Пісок у склянці

Глава 9

Район, куди прямував Віктор, славився своєю старовинною архітектурою, де більша частина споруд була збудована ще у минулому столітті. Серед них можна було відшукати старі особняки, складені з сірого каменю, дво- і триповерхові споруди з чудернацькими фасадами та витіюватою ліпниною, а також будинки сучаснішого вигляду, але які цілком відповідали найкращим традиціям. Неширокі вулички тут переходили одна в іншу, а ковані ліхтарі в англійському стилі надавали загальній картині закінченого вигляду. Якщо говорити про ціну на таку нерухомість, то дозволити собі її міг далеко не кожен. Наприклад, дуже успішний антиквар, яким представлявся пан Бове. Щоправда, у Віктора були деякі сумніви на його рахунок, оскільки старезна халупа в лісі навряд чи відповідала статусу багатія, за умови, звичайно, що будинок дійсно належав йому. Втім, це не мало значення. Головне — відшукати самого пана Бове, а от де конкретно, не так вже й важливо.

Віктор звернув у провулок і припаркувався біля воріт, де висіла табличка з назвою вулиці та номером будинку. Зовні сильно похолоднішало: дрібні калюжі вкрилися льодом, з рота йшли густі клуби пару. Особняк за високою огорожею мав готичний вигляд з вузькими вікнами та декількома шпилястими башточками, що розташовувалися безпосередньо під дахом. Різьблений фасад прикрашали деталі ліпнини, з боків від головного входу височіли дві мармурові колони. Подібні споруди Віктор бачив тільки у фільмах про вампірів і не уявляв, як вони виглядають зсередини. Він постояв у нерішучості біля воріт, після чого штовхнув хвіртку й попрямував до входу по кам’яній доріжці, уздовж доглянутих газонів і кущів троянд.

Навкруги панувала мертва тиша, і лише звідкілясь з будинку доносилася ледь чутна музика. Це був добрий знак — всередині вочевидь хтось перебував, — і все ж таки, Віктора брали сумніви. Що він робитиме, якщо не знайде пана Бове? Звернеться до поліції? Розпитає сусідів? Чи кине все до біса та знову почне жити своїм життям, ніби нічого не сталося? Але, як тоді бути з Марком? Викреслити його з пам’яті, так само як і Фелікса? Не кажучи вже про зниклий роман. Між іншим, Віктору тільки зараз прийшло на думку, що пан Бове, ймовірно, є єдиним володарем рукопису, і хоча б тому його варто відшукати.

Доріжка закінчувалася широким ґанком з кам’яними східцями та вела до масивних дубових дверей, які у світлі місяця нагадували віко елітної труни. Віктора вразила бронзова ручка у вигляді звіриної голови, дуже схожа на ручку дверей будинку в лісі. Отже, старий не збрехав, і покинутий будинок дійсно належав йому, хоча й перебував у жахливому стані. Тоді Віктор не схотів нічого з’ясовувати та віддав перевагу більш важливим справам. Але настав час відкрити завісу над таємницею і вивести антиквара на чисту воду.

Віктор вже простягнув руку, щоб подзвонити у дзвінок, коли помітив широку смужку світла між дверима та дерев’яною рамою. Він штовхнув двері рукою, і його очам відкрився просторий передпокій в темних тонах, де на стіні висів ввімкнений світильник, що нагадував кришталеву чашу, а біля самого входу стояла вішалка з одягом і старе трюмо.

— Гей, тут є хто-небудь? — голосно покликав Віктор, переступаючи поріг. — У вас двері відчинені.

Всередині будинку було значно тепліше, ніж на вулиці, та відчувався аромат франзолій з корицею. Проте зблизька стало помітно, що будинок зазнає не найкращих часів: зі стелі подекуди обсипався тиньк, а в кутках висіло павутиння, яке дуже давно ніхто не прибирав. Та й меблі виглядали злегка обшарпаними, хоча їхня антикварна цінність не викликала сумнівів.

Трохи далі по коридору містилися двоє зачинених дверей та кам’яні сходи з широкими поручнями, що вели на другий поверх. Віктор не став біля них затримуватися й одразу пройшов у вітальню, де всю центральну частину займав величезний, до блиску відполірований стіл. Навколо столу були розставлені стільці з високими спинками, неподалік розташувався розпалений камін і плетене крісло-гойдалка. Над камінною полицею висіло величезне дзеркало в позолоченій рамі, на самій полиці стояли два масивні канделябри. Здавалося, що прямо зараз до кімнати ввійде хазяїн у старовинному камзолі та панталонах і, сівши поруч з каміном, закурить трубку, набиту міцним турецьким тютюном. А слідом з’явиться його дружина — пишногруда молодиця у в’язаному чіпці — з тацею в руках, на якій лежатимуть ті самі ароматні франзолі з корицею.

Віктор згадав, що вже бачив подібне умеблювання. Причому недавно. Два дні тому, в лісі, коли намагався крізь вікно розгледіти приміщення покинутого будинку.

«Цікаво, схожий інтер’єр — це примхи пана Бове, — подумав він, — чи тут криється дещо інше?»

З самого початку антиквар справляв враження дивної людини. Ці його середньовічні манери, чудернацька мова, чудне вбрання, і навіть те, як він тримався при розмові. А якщо згадати про переслідування в торговельному центрі, коли Віктор повністю вичерпав сили, але так і не наздогнав старого, то дрож проймала до кісток. Як таке взагалі можливо? А історія в лікарні? І це ще не весь перелік.

Годинник на стіні вибив першу ночі, і Віктор знову почув музику, що доносилася зверху, куди вели сходи з передпокою. Напевно, йому варто було піднятися на другий поверх, замість того, щоб безцільно вештатись будинком. Принаймні так з’являвся шанс зустріти господарів, а, якщо пощастить, і самого пана Бове. Та раптом Віктора наче струмом вдарило: він впізнав ту саму мелодію, «Танець лицарів» Прокоф’єва, яка вчора лунала в його телефоні.

— Так ось хто мені дзвонив напередодні аварії! І чому я анітрохи не здивований?

Він дійшов до останньої сходинки, і тут виявилося, що другий поверх потопає у непроглядних сутінках: господарі чи то забули ввімкнути світло, чи то заощаджували на електриці. Тоді Віктор повернувся до вітальні, зняв з камінної полиці один з канделябрів і, скориставшись лучиною, запалив на ньому кілька свічок. В цю мить музика різко вщухла, і в будинку запанувала могильна тиша. Від поганого передчуття у Віктора перехопило подих. Однак він все одно піднявся на другий поверх, де, на щастя, одна з кімнат, в якій легко вгадувалася дитяча, була незамкнена, пошукав на стіні вимикач і клацнув ним.

Кімната виглядала дуже мило. У віддаленому кутку стояло дитяче ліжко з рожевим покривалом, поряд з ним був комод та оббите такою ж рожевою тканиною крісло. Посеред кімнати на підлозі лежав пухнастий килим, біля завішаного фіранкою вікна красувалося мініатюрне трюмо з крихітним пуфом і безліччю яскравих шпильок. Дитяча чимось нагадувала кімнату Каміли, якщо не звертати увагу на неймовірну кількість рожевих відтінків в інтер’єрі. Тут відчувався аромат ванільного морозива, до речі, її улюбленого, а в кожній деталі проглядала дбайлива батьківська рука.

Віктор залишив канделябр на трюмо та підійшов до ліжка, де виднілося безліч різноманітних іграшок: плюшевий ведмедик, парочка дорогих ляльок, потворний клоун з червоним носом і величезний смугастий м’яч. Також він помітив декілька дитячих книжок, альбом для малювання та коробку з кольоровими олівцями, з-під якої проглядало щось ще. Щось, що відрізнялося від решти й одночасно було до болю йому знайоме.

— Так я і думав! — Віктор вихопив з-під іграшок свою зниклу теку зі зміїної шкіри.

Не викликало ніяких сумнівів, що саме пан Бове вкрав її з автівки та зробив усе можливе, щоб знищити інші копії роману. І бомбу в літак Марка напевно підклав теж він. От тільки навіщо? НАВІЩО??? Віктор не знаходив відповіді на це питання. Навіщо старому знадобився рукопис? Яка така таємниця в ньому приховувалась, що заради неї варто було вбивати? Причому пасажирів цілого літака.

Віктор відкрив теку та дістав з неї пачку аркушів. Наступної миті за спиною почулося легке шарудіння, що змусило його обернутися. Рукопис вислизнув з рук, і сторінки немов перелякані птахи розлетілися врізнобіч: на порозі кімнати сидів той самий величезний кіт, який шипів на нього вранці у палісаднику та який пізніше перегородив йому дорогу біля видавництва. Віктор кинувся збирати аркуші, при цьому не зводив пильного погляду з тварини. Складалося враження, що це не просто кіт, а химера, перевертень, чудовисько. За розмірами звір цілком міг зійти за дику лісову кішку, тільки забарвленням нагадуючи домашнього вихованця. А цей його холодний пронизливий погляд. Хіба у котів бувають такі очі?

Нарешті Віктору вдалося зібрати всі сторінки та відправити їх назад до теки. Залишилося останнє питання: як вибратися з приміщення?

«Може, відігнати його чимось? — подумав Віктор. — Наприклад, канделябром, адже всі тварини бояться вогню».

Втім, цю ідею довелося відкинути, оскільки канделябр стояв на трюмо біля вікна і скористатися ним не вийшло б у жодному разі. На щастя, ситуація вирішилася сама собою: кіт підвівся з місця, перетнув кімнату й застрибнув у крісло. Дорога була вільна, але Віктор навіть не ворухнувся. Він наче приріс до підлоги, з подивом дивлячись на кота і водночас намагаючись зрозуміти, якому саме явищу став свідком — звичайному збігу чи свідомому вчинку розумної істоти.

— Цього не може бути! Коти не вміють читати думки! — труснув він головою, щоб позбутися моторошної омани.

Ситуація виглядала вкрай безглуздо та нагадувала добре зрежисовану виставу, в якій йому чомусь відводилася роль головного невдахи. Щоправда, невдахою він себе не вважав. Навіть навпаки, адже рукопис зараз був у нього. Шкода тільки, що панові Бове вдалося дешево відбутися. Несподівано на першому поверсі заграла знайома мелодія, і тут Віктор відчув, що настає вирішальна мить.

Коли він зійшов сходами униз, то виявилося, що музика грає у вітальні, куди йому довелося повернутися за канделябром кілька хвилин тому і де тепер у кріслі-гойдалці поряд з каміном сидів пан Бове. На ньому красувався той самий новенький фрак, що й минулого разу, а його волосся було акуратно зачесане назад. Руки старого спиралися на незмінну тростину чорного дерева зі срібною голівкою, коліна вкривав теплий картатий плед. Віктор не бачив обличчя антиквара, однак чомусь був цілком впевнений, що на губах того грає посмішка. Втім, чари пана Бове навряд чи подіяли б знову: Віктор відчував настільки сильну огиду, що ледве стримував себе, щоб не накинутися на нього із кулаками. З іншого боку, він мав бути більш обачним, адже в його плани входило не лише викрити пройдисвіта, але і змусити його заплатити за все сповна.

— О, пан Бове, який приємний сюрприз! — першим заговорив Віктор, намагаючись перекричати гучну музику. — А мені в лікарні сказали, що ви померли від серцевого нападу.

Раптово музика обірвалася. До речі, Віктору так і не вдалося визначити її джерело — в кімнаті не було нічого, що навіть приблизно нагадувало програвач.

— Сподіваюся, ви не поставилися до цієї заяви серйозно? — засміявся антиквар своїм тихим грудним сміхом. — Не можна ж вірити всіляким нісенітницям. Вони, як завжди, там щось наплутали. Запевняю вас, зі мною все гаразд.

— Це добре, — кивнув Віктор і підійшов ближче до каміна. — Адже мені треба багато про що вас розпитати.

— Я готовий відповісти на будь-яке ваше питання, — погодився пан Бове, наче не помітивши сарказму в словах свого опонента. — Тільки будьте обережні. Деякі мої відповіді можуть вам не сподобатися.

— Ви мені погрожуєте?

— Ну що ви, друже! Чим я можу вам погрожувати?

Антиквар повернув голову, і тут Віктор побачив перед собою не блискучого сивоволосого чоловіка, а старого діда у поношеному драному фраку і з сухим сірим обличчям, поцяткованим глибокими зморшками. Але найжахливішими були його очі, які заволікала білувата каламутна плівка. Вона нагадувала більмо і говорила про те, що пан Бове повністю сліпий, хоча це і здавалося абсолютно неймовірним.

— Ви… Ви… — Віктор настільки сторопів, що не знайшовся, що сказати. Він чекав чого завгодно — сильного супротивника, загроз та шантажу, і навіть смертельного протистояння, — але тільки не цього. — Що сталося з вашими очима? — повільно вимовив він, одночасно намагаючись впоратися з сильною нудотою.

— Не думаю, Вікторе, що це те питання, яке вас цікавить, — пан Бове зайняв попередню позу — повернувся обличчям до каміна і поклав руки на тростину. — Чи не так?

— Ви маєте рацію, — у Віктора чомусь з’явилося непереборне бажання втекти звідси якнайдалі. — Просто ви захопили мене зненацька. Але я дійсно б хотів про дещо дізнатися. Тільки не намагайтеся мені брехати — я бачу вас наскрізь.

— Повірте, я й не збирався нічого від вас приховувати.

— Добре, тоді для початку скажіть, як мій рукопис опинився у вашому будинку?

— Це я приніс його сюди, — зізнався без жодних вагань пан Бове.

— З якою метою? — Віктора трохи здивувало, що старий не став нічого заперечувати.

— Зрозуміло, для того, щоб прочитати.

— І більше ні для чого? Наприклад, ви не збиралися його продати?

— Звісно, ні. Що за нісенітниці? Мені просто хотілося дізнатися, про що ви пишете.

— Кажете, нісенітниці? А от мені здається, ви задурюєте мені голову, — Віктор відчув нестримний гнів всередині. — Вважаєте, я ідіот і нічого не розумію? Навіщо ви вбили мого кота? А сьогоднішня авіакатастрофа, в якій загинув мій найкращий друг? Це теж ваших рук справа?

Цього разу пан Бове не став поспішати з відповіддю, і в кімнаті на деякий час запанувала тиша, яку порушувало лише приємне потріскування полін у каміні. Нарешті старий заговорив:

— Перш ніж відповісти на ваше питання, Вікторе, я хочу згадати одну старовинну легенду. Колись в давнину жив народ, у якого була незвичайна традиція. Вона полягала в тому, що кожен мешканець громади, досягнувши повноліття, отримував невеличку прозору посудину, схожу на склянку, куди за будь-яку провинність чи гріх духовний наставник насипав йому жменю піску. Коли посудина наповнювалася вщент, людина підіймалася на найвищу гору і, висипавши пісок, набирала в неї воду з озера, розташованого на самій вершині. Це було доказом того, що шлях повністю подоланий. Щоправда, до кінця доходили не всі та дехто помирав по дорозі, але ті, хто повертався, в нагороду отримували порожню посудину, а разом з нею можливість розпочати життя з чистого аркуша.

— І що ви намагаєтеся цим сказати?

— Я намагаюся сказати, що ні до вбивства вашого кота, ні до загибелі приятеля я не маю жодного відношення.

— Але до чого тут ця ідіотська легенда?

Старий знову зробив паузу.

— А до того, мій любий друже, що всі події, про які ви казали, сталися не з моєї провини, а з вашої. І це вас чекає шлях очищення. Якщо ви, звісно, до нього готові.

— Я здогадуюсь, куди ви хилите. Хочете на мене все повісити?

— Шкода, що ви нічого не зрозуміли, — голос старого залишався спокійним, і це ще більше дратувало Віктора.

— Що я повинен зрозуміти? Що ви наламали дров, а я буду за вас віддуватися? Так от, не вийде! Я негайно викликаю поліцію, і нехай вони самі з вами розбираються.

— І що ви їм скажете?

— Ну хоча б те, що ви вкрали мій рукопис.

— Рукопис зараз у вас! Чи не так? — відповів пан Бове. — А я лише немічна хвора людина. Навіщо він мені, самі подумайте?

— Але ви щойно зізналися… — Віктор раптом замовк, відчувши, як холодний липкий страх почав повільно розповзатися тілом. Він обігнув крісло-гойдалку і витріщився на пана Бове. — Звідки вам відомо… що тека зараз у мене? Хіба ви…

— Мені розповів про це Фелікс, — наче нічого не сталося відповів антиквар, обличчя якого виглядало застиглим, а сліпі очі дивилися прямо перед собою.

— Фелікс? Так звуть мого кота, — Віктору здалося, що він потрапив у пекельну пастку, звідки неможливо вибратися.

— Невже? Який цікавий збіг.

— Збіг?

— Саме так. Хіба я не казав, що це ім’я одного мого старого приятеля? До речі, саме він збирався читати мені вашу книгу, — засяяв своєю звичайною білосніжною усмішкою пан Бове, від чого Віктору стало зовсім кепсько.

Це походило на страшний сон. Або на галюцинації, немов він наковтався пігулок чи не спав кілька ночей поспіль. Причому наймерзеннішою з галюцинацій, таких, як блукаюча будинком мелодія, огидний кіт і дивна атмосфера, був сам пан Бове; його старече обличчя й покриті плівкою очі анітрохи не поєднувалися з білозубою усмішкою, а постійні викрути та словесне жонглювання асоціювалися не інакше, як з дешевим балаганом.

«Може, він навмисне начепив ці лінзи та загримувався, щоб викликати до себе жалощі? — подумав Віктор, дивлячись на антиквара. — Таки знає, падлюка, що я змушу його відповідати за все, тому й намагається мене розчулити».

Його думки перервав пан Бове:

— Вікторе, хочу вас запитати. А що ви збираєтеся робити зі своїм романом?

— Опублікую його, як планував раніше.

— І вас нічого не бентежить? Ви не боїтеся, що це небезпечно?

— Про що це ви? Я не розумію ваших натяків.

— Хіба то не ви зізналися, що у вашому житті почали відбуватися всілякі неприємності? Адже ставки можуть зрости, і тоді доведеться платити набагато більшу ціну.

Віктор із підозрою покосився на співрозмовника.

— До чого це ви ведете? Знову збираєтеся мені погрожувати?

— Насправді я хочу попередити вас, от і все, — похитав головою пан Бове. — Тому що ви навіть не уявляєте, з чим маєте справу.

— І з чим?

— Хіба це так важливо? На мою думку, набагато важливіше, що в цій ситуації можуть постраждати ваші дружина і дочка.

— Слухайте, ви! — Віктор підскочив до старого та нахилився до самого його вуха. — Тільки спробуйте підійти до моїх близьких і від вас мокрого місця не залишиться! Затямили? Це ви не зрозуміли, з ким маєте справу. Мене ніхто не зупинить, якщо виникне потреба.

— Я знаю, — пан Бове навіть не ворухнувся. — Саме це я й намагаюся вам сказати. Ви і є для них головною загрозою.

Віктор заскреготав від люті зубами.

— Та ви просто ненормальний! Справжній псих! — постукав він вказівним пальцем по скроні. — Не бачу жодного сенсу й далі витрачати на вас свій час. Прощавайте! Сподіваюся, ця зустріч була останньою.

Він круто розвернувся та попрямував до виходу. Його більше не цікавило, що скаже пан Бове. Йому хотілося якнайшвидше опинитися за межами цього будинку. «У вас ще є шанс все виправити!» — чулося позаду, але Віктор не зупинявся. Він вискочив на вулицю, пробіг по доріжці до воріт і сів у машину.

Зараз він мріяв про одне: повернутися до дружини з дочкою та знову жити своїм звичайним життям. І нехай розмова з антикваром анітрохи не прояснила ситуацію, однак прийшло тверде переконання, що все погане залишилося позаду. Якби він знав, як помилявся!