Пісок у склянці

Епілог

Віктор прокинувся від того, що на письмовому столі задзвонив телефон, і насилу розплющив очі. Хто б це не був, йому ні з ким не хотілося спілкуватися — його думки десь блукали, а неслухняне тіло відмовлялося підкорятися. Він повільно піднявся з крісла, вийшов у коридор і, трохи поміркувавши, вирушив у бік кухні. Зараз вона потопала в яскравому сонячному світлі, хоча тут все виглядало як завжди — навіть порожня котяча миска стояла на своєму законному місці. Віктор звичним рухом увімкнув кавоварку й одразу відчув голод, оскільки не мав ріски в роті з учорашнього ранку. В холодильнику знайшлися шинка та сир, і він уже почав намощувати бутерброди, коли подзвонили у двері. Віктор здригнувся й завмер на місці: що, коли він не відкриє? Але пролунав новий дзвінок, а потім ще і ще, і стало зрозуміло, що відкрити все ж таки доведеться.

У передпокої панувала тиша та приємна вранішня прохолода. Дзвінки припинилися, однак за дверима хтось перебував — Віктору було добре чути сопіння. Він клацнув замком, і тут йому ледь не зробилося погано: на порозі стояв ніхто інший, як Марк Гудвин у всій своїй стодвадцятикілограмовій красі, з пишною чуприною, у дорогому світлому плащі зі свіжими плямами від кави та в запилюжених черевиках.

— Ну нарешті, — невдоволено буркнув приятель і без запрошення вкотився кулею для боулінгу до передпокою. — Ти чому не брав слухавку? Не чув дзвінка? Сподіваюся, ти пам’ятаєш, який завтра день.

— Я… — Віктор доклав чимало зусиль, щоб опанувати себе, хоча це виявилося не так вже й просто — слова міцно застрягли в горлі.

— Гаразд, не звертай уваги. До речі, в тебе є щось пожерти? — Марк протупав по коридору до кухні, вмостився за столом і став роздивлятися бутерброди на тарілці. — Я щойно з літака і голодний як вовк. Можна?

У відповідь Віктор мовчки кивнув.

— О, дякую! — Марк схопив своїм лапищем один з бутербродів, відкусив від нього добрячий шмат та прийнявся з насолодою жувати. — Уявляєш, ці бісові жаднюги з авіакомпанії замість звичайного стейка стали подавати малесеньке куряче крильце. Як тобі? От скажи, чи може доросла людина з непоганим апетитом наїстися одним курячим крильцем?

— Гадаю, не може.

— І я про те!

— А ти що, кудись літав? — наче ненароком поцікавився Віктор, при цьому намагаючись виглядати природно.

— Ну от, приїхали! У Лондоні проходив міжнародний книжковий ярмарок. Ти що, забув? — Марк проковтнув останній шмат першого бутерброда, відсьорбнув каву з чашки Віктора й одразу потягнувся за другим. — Але ти правий, для мене ця поїздка була не з легких після всього, що сталося в серпні. Навіть не думав, що коли-небудь взагалі сяду в літак. Адже на тому рейсі, на який я запізнився, ніхто не залишився живий.

— Ти запізнився на рейс? — від хвилювання у Віктора пересохло у роті.

— Саме так. Ти якраз того дня привіз мені свій рукопис. Пам’ятаєш?

— Рукопис?

Марк перестав жувати й здивовано витріщився на Віктора.

— Гей, друже, ти чого? Не прокинувся ще? Між іншим, до презентації твоєї книги залишився день, а у нас купа невирішених питань. Тому давай, долучайся, — він поліз у свій величезний портфель та витягнув звідти теку з паперами. — Ось план завтрашніх заходів, прочитай і скажи свою думку.

Віктор взяв зі столу папери та почав удавати, що уважно їх вивчає. Насправді він намагався впоратися з тремтінням у руках і водночас перетравити отриману від Марка інформацію. А що, коли?.. Ні, ні, ні! Навіть думки такої він не міг припустити, щоб з’явилася хай і марна, але надія. Краще взагалі ні про що не думати, а мовчки пливти за течією. Принаймні так не виникне приводу для нових розчарувань та буде простіше примиритися з дійсністю.

Його роздуми перервав Марк, який, відкинувшись на стільці, тепер старанно орудував зубочисткою:

— А як справи у твоїх дівчаток? Давненько їх не бачив.

Віктор насилу вловив зміст питання.

— Як справи? Та начебто, нічого, — обережно відповів він і облизав пересохлі губи.

Чесно кажучи, це питання остаточно спантеличило його. Хіба Марк не знає, що сталося з Камілою та Ельзою? А якщо знає, то навіщо тоді питає? Зненацька на сходах почулися кроки: хтось стрімко нісся донизу. Віктор витер піт з чола та буквально впав на найближчий стілець, оскільки ноги відмовлялися слухатися. Невже і правда сталося диво? І доля хоче зробити йому подарунок? Чи в нього знову почалися галюцинації?

Кроки були чутні зовсім близько, і Віктор заплющив очі, щоб надати собі невеличку паузу. Він нервово копирсався в голові, намагаючись зрозуміти, хто з’явиться в отворі дверей, але думки його плуталися, а серце калатало з такою силою, що здавалося, зараз вискочить з грудей. Та раптом пролунав голос, який він вже не сподівався почути.

— Доброго ранку, татку!

Віктор глибоко зітхнув і повільно розплющив очі. Напроти нього стояла його маленька Каміла із заспаним личком, до того ще й босоніж. В руках вона тримала прим’ятого Фелікса.

— Доброго ранку, сонечко, — ласкаво вимовив Віктор, ледве стримуючи себе, щоб не кинутися в обійми до дочки. — А чому ти боса? Застудишся.

— Ой, я забула надіти капці!

— Тоді тобі доведеться повернутися за ними до кімнати. Але спочатку привітайся з дядьком Марком.

— Доброго ранку, дядьку Марк, — Каміла зробила легкий реверанс і вибігла з кухні.

— Яка вона вже доросла! — усміхнувся Марк, проводжаючи її поглядом. — Мої теж ростуть наче гриби. Ще трохи й будуть вищі за мене.

Цієї миті на сходах знову почулися кроки та приглушені голоси, після чого до кухні ввійшла усміхнена Ельза. На ній красувалося обтисле трико, волосся було зібране в тугий вузол. У Віктора від хвилювання перехопило подих.

— Доброго ранку, любий, — вона підійшла до нього та поцілувала у щоку, як робила завжди, і тільки потім поглянула на Марка. — Привіт, Марку! Отже, це ти з настирливістю маніяка дзвонив у двері? Я чомусь так і подумала.

Ельза засміялася своїм чарівним веселим сміхом, одночасно наливаючи у свою чашку каву.

— Вибач, що не дав вам поспати з Камілою, — зніяковіло відповів Марк, — це дійсно був я. Але ти ж знаєш, який завтра день. Тому я й прийшов якомога раніше.

— Не переймайся, ми все одно вже прокинулися, — махнула вона рукою. — Добре, не буду вам заважати. Тим більше, мені самій треба збиратися на роботу.

Вона підхопила чашку з паркою кавою та вислизнула з кухні. При цьому Віктор зітхнув з полегшенням, оскільки бачити її зараз було нестерпним — занадто багато йому довелося пережити за останні дні.

— Слухай, а чом би нам не перейти до мого кабінету? Там буде значно зручніше працювати, — звернувся він до Марка, з останніх сил стримуючи емоції. — Йди розташовуйся, а я за тобою слідом. Тільки приберуся тут.

— Гаразд, у кабінет, так у кабінет, — знизав плечима Марк, і вже за хвилину його велетенський торс щез в отворі дверей.

Віктор залишився на самоті, і тут почуття взяли над ним гору. Його груди вибухнули глухим риданням, а по щоках побігли сльози, які неможливо було більше стримувати. Він не розумів до кінця, що відбувається. Напевно, всі попередні події йому тільки наснилися. Але тепер це не мало значення, адже він отримав те, що так пристрасно бажав — своє колишнє життя і тих, без кого його існування б втратило будь-який сенс…

…

Сріблястий «Рендж Ровер» мчав порожнім у вихідний день шосе, мимоволі відлякуючи спритних синиць край дороги. Сонце сяяло високо небі, і сніг, який щільним шаром вкривав землю, виблискував та грав веселкою в його променях наче глянсовий. Зима настала несподівано, трохи раніше призначеного строку, але Віктор був цьому тільки радий, з нетерпінням очікуючи, коли закінчиться осінь. Зараз він уважно стежив за дорогою та щось тихенько муркотів собі під ніс, в той час, як Ельза на сусідньому сидінні уважно вивчала дорожню мапу. Вона була одягнена в теплий комбінезон, які зазвичай носять лижники, та в’язану шапочку, і від цього виглядала зовсім юною. Каміла ж влаштувалася на задньому сидінні разом із Феліксом і розглядала у вікно пейзажі. Взагалі, в машині панувала святкова атмосфера — усі перебували в піднесеному настрої від передчуття майбутніх вихідних. Вони їхали у гості до своїх близьких друзів, на найкрасивіше озеро в окрузі, де було абсолютно все для чудового відпочинку.

— Мамусю, ти не забула взяти мої ковзани? — першою порушила тишу Каміла, відклеївшись від вікна.

— Не хвилюйся, сонечко, — відповів за Ельзу Віктор. — Я особисто поклав їх у валізу. Сподіваюся тільки, що озеро достатньо замерзло для катання.

Каміла задоволено відкинулася на сидінні та знову пішла в атаку:

— А нам ще далеко? І коли в нас обід?

Цього разу до розмови приєдналася Ельза.

— Май трохи терпіння, люба. Нам залишилося недовго. Але якщо ти зголодніла, візьми в сумці вівсяне печиво.

— Я тез хоцю пеціво, — встряв у розмову Віктор, зображуючи відомого казкового персонажа. — Я дузе-дузе голодний.

Його витівка розвеселила Камілу. Вона дістала з сумки пакетик свого улюбленого печива та почала дражнити ним Віктора. Ельза дивилася на їх пустощі з усмішкою, і тільки Фелікс виглядав трохи спантеличеним.

Коли всі нарешті заспокоїлися, Ельза відклала мапу та звернулася до Віктора:

— Ну як просувається твій новий роман? Вдалося написати хоч щось?

Не відриваючи погляду від дороги, Віктор невиразно хитнув головою.

— Так, дещо накидав, але з сюжетом поки що не клеїться.

— Нема натхнення?

— Не в цьому справа. Просто… — Віктор зробив паузу, наче боявся вимовити це вголос. — Просто мені стало нецікаво писати, розумієш?

— Ти більше не хочеш писати? — на обличчі Ельзи промайнуло здивування. — Але ти завжди про це мріяв.

— Я знаю, і все ж таки…

— І чим збираєшся зайнятися?

— Та є деякі думки, — Віктор задоволено примружився. — Днями мені подзвонив мій старий приятель, нині декан економічного факультету в університеті, в якому я вчився. У них звільнилася вакансія викладача міжнародного права. Отже, без роботи я не залишуся.

Ельза нічого не відповіла, і в машині знову запанувала тиша. При цьому кожен думав про своє. Зокрема, Віктор намагався згадати, коли саме він вирішив покінчити з професією письменника. Здається, це сталося в день презентації його останнього роману. До речі, пройшла вона дуже успішно, після чого книга почала розлітатися з полиць магазинів мов гарячі пиріжки. Видавництво навіть запропонувало виплатити йому аванс за наступні три книги, але він відмовився, про що анітрохи не шкодував. Така була ціна, яку він сам собі призначив.

Віктор покрутив ручку приймача і після декількох невдалих спроб все ж зумів налаштуватися на улюблену музичну хвилю з класичними творами. Проте, коли в динаміку заграв «Танець лицарів», він без вагань вимкнув радіо.

— Я вважаю, музика нам зараз ні до чого! — йому коштувало чималих зусиль приховати страх, що несподівано охопив його. — В такий чудовий сонячний день краще насолоджуватися тишею. Ви згодні?

— Згодні! — хором відповіли Ельза та Каміла, які нічого не помітили.

Віктор перевів дух і знову втупився у дорогу. Напруга поступово змінилася спокоєм та упевненістю, що тепер все буде добре. Його «Рендж Ровер» продовжував плавно пливти по шосе, і тільки велетенські сосни біля узбіччя кидали на землю довгасті тіні. А в цю саму мить на невеличкому пагорбі, вкритому засніженими кущами, стояв сивоволосий чоловік, одягнений не за погодою — в новенький фрак та зелений довгий плащ — і дивився на автівку, яка віддалялася від нього все далі й далі. Причому на вустах чоловіка грала легка усмішка.

— Ну що, мабуть, і нам вже час, — м’яко вимовив пан Бове, звертаючись до величезного сірого кота, який примостився поруч. — І не варто за них хвилюватися. Вони щасливі та завжди будуть разом.

Кіт подивився на пана Бове своїми мерехтливими бурштиновими очима, немов збирався щось відповісти. Старий попестив його по голові, розвернувся й, не поспішаючи, попрямував вузькою стежкою вглиб лісу. Кіт задріботів слідом. А «Рендж Ровер» тим часом добрався до небокраю, перевалив за пагорб і назавжди розчинився вдалечині, забираючи своїх пасажирів з цього забутого, як чийсь пісок у склянці, грішного світу…