Пісок у склянці

Глава 7

На той час, як таксі опинилось біля будинку, Віктор встиг одягнутися та випити дві чашки міцної кави, а також відшукати свій старенький мобільний телефон. Він давно ним не користувався, але періодично підзаряджав у ньому батарею. І хоча цей застарілий апарат, колись дуже популярний, не йшов ні в яке порівняння зі згорілим смартфоном, він міг тимчасово його замінити. Принаймні так Віктор залишався на зв’язку.

Водієм таксі виявився літній чоловік простакуватої зовнішності з акуратно підстриженими сивими бакенбардами та густою сіточкою зморшок біля очей. На ньому була темна шкіряна куртка з емблемою футбольного клубу у вигляді зеленого трикутника і червона бейсболка. Віктор не часто користувався послугами таксі, оскільки волів сам сидіти за кермом. Йому взагалі не подобалося, коли його життя залежало від інших людей. Зокрема, від пілотів, що управляють літаками, чи навіть лікарів, що намагаються його лікувати. Але зараз він був у скрутному становищі. Його «Рендж Ровер» згорів, а Ельза забрала другу машину, тому викликати таксі в цій ситуації виявилося єдиною можливістю пересуватися містом.

Подорож проходила в тиші, не враховуючи легкої музики з приймача, і Віктор був надзвичайно вдячний водієві, який за весь час не вимовив жодного слова. Можливо, щось таке промайнуло в очах Віктора, що утримувало водія від розпитувань. Адже не даремно таксистам приписують особливу інтуїцію: саме вона дозволяє їм безпомилково визначати, з ким і як себе поводити. Щоправда, розгадка могла полягати й в іншому. Коли Віктор сідав до автівки, то не вказав кінцевий пункт, а натомість пообіцяв вказати місце, де потрібно зупинитися, і водієві це могло не сподобатися. У підсумку, ніяких відвертих розмов, а лише тиха музика та похмурі пейзажі за вікном, від чого Віктора почало хилити на сон.

— Зупиніть, зупиніть, — замахав він рукою, коли впізнав місцевість, де сталася аварія. Причому ніяких особливих прикмет у вигляді дорожнього знаку чи перехрестя поблизу не спостерігалося, окрім кинутого край дороги шматка поліційної стрічки.

— Просто тут? — водій з подивом пригальмував біля узбіччя.

— Так, так, саме тут!

— Ну гаразд, — здвигнув він плечима, і вже за мить машина стояла мов укопана.

— Ви можете трохи почекати? Мені потрібно тут дещо зробити.

— Тільки не довго, моя зміна закінчується.

Віктор відчинив дверцята та вибрався назовні. Перше, що впало йому в око, трохи інша погода, ніж зранку: небо, як і раніше, виглядало сіро-сумним, але тепер дмухав поривчастий вітер та накрапав дощ. Віктор обрав момент, коли рух на трасі трохи вщухне, перебіг через дорогу й опинився біля неглибокого яру. Йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що він стоїть в тому самому місці, куди «спікірував» його багатостраждальний «Рендж Ровер». Про це свідчили численні вибоїни, а також обгоріла трава і бите скло по всьому периметру. Однак сам автомобіль був відсутній: за словами Ельзи, його ще вночі забрав евакуатор. Хоча від нього навряд чи була б якась користь — якщо флешка вціліла, то не в згорілій машині точно.

Віктор ретельно вивчив залишені автівкою борозни, обстежив сміття на узбіччі, а тоді забрався у колючий чагарник, але все одно нічого не знайшов і тільки роздряпав долоню об гострі шипи й розірвав куртку. Несподівано з боку дерев почувся дитячий сміх. Він пролунав біля крайки лісу у заростях калини, які були густо вкриті стиглими ягодами — улюбленими ласощами птахів в холодну пору — та які росли на відстані приблизно тридцяти метрів від дороги. Віктору дуже не хотілося йти туди. Так, він розумів — іншої нагоди дізнатися правду може й не випасти, нагоди — отримати відповіді на питання, що вже декілька днів не давали йому спокою. А якщо відповіді йому не сподобаються? Якщо всі події це не випадковість, а закономірний підсумок його власних вчинків? Досить згадати збиту ним на дорозі дівчинку.

Віктор підняв комір і неохоче рушив у бік лісу. Поривчастий вітер упереміж з дощем боляче лупцював по обличчю, ноги весь час в’язнули у мокрому ґрунті. Зблизька зарості виглядали ще більш розкішними, і в них спокійно могла сховатися доросла людина, не те що малеча. Ніби на підтвердження цього в кущах почулося тихе шарудіння.

— Гей, хто тут? — покликав Віктор, не знаючи, чого чекати.

У голові промайнула думка, що то, скоріше за все, вітер гуляє в листі. Проте Віктор все ж таки відсунув у бік гілки та заглянув у невеличкий отвір. Важко сказати, кого саме він очікував побачити, тільки уява чомусь намалювала ту саму маленьку дівчинку, образ якої буквально вкарбувався йому у свідомість.

«Це справжнє божевілля! — чоловік голосно зітхнув, коли збагнув, що в заростях ніхто не ховається. — Я з’їхав з глузду, тому мені ввижається казна-що».

Від усього цього його почало нудити. Та раптом він знову почув сміх, тепер з глибини лісу, і ось тут йому стало по-справжньому моторошно.

Мабуть, ніколи в житті Віктор не відчував нічого подібного. Навіть вчорашня прогулянка біля покинутого будинку зараз здавалася безневинним розіграшем. Його охопив не просто страх, це був надприродний, тваринний жах, якому не знаходилося ніякого розумного пояснення. Наче він провалився під лід і не міг спливти на поверхню, щоб зробити рятівний ковток повітря. Цієї миті Віктор помітив серед дерев маленьку фігурку в білому платтячку, що відразу зникла кудись з поля зору.

— Зачекай-но, не біжи, — крикнув він їй навздогін, трохи розгубившись, але геть забувши про свій страх.

Відповіддю йому став хруст гілок під маленькими ніжками — вочевидь, дівчинка не збиралася зупинятися, — і Віктор з досади закусив губу. Останній раз він грався в кота і мишу, коли навчався у школі. Та вже тоді його обігравав кожен охочий: як у ролі «кішки», так і у ролі «миші». Він взагалі уникав подібних розваг та віддавав перевагу чомусь менш динамічному, наприклад, шахам. Але зараз у нього не було вибору — він мав наздогнати її за будь-яку ціну.

Найважчим виявилося стежити за пересуванням дівчинки. Верткий силует то поставав попереду, то знову танув. Ось вона поруч та наступної миті її вже немає, і лише дитячий сміх, схожий на веселий дзвоник, нагадував, що вона десь поблизу. Від скаженої гонитви у Віктора попливли круги перед очима. Він ніяк не міг позбутися думки, що маленьке бісеня заманює його в ліс. Особливо останні декілька хвилин, коли зарості стали значно густішими, а кущі перетворилися на непрохідні хащі.

Кожен наступний крок давався йому з великими труднощами: ноги постійно чіплялися за корені, що стирчали з землі, обличчя та руки нещадно дряпали шпичаки терну, а важке дихання відмовлялося відновлюватися. Віктор не міг сказати, скільки минуло часу. Саме це поняття тут втратило будь-який сенс. Він втомився і єдине, чого йому хотілося, трохи відпочити, притулившись плечем до дерева. Все одно йому не наздогнати її, його дії безглузді. Але яким же було його здивування, коли виявилося, що дівчинка стоїть від нього в декількох кроках, наче нічого не сталося. І одягнена вона не просто у білу сукню, а у білу сукню з маками — точнісінько таку, як у його маленької доньки.

У Віктора перехопило подих.

— Цього не може бути, — прошепотів він, не в змозі відвести погляду від квітів на сукні.

Дівчинка простягла уперед кулачок, в якому щось стискала, і чітко вимовила:

— Фелікс!

— Що ти сказала? — витріщився на неї Віктор. — Звідки ти знаєш про Фелікса?

— Фелі-і-і-і-кс! — ще голосніше зарепетувала вона та помахала кулачком у повітрі.

Дзвінке відлуння прокотилося кронами дерев.

— Що там у тебе? — Віктор зробив обережний крок назустріч дитині, одночасно намагаючись розгледіти річ, яка була у неї в руці. — Ти хочеш мені щось показати?

Замість відповіді дівчинка повернулася до нього спиною та стала чи то плакати, чи то сміятися; її плечі легенько здригалися, хоча від неї не чулося жодного звуку. Збоку це виглядало лячно, особливо, якщо взяти до уваги незрозуміло стрімкі сутінки в лісі та повне безгоміння. Віктору зробилося не по собі. Звідки дівчина дізналася про Фелікса? Може, вона була знайома з Камілою чи навіть вчилася з нею в одному класі? Тоді б це багато що пояснювало, наприклад, їх однакові сукні.

Несподівано дівчинка підняла кулачок над головою і щосили жбурнула у зарості якусь річ. Віктор встиг лише помітити блискучий предмет, з’єднаний ланцюжком з чимось довгастим. Напевно, таким чином вона намагалася відвернути його увагу, тому що вже наступної миті її силует зник за найближчими деревами. При цьому Віктор навіть не поворухнувся: в нього не залишилося сил на ще одне переслідування. До того ж, викинута дрібничка дуже нагадувала флешку, яку він намагався відшукати на місці аварії й отримати яку знову означало б зірвати джек-пот, ніяк не менше.

Проклинаючи геть усе, Віктор, опустився перед кущами на коліна та взявся сантиметр за сантиметром обнишпорювати вологу землю. Він робив це практично у повній темряві. Деякий час йому вдавалося утримувати свій запал, але дуже скоро він відчув, як сили його залишають. Саме тоді пальці й намацали холодний металевий прямокутник на товстому ланцюжку, до якого кріпився маленький ключ. Цей ключ здався Віктору знайомим (звідки він взявся тут?), хоча зараз його більше цікавив прямокутник — та сама флешка, куди він скинув свій новий роман. Вона виглядала як новенька і, судячи з усього, анітрохи не постраждала в аварії. Втім, тут він міг помилятися, і її ще треба було перевірити.

Віктор озирнувся, коли поблизу почувся хрускіт гілок, а з-за дерев випливла знайома фігура в шкіряній куртці та червоній бейсболці.

— Агов, ви там живий? — таксист стер долонею піт з підборіддя, при цьому обличчя його виглядало блідим, а очі — переляканими. — Де вас чорти носять? Ви знаєте, котра година?

— Вибачте, я тут трохи заблукав, — почав виправдовуватися Віктор. — Але я заплачу, ви не хвилюйтеся…

— Не хвилюйтеся? І це все, що ви можете мені сказати? Та ви справжній псих. Якого біса ви поперлися в ліс? — таксист розвернувся й попрямував назад, всім своїм виглядом демонструючи, що не бажає розмовляти.

Віктор пішов слідом.

— Слухайте, я вимагаю елементарної поваги, — його трохи здивувала така реакція. — Можна подумати, мене не було дві години.

Чоловік в куртці зупинився та сердито глянув на Віктора:

— Саме так! Дві години, бісова твоя душа…

— Що ви таке верзете? Ви здуріли?

— Ні, дорогенький, здурів ти. А я забираюся звідси негайно.

Віктор відкрив від здивування рота. Дві години?! Але цього не може бути!

— Ви нічого не плутаєте, шановний? Мене не було дві години?

Цього разу таксист лише махнув рукою і кинув щось на кшталт «З мене досить!»

Віктор у свою чергу обережно подивився на годинник, який показував за чверть до третьої. Тобто, він насправді був відсутній близько двох годин, хоча за його відчуттями пройшло не більше п’ятнадцяти-двадцяти хвилин.

«Просто чудово! Тепер у мене ще й провали в пам’яті! — зітхнув Віктор, знову рушивши уперед. — Добре ще, що цей тип не бачив дівчинку. А то б подумав казна-що, як та навіжена в магазині».

Та раптом йому стало смішно. Безглуздя теперішньої ситуації досягли тієї самої межі, за якою повністю зникає відчуття страху, а сили залишаються лише на те, щоб потішатися з власного божевілля. У підсумку кожна наступна подія набуває все меншу значущість у порівнянні з попередньою, тому що мозок рішуче відмовляється реагувати на виклик. Немов спрацьовує захисний механізм у спробі врятувати розум від непотрібного стресу. У певному сенсі це гуманно, і навіть приємно — бачити світ по-іншому. Мабуть, багато художників у гонитві за натхненням віддали б душу за можливість доторкнутися до іншої реальності. І тільки одна річ здатна все зіпсувати: небезпека, яка підстерігає кожного, хто ступить за певний край. Небезпека, що новий світ виявиться зовсім не таким чудовим, як виглядало спочатку, але ти вже не зможеш повернутися назад, скільки не намагайся.

Останнім часом Віктор дійсно почував себе якось по-іншому. Йому здавалося, що люди більше не розуміють його, в тому числі його близькі, і спроби знайти з ними спільну мову нерідко закінчувалися поразкою. Крім того, речі, які раніше надихали, зараз навіювали сум, а мрії, прагнення — змахували на дурнуваті вигадки. Навіть власні звички вкрай дратували, і Віктору доводилося докладати чимало зусиль, щоб зберігати певний баланс.

Коли йому вдалося вибратися з хащ, дощ повністю вщух, попри те, що важкі сірі хмари, як і раніше, нависали над обрієм. Він швидко перетнув дорогу й сів у машину. Водій при його появі, не повернувши голови, завів двигун і зрушив з місця. Всю дорогу обидва уперто мовчали, а ледь автівка загальмувала біля видавництва, таксист прийняв з рук Віктора щедру винагороду та відразу поїхав. Віктор у свою чергу пройшов через головний вхід до вестибюля, показав охоронцю своє письменницьке посвідчення, після викликав ліфт і піднявся на сьомий поверх.

Тут був розташований офіс Марка Гудвина, частина архівів, декілька кабінетів його підлеглих, а також простора приймальня, яка особливо виділялася серед інших приміщень. А все — завдяки вмілому дизайну та великій кількості світла з несподіваних джерел, зокрема з чудернацьких скляних трапецій. Крім того, на стінах висіли чудові картини Джеремі Манна із зображенням вулиць Нью-Йорка. В центрі приміщення красувалися білосніжні м’які меблі, що в поєднанні з золотисто-коричневими стінами створювали певну атмосферу.

Віктор неохоче відірвався від розглядання картин та наблизився до секретарки. Вона зосереджено працювала за комп’ютером і спочатку його не помітила. І тільки коли Віктор голосно кашлянув, намагаючись привернути її увагу, дівчина підняла голову та привітно усміхнулася. Але на цьому добрі новини закінчувалися. З’ясувалося, що Марка немає на місці, і це страшенно засмутило Віктора. Напевно, варто було зателефонувати приятелю заздалегідь. Хоча з іншого боку, йому не хотілося знову вислуховувати докори на свою адресу, і саме тому він прийняв рішення завітати до видавництва без попередження. Залишалося б тільки віднести флешку головному редакторові. Тим більше, що-що, а вмовляти Марк умів непогано.

— Вікторе, це ви? Що ви тут робите? — почув він позаду приємний жіночий голос, озирнувся і побачив перед собою помічницю Марка.

Він майже нічого не знав про неї. Йому було тільки відомо, що її звуть Клара та що їй близько тридцяти років, хоча виглядала вона старшою через занадто стриманий сірий костюм і зібране в пучок волосся. Клара займалася переважно початківцями, тому у Віктора ніколи не виникало приводу для більш тісного з нею спілкування. У свою чергу Марк ставився до помічниці як до вельми цінного співробітника і навіть натякав, що без її ретельності його справи просувалися б куди менш успішно.

— А, Кларо, вітаю! Нумо допоможу, — Віктор підхопив теки, які та тримала в руках, і відразу пошкодував про це через сильний біль у плечі. — Нести туди?

— Так, до архіву! Треті двері ліворуч, — вона показала, куди йти, після чого струснула затерплими руками. — Дякую за допомогу. Я вже думала, що не донесу. Цілий ранок тягаю цю макулатуру.

— А що це?

— Відсіяні автори.

— Невже не знайшлося жодного вартого уваги?

— Ну чому, дехто цікавий є. Щоправда, довелося перелопатити цілу купу матеріалу. Але мені не вперше, я звикла.

— Співчуваю.

— Не варто — це ж моя робота. І до речі, вона мені подобається.

Вони увійшли у просторе приміщення з вікнами та цілою низкою стелажів у вигляді висувних боксів, розставлених за абеткою. Таке поєднання світла й паперів справляло дивне враження; архів у Віктора завжди асоціювався з темним вогким підвалом, а не зі звичайним сучасним офісом. Тут зберігалися рукописи початківців та старих авторів, які складали лише частину з того, що проходило через різні служби видавництва. Можливо, рукописи Віктора теж припадали пилом в одному з ящиків, але розпитувати про це Клару було незручно.

У центрі кімнати стояв довгий стіл, завалений паперами, вільну стіну прикрашали портрети сучасних авторів. Себе серед них Віктор не знайшов. Він поклав теки на стіл і почав розтирати плече, що не залишилося непоміченим його супутницею.

— Чому ви не сказали, що у вас хвора рука? — з докором подивилася на нього Клара. — Я б вас не навантажувала.

— Нічого страшного, мине. Це все через вчорашню аварію. Моя автівка на швидкості злетіла з траси та перекинулася.

— Який жах! Сподіваюся, ви не надто постраждали?

— Ні, я був пристебнутий ременем безпеки.

— А з вами у машині ще хтось перебував?

— На щастя, ні, — відповів Віктор, згадавши про дівчинку на дорозі, але вирішив не згадувати про неї. — Та й зі мною теж все гаразд. Тільки трохи пошкодив руку.

— Тоді бажаю вам швидкого одужання.

— Дякую, але вам не варто перейматися. До речі, я хотів вас запитати. Ви знаєте, де ваш шеф? У приймальні мені сказали, що сьогодні його не буде. Це правда?

— Так, йому довелося терміново летіти у відрядження до Лондона. Один з редакторів захворів і керівництво вирішило відправити його.

— Це погано. Він мені вкрай потрібен.

— Можна спробувати перехопити його в аеропорту, — Клара подивилася на годинник. — Посадка на літак почнеться тільки за сорок хвилин.

— Але я без машини — після вчорашньої аварії від неї мало що залишилося. А для того, щоб викликати таксі, знадобиться час.

— Візьміть мою. Вона внизу, на стоянці. Потім повернете її назад.

— Ні-ні, я не можу, — Віктор заперечливо помотав головою. — Це якось незручно.

— Що значить, незручно? Все зручно. Люди мають допомагати один одному. Хіба не так? Зачекайте, я принесу ключі, — Клара вийшла з кімнати, і Віктор залишився наодинці дещо розгублений. За хвилину вона повернулася. — Ось тримайте. Моя машина темно-синій седан. Ключі потім залишите в бардачку. Їх ніхто не візьме — у нас надійна охорона. Я зараз подзвоню їм щодо вас.

— Я вам дуже вдячний. Ви навіть не уявляєте, як це важливо для мене, — Віктор відчув, що починає червоніти. — Я поверну машину сьогодні ж ввечері, обіцяю.

— Домовилися. Їдьте, а то запізнитеся.

— Ще раз дякую.

Вже залишивши приміщення видавництва та прямуючи до стоянки, Віктор дійшов висновку, що сьогоднішній день не такий вже і поганий. Чого варта одна лише флешка! Якби він ще й закінчився так само вдало.

Синій седан не довелося довго шукати — автомобіль був припаркований майже біля самого виїзду. На дорогу до аеропорту знадобилося понад сорок хвилин. Навіть затори в місті не завадили прибути вчасно, якраз в ту саму мить, коли Марк підходив до стійки реєстрації. Віктор зухвало висмикнув його з черги та протягнув флеш-карту, яку заздалегідь від’єднав від ланцюжка з ключем.

— Ось, візьми!

— Що це? — Марк покрутив флешку в руці.

Виглядав він, як завжди, неохайно: дуже дорогий італійський костюм висів на ньому мішком, давно не стрижене волосся стирчало на всі боки.

— Що ти мені даєш? — він з подивом перевів погляд з флешки на Віктора. — І взагалі, як ти тут опинився?

— Клара сказала, де тебе шукати.

— Навіщо?

— Щоб вручити тобі свій роман.

— І що мені з ним робити?

— Прочитаєш в дорозі.

— Ну гаразд, — неохоче погодився Марк, засовуючи флеш-карту в кишеню. — Тільки я не розумію, до чого це все. То ти ігноруєш засідання колегії у видавництві, то прибігаєш мов обпечений до аеропорту і пхаєш мені в руки флешку. Може, нарешті поясниш, у чому справа?

— Я все поясню, коли ти повернешся.

— А чому не зараз?

— Тому що зараз на це немає часу. Ти запізнишся на літак.

— Ну як хочеш, — Марк здвигнув плечима. — Тоді я пішов.

Він розвернувся й потюпав назад до стійки реєстрації, а Віктор, так нічого і не відповівши, попрямував до виходу з аеровокзалу.

Його не залишало відчуття, що колись ідеальний механізм їх приятельських стосунків дав збій. Хоча, відверто кажучи, це не стало таким вже й сюрпризом. Він давно помітив, що приятель змінився, і не на краще. Марка Гудвина все більше цікавили власні проблеми, наприклад, просування по службі, в той час, як проблеми Віктора його не хвилювали зовсім. Вони рідко зустрічалися, рідко розмовляли, а якщо розмовляли, то винятково на ділові теми. Складалося враження, що їх багаторічна дружба просто зійшла нанівець.

Віктор підкотив до перехрестя та завмер на світлофорі. Зараз він мав зробити непростий вибір. Щоб дотримати дану Кларі обіцянку, йому необхідно було влитися в загальний потік, який повільно рухався прямо. Дорога ж праворуч вела до школи Каміли, і вже за декілька хвилин він міг прибути на місце, якраз встигнувши на початок вистави.

— Сподіваюся, Клара мене пробачить, — вголос промовив Віктор і ввімкнув правий сигнал повороту.

Він чудово усвідомлював, що робить помилку, але вчинити по-іншому означало б надовго втратити довіру дочки. Тому, як тільки спалахнуло зелене світло, він перебудувався праворуч, плавно натиснув на педаль газу та пірнув у порожній провулок.