Пісок у склянці

Глава 3

Траса у ці ранкові години виглядала безлюдною. За ніч асфальт повністю просохнув, і важко було уявити, що зовсім недавно по ній мчав бурхливий водний потік, викликаний найсильнішою за останні місяці зливою. Єдине, що нагадувало про вчорашню негоду, це величезні калюжі з обох боків від шосе, які виблискували бездоганною гладдю своїх поверхонь, та декілька пошматованих хмарин біля самого небосхилу. Щоб не пропустити потрібний поворот, Віктору довелося останні кілометри майже плентатися. Він видивлявся знак з написом «Чорнолісся», бо без нього відшукати сам населений пункт виявилося б неможливим. На щастя, дороговказ знайшовся легко, хоча і був частково прихований високими кущами. Фарба на ньому давно зблякла та вицвіла, а в окремих місцях і зовсім злиняла, оголивши невеличкі ділянки напівгнилої фанери. Але навіть у такому стані старий дерев’яний щит чудово виконував свої функції. Віктор звернув з траси, проїхав по вузькому путівцю вглиб лісу, де здолав декілька великих калюж з водою, вискочив до залізних воріт і нарешті зупинився перед двоповерховим кам’яним будинком.

Попри чудовий безхмарний день, сонячне світло не доходило сюди, бо губилося в кронах густих дерев. Навкруги панував повний спокій, і тільки працелюбний дятел вистукував свій таємничий код, та десь в заростях цвірінькала пташина. Віктор вимкнув двигун і виліз з авто, та вже наступної миті його легені наповнилися вранішньою прохолодою і п’янким ароматом прілого листя, яке товстим шаром вкривало землю. Поблизу не було ніяких інших споруд, окрім будинку за залізною брамою, і це здавалося трохи дивним; Віктор розраховував побачити принаймні невеличке селище. Йому і на думку не могло спасти, що під Чорноліссям пан Бове мав на увазі лише власний будинок, схований від сторонніх очей у лісовій глушині. Виходило, якщо старий проживав в ньому на самоті, то шансів знайти рукопис практично не залишалося. До того ж не додавало оптимізму і тутешнє оточення. Територія навколо будівлі виглядала занедбаною та неохайною, починаючи з доріжки й закінчуючи двоповерховим будинком, який являв собою чималенький особняк в класичному стилі з білої цегли. Майже всі його вікна були щільно забиті дошками, а колір фасаду нагадував брудний сніг під весняним сонцем. Ймовірно, колись будинок вражав розкішшю, проте тепер від його минулої величі не залишилося і сліду.

Віктор пройшов по вкритій листям доріжці, піднявся кількома рипучими сходинками та зупинився біля головного входу, від якого неприємно тхнуло цвіллю. Зблизька будинок здавався старішим та ще більш обшарпаним. Масивний ґанок почорнів і покосився від часу, а міцні на вигляд двері вкривали глибокі подряпини. Хто міг залишити їх, Віктору навіть думати не хотілося. Його зацікавила стара бронзова ручка, яку прикрашав незвичайний витіюватий малюнок. Вона нагадувала чи то голову звіра з відкритою пащею, чи то забрало середньовічного лицаря. Було в ній щось лячне, дивакувате. Нічого подібного Віктор ніколи не зустрічав — ні в антикварних крамницях, де йому доводилося купувати старовинні книги, ні на різних аукціонах. Він провів пальцями по її шорсткій поверхні, й тільки після цього обережно постукав у двері, чим мимоволі викликав розкотисте відлуння.

Минула хвилина, потім друга. Могильна тиша, яка спостерігалася всередині, потроху починала діяти на нерви. Мабуть, Віктор марно приїхав сюди, але йому хотілося бути абсолютно впевненим, що зроблено все можливе заради пошуків рукопису. Саме тому він не пішов назад до машини, як підказував здоровий глузд, а завернув за ріг та попрямував уздовж фасаду по вузькій стежці до задньої частини будівлі; він все ще сподівався знайти сліди недавньої присутності пана Бове. Однак картина, що відкрилася йому цього разу, тільки підтверджувала його найгірші побоювання — у будинку давно ніхто не мешкав. Частина вікон тут теж була позабивана дошками, а разом з ними і двері, які вели до помешкання. Скрізь були розкидані шматки іржавого дроту, брудне ганчір’я та бита цегла. Картину доповнювала запліснявіла металева діжка з дощовою водою біля обшарпаної стіни. Потрібно було бути або божевільним, або безнадійним романтиком, щоб оселитися тут, хоча ні до першої категорії, ні тим більше до другої пан Бове, вочевидь, не належав.

Швидше із цікавості, ніж розраховуючи на успіх, Віктор наблизився до одного з вікон і заглянув усередину. Перед його очима постала велика кімната, центральну частину якої займав накритий скатертиною обідній стіл та розставлені навколо нього стільці з високими різьбленими спинками. Навпроти вікна на стіні висіло безліч старих фотографій із зображенням людей у дивному одязі, а в дальньому кутку містився чималенький камін з червоної цегли й дерев’яне крісло-гойдалка. Кімната нагадувала вітальню, де холодними зимовими вечорами господарі насолоджувалися запашним глінтвейном біля розпаленого каміна. Віктор навіть уявив веселе потріскування полін у ньому. Проте було помітно, що і всередині будинку панує атмосфера занедбаності: вицвілі шпалери на стінах місцями відклеїлися та почорніли від плісняви, усі меблі вкривав товстий шар пилу, а зі стелі звисало павутиння.

Та раптом десь поруч закувала зозуля, після чого настала глуха тиша, настільки моторошна, що здавалося її можна різати ножем. Більше не вистукував дятел, та й інші птахи разом примовкли, як вщух вітер, який до цього блукав кронами дерев. Навіть сонячне світло дещо зблякло, вимивши з речей всі яскраві фарби. Увесь простір навкруги ніби завмер в очікуванні чогось зловісного, потойбічного, невідомої сили, настільки жахливої, що Віктор відчув себе у пастці. Він круто розвернувся і на свинцевих ногах пішов назад. При цьому серце його калаталося в шаленому ритмі, а по спині цівками стікав холодний піт. Він майже не пам’ятав, як добрався до своєї автівки, сів за кермо та поїхав геть. І тільки коли машина зупинилася біля дорожнього знаку на виїзді, Віктор розслабився й зітхнув з полегшенням.

Він так і не зрозумів причину своєї раптової втечі, натомість дійшов висновку, що йому потрібна нова стратегія. Пошуки пана Бове не дали результатів, отже, це питання слід було остаточно закрити. Віктор, звісно, міг звернутися до декого в прокуратурі, де в нього залишалися зв’язки. Але тоді б довелося розповідати про вчорашню подію на дорозі, а робити цього не хотілося. До того ж зараз слід було подумати про інше. Наприклад, про те, як раціонально використати час. Адже йому ще треба було дістатися додому, прийняти душ, роздрукувати новий екземпляр роману з п’ятисот сторінок і нарешті порозумітися з Ельзою.

Коли він під’їхав до будинку, сонце вже піднялося доволі високо, при цьому небо остаточно звільнилося від хмаринок. Віктор припаркував авто на доріжці під вікном, відкрив вхідні двері та піднявся на другий поверх. У спальні панувала напівтемрява — штори були щільно запнуті, — а Ельза ще спала, натягнувши ковдру до самого підборіддя. Віктора ця обставина цілком влаштовувала. Одним рухом він стягнув з себе светр і джинси, скинув черевики та теж забрався під ковдру. І хоча він щосили намагався не розбудити Ельзу, вона прокинулася, як тільки відчула його дотик.

— Котра година? — почувся з-під ковдри її сонний голос.

— Вже ранок. Пора прокидатися.

— Ой, як не хочеться, — Ельза ліниво потягнулася, від чого її руда грива заколихалася на подушці вогняною хвилею. — Ти давно повернувся?

— Щойно, — відповів Віктор і відразу додав: — Довелося залишитися у Марка на всю ніч. Треба було внести до тексту деякі зміни.

Він не планував брехати — це вийшло само собою. Віктор раптом уявив, як розповідає дружині про нічну подію на дорозі, та в голові миттю сплив спогад дворічної давнини. Тоді йшлося про одну його інтрижку, можна сказати, помилку, яку він усіма силами намагався приховати. Якимось чином Ельза дізналася про неї, і це мало не закінчилося трагедією. Спочатку вона повелася абсолютно спокійно, але пізніше наковталася пігулок, і її дивом вдалося врятувати. І хоча нинішня ситуація нічим не нагадувала ту, Віктор пообіцяв собі, що більше подібного не допустить.

Він ще ближче присунувся до Ельзи, яка охоче обійняла його за шию.

— Чому не зателефонував? Я хвилювалася.

— Пробач. Спочатку не думав, що настільки затримаюся, а пізніше — не хотів тебе будити.

— А я, між іншим, чекала, як і обіцяла! Щоправда, потім все одно заснула.

— От і добре! Хоч один з нас весь день не клюватиме носом, — відповів Віктор. — Йди до мене. Я страшенно скучив.

Зараз йому не хотілося думати про проблеми, і єдине, чого він бажав, насолоджуватися обіймами коханої дружини. Навіть думки про майбутні клопоти у видавництві відійшли на другий план. Його переповнювали емоції, і він багато б віддав, аби втримати це казкове відчуття. Ельза була для нього тим невичерпним джерелом енергії, від якого Віктор жадібно живився. Коли її не було поблизу, він впадав у депресію та не знаходив собі місця, а ще ставав вередливим, наче дитина. Вона надихала його і водночас притягувала з такою силою, що іноді йому ставало боязко. Боязко, що колись він розплющить очі та не знайде її поруч, і тоді його життя розвалиться, ніби картковий будиночок.

Віктор не помітив, як задрімав. Уві сні він бачив покинутий будинок з відчиненими навстіж вікнами, старенькими фіранками на них та дверима, що рипіли від кожного пориву вітру. Будинок настирливо кликав до себе, вмовляв підійти ближче. Але щось утримувало Віктора на місці — його тіло скували невидимі пута. При цьому він не відчував ні бажань, ні болю, ні страху. І тільки одна річ не давала йому спокою: той самий запах м’ятних цукерок від маленької дівчинки, який він починав ненавидіти. Та раптом все скінчилося. Віктор прокинувся й розплющив очі.

Він, як і раніше, перебував у своєму ліжку. У вікно яскраво світило сонце, по стінах стрибали смішні сонячні зайчики. Місце, де спала Ельза, зараз було порожнє, якщо не брати до уваги зім’яту ковдру, яка нагадувала сніговий замет. З кухні доносилися приглушені голоси, а повітря було насичене ароматом щойно завареної кави. Віктор труснув головою, щоб відігнати неприємне видіння, і глянув на годинник — велика та маленька стрілки на циферблаті зійшлися між восьмою і дев’ятою годинами. Одним рухом він зіскочив з ліжка, накинув на плечі халат і зійшов сходами до кухні, де за столом закінчували свій сніданок Ельза та Каміла. Ельза у світлому діловому костюмі, який їй дуже личив, пила свою звичайну вранішню каву. Каміла уплітала вівсяні пластівці з молоком, в той час як кіт Фелікс на підвіконні вилизував і без того абсолютно чисту лапу.

— Всім доброго ранку! — Віктор підійшов до дочки, яка була одягнена в нову білу сукню з яскраво-червоними маками, і поцілував її у маківку. — Ти сьогодні така красунечка!

— Матуся сказала, що я схожа на принцесу, — радісно защебетала Каміла.

— Вона має рацію! Ти і є моя маленька принцеса! — усміхнувся він, після чого звернувся до дружини. — Пробач, я не помітив, коли ти встала.

— Нічого, я рада, що ти трохи поспав. Кави?

— Ні, дякую.

Віктор взяв високу склянку та налив собі з глечика теплого молока.

Їм рідко вдавалося поснідати разом, оскільки прокидався він ближче до опівдні, віддаючи перевагу роботі по ночах. Щоправда, іноді Віктор писав і вдень, окрім того часу, коли проводив зустрічі з читачами або їздив по справах у видавництво. Але це було швидше винятком.

— Ну як настрій? Хвилюєшся? — поцікавилася Ельза. Вона допила каву та встала з-за столу.

— Якщо чесно, то трохи, — Віктор присунув до себе малиновий джем, який робив власноруч з ягід, що росли в палісаднику за будинком, і почав намазувати ним тост. — Сподіваюся, що Марку вистачить часу підготуватися до сьогоднішнього засідання. Інакше, з публікацією можуть виникнути проблеми.

— Ти мене дивуєш! Ви що, не встигли підготуватися?

— Звісно, встигли! Можеш не сумніватися, — почав виправдовуватися Віктор, усвідомивши, що тільки-но проговорився мов останній дурень. — Я мав на увазі інше. Моральну готовність, так би мовити. Стратегію поведінки, якої ми учора не торкалися.

— А, зрозуміло, — кивнула у відповідь Ельза. — Ну з цим вже точно проблем не буде! Наскільки я пам’ятаю, стратегію Марк завжди вибирав безпомилково, — вона поставила чашку в мийку та подивилася на Камілу, яка відправляла до рота останню ложку пластівців. — Ти поїла?

— Угу.

— Тоді, скажи татові «до побачення» і чекай на вулиці. Я вийду за хвилину.

Каміла відклала ложку та злізла зі стільця.

— До побачення, тату!

— До побачення, сонечко! Будь розумницею й добре поводься в школі!

— Гаразд!

Вона вибігла з кухні, а Ельза підійшла до Віктора і поцілувала його у щоку.

— Бажаю, щоб все пройшло вдало! Побачимося ввечері. Бувай.

— Бувай.

Ельза вирушила слідом за Камілою, за декілька секунд грюкнули вхідні двері. Віктор залишився на самоті, якщо не враховувати Фелікса, який все ще сидів на підвіконні та удавав, що спить.

— Ну що, дурнику? Час і нам зайнятися справами.

Кіт неохоче розплющив одне око та голосно нявкнув. Віктор насипав йому в миску котячого корму, взяв зі столу напівпорожню склянку з молоком і вийшов з кухні, дозволивши Феліксу насолоджуватися сніданком.

Перш ніж братися за важливі справи, Віктор вирішив наповнити гарячою водою ванну. Він розмірковував приблизно так: поки буде друкуватися новий екземпляр, йому все одно доведеться чимось зайняти себе. Адже на це може піти багато часу. Крім того, звичка приймати вранішню ванну стала для нього своєрідною традицією. Вона з’явилася в той самий момент, коли він покинув адвокатську практику; тепер Віктор міг сам розпоряджатися своїм часом, і це повністю відповідало його бажанням. На додачу, гаряча вода діяла на нього, як на інших холодна. Вона приводила його до тями та допомагала остаточно прокинутися, а також відмінно доповнювала дві чашки міцної кави, які він випивав після пробудження.

Віктор відкрутив обидва крани й переконався, що температура води цілком прийнятна. Після цього він попрямував до кабінету, де поставив на стіл склянку з молоком і ввімкнув ноутбук. Завдяки старанням Ельзи зараз в кабінеті панував повний порядок: брудні чашки та склянки безслідно зникли, вирізки з журналів були складені акуратною стопою, а підв’язані вишуканими шнурами гардини на вікнах вільно пропускали до кімнати сонячне світло. Віктор відкрив у текстовому редакторові потрібний файл та натиснув кнопку «Друк». Проте замість того, щоб почати роботу, принтер голосно цвірінькнув і видав на екран попередження «Низький рівень чорнила».

— Цього ще не вистачало!

Віктор спробував знов у сподіванні, що стався звичайний збій, але принтер навідріз відмовлявся друкувати, з наполегливістю маніяка вимагаючи новий картридж. Тоді Віктор вирішив змінити тактику та відіслати рукопис Марку електронною поштою, що виглядало цілком логічно і до того ж вбивало відразу двох зайців. По-перше, у Марка з’являлася можливість почати знайомитися з рукописом ще до приїзду Віктора, а по-друге, він тепер і сам міг роздрукувати текст.

Коли лист з текстом був успішно відправлений, Віктор взяв до рук мобільний та набрав номер приятеля.

— Гудвин слухає, — почувся на тому кінці знайомий хриплуватий голос.

— Привіт, це я! Ти вже на місці? — запитав Віктор.

— Я-то на місці, а от тебе де біси носять? Якщо пам’ятаєш, я і досі ні рядка не бачив з твоєї писанини.

— Я якраз з цього приводу і дзвоню!

— Дай вгадаю! Зараз ти скажеш, що не писав ніякого роману! Чи ні, краще так. Єдину копію зжер сусідський собака, — почав клеїти дурня Марк, явно перебуваючи у піднесеному настрої.

— Я радий, що тобі весело, а от мені не до сміху, — буркнув ображено Віктор.

— Чого це?

— Того це. Не можу нічого роздрукувати. В принтері чорнило скінчилося.

— А де той екземпляр, який ти мав привезти вчора? Чи ти їхав до мене з порожніми руками?

— Ну як тобі сказати…

— Як є, так і кажи.

— На це зараз немає часу. Перевір краще пошту — я щойно відіслав тобі рукопис на електронну адресу.

— Добре, зараз гляну.

— І май на увазі, — Віктор трохи знизив голос, немов побоюючись, що його слова можуть почути сторонні, — якщо Ельза раптом запитає — ніч я провів у тебе. Ми редагували текст та вносили поправки. О’кей?

У відповідь Марк гигикнув:

— Як скажеш, друже! Я завжди на твоєму боці. Тільки мені ось що цікаво, воно хоч того варто було?

— Та пішов ти!

— Гаразд, гаразд, я пожартував.

— Слухай, мені вже треба бігти, — Віктор раптово вловив підозрілий шум з ванної кімнати, тому вирішив закінчити розмову. — До зустрічі у видавництві.

Він поклав слухавку і помчав до ванної кімнати, але те, що він побачив, а саме, воду, що лилася через край, трохи збентежило його.

— От бісова душа! Як таке могло статися?

Віктор швидко перекрив крани та витягнув пробку, при цьому ледве не відморозивши руку в крижаній воді. До речі, її температура викликала не менше питань, ніж ванна, яка наповнилася за дві хвилини. Можливо, вода припинила нагріватися, оскільки зламався бойлер, що був встановлений у підвалі. Однак Віктор вирішив не витрачати на нього час, а почав збирати ганчіркою воду, коли несподівано з кабінету донісся дзвін розтрощеного скла.

— Це коли-небудь закінчиться чи ні? — він кинув ганчірку на підлогу і попрямував назад до кабінету.

Як тільки його нога переступила поріг, він одразу побачив розлите всюди молоко та купу осколків на підлозі — все, що залишилося від склянки. На столі також красувалася величезна калюжа, з якої хлебтав Фелікс, а поруч стояв увесь заляпаний молоком ноутбук.

— От падлюка! Ти що накоїв? — Віктор зробив крок у напрямку до кота, але той кинувся вбік і вилетів з кабінету.

Віктор не став наздоганяти рудого нахабу, хоча той і заслуговував на прочуханку, а замість цього схопив зі столу паперові серветки та почав з обережністю витирати ними клавіатуру. Деякий час все йшло добре, коли несподівано екран ноутбука згас.

— Ні, ні! Тільки не це! — від хвилювання у Віктора на чолі з’явилися крапельки поту.

Він спробував перезапустити систему і навіть трохи потряс ноутбук, але це не дало жодного результату — комп’ютер ні на що не реагував. Тоді Віктор закрив кришку, від’єднав дроти та помчав до сервісного центру з ремонту комп’ютерної техніки.