Пісок у склянці

Глава 2

Муніципальна лікарня була розташована в такому місці, що не помітити її з головного шосе здавалося неможливим — вона височіла на пагорбі величезним монстром і сяяла вогнями мов новорічна ялинка. Взагалі місто налічувало не так багато будівель, від одного вигляду яких хотілося втекти якнайдалі. І вже напевно ніхто б не ризикнув назвати подібну конструкцію дивом архітектурного стилю, попри витрачені зусилля й кошти на її спорудження. Єдине, що рятувало ситуацію, це прилеглий до лікарні розкішний парк, який восени виглядав особливо привабливо. У ньому відчувалася рідкісна гармонія та неосяжний спокій, властивий подібним місцям. Вимощені плиткою доріжки та ковані лавки надавали парку додаткових чар, а яскраве шаленство осінніх фарб вражало уяву. Але Віктору зараз було не до місцевого колориту, та й на вулиці вже істотно смеркло. Він кинув машину просто біля головного входу, підхопив дівчинку на руки та побіг усередину.

Величезні скляні двері плавно роз’їхалися, впускаючи його до майже порожнього, рівномірно освітленого холу. Віктор не міг не відзначити, що зсередини лікарня була не такою потворною, як зовні. Навіть навпаки. Білий кахель на підлозі й такі ж білі стіни виблискували чистотою, в той час як живі квіти у великих горщиках додавали атмосфері домашнього затишку. Все виглядало доволі мило, і навіть древній кавовий автомат у кутку не псував загальної картини.

Праворуч від головного входу була розташована реєстратура, де за столом сиділа кругловида літня чергова в уніформі світло-сірого кольору. Біля неї стояла молоденька медсестра, з якою вони щось жваво обговорювали.

— Будь ласка, допоможіть! — голосно крикнув Віктор через усе приміщення.

Жінки обернулися, і вже наступної миті він побачив, як чергова зняла телефонну слухавку, а медсестра підхопила порожню каталку біля стіни та вирушила йому назустріч.

— Давайте вашу дитину сюди, — медсестра взялася перекладати дівчинку на каталку. — Що з нею сталося?

Віктор вагався лише мить:

— Не маю жодної уяви. Я знайшов її на дорозі, коли їхав трасою. Ймовірно, її збила машина.

Безумовно, це була брехня, але зараз йому не хотілося нічого пояснювати. Врешті-решт це можна було зробити й пізніше.

— Розумію, — медсестра підняла на Віктора свої величезні, як у ляльки, очі та прийнялася з цікавістю вивчати його обличчя.

Зблизька вона виглядала зовсім юною: веснянки, які вкривали її обличчя, робили її схожою на школярку. Однак щось невловиме в її погляді підказувало, що наївністю тут і не пахне.

Нарешті вона перемкнула увагу на дівчинку: взяла її за зап’ясток і почала рахувати пульс. Цієї миті у дверях реанімаційного відділення з’явилася бригада медиків на чолі з лікарем середнього віку в окулярах без оправи, якого супроводжували двоє помічників. Вони штовхали перед собою візок з медичним устаткуванням, і Віктору навіть довелося відступити на декілька кроків назад, щоб дати їм дорогу.

— Ну що тут у нас? — передусім запитав лікар, звертаючись до медсестри.

— За словами цього чоловіка, — вона вказала на Віктора, — дівчинку збила автівка. Щоправда, він у цьому не впевнений. Він знайшов її на дорозі, а самої аварії не бачив.

— Зрозуміло. Що з її показниками?

— Невеличка гіпотермія, пульс — слабкий.

— Гаразд, — лікар посвітив в очі дівчинці медичним ліхтариком, перевіряючи реакцію зіниць, а потім приклав стетоскоп до її грудей, — готуйте до інтубації та дізнайтеся, чи вільний томограф. Треба переконатися, що в неї немає внутрішніх ушкоджень.

Несподівано він звернувся до Віктора:

— Отже, це ви її збили?

— Це я її знайшов, — повторив вже озвучену медсестрою версію Віктор.

— Звісно, — лікар пожував нижню губу. — А коли це сталося?

— Десь хвилин двадцять тому.

— Вона тоді вже була непритомною?

— Так, я знайшов її саме в такому стані.

— І хто вона, ви не знаєте?

— Ні, на жаль, — Віктор спробував приховати напруження в голосі. — Але я б хотів переконатися, що з нею все гаразд. Я ніби як відповідаю за неї. Вона ж одужає?

— Важко поки сказати, — здвигнув плечима лікар. — На перший погляд ніяких серйозних травм я не бачу, але потрібні додаткові аналізи. У будь-якому разі, ми зробимо все можливе.

Віктор з розумінням хитнув головою. Він тільки зараз помітив, що дівчинка виглядала вже не такою блідою, як раніше; на її щоках з’явився рум’янець, а колір шкіри набув природного відтінку. Мабуть, вона встигла трохи відігрітися в машині, поки вони їхали.

Коли лікар закінчив огляд, то дав своїм помічникам декілька розпоряджень, і вони повезли дівчинку в приймальне відділення. Медсестра пішла з ними, Віктор залишився в холі на самоті.

— Вибачте, — несподівано почув він голос, що змусив його обернутися. Позаду нього стояла та сама літня чергова з реєстратури. — Ви не відповісте мені на декілька питань?

— А що ви хочете знати?

— Мені потрібні ім’я та вік вашої дочки, щоб занести їх до журналу.

— Ви маєте на увазі дівчинку, яку я привіз?

— Саме так.

— Але вона не моя дочка! І я не знаю ні імені її, ні віку, — відповів Віктор.

Цього разу він говорив чисту правду — йому дійсно нічого не було відомо про цю дитину.

— Не ваша дочка?! — розгублено витріщилася на нього жінка. — Ну гаразд… Якщо хочете, можете сісти там, — вона ткнула пальцем у бік канап, що довгою низкою вишикувалися вздовж стіни.

Віктор люб’язно скористався її порадою і тільки на канапі зрозумів, як сильно втомився. Крім того, прийшло знайоме відчуття порожнечі, нагадавши про той жахливий день, коли несподівано захворіла Каміла. Ельзи тоді не було в місті — вона працювала над великим проєктом за дванадцять годин їзди від дому. Ввечері у Каміли підскочила температура до сорока градусів і довелося терміново везти її в лікарню. Усю ніч Віктор просидів біля ліжка дочки, дозволяючи собі лише ненадовго відійти, щоб підставити обличчя під крижану воду або випити чергову чашку кавової гидоти з автомата. При цьому в голові крутилася одна думка: «Ти нічого не можеш зробити для своєї дівчинки, ти не можеш її врятувати!» І тільки вранці, коли температура нарешті спала, Віктор зрозумів, що вночі був на межі безумства.

Він дістав з кишені пальта мобільний та набрав Марка. Той швидко зняв слухавку, немов чекав на дзвінок.

— Гудвин на лінії.

— Це я, — Віктор доклав чимало зусиль, щоб здаватися спокійним. — Я, напевно, не зможу сьогодні приїхати до тебе.

— Шкода, а я вже відкупорив пляшечку відмінного коньяку. Що, Ельза збунтувалася?

— Не в цьому річ. Просто по дорозі дещо сталося.

— Ти мене лякаєш. З тобою все гаразд?

Віктор ледве стримав себе, щоб не викласти приятелеві все від початку до кінця.

— Не хвилюйся, зі мною все гаразд. Розповім все завтра вранці у видавництві. Домовились?

— Ну добре, — неохоче погодився той. — Тільки обіцяй, що приїдеш якомога раніше. Засідання почнеться о другій, а мені ще треба буде переглянути твій текст.

— Обіцяю. До завтра, — Віктор дав відбій.

Він з полегшенням видихнув і поклав телефон до кишені, а потім знову дістав його, щоб зателефонувати Ельзі. Знаючи характер своєї дружини, Віктор чудово розумів, що словами «Люба, я розповім тобі все завтра!» йому не відбутися. Вона змусить його якнайдокладніше описати подію на дорозі, крок за кроком — на інше вона не погодиться. Але для цього у Віктора не залишилося ані сил, ані бажання — коротка розмова з Марком виснажила його остаточно. Тому він сховав телефон подалі, відкинувся на канапу та з насолодою заплющив очі.

«Це всього на хвилинку, а потім я зателефоную Ельзі», — встигло промайнути у нього в голові.

Прокинувся він від того, що хтось легенько смикав його за плече. Віктор розплющив очі та побачив порожній хол лікарні в ранковому світлі, а перед собою усміхнену молоду особу з ретельно укладеним каштановим волоссям саме в такій світло-сірій уніформі, як на вчорашній черговій з реєстратури. Мабуть, це була її змінниця.

— Ви когось чекаєте? — запитала жінка низьким приємним голосом.

Віктор підскочив з канапи.

— Взагалі-то, ні. Я просто задрімав.

Усмішка чергової стала ще ширшою.

— Нічого страшного. Таке тут трапляється часто.

Вона пішла до свого столу, а Віктор витягнув з кишені пальта мобільний та раптом згадав, що так і не зв’язався з Ельзою. Проте глянувши на годинник, який показував о пів на шосту, вирішив почекати з дзвінком — йому не хотілося будити дружину. Він знову сховав телефон у кишеню та попрямував до реєстратури, де темноволоса чергова щось писала у своєму журналі.

— Вибачте, ви б не могли мені допомогти? — від хвилювання його голос зрадницьки затремтів.

Чергова підняла голову й усміхнулася.

— Звісно, я вас слухаю.

Віктор прокашлявся, намагаючись опанувати себе, і зробив другу спробу:

— Власне кажучи, мене цікавить стан маленької дівчинки, яку я привіз до лікарні вчора ввечері.

— Як прізвище?

— Нетке.

— Одну хвилиночку, я подивлюся.

Чергова перегорнула кілька сторінок у журналі та почала водити нафарбованим нігтиком по переліку пацієнтів, що надійшли до лікарні за останню добу.

— Ні-ні, ви мене не зрозуміли, — перервав її Віктор. — Нетке — це моє прізвище. Як прізвище дівчинки, я не знаю.

На зміну усмішці на обличчі чергової прийшло здивування. Вона нічого не відповіла і знову повернулася до журналу реєстрації. На його вивчення пішло декілька хвилин. Зрештою жінка відклала журнал убік та присунула до себе клавіатуру комп’ютера, монітор якого був розташований тут же на столі.

— Вибачте, пане Нетке, але я нічого не знаходжу. Вчора до лікарні маленьких дітей не привозили, — вона відірвала очі від монітора та подивилася на Віктора. — А скільки дівчинці років?

— Років шість-сім, точніше сказати не можу. Я знайшов її на дорозі непритомною.

Чергова натиснула ще декілька клавіш, після чого з розчаруванням відкинулася на стілець. Все було написано на її обличчі:

— Ви впевнені, що це було вчора?

— Цілком! — Віктор відчув, як починає нервувати. — Я сам приніс сюди дівчинку й поклав на каталку, а потім її кудись відвезли ваші лікарі.

— Добре. Почекайте, будь ласка, ще хвилинку, я зараз спробую зв’язатися з лікарем, що вчора чергував.

Жінка присунула до себе службовий телефон і набрала короткий номер. На якийсь час в холі запанувала тиша, і тільки на стіні рівномірно цокав годинник.

Промайнуло не менше, ніж пів хвилини, коли на тому кінці зняли слухавку.

— Лікар ще на місці й зараз підійде, — сповістила чергова, закінчивши розмовляти телефоном.

Зараз її усмішка виглядала трохи вимушеною.

— Ви дуже люб’язні, я почекаю, — подякував їй Віктор і, відійшовши від реєстратури, став прогулюватися холом.

Його єдиним бажанням було якнайшвидше покінчити з усім цим та зайнятися нагальними справами. Якщо не встигнути сьогодні у видавництво на засідання колегії, появи книги доведеться чекати ще пів року. А це жодним чином не входило до його планів. Втім, як і вчорашня аварія. Вона сплутала йому всі карти, а можливо, загрожувала більш серйозними наслідками. Дитина могла не вижити, і тоді на нього чекала в’язниця чи, як мінімум, тривалий судовий розгляд. Те, що він поки не зізнався у скоєному, не мало ніякого значення. На авто могли залишитися сліди від удару, та й загадкового пана Бове теж не можна було списувати з рахунків.

Віктор нервово подивився на годинник. Минуло не так багато часу з тієї самої миті, як чергова розбуркала його. Вона все ще сиділа за столом, постійно кидаючи насторожені погляди, які надзвичайно його дратували. Як легко через чиюсь безглузду помилку опинитися в ідіотському становищі! Залишалося сподіватися, що все з’ясується дуже скоро.

Почувши позаду кроки, Віктор озирнувся. До нього прямував той самий лікар в окулярах без оправи з реанімаційної бригади, який вчора оглядав дівчинку. Він чудово запам’ятав його обличчя та колючі як крижинки очі, хоча сьогодні вони й виглядали втомленими — під ними пролягли глибокі тіні. Однак Віктор був радий цій зустрічі. Лікар міг не лише підтвердити його слова, але і повідомити, як зараз почуває себе дитина.

— Доброго ранку! Це ви хотіли мене бачити? Я вас слухаю, — сказав лікар, коли наблизився впритул. Здавалося, він не впізнав Віктора.

— Я вибачаюся, але вчора ввечері я привіз сюди маленьку дівчинку. Її збила машина. Можливо, ви пам’ятаєте нашу розмову. Так от, я б хотів дізнатися, як вона себе почуває і чи все з нею гаразд.

Лікар поправив окуляри на носі та взявся вивчати обличчя співрозмовника.

— Авжеж, — нарешті вимовив він, — я вас згадав. Перепрошую, як ваше прізвище?

— Нетке.

— Так, пане Нетке, ми дійсно вчора з вами розмовляли.

— Правильно!

Віктор зітхнув з полегшенням — на щастя лікар впізнав його, проте той несподівано видав:

— Але, якщо я не помиляюся, ви привезли до нас не дівчинку, а чоловіка похилого віку. Ви ще сказали, що знайшли його на дорозі та подумали про наїзд, — лікар зробив коротку паузу, немов чекав підтвердження своїх слів. — Так от, ми нічого не змогли зробити й вночі він помер. Мені дуже шкода.

Віктор приголомшено витріщився на лікаря — він гадки не мав, як реагувати. З ним багато чого траплялося в житті, якщо враховувати його адвокатську практику, але з таким відвертим знущанням і нахабною брехнею він зіткнувся вперше. Це вже не лізло ні в які ворота. Мабуть, вчорашній фарс не закінчився, і диявол знову зібрався пограти з ним у свою гру.

— Ви що, з глузду з’їхали? — розлючено вимовив Віктор.

— Я перепрошую, але не могли б ви поводитися більш чемно? — на обличчі лікаря промайнула розгубленість. Він явно не чекав подібної реакції. — Ви все ж таки перебуваєте у лікарні.

— До біса чемність! Що ви мені голову дурите…

— Пане Нетке, прошу вас, заспокойтеся. Не потрібно так гарячкувати.

— Повторюю, я привіз до вас маленьку дівчинку і хочу знати, в якому вона стані.

— А я вам повторюю, не було ніякої дівчинки.

— Я що, схожий на повного ідіота? — Віктор почав вкриватися червоними плямами. — Чи ви вважаєте, що я не можу відрізнити маленьку дівчинку від клятого дідугана?

Він погрозливо стиснув кулаки та зробив крок назустріч лікарю, з якого вмить злетіла уся зверхність. Той потроху став відступати назад, водночас роблячи знаки черговій, щоб вона викликала охорону.

— Послухайте, шановний, — вимовив лікар якомога м’якше. — Я й не думав вас обманювати. Навіщо мені це? Напевно, ви самі щось переплутали.

Він зробив ще декілька кроків у напрямку до рятівних дверей, але Віктор наполегливо йшов за ним.

— Нічого я не переплутав! Я особисто передав дитину вам у руки.

— Але чому тоді я нічого про це не знаю?

Всередині Віктора ніби щось вибухнуло.

— Як же ти, падлюка, не знаєш, коли ти при мені слухав її серце стетоскопом та світив в очі своїм мерзенним ліхтариком? — він схопив і без того переляканого чоловіка за барки та як слід труснув.

Лікар смикнувся щосили у намаганні звільнитися, однак з того нічого не вийшло. Лише затріщав по швах комір сорочки, а з носа зіскочили окуляри та відлетіли кудись убік. На щастя, прибігли двоє охоронців, які вмить заломили Вікторові руки за спину і поклали його обличчям на кахель.

— Пустіть мене, я не божевільний, — спробував вирватися Віктор, але це виявилося неможливо — охоронці тримали його залізною хваткою.

Лікар дістав з кишені носовичок, стер ним піт з чола і тільки після цього підібрав дивом вцілілі окуляри.

— Відпустіть його, — наказав він охоронцям, які беззаперечно йому підкорилися.

Віктор підвівся з підлоги та обтрусив одяг, хоча в цьому не було ніякої потреби. Його роздирали суперечливі почуття. З одного боку, йому було соромно, що він повівся як хлопчисько, а з іншого — у ньому все ще кипіла неймовірна лють.

— Пане Нетке, — почув він слова лікаря, який тепер старанно протирав свої окуляри носовичком. — Зробіть ласку, їдьте додому і добряче виспіться. А наступного разу, перш ніж накидатися на людей, подумайте, чи є у вас для цього хоч якісь підстави.

— Ну добре! Скажімо, ви маєте рацію і мені все наснилося, — вирішив піти іншим шляхом Віктор, починаючи розуміти, що докопатися до істини буде дуже непросто. Лікар був непохитний у своєму переконанні, що не існувало ніякої дівчинки, і цьому не знаходилося жодного логічного пояснення. — Тоді я хочу знати, як звали того чоловіка, якого я привіз сюди. Ви можете назвати його ім’я?

— Звісно, — спокійно відповів лікар, наче заздалегідь був готовий до такого питання. — Його звали Едуард Бове.

— Як?!! Як ви сказали?

Віктор очікував всього чого завгодно, але тільки не цього. Він відчув, як в голові його щось вибухнуло, а серце вистрибнуло з грудей, намагаючись знайти більш спокійне місце. За останні декілька хвилин це був уже другий підступний удар.

— Едуард Бове, — повторив лікар трохи роздратовано. Судячи з усього, ситуація починала діяти йому на нерви. — А тепер, якщо я відповів на всі ваші питання, прошу вас залишити лікарню.

— Не хвилюйтеся, я зараз піду, — зробив останню спробу Віктор. — Але б не міг я поглянути на тіло пана Бове?

На обличчі лікаря з’явилася неприємна посмішка.

— А ким ви йому доводитесь, родичем?

— Ну скажімо так, добрим знайомим.

— У такому випадку вам потрібно звернутися до його родичів. А я, на жаль, нічим вам допомогти не можу, — холодно відповів лікар.

— І як мені зв’язатися з ними?

— Гадки не маю!

Віктор зрозумів, що продовжувати розмову далі геть безглуздо, тому розвернувся і швидко попрямував до дверей. Йому хотілося опинитися десь в іншому місці, щоб клятий вірус божевілля не зміг заволодіти ним, як заволодів деякими мешканцями цього закладу.

Надворі панувала чудова сонячна погода, а його автівка все ще стояла біля входу — саме там, де Віктор залишив її вчора. На ній лежав тонкий шар висохлого бруду, але ніяких подряпин чи інших ушкоджень помітно не було, що трохи заспокоювало. Віктор відкрив дверцята, заліз всередину і, відкинувши голову на сидінні, спробував навести лад думкам.

Те, що сталося з ним за останні дев’ять-десять годин, не мало ніякого сенсу. Проміжок часу, наповнений абсурдними, безглуздими подіями, які можна було без жалю стерти з пам’яті та більше ніколи не згадувати. Проте внутрішній голос підказував — не все так просто. Невже, Віктор привіз до лікарні старого, а не дитину? Чому він сам цього не пам’ятав і куди подівся після аварії пан Бове? І нарешті, чи існувала насправді дівчинка, чий тендітний образ не виходив у Віктора з голови? Чи може вона була лише примарою, яка примушує серед ночі прокидатися в холодному поту?

Віктор вставив ключ у замок запалювання, та раптом всередині нього все похолоділо від поганого передчуття. Намагаючись не панікувати, він провів долонею по гладкій поверхні заднього сидіння, однак теки з рукописом там не було. Тоді він почав нишпорити під самим сидінням у сподіванні, що вона звалилася на підлогу, коли він різко загальмував, але і тут на нього чекала поразка. Рукопис безслідно зник, і це мимоволі повертало до думки про пана Бове. Старий антиквар одразу здався Віктору доволі дивною особою, якщо не сказати більше. І в словах його, і в манерах була присутня якась жалюгідна театральність, немов він зійшов зі сторінок роману, написаного в ті часи, коли подібна поведінка вважалася нормою. А ця його дивна фраза про таємницю, яка повинна залишатися прихованою від сторонніх очей! Що він взагалі мав на увазі?

Раптом Віктор зрозумів, що робитиме далі. Розповідаючи про себе, пан Бове згадав про населений пункт під назвою Чорнолісся, де він начебто мешкав. І хоча Віктор не уявляв, де розташоване це місце, за винятком того, в якому напрямку їхати, рішення ним було прийнято без тривалих роздумів. Він запустив двигун і розвернув машину, від чого пролунав пронизливий вереск шин, а зграя горобців неподалік кинулися врізнобіч. Наступної миті автівка зірвалася з місця та зникла вдалині, і тільки неприємний сморід від паленої гуми ще деякий час відчувався у повітрі.