Після дощу

2

Того ранку, як і зазвичай, Елена прокинулася раніше за всіх, одяглася, ретельно приготувала сніданок. Потім пішла будити дітей, допомогла Джованні вибрати одяг, врешті всі четверо всілися за стіл. Як нормальна родина. Сюзанна розповідала про свою однокласницю, яку раніше терпіти не могла, а тепер вона їй подобається. Джованні розказав напам’ять таблицю множення на сім і на вісім. Гектор повідомив, що в нього того дня мають відбутися збори членів Товариства; він не хвилювався, адже справи в компанії ішли добре, товарообіг виріс, перехід від продажу цементу на деревоматеріали почав давати перші результати, але завжди могло трапитися щось непередбачене, як-от неприємне запитання від якогось невдоволеного або заздрісного компаньйона. Елена поглядала на нього. Намагалася помітити ознаки того, що відбувається, — ніби шукала докази. Гекторове тіло. Тіло, яке було їй таким рідним, майже часткою її власного, в якому вона знала кожну дрібничку, кожну ваду, яке здавалося їй гарним попри плин років. Але не бачила нічого дивного. Гектор був таким самим: той самий голос, ті самі зношені капці, ті самі пальці на руках, та сама золота обручка, так само жестикулював, так само випив дві кави, одну за другою. «Що воно таке — нормальна родина?» — подумки запитувала себе Елена. Якщо правда те, що кажуть її подруги, ніби в кожного є коханка чи коханець, то воно, мабуть, і нормально: отак сидіти разом за столом і снідати, ніби так і треба. Тоді чому їй це здається таким дивним, неприйнятним? Адже вона завжди мала відкрите мислення, терпіти не могла моралістів і лицемірних святенників-католиків; протягом багатолітнього подружнього життя всяке трапляється, але ось тепер, коли це сталося з нею...

Елена знала вже кілька місяців. Він відростив собі бороду, почав носити барвисті сорочки, змінив парфуми. До неї більше навіть не торкався. Тепер вони багато розмовляли — значно більше, ніж раніше. Стали щирішими одне з одним, оголили душі відтоді, як перестали лягати разом голими в ліжко. Ніякої колишньої близькості, коли тілом до тіла, коли розчиняєшся в іншому в такому заспокійливому забутті, що знищує будь-які відмінності, ієрархію, межі. Замість цього — спілкування, одне навпроти одного, дивлячись у вічі, за столом у напівтемній кухні, коли діти вже заснули, або ж у машині, сидячи поряд, у поїздках, сповнених слів та роздумів, обговорення прочитаних разом уголос книг, або рука в руці під час прогулянок берегом Тибру у нижній частині міста, де не так людно. Гуляли вздовж муралеса Вільяма Кентріджа[4] — чудового подарунка Риму, який стоїть на порозі смерті, так само, як і їхній шлюб. Він уникав прямих відповідей, казав, що розгубився, що почувається іншою особою, що хоче від життя якихось нових вражень. Без неї. Елена його слухала, розповідала про себе, сподівалася, що таким чином їм вдасться зрозуміти одне одного, якось по-новому поглянути одне на одного, знову познайомитись і зблизитися водночас із тим, як вони ставали чужими. Намагалася не напосідати на чоловіка, взяла на себе піклування про дітей, давала йому волю і змогу робити, як заманеться, у тій подорожі до власного внутрішнього світу, яку він переживав. Тепер вона запитувала себе, чи оте її безмежне терпіння не було продиктовано страхом втратити його. Бути покинутою. Страхом, що тонесенька ниточка, яка ще їх поєднувала, обірветься, і вона збожеволіє. Таким чином вона втекла з вершини, аби перешкодити розбурханому штормом морю поглинути себе. Ось що вона вчинила.

Та потім вона побачила ту жінку. Молода, гарненька, але було в ній щось негармонійне: чи то її одяг, чи то безсоромність, з якою та поводилась у всіх на очах. Надіслані нишком смс-ки вечорами, — хтозна, відколи це тривало. Підозри переросли у впевненість, і вже наступної миті Елена опинилася у глибокому колодязі, куди падають усі зраджені жінки. Скільки романів вона перечитала, де йшло­ся про нестерпний біль, викликаний зрадою. Біль, що призводить до божевілля. І ніколи не думала, що одного дня така доля спіткає і її.

— Чому ти так на мене дивишся? — запитав Гектор. — Щось не так? Мені якось не по собі від твого погляду.

Елена здригнулася, злякавшись своїх думок — ніби вони були настільки потужними, що вирвалися з її голови назовні.

— Та ні, нічого, — оговталась нарешті, — замислилася про роботу. Я перекладаю одну науково-популярну книжку з антропології, в якій ідеться про гриби та про руїни капіталізму.

Відчула, як її кинуло в піт.

— Ваша мати живе у світі книжок, щаслива! — промовив Гектор, звертаючись до дітей.

Його саркастичний тон зачепив її. Наче жити у світі книжок так уже легко або приємно.

— Як нудно, мамо! — вигукнула Сюзанна. — Адже це все вигадки, я б так нізащо не змогла.

«А що таке вигадки? І що таке правда?» — хотілося запитати Елені. Сюзанна входила у той вік, коли все, що каже або робить мати, — не годиться. Елені подумалося, що підлітки — це вампіри, які, щоб вирости, смокчуть енергію у своїх батьків. Але якщо в неї вже зараз немає енергії, як вона це переживе? Як зможе підтримати дітей і самореалізуватись, коли почувається так, ніби вже тепер нічого не значить? Ніби вона тепер — ніяка не жінка і в неї немає власних бажань чи мрій, окрім того, щоб сховатися в лісі й перетворитися на дерево. І чому вона впевнена, що діти нічого не помітили?

З того самого дня, як вона побачила їх разом, відтоді, як привид перетворився на справжню жінку з плоті й крові, Елена більше не могла спати, прокидалася о третій чи о четвертій ранку від того, що серце калатало як навіжене і груди здавлювало каменем, а Гектор тим часом солодко сопів поряд із нею. Тоді вона вставала, не в змозі знову заснути, наливала собі в чашку гарячої води, сідала за кухонний стіл і дивилась у вікно. Дивилася порожніми очима на порожевіле від ранкової зорі небо Рима. Ніч, порожнеча, тиша, яку переривали хіба що сердиті крики чайок, що вже давно заполонили місто. Мріяла полетіти, податися кудись далеко. Почала писати, сподіваючись, що вилиті на папір слова допоможуть їй надати форми тим нестерпним стражданням, що затьмарили решту думок. Слова лилися самі по собі, ніби з’являлися з іншого світу, до якого вона раніше не мала доступу. Відчувала лише рану в душі. Тривогу. Страх.

Наповнила водою термос Джованні, допомогла йому зручніше поправити заплічника, цмокнула в щічку Сюзанну. Попрощалася з Гектором, побажала йому вдалого виступу на зборах Товариства, хоча їй нестерпно хотілося його відлупцювати, покусати, бо знала: в офісі на нього чекатиме ота, друга, а після зборів вони разом підуть обідати або навіть у ліжко, а вона тим часом залишиться вдома сама.

Коли всі пішли, Елена навела лад у кухні, у спальнях, повідчиняла вікна. Попри всі тривоги вона любила цю мить приготувань, перш ніж сісти за роботу. Зупинилася перед фотографіями у світлиці. На одній — вони з Гектором на весіллі їхньої доброї знайомої. Куди подівся той погляд, яким Гектор колись дивився на неї? Погляд, сповнений кохання і бажання, їхні сплетені пальці рук, що втілювали, як здавалося, їхній нерозривний союз. Перевела очі на родинне фото у срібній рамці: вона тримає на руках новонародженого Джованні, Гектор м’яко обі­ймає її за талію однією рукою, а другою тримає за руку маленьку Сюзанну, поряд — Гекторова сестра з чоловіком і двома старшими синами, а в центрі — батьки Гектора. Тло — зелені схили Тоскани, де у свекрів є другий дім і де вона ніколи не почувалась як удома. Того дня святкували перше причастя старшого внука. А в неї своєї родини не було, вона відмовилась охрестити своїх дітей. Яка ж бо вона молода на цьому фото! Їй перехопило горло від сліз.

Який сенс у всіх зусиллях, докладених до того, щоб бути доброю матір’ю, шанованою перекладачкою, подругою, тітонькою, дочкою, невісткою, жінкою, якщо ти навіть не спроможна відвоювати кохання власного чоловіка?! Так, вона усвідомлювала, наскільки безглуздо викинути котові під хвіст власне життя лише через те, що її чоловік спить з іншою. Так, це лише жалюгідне, заїжджене кліше, дрібна й дурна міщанська трагедія; у її чоловіка всього лише коротенький роман зі співробітницею, але те, що переживала вона, було таким справжнім, таким болючим і гидким. Таке враження, ніби Гектор і та жінка видрали щось із неї, з її тіла. Вона увімкнула комп’ютер, спробувала відігнати ці думки й зосередитися на тексті. Що робити, коли ваш світ починає розвалюватися на частини? Я вирушаю на прогулянку і, якщо мені справді пощастить, знаходжу гриби. Так починалася захоплива книжка-есей антропологині Анни Цин[5]. Елена з головою поринула в роботу, їй подобалося підбирати слова, складати їх у речення, щоб якнайточніше передати сенс. А коли тема захоплювала її особисто, то додавала ще й частинку свого. Наш світ стояв на краю загибелі, але мало в кого вистачало мужності говорити про це відкрито.