Пісок у склянці

Глава 5

У кімнаті панувала напівтемрява, світло надходило лише від торшера, що маячив у віддаленому кутку. Саме там прилаштувалися й два глибоких крісла, в одному з яких сидів Віктор з напівпорожнім келихом у руці. Поруч на столі стояла відкоркована пляшка французького коньяку і лежала флешка — вона дійсно знайшлася в кишені джинсів. Віктор все ще був одягнений у костюм, вірніше, штани від костюма, пом’яту сорочку із закоченими рукавами та перекошену краватку. Піджак валявся на сусідньому кріслі поверх зламаного ноутбука, який виявилося неможливо полагодити. Віктор забрав комп’ютер з сервісного центру, коли покинув поліційний відділок, де провів близько п’яти годин. На той момент місто потонуло в густих сутінках, а засідання колегії у видавництві давно скінчилося. Про це сповістив Марк в короткій телефонній розмові. Тому Віктор одразу поїхав додому, причому всю дорогу переконував себе, що нічого страшного не сталося і все ще можна виправити. Однак ледь нога переступила поріг кабінету, як нерви його не витримали.

Це було схоже на божевілля. Він трощив усе, що потрапляло під руку, кидав на підлогу речі, голосно репетував. Нарешті ентузіазм його вщух: він дістав з полиці пляшку коньяку, налив у склянку величезну порцію, залпом випив її та знесилений плюхнувся у крісло.

Годинник показував майже сім, коли вхідні двері гримнули, і з передпокою донісся знайомий веселий сміх, а вже за мить на порозі з’явилася рум’яна Каміла.

— Татку, ми прийшли! Ой, а чому у твоїй кімнаті такий безлад?

Вона з подивом озирнулася по сторонах, після чого підскочила до батька і залізла до нього на коліна. На ній красувалася та сама біла сукня, що й на дівчинці з магазину від чого Віктору стало моторошно.

— Розумієш, сонечко, я цілий день займався важливими справами, — він відсунув від себе келих і влаштував дочку зручніше, намагаючись не звертати увагу на сукню, — тому не встиг тут як слід прибратися. Але ти допоможеш мені з цим, чи не правда? Без тебе я не впораюся.

— Добре, — погодилася Каміла. — Тільки спершу привітаюся з Феліксом, бо він образиться й не захоче потім гратися зі мною.

— Ну тоді біжи скоріше знайди його. Я щось давненько його не бачив.

Каміла зіскочила з колін та стала бігати кабінетом. Вона уважно заглядала в кожну щілину де, на її думку, міг ховатися рудий пустун. Це виглядало настільки кумедно, що Віктор мимоволі усміхнувся.

— Може, на кухні пошукаєш? — запропонував він. — Це його улюблене місце, ти не забула?

— Ой, точно!

Каміла щодуху помчала до дверей, де наштовхнулася на Ельзу.

— Нестерпна дитина! — похитала головою Ельза вслід дочці. — Знову Фелікса шукає?

— Як завжди, — відповів Віктор, спостерігаючи за тим, як дружина неквапливо підходить до крісла і влаштовується поруч на широкому бильці.

— Ну як справи? — вона поцілувала його в щоку і тільки після цього обвела кабінет здивованим поглядом.

А подивитися було на що. Окрім уламків скла на підлозі та молока, яке встигло перетворитися на засохлі білі плями, всюди були розкидані книги, журнали, зім’яті вирізки з газет, обірвані дроти. Біля вікна на підлозі лежав розтрощений принтер, вірніше те, що від нього залишилося.

— Ого! Ну і безлад! Тут пронісся торнадо?

— А, це, — махнув рукою Віктор. — Не звертай уваги, я зараз все приберу.

Ельза з цікавістю подивилася на чоловіка.

— Отже, їм не сподобався твій роман, і тому ти розніс свій кабінет.

— Ну не зовсім так. Хоча, частково ти маєш рацію, кабінет розніс дійсно я.

— Що ж тоді сталося?

— Так, взагалі нічого особливого. Якщо не брати до уваги, що мій роман, скоріш за все, не з’явиться на полицях магазинів найближчим часом.

— Чому?

— Тому що є одна обставина, про яку мені неприємно казати, і справа тут не у видавництві, — Віктор взяв у руку склянку з коньяком та зробив декілька ковтків.

— Може, досить говорити загадками? Поясни без викрутасів, що сталося.

— Все просто. Вчора ввечері я не їздив до Марка, і сьогодні мій рукопис не розглядали на засіданні колегії.

У кімнаті запанувала тиша, було тільки чутно, як на кухні Каміла кличе Фелікса. Ельза піднялася з бильця та відступила на крок назад. При цьому обличчя її стало блідим, а під очима пролягли глибокі тіні.

— І де ж ти був цієї ночі?

— В лікарні.

— В лікарні? Це щось новеньке!

— Я знаю, як це виглядає, але я можу все пояснити, — Віктор теж піднявся з крісла і спробував взяти Ельзу за руку.

— Не торкайся мене, — в її голосі почулися крижані нотки.

— Ельза, послухай! Ти все не так зрозуміла. Річ у тому, що…

— Можеш не перейматися — я все добре зрозуміла. Настільки добре, що ти мені огидний.

Вона розвернулася та вийшла з кімнати, чого Віктор ніяк не очікував. Однак він не став кидатися навздогін, тому що добре знав характер своєї дружини. Ельзі знадобиться деякий час, щоб прийти до тями, перш ніж вона зможе спокійно вислухати його пояснення. Зараз же розмовляти з нею не мало сенсу, як, втім, і залишатися у будинку — окрім мовчазного презирства за вечерею його нічого не чекало. Тому він одним ковтком допив коньяк, схопив зі столу флешку, вийшов до передпокою та, зірвавши з вішалки плащ, — перше, що потрапило до рук, — залишив будинок.

На вулиці істотно похолоднішало, накрапав дрібний дощ. Уздовж тротуарів вишикувалися височезні ліхтарі, схожі на згорблених велетнів з дитячої казки, чиє мертвотно бліде світло падало на газони та проїжджу частину дороги, в той час, як решта простору навкруги потопала в непроглядному сутінку. Вітер практично не відчувався, але повітря було настільки студене, що обпікало легені, вириваючись із рота густими клубами пари. Це примушувало поодиноких перехожих щільніше закутуватися в одяг та прискорювати ходу.

Віктор натягнув на себе плащ і поспіхом сів у машину. Там він заплющив очі та з насолодою віддався теплу, яке розливалося по венах у вигляді коньячної ін’єкції. У голову відразу полізли думки. А якщо прямо зараз зателефонувати Марку та спробувати з’ясувати з ним стосунки? Може, він погодиться вислухати історію про те, як Віктора протримали п’ять годин у поліційному відділку, через що він не встиг привезти рукопис у видавництво? Чи Марку було на це наплювати, і тепер на нього взагалі не варто розраховувати?

Діставши з кишені мобільний, Віктор знайшов у контактах номер приятеля і натиснув кнопку з’єднання. За декілька секунд у слухавці почулися короткі гудки. Тоді він знову запустив руку до кишені та витягнув злощасну флешку, без якої навряд чи б вийшло довести, що рукопис взагалі існує. Адже, як справедливо зазначив пан Бове, роман не бачила навіть його дружина. Віктор поклав флешку на приладову панель в невеличке заглиблення для різних дрібниць і знову взявся за телефон, але і цього разу — марно. Тому він кинув телефон на сусіднє сидіння, завів двигун та повільно покотив порожньою вулицею. Йому не залишалося нічого іншого, як відправитися до Марка просто додому.

Перші десять хвилин їхати було приємно, оскільки дощ практично не відчувався й більше нагадував легку мряку. Проте дуже скоро почалася справжня гроза, і довелося запустити двірники на повну. Тем не менш погіршення погоди навряд чи могло завадити планам Віктора. На цю хвилину він вже мчав по шосе з великою швидкістю, благаючи небеса, щоб Марк опинився на місці.

За хвилину на сусідньому сидінні задзвонив мобільний.

— Алло! — відповів Віктор, не глянувши на екран.

Він гадки не мав, хто це міг бути. Хоча, навряд чи йому телефонувала Ельза — пройшло занадто мало часу з моменту їх розмови. Та й від Марка він звісток не чекав.

Спочатку нічого розібрати не вдалося, окрім легкого потріскування, схожого на атмосферні перешкоди. Віктор зібрався перервати зв’язок, коли несподівано в телефоні загриміла симфонічна музика, яка за силою нагадувала артилерійську канонаду. Це був «Танець лицарів» з балету Прокоф’єва «Ромео і Джульєтта».

— От бісова душа! — Віктор різко відсмикнув руку та поклав слухавку. — Вони там подуріли? Чи вважають, що це дуже смішно?

Взагалі жарти подібного ґатунку йому завжди були не до смаку, і він сумнівався, що його розіграв хтось зі знайомих. А може, то просто помилилися номером, чи мобільний через грозу зловив радіостанцію з класичною музикою? Хоча з чисто технічних причин це було і неможливо. Отже, тут щось інше. Але що? Телефонний хуліган, п’яні підлітки?

Віктор відкрив перелік вхідних дзвінків, щоб визначити жартівника, та раптом мобільний задзвонив знову. Голосно і наполегливо, наче той, хто перебував на другому кінці дроту, точно знав, що відповідь буде. При цьому Віктор відчув той самий мерзенний липкий страх, який охопив його вранці у лісі, коли він оглядав старий будинок. Йому навіть захотілося викинути телефон у вікно. Однак він переборов себе та підніс його до вуха, але замість музики у слухавці зашелестів ледве чутний шепіт, і тут в голові Віктора щось перемкнулося. Події останніх днів постали перед ним в іншому світлі: дівчинка на дорозі й в крамниці іграшок, загадковий антиквар, зниклий рукопис, незрозумілий випадок у лікарні, несподіваний потоп у ванній кімнаті та несправність комп’ютера, а тепер і дивні телефонні дзвінки — які ще потрібні були докази, що розум його похитнувся? І все ж таки Віктору не вірилося у власне божевілля.

А що, коли всі ці події є ланками одного ланцюга і проти нього діють могутні таємні сили? В такому випадку, хотілося б знати їхню мету. Може, вони полюють за його новим романом, який він щойно закінчив? Принаймні це пояснило б загадкове зникнення теки з рукописом. Але для чого він їм знадобився? В ньому немає нічого особливого. Звичайна історія про любов і зраду — у світі таких оповідань тисячі. Хіба що дії відбуваються в іншу епоху. Якби то були наукові дослідження чи сенсаційне журналістське розслідування, тоді інша справа. А так…

«Будь-яка людина має право зберігати свою таємницю. І те, що важливо, повинно залишатися прихованим від сторонніх очей!»

Здається, саме так вчора сказав пан Бове. Якби ще зрозуміти, що це означає.

Злива нарешті почала вщухати — гроза вирушала кудись на південь. Віктор знову жбурнув телефон на сусіднє сидіння з твердим наміром більше не відповідати ні на які дзвінки та з силою натиснув на педаль акселератора. Двигун відреагував гучним гарчанням, а стрілка спідометра поповзла вгору. І тут сталося те, від чого Віктор ледь не зомлів. Попереду він побачив ту саму маленьку дівчинку, яку збив учора ввечері на шосе. І хоча тепер вона стояла до нього спиною, немов очікувала когось з протилежного боку дороги, він без жодних вагань впізнав її.

Подальші події розвивалися із шаленою швидкістю та цілком повторювали події дня попереднього. З однією лише різницею: все закінчилося значно гірше. Під впливом потужної інерції «Рендж Ровер» вискочив на зустрічну смугу, злетів з траси, на мить зависнув у повітрі, а тоді з силою вдарився об землю, зробив декілька обертів і завмер у кюветі.