Після дощу

30

Хмари низько нависали над землею; здавалося, холодне повітря і туман, що насувався з долини, поступово поглинали все навколо. Вони ніяк не могли вирішити, що робити далі: їхати до річки чи повернутись. Елена наполягала. Ота бурхлива ріка попереду, яку треба було перетнути, краяла їй серце навпіл. На одному березі — її діти, а на другому — решта її особистості. І жорстоке життя змушує завжди робити вибір. Їй слід було дізнатися про це значно раніше, — ще до того, як вона стала матір’ю, — але ніхто їй тоді про це не сказав. Елена почувалась як у пастці. Цей чоловік, що сидів поряд із нею, уже залишив у її серці свій слід, ніби поставив розпеченим залізом своє тавро на її шкірі, незникомий рубець. «Про яку емансипацію всі белькочуть? — подумала про себе. — Про яку таку свободу вибору?» Вона знала: якщо зараз повернеться з Ґвідо до нього додому, більше не знайде в собі сили його залишити. Вона б нарешті викинула все своє минуле життя котам під хвіст, і ті коти стали б її порятунком. Тому що глибоко в душі у неї вже давно гніздилося нестримне бажання викинути своє минуле життя котам під хвіст. Елена пригадувала кожний раз, коли воно в неї виникало, кожний раз, коли їй бувало занадто тяжко вставати посеред ночі з ліжка або чекати на повернення дітей зі школи вдома, ті нескінченні самотні дні, коли кожна найменша спроба викроїти хоч дещицю часу для себе завершувалася жалюгідною невдачею. Її образа на чоловіка насправді пояснювалася нічим іншим, як виснаженням, славнозвісною точкою неповернення — тепер вона добре це усвідомлювала. Так, ніби густий туман, що до цієї миті її оточував, несподівано порідшав, відкривши видимість аж до небокраю, — прямо в очі Ґвідо, до його обіймів, до його кучерів і дихання, до самого відчуття свого існування. «Якби я була просто жінкою, я б залишилася з тобою», — подумала вона.

— Мені треба повернутися до своїх дітей, — сказала вголос і не додала нічого більше.

Тепер до дощу примішувалися рідкі сніжинки. Здавалося, хтось там, на небесах, розважався, струшуючи барометр, від чого той збожеволів. Білі ведмеді помирали від тепла й голоду, риби задихалися від пластику, цілі міста залишилися без водопостачання, однак і досі зустрічалися такі, хто все ще сумнівався в катастрофі або заперечував її. Вони сіли в машину, Ґвідо увімкнув опалення.

— Тільки снігу нам зараз іще не вистачало, — буркнув, — спробую спуститися до Аттільяно.

«Що утримує людей разом? — думала Елена. — Самих дітей недостатньо». Оті дрібні сніжинки, що сипали з неба, віщували, як здавалося, довгу зиму людських сердець. Період, коли всім доведеться навчитись довіряти ближньому чи взагалі більше не вірити нікому і ні в що, навіть у звичну зміну пір року. Невже справді можна призвичаїтися до абсолютної нетривкості й непередбачуваності довкілля? Еволюція людської раси ґрунтувалася на певних ритмах природи, але з часом люди вирішили її приручити і зрештою — зруйнувати. І тепер руйнування природи обернулося проти людей.

Елені пригадалася пірога. Ясного зимового ранку Париж недовірливо прокидався, вражений терористичними актами, що призвели до жертв, численних жертв у різних частинах міста. Вона приїхала в Париж як перекладачка всесвітньої конференції з питань клімату. Всі заходи та маніфестації заборонили з питань безпеки. Вона бачила величезний, заставлений черевиками майдан, що мало символізувати мега-демонстрацію, яка так і не відбулася. Уздовж одного з каналів по холодній і спокійній воді тихо пливла вирубана зі стовбура дерева пірога, що формою нагадувала вугра. Кілька туземців з Еквадору в покритих пір’ям головних уборах спершу били в барабани, а потім сіли в пірогу. Святі землі їхніх пращурів, розриті в кар’єри, з вирубаними лісами, забрудненим хімікатами ґрунтом, спаплюжені нафтовими компаніями та сільськогосподарськими концернами. Туземці у своєму мовчазному протесті пливли в пірозі вздовж каналу. Елену розчулила та відчайдушна спроба привернути увагу суспільства до руйнування довкілля, що сягнуло планетарних масштабів. Що могли вдіяти п’ятнадцятеро туземців проти цілої системи? Однак щось у її душі сколихнулося: можливо, почуття належності, якась безглузда надія, іскра для зародження значно більшого руху. Тільки відчайдушний спротив міг би породити останню можливість відвернути людство від долі, на яку воно само себе прирекло. Один із туземців запросив її сісти в пірогу, вона відчула під ногами міць дерева, озирнулася довкола і побачила місто з іншої перспективи, з води каналу, що його омивала. Бог річки прокинувся, і ось тепер їм треба було спробувати перебратися через бурхливий потік.

— Надворі нуль градусів, — повідомив Ґвідо.

Елена цокотіла зубами. Її тіло теж ніяк не могло призвичаїтися до таких перепадів. Поглянула на Ґвідо; досить було б сказати «повертай назад, я залишаюся з тобою». Кілька слів, щоб змінити хід речей. Вона поклала руку йому на ногу, відчула пальцями жорстку тканину, його напружені м’язи, мимоволі згадала його оголене тіло. Ледве стримувалася, щоб не розплакатися.

— Щось ти занадто мовчазний, — промовила нарешті.

— Чому я маю тебе покинути якраз тепер, коли щойно знайшов?

— Я й сама про це думаю, — призналася вона.

— Вирішимо, коли вже будемо на березі. Розкажи мені щось про твою садибу Червоного Бука, я часто повз неї проїжджав.

— Я дуже люблю це місце, там живуть спомини про мою маму. Вона отримала його у спадщину від тітки; тоді то була стара стайня із земельною ділянкою навколо. Мої батьки вирішили відбудувати садибу після мого народження. Вони любили туди приїжджати, але тільки тим і займалися, що працювали, не покладаючи рук. Відбудували будинок з допомогою місцевого майстра, який згодом із помічника перетворився на вірного друга. У них ніколи не було часу побавитися зі мною, однак я все одно не сумувала. Цілими днями гуляла в садку, спостерігала за метеликами, мурахами, ловила ящірок. Я була відлюдькуватою дівчинкою, любила щось собі придумувати. У своїх фантазіях я завжди була хлопчиськом — не знаю чому.

— А так не скажеш, глянувши на тебе зараз...

— Пам’ятаю, як холодно було в будинку — навіть улітку! — адже через старі вікна свистіли протяги, а товсті кам’яні стіни прогрівалися погано. Мій батько зробив дерев’яні сходи нагору, скільки разів я літала з них сторчака! Мої ноги завжди були покриті синцями. Потім без якоїсь певної причини, — принаймні без зрозумілої для мене, — мій батько нас покинув. Покинув самих, зненацька. Моя мати більше ні разу не повернулася до Червоного Бука. Казала, що там усе нагадує їй про батька, однак вона сумувала за садибою. Ніби таким чином вирішила покарати себе за те, що не зуміла втримати чоловіка. Все більше сумувала, втратила радість до життя, ніби їй на очі несподівано накинули сіру пелену. Я не могла більше до неї достукатися, вона зачинила своє серце і для мене теж. Тоді я вирішила, що то все через мене, — із сил вибивалась, аби привернути її увагу. Не відходила від неї ні на мить. Думала: якщо залишу її хоча б на хвилину, вона теж покине мене, як батько. Згодом вона захворіла й померла. Я все думала, чи є в її смерті вина мого батька; вона не зуміла жити самотньо, і навіть я не змогла повернути їй смак до життя. Мені знадобилося багато років, щоб збагнути, що моєї провини в тому не було...

Ґвідо мовчки слухав. Дивився вперед, на дорогу, вологу, слизьку, суміш снігу й багнюки, на небо, від одного погляду на яке тіло мимоволі здригалося.

— Я ще багато років не насмілювалася туди повернутись. Боялася провалитись у прірву болю. За садибою приглядав наш приятель-майстер. Час від часу телефонував мені, розповідав, що відремонтував, а що підладив. У мене не було грошей, щоб йому платити, однак він все одно туди навідувався; казав, що робить це заради моєї матері. Ніколи не попросив ні гроша. З власної ініціативи насадив квітів і фруктових дерев. Приїжджав туди вечорами, щоб відпочити в тіні; Червоний Бук перетворився на його садочок. Потім я познайомилася з Гектором. Одного вечора ми поверталися з якогось святкування, що відбувалося в Орв’єто. Ми ще не так давно зустрічались, я того вечора випила зайвого, ми танцювали, а потім, коли вже проїжджали біля Орте, я раптом попросила його з’їхати зі швидкісної траси. І вказала дорогу до Червоного Бука. Я йому навіть не розповідала про садибу раніше. Вже навіть сама назва болем відзивалася в серці. А Гекторові несподівано там дуже сподобалося. Коли ми доїхали туди, було вже пізно, зупинилися переночувати в невеличкому готелі неподалік, тому що Гекторові кортіло подивитися на садибу за денного освітлення. Тієї ночі ми вперше кохалися... — Елена на мить замовкла, — чому я тобі все це розповідаю?

Невдоволено скривилася, ніби з її рота вийшло щось непристойне:

— Я не люблю викликати почуття жалю у людей.

Вона на мить глянула на власне відображення у дзеркалі заднього огляду, ніби побоювалася, що те відчуття, якого терпіти не могла, ті погляди, які кидали на неї однокласники, коли дізналися, що вона — сирота, жалість, яку вона викликала в оточення, можуть якось спотворити риси її обличчя.

— Мені тебе не шкода, — відповів Ґвідо. — Навпаки. Мене вражає, наскільки твоя історія нагадує мою власну. Таке враження, ніби ми вже раніше багато разів проходили поряд і так жодного разу й не перетнулися.

— Я про тебе нічого не знаю, — обурилась Елена.

— Так. Просто ти — краща за мене, сміливіша.

— То моє тіло таке сміливе й відважне, а не я.

— Авжеж. І це таке щастя, хіба ні? — Ґвідо простягнув руку і ніжно провів по її волоссю. Орцо загавкав. — Ти часом не ревнуєш? Чи теж хочеш дізнатися продовження історії?

— На цьому історія практично закінчується. Ми з Гектором вирішили відремонтувати садибу. Провели в Червоному Буці чимало щасливих днів, згодом народилися діти. Там ми створили наше родинне гніздечко. Запрошували в гості друзів, влаштовували свята. Скільки чудових літ там минуло! Таким чином я зуміла відновити духовний зв’язок з матір’ю, адже я теж у дитинстві була там щасливою. Існують місця, пронизані позитивною енергією. Однак тепер я відчуваю щось недобре, якусь тривогу, смуток, — так, ніби ті часи назавжди закінчились, і навіть звичні й дорогі серцю місця змінилися. Відчуваю якесь відчуження відносно всього, що мене оточує.

Нарешті вони спустилися в долину. Поки їхали, за густими хмарами взагалі нічого не бачили. Вийшли з машини. Прямо перед їхніми очима постало страшне видовище розбурханої річки. Шалений каламутний потік сердито поспішав, тягнучи за собою все, що траплялося на його шляху: гілки, шматки пластику, автомобільні шини, уламки різноманітних речей, скелети тварин. Ціла вервечка машин стояла в черзі, щоб перетнути річку по напівзатоп­леному мосту. Вони завмерли, вражені цією картиною.

— Я проїжджав тут два дні тому, — зауважив Ґвідо, — не було ні краплі води. Що робитимемо? Скоро і тут уже буде не проїхати.

Якби ж вона сама знала, що робити! Однак відчувала той біль, що краяв навпіл їй серце — так само, як зараз ріка розтинала навпіл долину; посередині ніяк не встояти. Остання ниточка між одним та другим берегом ось-ось обірветься. Всі мости позривало. Залишалася лише прірва. Елена або Кармен, Кармен або Елена... Одна з двох мала затонути в тій бурхливій воді, вирвавши серце з грудей.