз стала порожньою і мовчазною. Гектор підвівся, повернувся до своєї келії. Там знайшов Елену, яка сиділа на ліжку й чекала на нього.

Він узяв її руки в свої, довго їх розглядав, вражений блакитними жилами, що випиналися з-під шкіри, легкіс­тю, з якою обручка спадала з її пальця. Елена дуже схудла.

— Ти перетворив моє тіло на пустелю, — сказала вона.

— Пам’ятаєш дамаську троянду? — запитав Гектор.

Багато років тому вони подорожували Сирією, — ще до страшної біди, до нескінченної війни, до зникнення з тієї землі останніх слідів людяності. В Дамаску вони зупинилися на ніч у давній оселі однієї жінки-християнки, де був секретний сад. Увечері вони піднялися на терасу, де милувалися польотом ластівок, співом мулли, який скликав на молитву, вогнями міста, що вмикалися одне за одним. Вони покупалися в хамамі, повечеряли у єврейському кварталі й купили пустельну троянду у вуличного торговця, старого беззубого араба.

— Так, пам’ятаю, — відповіла Елена, — на жаль, її довго не поливали, а тому вона вже ніколи не розквітне знову. В мене тепер інші бажання, я далека від тебе.

— Мені б дуже хотілося, щоб ми спробували. Все буде інакше. Того, що було раніше, більше не існує, від нього залишилася купа руїн, під якою опинилися і добрі речі — ті, які я протягом усіх цих років занедбав.

— Я боюся повертатись до тієї в’язниці. Не хочу жити в Римі, у тій домівці, яка мені не належить. Хочу бути вільною.

— Ти будеш нею.

— Щоб бути вільною, мені треба йти своїм шляхом.

— А як же діти? — запитав Гектор.

Знов оте відчуття наждачного паперу в роті, удар нижче пояса: діти тут були ні до чого і разом із тим саме вони їх пов’язували протягом довгого часу.

— Діти до всього призвичаюються. Ми й надалі їх любитимемо, але інакше, в залежності від того, яких форм набуде наша любов.

— Якщо тобі потрібен час, якщо ти хочеш поїхати з дому на кілька тижнів чи місяців, я готовий подбати про них. І про тварин. Я хочу розпочати нову справу, займатися тим, чим мені завжди хотілося. Коли я взяв на руки те собача після того, як наїхав на нього, я відчув калатання його сердечка поряд із моїм. Я відчув його страх і біль так, ніби моє серце почало битися в унісон із його, сильніше, швидше, — так, ніби воно давало мені другий шанс у житті.

— Мені життя теж надало другу можливість... яку можна вважати порятунком і разом із тим — карою.

Де була його дружина у ці дні? Де подорожувала? Йому ніколи не спадало на думку, що вона може знайти собі іншого. Як він міг бути таким тупим і незрілим?! Побачивши сльози, які текли з її темних очей, він вийняв із кишені ткану хустинку. Елені подобалися ті духмяні хустинки, вона казала, що вони надають стилю, є ознакою вишуканості, стабільності і змусили її колись закохатися у нього.

— Тобі слід поголити бороду, — сказала Елена після тривалого мовчання і шморгнула носом, — вона тебе старить.