Пісок у склянці

Глава 10

Коли автівка підкотила до будинку, на дворі стояла глибока ніч, тому ні у вікнах сусідів навпроти, ні трохи далі по вулиці — ніде не горіло світло. Віктор відчинив двері своїм ключем та, намагаючись не шуміти, прослизнув усередину. Він не став підійматися нагору, до спальні, а попрямував до свого кабінету, де панувала напівтемрява, і тільки тонкий промінь світла від вуличного ліхтаря пробивався крізь нещільно запнуту штору. Зараз Віктор почувався набагато упевненіше, ніж коли виходив від пана Бове, оскільки по дорозі додому йому вдалося повністю себе опанувати. Навіть настрій його покращав, адже тека з рукописом знову була у нього. І єдине, що затьмарювало думки, це загибель бідолашного Марка. До того ж, пан Бове чомусь звинуватив його, Віктора, у катастрофі літака. Може, таким чином старий намагався відвести підозри від себе? Чи він дійсно щось знав, щось настільки важливе, що це дозволяло йому без вагань робити подібні висновки?

Ввімкнена на столі лампа впустила до кімнати м’яке мерехтливе світло, хоча і звузила навколишній простір до певних меж. Віктору зовсім не хотілося спати: насичений подіями день не бажав відпускати його. Він дістав з теки рукопис та перегорнув декілька сторінок.

«Завтра ж відвезу його Кларі! — промайнуло у нього в голові. — Шкода тільки, без Марка можуть виникнути труднощі з публікацією. Та й нехай! Я не бігатиму за ними як слухняний песик».

Насправді він давно розмірковував про зміну видавництва; останніми роками платили не дуже, та й терміни здачі нового матеріалу з кожним разом ставали все жорсткішими. Крім того, йому вже надходили цікаві пропозиції. Просто Віктору подобалося працювати з Марком, який завжди допомагав з виходом книг та брав на себе більшу частину клопотів. Проте зараз стан справ виглядав трохи інакше, і мимоволі доводилося замислюватися про майбутнє. Це, звісно, не означало, що без Марка його письменницькій кар’єрі прийшов кінець, але деякі кроки, які б не дозволили їй остаточно впасти у прірву, зробити було все ж таки варто. Втім, поки ситуація залишалася невизначеною, будувати далекосяжні плани навряд чи мало сенс.

Підійшовши до столу, Віктор помітив лист — ймовірно, його принесла сюди Ельза, коли проглядала пошту. В конверті лежав один-єдиний папірець, і Віктор не одразу збагнув, що це повістка до суду, адже подібного роду послання він не отримував з того часу, як покинув адвокатську практику. У повістці йшлося про те, що йому належало з’явитися до суду другого листопада цього року у справі про загибель Каміли Нетке в автомобільній аварії, яка сталася чотирнадцятого серпня того ж року. Нижче були різні деталі. Закінчувалася повістка адресою, куди саме він мав прийти. Друге листопада наставало вже завтра.

В очах Віктора потемніло, а ноги стали свинцеві. З одного боку, він розумів абсурдність цього послання, тому що бачив свою дочку, хай і засмучену через Фелікса, всього кілька годин тому. З іншого боку, ім’я Каміли промайнуло в сьогоднішній розмові з паном Бове, і тут безумовно проглядався зв’язок.

— Що, чорт забирай, сталося чотирнадцятого серпня?

Він спробував згадати хоч щось відносно цієї дати, але в голові виникали лише незрозумілі фрагменти. Все літо йому довелося працювати над новою книгою, тоді як Ельза з Камілою гостювали у знайомих на узбережжі. Він не пам’ятав, скільки часу вони були відсутні, так само як не пам’ятав дня їх повернення додому. Наче хтось навмисно стер його спогади. Та раптом перед очима промайнуло видіння, схоже на кадри з німого кіно, де Віктор стоїть під дощем поряд з перевернутим «Рендж Ровером» і тримає на руках скривавлену Камілу; не ту маленьку дівчинку, яку він збив на дорозі три дні тому, а власну дочку.

Холодний піт пройняв його з голови до ніг, змусивши вибігти з кабінету та кинутися по сходах нагору: він мав переконатися, що з його донькою все гаразд, і зараз вона спить у своєму ліжку. На другому поверсі було темно, здавалося будинок впав в глибоке сонне забуття. Віктор наблизився до дитячої — із-за дверей не чулося жодного звуку, — нечутно зайшов у кімнату і ввімкнув світло.

Спочатку він нічого не зрозумів і деякий час безглуздо витріщався на ідеальний порядок у кімнаті. Причому занепокоєння викликала нова лялька у вигляді немовляти, яка сиділа на застеленому ліжку поверх ковдри та яка здалася йому знайомою. Коли ж стало зрозуміло, що Каміли в кімнаті немає, його охопила справжня паніка. Він підбіг до шафи та одним рухом відчинив дверцята, у першу чергу для того, щоб розвіяти свої побоювання. Весь одяг був на місці, включаючи шкільний костюм і осіннє пальто дочки, на нижній полиці лежала ціла купа коробок зі взуттям. Втім це ані трохи його не заспокоїло. Він перебіг від шафи до письмового столу і став нервово висмикувати з нього шухляди. Зошити та ручки градом посипалися на підлогу, але зупинитися Віктор уже не міг. І тут у його голові знову спалахнуло видіння, в якому одне зображення почало швидко змінюватися іншим.

Цього разу він мчав по нічному шосе з величезною швидкістю, і дощ несамовито тарабанив у лобове скло, наче намагався втримати автівку на місці. А на задньому сидінні, за водійським кріслом, ховалася перелякана Каміла — про її присутність Віктор навіть не здогадувався. Він просто нісся вперед, поки в одну мить машина не втратила керування і, зірвавшись з дороги, не вилетіла у кювет…

Видіння зникло так само несподівано, як і почалося, та Віктор не одразу усвідомив, що стоїть посеред дитячої кімнати, яка тепер мала жалюгідний вигляд. Усюди були розкидані речі Каміли, її іграшки, зошити, в той час, як шухляди від письмового столу лежали купою на підлозі. Це нагадувало безлад у його кабінеті два дні тому, коли він не зумів впоратися з власними емоціями. Віктор стер з лоба краплі поту та притиснув долоні до скронь, намагаючись позбутися головного болю. Він не знав, що робити далі — куди бігти, кому дзвонити. Відчуття порожнечі заповнило собою все навкруги, і від цього хотілося вити. Та раптом йому спало на думку: «А що, коли Ельза не захотіла залишати Камілу без нагляду і поклала її спати у себе в кімнаті?»

— Ну звісно, так вона і зробила! Який я йолоп!

Він кинувся геть з дитячої та вже за п’ять секунд стояв біля дверей їхньої спільної з Ельзою спальні. Світла тут не було, але контури меблів легко вгадувалися в місячній доріжці, що збігала від вікна безпосередньо до його ніг. Віктор клацнув вимикачем на стіні, щоб не дати сумнівам ні єдиного шансу, і в цю мить крик відчаю вирвався з його грудей.

Він відчув, як в мозок встромилося мільйон гострих голок, завдаючи пекучого болю, а пам’ять накрила хвиля спогадів. Віктор обхопив голову руками та впав на коліна просто посеред порожньої кімнати, де не було ні Ельзи, ні Каміли. Йому ледве вдавалося дихати, оскільки горло стискали спазми. Він згадав абсолютно все, кожну деталь, яку вже багато часу намагався заштовхати в далекі куточки своєї підсвідомості. Але тепер всі події вкладалися у загальну картину і це примушувало прокручувати їх в голові знову і знову.

Того дня, чотирнадцятого серпня, мало відбутися засідання редколегії у видавництві, де Віктор збирався представити свій новий роман. Проте на нього з ранку посипалися неприємності, і це відразу вибило його з колії. Все почалося з того, що затопило ванну кімнату, в якій довелося довго наводити лад — води там набігло по самісінькі кісточки. Віктор страшенно злився через це, і з кожною хвилиною накручував себе все сильніше. Тому, коли з кабінету почувся дзвін розтрощеного скла, а поряд з залитим молоком ноутбуком опинився Фелікс, він вже перебував на межі нервового зриву.

Подальші спогади давалися йому з великими труднощами. Це було схоже на справжнє божевілля. Він схопив переляканого кота за шкірку та поволік у підвал. Той відчайдушно опирався, але вже тоді його доля була вирішена. Віктор абсолютно не усвідомлював, що робить — в нього наче біси вселилися. Трохи пізніше, аналізуючи події, він так і не знайшов пояснення своєму вчинку — нічого подібного з ним раніше не траплялося. Крім того, виникало закономірне питання, куди сховати труп кота. Вивезти в ліс? Закопати у палісаднику? Вдень займатися цим було небезпечно — хто-небудь з сусідів міг випадково його помітити. Та й часу до засідання залишалося обмаль. І раптом йому спало на думку, що можна все обставити як нещасний випадок. Для цього він відшукав у коробці з інструментами тонкий дріт, обмотав ним тіло кота, а потім примостив його таким чином, щоб здавалося, ніби кіт сам потрапив до смертельної пастки.

Коли Віктор повернувся до кабінету, його руки тремтіли. Він схопив з полиці пляшку коньяку, хлюпнув трохи у склянку й одним ковтком випив. Йому стало значно легше, тому він вирішив спрямувати увагу на постраждалий ноутбук. На його відновлення пішло багато часу та сил, і все одно він зазнав фіаско. Решта дня пролетіла у спробах умовити менеджера відправити комп’ютер на повторне тестування, хоча вже після першої перевірки стало зрозуміло, що це марно. Крім того, ближче до вечора подзвонив Марк і сумним голосом повідомив, що видавництво хоче анулювати їх багаторічний контракт. Ось так просто. Навіть не намагаючись розібратися у ситуації. Далі йшли уривчасті спогади. Здається, Віктор довго сидів у якомусь барі, потім безцільно кружляв нічними вулицями. Коли ж йому нарешті вдалося дістатися додому, перше, що він почув, переступивши поріг, були гучні ридання Каміли — за словами Ельзи, вона знайшла в підвалі мертвого Фелікса.

Віктору захотілося кинутися до дочки та заспокоїти її, проте Ельза стала йому поперек дороги.

— Бездушна тварюка! — голосно репетувала вона, немов знаючи про те, що сталося вранці. — Ти хоч розумієш, що ти накоїв? Каміла ніколи тебе не пробачить! Так само, як і я. Не кажучи вже про звичайну довіру.

— Дозволь мені все пояснити…

— Не потрібні мені твої пояснення. Все одно ти збрешеш. Ти завжди мені брехав, завжди. І про дівок своїх, і про пияцтво.

— Ельзо, благаю тебе, заспокойся, — Віктору дуже не хотілося продовжувати цю розмову. — Чому ти так себе поводиш?

— Чому? Ти ще питаєш, чому? Піди заглянь у підвал. Може, тоді ти зрозумієш, чому.

— Я ж сказав, що можу все пояснити. Стався нещасний випадок.

— Говори, що завгодно, але я вже прийняла рішення. Та навіть зібрала наші з Камілою речі. Завтра ми їдемо.

— Ти цього не зробиш, — Віктор енергійно помотав головою. — Я тобі не дозволю.

— А я і не збираюся питати твого дозволу.

І тут він вперше її вдарив. Навідліг, по обличчю. Ельза скрикнула та мов підкошена впала на підлогу. Віктор кинувся допомагати їй, проте вона відсторонила його руку і піднялася сама. Тепер в її очах спостерігалася не лише ненависть. Її погляд був наповнений презирством, настільки потужним, що по його тілу забігали мурахи. Він зробив ще одну спробу щось сказати на своє виправдання, але Ельза мовчки пройшла повз нього і, грюкнувши дверима, зникла в коридорі. Віктор схопив зі столу пляшку коньяку й почав пити просто з горлечка. Це допомогло йому трохи заспокоїтися, хоча почуття образи нікуди не поділося.

«Так ось ким ти мене вважаєш! Монстром, який небезпечний для власної дочки!»

Він зробив останній ковток і жбурнув порожню пляшку на крісло. Йому не хотілося залишатися у будинку — навіть думка про це здавалася нестерпною. Віктор вирішив переночувати у найближчому готелі, щоб трохи охолонути й водночас привести думки до ладу. До того ж, зараз згори не доносилося жодного звуку, тобто Ельзі вдалося заспокоїти дочку і, може навіть, вмовити її поспати. Втім, це ніяк не змінювало його власних планів.

Хиткою ходою він вийшов у передпокій, підхопив зі столика ключі від машини та покинув будинок. На той момент, як його «Рендж Ровер» виїхав за межі котеджного містечка, почалася справжня гроза; у небі майже безперервно спалахували блискавки, а дощ лив з такою інтенсивністю, що здавалося, йому не буде кінця. Віктору постійно доводилося вдивлятися у дорогу та об’їжджати величезні калюжі, при цьому він майже не звертав увагу на радіо, де передавали «Танець лицарів» з балету «Ромео і Джульєтта». А ще на легкий аромат м’ятних цукерок в салоні. Він просто мчав трасою з великою швидкістю, тому, коли автівка раптом відірвалася від землі та завмерла у повітрі, Віктор спочатку не зрозумів, що відбувається. І тільки почувши з-поза спини відчайдушний крик Каміли, він усвідомив усю глибину бездонної прірви під собою.

Наступної миті «Рендж Ровер» закрутило немов у центрифузі, з силою вдарило об землю та винесло на узбіччя. І хоча чоловік був пристебнутий ременем безпеки, він одразу знепритомнів. Коли Віктор прийшов до тями, то побачив себе на землі під рясним дощем, а поруч — водія вантажівки, який витягнув його з-під купи металу. І тут він помітив її, свою маленьку доньку, в кількох метрах від себе, безпорадну, з кривавим садном на лобі. Вона була схожа на поламану ляльку, через що хотілося кинутися до неї та міцно притиснути до грудей. Віктор не розумів, як Каміла опинилася в машині. Напевно сховалася там, щоб не чути сварку батьків, а може, навіть побачила, як він вдарив Ельзу, та злякалася. У будь-якому випадку, тепер це не мало значення.

Пізніше була лікарня, медики, поліціанти, слідчий з мільйоном питань і повний докору погляд дружини, адже врятувати Камілу не вдалося. А за два тижні Ельза сама наковталася пігулок та, не приходячи до тями, померла в лікарняній палаті. І ось тоді його розум не витримав. В одну мить свідомість відгородилася від минулого бетонною стіною, щоб заблокувати неприємні спогади. Хоча реальність все одно час від часу нагадувала про себе, хай і дещо по-чудернацькому. В такі моменти Віктор почував себе вкрай безпорадним, не підозрюючи, що за цим ховається лише страх перед власними спогадами. Але рано чи пізно правда повинна була вирватися назовні…

Він повільно розплющив очі та оглянув кімнату. У спальні було тихо і, на відміну від дитячої, панував повний порядок. Голова Віктора тріщала від болю, і йому коштувало неймовірних зусиль підвестися на ноги та зійти сходами униз. Як тільки він опинився в кабінеті, то помітив рукопис на столі, який привіз з дому пана Бове. Щоправда, виникали деякі сумніви щодо того, чи пропадав він взагалі. Втім, думати про це йому не хотілося. Віктор зібрав до купи аркуші зі столу та пішов через кухню до палісадника, не забувши прихопити по дорозі пляшку коньяку і сірники.

Його метою була невеличка жаровня на задньому дворі, де вони зазвичай готували барбекю. Він кинув рукопис на решітку, облив його коньяком і черкнув сірника. Залишалося підпалити папір, але він ніяк не міг на це зважитися. Віктор все дивився й дивився на крихітний вогник у своїй руці, немов занурювався у гіпнотичний стан, і в пам’яті поступово почали спливати події дня попереднього.

Ввечері тринадцятого серпня він дописав свій роман і, роздрукувавши його на принтері, вирушив до Марка. Причому їхати довелося на «Форді» Ельзи, оскільки він переплутав ключі й не захотів повертатися до будинку. Тієї ночі йшов сильний дощ, тому Віктор рухався по трасі з помірною швидкістю. Завдяки цьому він здалека помітив літню людину на узбіччі, яка однією рукою спиралася на тростину, а іншою — голосувала автівкам на дорозі. Старий виглядав якимось жалюгідним, розгубленим, і Віктор мимоволі зупинився. Але це тільки додало проблем: чоловікові дуже скоро зробилося погано, і довелося везти його до найближчої лікарні. Потім було декілька годин очікування в приймальному відділенні, безмежна втома та сон на канапі в холі. Коли Віктор розплющив очі, то зрозумів, що проспав у лікарні майже всю ніч і тепер навряд чи поїде до Марка. Ось тоді він і забув про теку на задньому сидінні «Форда», де вона пролежала до сьогоднішнього дня. Так-так, саме «Форда», а не «Рендж Ровера», як здавалося йому раніше. І пан Бове не мав до її зникнення жодного відношення.

Сірник в його руці швидко згас, тому довелося дістати з коробки інший. Цього разу Віктор без коливань підніс вогонь до пачки аркушів, після чого почав спостерігати за полум’ям, ніби від нього залежала його подальша доля. Він не відчував ні втіхи, ні вдоволення, ні спокою. Навпаки, туга та безвихідь навалилися ще сильніше: в його житті не залишилося нічого, що він цінував — ні найдорожчих людей, ні улюбленої справи. Якби тільки можна було все змінити! Пустити час назад і виправити помилки. Ненадовго заснути, а, прокинувшись, почути поруч знайомі голоси й побачити рідні обличчя.

Імпровізоване вогнище майже догоріло, і Віктор вже зібрався повернутися до будинку, коли його погляд зупинився на рекламному щиті, який потворною громадою стирчав по інший бік огорожі. Його встановила місцева влада з метою профілактики безпеки на дорогах; лише за останні кілька років в котеджному містечку під колесами автомобілів загинуло п’ятеро людей. На плакаті була зображена маленька дівчинка, а назустріч їй мчала машина з увімкненими фарами. Напис великими літерами наголошував: «Водій, дотримуйся правил та не перевищуй швидкість!». Віктор пам’ятав про цю рекламу, але настільки звик до неї, що майже не звертав уваги. І раптом його немов струмом вдарило: з плаката на нього дивилася та сама крихітка, яку він начебто збив на дорозі. А це означало, що насправді не існувало ніякої дівчинки, і його уява підмінила реальність звичайною картинкою.

Віктор понурив голову й знесилено поплентався до будинку. Останній пазл став на своє місце. У кабінеті він вилив залишки коньяку в широкий келих, випив усе одним ковтком, а потім підійшов до письмового столу і сів на своє робоче місце. Зараз кабінет здавався йому якимось незатишним, навіть чужим, кожна деталь інтер’єру викликала почуття відрази. І тут він згадав про ключ, який все ще лежав у нього в кишені. Віктор вставив його у замкову щілину нижньої шухляди — єдину що мала таку, — і був здивований, коли ключ з легкістю провернувся. На дні шухляди лежав револьвер. Сріблястий, блискучий, такий самий, який був у батька, і це чомусь подарувало йому неймовірний спокій. Все вірно, так і має бути. Пісок наповнив склянку по вінця, тому настав час пройти шлях спокути. Віктор приклав револьвер до скроні, закрив очі та натиснув на гачок. Грім пострілу нищівною хвилею прокотився будинком. А в цей час за вікном повільно підіймалося сонце, забарвлюючи небо у колір бірюзи, та зароджувався новий день, який мов ковток свіжого повітря дарував усім стражденним нові надії.