Після дощу

13

На кожному повороті автівку так заносило, що здавалося, ніби вона взагалі нічого не важить. Діти принишкли, Джованні прилип носом до вікна, Сюзанна в навушниках слухала музику. Гектор дивився перед собою на дорогу і не впізнавав її — настільки вона була спотворена зливою й поривами вітру. Час від часу з темряви попереду вигулькували фари іншої машини — як котячі очі вночі — або блискавка розрізала цупку ковдру хмар, а відразу за нею лунав гуркіт грому. Не слід було в таку негоду сідати в машину, занадто небезпечно, але що вже було робити? Все трапилося так зненацька; ота дорога, яку він знав напам’ять, по якій міг їхати із заплющеними очима, тепер здавалася чужою, ворожою.

— Це все через глобальне потепління, через надмірну кількість вуглекислого газу в атмосфері, — промовила Сюзанна, знімаючи навушники, — загальна температура планети підвищується. Гаряче повітря утримує більшу кількість випарів води в холодному повітрі, а тому на посушливих територіях буде все спекотніше, а на вологих — усе частіше дощитиме. Кліматичні зміни й атмосферні явища набувають критичнішого характеру.

— А тобі звідки це все відомо? — здивовано запитав Гектор.

— Так про це навіть малюки в дитсадку знають! Чи не так, Джованні?

— Послухай, дурепо, я не ходжу в дитсадок!

— Це все наш учитель з природознавства нам товкмачить, у нього це прямо якийсь пунктик. Однак, як на мене, він каже правду: ми наближаємося до тотальної катастрофи. Він нам розповів, що є членом руху колапсологістів — учених, що підтримують теорію колапсу, тобто кінця світу, яким ми його знаємо. На їхню думку, вся суспільна система от-от розвалиться через цілу низку причин, пов’язаних між собою ланцюговою реакцією, на зразок доміно. І тоді вже нічого не поробиш. А ви тим часом і надалі вдавайте, ніби нічого не відбувається.

— Хто це — «ви»?

— Як хто, татку?! Все ваше покоління невдах і боягузів.

Знову кольнуло під серцем. Страх смерті. Гектор глибоко вдихнув і відповів:

— Проте тобі подобається жити у теплій хаті, мити через день голову, кататися у зручній машині, купувати нові ганчірки за десять євро, їздити на відпочинок, їсти здорову й смачну їжу.

— Я мию голову лише двічі на тиждень за три хвилини, — встряв у розмову Джованні, — таким чином економлю воду, завжди вимикаю світло, яке ви залишаєте увімкнутим у порожніх кімнатах, і не їм м’яса, тому що тварин слід оберігати.

— О Господи, діти! Не все так просто, як вам здається! — заперечив Гектор.

— Але ж ви нічого не робите для того, аби щось змінити! — розпачливо вигукнула Сюзанна.

— Я й не знав, що подорожую у компанії двох затятих борців за екологію! Це ваша мати так вас нацькувала! — відповів Гектор. — Однак в одному ви таки маєте рацію: далі так жити не можна, я і сам уже давно про це думаю. І останні критичні атмосферні явища є яскравим тому підтвердженням. Проблема в тому, що змінити все не так просто. Знаєте, у нас, невдах та боягузів, теж траплялися сварки з попереднім поколінням наших батьків... і зруйнувати економічну систему, утворену двісті років тому... можливо, вам це вдасться. Послухаймо, яким чином ви думаєте вибиратися з пастки, куди потрапило людство?

— У яку ви самі його загнали! — уточнила Сюзанна.

— Згоден, важливо знайти винуватців, однак ти, знаючи всі ці речі, що збираєшся робити? — запитав Гектор.

Йому справді було цікаво дізнатися думки, що роїлися в доньчиній голові. Вона змінювалася з кожним днем; сьогодні могла бути витонченою, як метелик, а вже завтра перетворитися на палаючий від пожежі ліс. До того ж була в ній така сила, така впевненість у собі, якої Гекторові завжди бракувало, яка змушувала його пишатися нею і разом із тим її побоюватись.

— Я ще й сама не вирішила, — відповіла Сюзанна серйозно, — якраз обмірковую. Але гадаю, що мені хотілось би піклуватися про рослини. Зокрема про ліси. Ліси — це бездоганна модель розвитку, життя у спільноті, в гармонії, у співробітництві, де нічого не викидають, адже в лісах відбувається стільки всього, що ти навіть уявити собі не можеш. Наприклад, останні дослідження вчених доводять, що дерева через коріння спілкуються одне з одним, допомагають одне одному, захищаються. Ми з мамою про це говорили; у тій книжці про гриби, яку вона зараз перекладає, якраз ідеться про такі речі. Тобто ліси — це модель виживання і для нас, людей.

Гектор вражено мовчав. У її віці йому таке навіть на думку не спадало.

Щось маленьке й темне несподівано перебігло через дорогу. Гектор різко загальмував, колеса втратили зчеп­лення з дорогою. Автівку занесло, вона обкрутилася навколо власної осі і врізалась у стовбур дерева на узбіччі дороги. Гуркіт при цьому стояв страшний, але ще страшнішим здалася тиша потому.

Подушка безпеки придавила його до сидіння. Він час­то закліпав очима. Дихати було важко. Кров стугоніла у скронях. Повернутися, щоб поглянути на заднє сидіння, не вдавалося. Хотів закричати, однак голосу не було. Його поранило? Спробував поворушити ногами. Ззаду почувся чийсь стогін. Відстебнув пас безпеки, вхопився за ручку, носаком вдарив по дверцятах, щоб відчинити. Кинувся до задніх дверцят, ті розчинилися відразу. Його діти сиділи непорушно з широко розплющеними від страху очима. «Джованні, Сюзанно, ви як? З вами все добре? Вас не поранено?» Такі прості слова, примітивні, але чомусь застрягли в горлі, ніби в’язні його враженого мозку. Обома руками він обхопив голову Джованні, поплескав: усе добре, все добре? ти як? Цілував лоба, голову, волосся, щоки, шкіра в сина здавалася крижаною від переляку. Допоміг малому відстебнути пас, затим перебіг на бік доньки, яка вже сама вибиралася з автівки. Завмерла прямо перед ним. Притиснув міцно до себе, ніби хотів злитися з нею в єдине ціле. Обдивився всю, обмацав. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Повернувся до Джованні, витягнув його з машини, підхопив на руки. Той не пручався, тіло обм’якло, як у ляльки. Він обережно опустив сина на землю, щоб перевірити, чи зможе той встояти на ногах. Ніяких поранень, ніяких слідів крові. Хлопчик іще був кволий, однак поступово приходив до тями, ніби прокидався після сну.

— Татку, — промовив непевно, — там... там щось є.

Гектор підійшов до зім’ятого від удару об стовбур дерева капота машини. Там, на землі, лежало маленьке чорне цуценя, змокле як хлющ, і жалібно скавчало. Гектор нахилився, погладив тварину і помітив, що в неї поранена лапа. Тим часом підійшли діти.

— Воно поранене, — сказав Джованні.

Донька злякано озиралася довкола, дощова вода струмками текла по її довгому каштановому волоссю, що вільно спадало на плечі. Скільки часу ще знадобиться, перш ніж вони второпають, що їхній батько не в змозі розмовляти? Що не здатний промовити ані слова, хоча в голові його зібралося вже стільки слів, що її ось-ось розірве від тієї каші з оскаженілих звуків? Страх у його душі поступово переростав у паніку.

— Татку, ти як? — запитала Сюзанна. — Ти не поранився?

Гектор заперечно похитав головою. Повернувся до салону автівки у пошуках мобільного. Від удару, хоча той виявився не таким уже й сильним, телефон упав і розбився; можливо, Гектор сам на нього наступив, коли вибирався з машини. Він показав розтрощений мобільний Сюзанні й кивнув, щоб та дала йому свого. Дівчина зиркнула на нього спідлоба.

— Я вичерпала всі гроші на рахунку, — призналася, — вибач.

І заплакала. Тут уже зарюмсав і Джованні.

— Що робити, татку? Чому ти мовчиш?!

Гектор понишпорив у відсіку в дверцятах, знайшов аркуш паперу й огризок олівця і написав: «Нам треба шукати підмогу, вдягайте куртки і йдіть за мною, тримаючись поближче до узбіччя».

— А песик? — запитав Джованні здушеним від сліз та страху голосом.

«Я його понесу, — написав Гектор. Потім додав: — Робіть, як я сказав».

Діти мовчки послухалися. Він теж натягнув куртку. Перевірив, щоб не промокнув гаманець, потім присів біля собачати. Знову погладив його по голові, зачекав, поки той понюхає руку, і підняв. Тварина не пручалася, лише час від часу тихенько скавчала і дрижала всім тілом. Гектор міцно притиснув цуценя до грудей і рушив уперед під зливою, пересвідчившись, що Джованні з Сюзанною ідуть слідом. Навіть якби в них був мобільний, хто б приїхав їм на допомогу? Має ж бути якась оселя вдовж дороги до Орте-Скало! Мабуть, вони десь поблизу від поселення Баукки, хоча видимість була такою кепською, що Гектор не був упевнений. Він проходив уперед з десяток кроків і озирався, щоб переконатися, що діти не відстали. Відчував, як у черевиках чвакає вода і як тривожно б’ється серце собачати біля його власного. Неможливо, це просто неможливо! Неможливо, щоб отак ураз усе перекинулося з ніг на голову! Що ще б мить — і їх би вже не було! Однак вони всі живі, дякувати Богу!

Він подумав про Елену, сподіваючись, що та перечікує негоду десь у захищеному місці. Йому хотілося взяти на руки ще й дітей, хотілося бути мужнім, всепереможним батьком, сильним і впевненим у собі. А замість цього він почувався нікчемою, невдахою, що онімів з переляку, що зраджував дружину і роками не був здатним як слід пік­луватися ні про неї, ні про власних дітей. У ту мить йому кортіло, щоб земля розверзлася у нього під ногами і він провалився крізь землю навіки разом зі своїм почуттям провини. Однак ні, треба було йти далі, тримати за пазухою песика і сподіватися, що його діти вже достатньо дорослі й сміливі, щоб іти слідом, — доросліші й сміливіші за нього. Дощ і вітер, які періщили в обличчя, були справедливою карою за його егоїзм. Вони могли загинути в аварії, однак вижили, ніхто не поранений, окрім собаки, — хіба це не знак небес?

Несподівано у нього в душі щось зрушилося. Ніби зсунули камінь із поховання. Це покарання здалося йому єдино можливим порятунком, ця дорога — єдино можливим шляхом, а діти — найбільшим благословенням, яке може отримати людина.

З його грудей вирвався глухий крик, разом зі сльозами, що змішувалися з дощем, змиваючи все. Примітивний, дикунський хрип, який нічим не нагадував його власний голос. Він обернувся до дітей.

— Пробачте мені, — сказав, — я б нізащо не хотів, щоб вам довелося таке переживати, однак зараз нам треба йти, щоб дістатися до першого житла, яке трапиться нам на шляху. Тримайтеся, все буде добре.

Але казав це швидше для себе самого, аніж для них. У ту мить він почувався таким вразливим, ніби сам був дитиною, а світ набув гігантських, некерованих розмірів. Розвернувся і рушив далі, крок за кроком.