Пісок у склянці

Глава 6

Статистика стверджує: чотири людини зі ста, що потрапляють в аварію, гинуть, а дорожньо-транспортні пригоди є третім за рахунком смертності у світі. Попереду тільки серцево-судинні захворювання та рак. Інакше кажучи, людство розплачується життями за можливість пересуватися зі швидкістю, про яку наші предки навіть не мріяли, і хоча всім про це відомо, ніхто не бажає пальцем поворухнути, щоб змінити ситуацію. Тому перше, про що Віктор подумав, коли прийшов до тями, що сьогодні йому дуже пощастило. В той час, як його машина перетворилася на купу понівеченого металу, сам він відбувся декількома подряпинами та вивихнутим плечем, і на цьому подарунки долі не закінчилися.

З перекинутої та палаючої автівки йому допоміг вибратися водій вантажівки, яка проїжджала повз нього, що теж можна було вважати неймовірним везінням. Щоправда, зрозумів це Віктор пізніше, на лікарняному ліжку. Але тієї миті, сидячи на землі та намагаючись залишатися при свідомості, він думав лише про те, як цій маленькій тендітній дівчинці вдалося так швидко оговтатися після вчорашньої аварії. Та, що найголовніше, чому вона знову вийшла на дорогу? Невже, крихітка тут насправді на когось чекала? Чи вона втекла з дому і не знала, куди їй піти? А може, не було ніякої дівчинки, і це знову пожартував його хворий мозок? От якби вдалося поговорити з нею, розпитати про все, тоді інша справа. Проте шукати її під зливою, ще й з травмованим плечем, здавалося не кращою ідеєю. Тим паче, що медики, які прибули на місце події, відразу забрали його до карети швидкої та повезли до лікарні.

В палаті панувала мертва тиша, і тільки дощ за вікном натхненно тарабанив об металевий піддашок, немов розучував мелодію для осіннього балу. Час поступово наближався до опівночі — Віктор це відчув, навіть не дивлячись на годинник. З коридору донеслися голоси, після чого двері в палату беззвучно відчинилися й на порозі виникла медсестра з процедурним лотком у руці. Слідом за нею йшла Ельза, чиє густе сплутане волосся облямовувало бліде, без жодної кровинки обличчя.

— Привіт, — тихо вимовила Ельза, і Віктор зрозумів, що понад усе на світі зараз йому хочеться пірнути обличчям в її розкішну руду шевелюру. Однак він продовжував сердитися через їх нещодавню сварку, тому голос його залишався холодним.

— Навіщо ти тут? — запитав він, не звертаючи увагу на медсестру, яка не вперше навідувалася до нього в палату.

— Мені зателефонували з лікарні.

— Тобі не обов’язково було приїжджати.

— Взагалі-то я хвилювалася, — Ельза поклала на стілець велику спортивну сумку, розстебнула блискавку і почала діставати з неї одяг. — До того ж хтось мав привезти твої речі.

— Як зворушливо! А я думав, тобі байдуже, що зі мною відбувається.

— Не мели дурниць. Як мені може бути байдуже?

— Ти вельми промовисто дала мені це зрозуміти.

— Невже?

Ельза замовкла, очікуючи, коли медсестра від’єднає порожню крапельницю та піде з палати, і тільки після цього додала:

— Може, не варто робити мене в усьому винною? Хіба це я вчора вислизнула з дому, щоб трохи розважитися з подружкою?

— Якою ще подружкою? Ти не уявляєш, про що говориш! — підскочив наче ужалений Віктор.

— Ти сам сказав, що провів ніч в якійсь лікарні.

— Але для цього у мене були вагомі підстави. Прямуючи до Марка, я збив на дорозі дівчинку, яку повіз до лікарні, де і просидів до самого ранку.

Віктор відвернувся, а Ельза, захоплена зненацька його несподіваним зізнанням, на деякий час втратила дар мови.

— Ти збив дівчинку? — насилу вимовила вона. — Але чому ти мені нічого не сказав? Сподіваюся, з нею все гаразд?

— Якщо чесно, не маю жодного уявлення.

— Як так? Ти провів усю ніч в лікарні та навіть не поцікавився її станом?

— В тому й справа, — Віктор ледве стримав емоції. — Вранці сталося дещо таке, від чого я досі не можу оговтатися. Не знаю, чи варто втягувати тебе в цю історію.

— Я і без того вже втягнута, хіба ти не помітив?

— Але ти гадки не маєш, з чим мені довелося зіткнутися. Це схоже на справжнє божевілля!

— Тоді ти тим паче не повинен нічого приховувати.

— Ну гаразд, — без особливого ентузіазму погодився Віктор, — я розповім про все, що сталося, хоча це навряд чи тобі сподобається.

— Чому?

— Тому, що вчорашні події не мають нічого спільного зі здоровим глуздом, і ти сама зараз у цьому переконаєшся.

Він почав розповідати, і було помітно, наскільки важко йому дається кожне слово. Коли він закінчив, палату заповнила тиша.

— Ну, що ти про це думаєш? — першим заговорив Віктор. — З’їхав я з глузду чи ні?

— Дійсно, дивна історія, — Ельза неспішно піднялася зі свого місця та наблизилася до вікна, за яким все ще лив дощ. — Нагадує сюжет одного з твоїх романів. Навіть у голові не вкладається, що таке може статися насправді.

Віктор з сумом посміхнувся. Зрозуміло, вона йому не повірила! А чого він чекав? Будь-хто на її місці б вчинив так само, і в цьому не було нічого дивного. Більшість людей швидше повірить бульварним газеткам, ніж близькій людині, яка стала свідком чогось дивного. Хоча… Віктор і сам починав потроху сумніватися в тому, що відбулося за останню добу, настільки ці події здавалися неправдоподібними.

— Ти вважаєш, що я все вигадав?

— Звісно, ні. Просто у тебе був сильний стрес, тому твоя уява могла домальовувати деякі деталі.

— Мені це не спадало на думку.

— Принаймні таке пояснення не суперечило б здоровому глузду.

Віктор на хвилину заглибився у роздуми.

— А якщо припустити дещо інше? Наприклад, що хтось навмисно втручається в моє життя.

— Для чого?

— Точно не знаю, — здвигнув він плечима. — Можливо, через мою нову книгу. Здається, тут проглядається деякий зв’язок.

— Не розумію, який тут може бути зв’язок?

— А от дивись: спочатку з машини зникає тека з рукописом, на наступний день губиться електронний лист, а в принтері закінчується чорнило, після цього Фелікс перекидає на ноутбук склянку з молоком і знищує таким чином усі файли на диску. Потім я, замість того, щоб їхати до видавництва, бігаю по торговельному центру за примарою, звідки мене тягнуть до поліційного відділку й тримаю до самого вечора. Ну і на останок, мій «Рендж Ровер» злітає з дороги та розбивається, а флешка з єдиною копією роману згорає у вогні.

— Дійсно, звучить кепсько. Щоправда, більше нагадує диявольську невдачу, ніж чийсь злий намір.

— Може, так і є, — Віктор відкинув ковдру, продемонструвавши довгу бавовняну сорочку, в яку його одягнули, — але погодься, занадто багато збігів. Наче хтось навмисно намагається звести мене з розуму.

Він прийняв вертикальне положення та опустив босі ноги на підлогу.

— Що ти робиш? — здивовано витріщилась на нього Ельза. — Хіба тобі можна вставати?

— Годі тобі, я себе добре почуваю. Ти ж відвезеш мене додому?

— Але ти ще занадто слабкий! До того ж, тебе ніхто не відпустить посеред ночі.

— А я і не збираюся нікого питати, — Віктор покопирсався у сумці, дістав джинси та почав їх натягувати однією рукою.

— Слухай, не дурій, — Ельза підійшла до чоловіка з твердим наміром завадити йому. — Чом би тобі не повернутися до ліжка? А завтра якомога раніше ми поїдемо.

У відповідь Віктор невдоволено скривився.

— Ти не розумієш, мене нудить від цього місця.

— Я знаю, — Ельзі вдалося відібрати у нього джинси, після чого вона поклала його назад до ліжка, а сама сіла поруч, — але потрібно набратися терпіння. Якщо хочеш, я побуду з тобою до ранку.

— А як же Каміла?

— Не хвилюйся, я відвела її до сусідки.

— Ну коли так, тоді прошу, — Віктор поплескав по ковдрі поряд з собою. — Тут місця на двох вистачить.

— Навіть не мрій, — пирхнула у відповідь Ельза, в той самий час добре розуміючи, що ця пропозиція не більше, ніж хлоп’яцтво. — І взагалі, про що ти думаєш? Краще спробуй заснути. Найближчим часом тобі можуть знадобитися сили.

— Навіщо це?

— Хіба ти не хочеш знайти свій рукопис?

— Звісно, хочу! Але де його шукати? Чи ти пропонуєш мені знову гасати містом у пошуках божевільного антиквара?

— Зовсім ні! Я лише пропоную не впадати у відчай завчасно. Повір, дуже часто знайти вихід зі складної ситуації набагато легше, ніж здається на перший погляд.

Віктор не став сперечатися, а відкинувся на подушку та закрив очі. Безумовно, слова Ельзи мали сенс, але цієї миті йому не хотілося думати про справи. Лише хвилину тому він позбувся важкої ноші, що звалилася на його плечі, тому єдине, чого він бажав, насолодитися сповна своєю маленькою перемогою. І нехай Ельза не до кінця повірила в його розповідь, зате між ними більше не було таємниць. Усе повернулося до тієї самої точки, коли твій внутрішній стан відповідає звичному ритму, а найпрекраснішою жінкою на землі ти, як і раніше, вважаєш власну дружину і цим пишаєшся.

— Взагалі-то, я радий, що ти зараз тут! — Віктор ніжно торкнувся руки Ельзи. — Хоча твій приїзд став для мене сюрпризом, дивлячись на нашу недавню сварку. Сподіваюся, я поводився не надто грубо?

— Якщо і так, то я сама у цьому винна, — усміхнулася Ельза. — Потрібно було тебе слухати, коли ти намагався мені все пояснити.

— Тобто, ти більше не гніваєшся? — Віктор сміливіше провів кінчиками пальців по руці дружини, яка у свою чергу не висловила ніякого невдоволення з цього приводу.

— Ну хіба тільки за те, що приховував від мене правду.

— В такому випадку, я готовий спокутувати свою провину, — Віктор ніжно обійняв її за плечі та притягнув до себе. — Якщо ти не проти.

— І тебе не хвилює, що до палати може увійти медсестра?

— Анітрохи.

Наступної миті його губи торкнулися губ Ельзи, і більше їм не знадобилися ніякі слова. При цьому навколишній простір розчинився у нічній тиші, а час зупинився наче зламаний годинник.

Лише зранку дощ повністю вщух, поступившись місцем густому туману. Віктор ледве розплющив очі та оглянув кімнату. Зараз він був у ліжку в себе вдома, а все його тіло страшенно нило, як нагадування про вчорашню аварію. Особливо боліла голова. Віктору здавалося, що в його череп залили розпечений свинець, і для більшого ефекту ввігнали десяток добрячих цвяхів. Однак це не завадило йому згадати про їх з Ельзою нічні витівки у лікарні та про те, як рано вранці вони повернулися додому. Причому Ельза відразу пішла до сусідки за Камілою, а він заліз під ковдру й міцно заснув. Цього разу без сновидінь.

Годинник на тумбочці показував за чверть до дванадцятої, а це означало, що у будинку, крім Фелікса, нікого немає. Дана обставина Віктора влаштовувала, оскільки йому було про що поміркувати. Наприклад, в якому напрямку рухатися далі, й тут вимальовувалося декілька варіантів. Перший, найпростіший, кинути письменство та знову зайнятися адвокатською практикою. На щастя, у нього залишалися зв’язки серед друзів і старих клієнтів. Але це не влаштовувало Віктора — не для того він свого часу відмовився від престижної професії. Другий варіант полягав у тому, щоб відстрочити вихід своєї книги, скажімо, на рік, а за цей час написати щось новеньке. Так можна було не випасти з загальної обойми, хоча і довелося б змінити видавництво. Існував третій варіант, і до нього Віктор схилявся найбільше. Опублікувати закінчений роман, як планувалося з самого початку. Щоправда, спершу не завадило б його знайти, наприклад, на флешці, яка могла вціліти після аварії. Або подзвонити Марку та поцікавитися, чи не отримав він електронний лист з копією роману.

Віктор неохоче підвівся з ліжка, накинув на плечі халат і зійшов до кухні. Ельза залишила йому на столі підсмажений хліб, бекон та тепле молоко у глечику, від чого настрій його значно покращив. Вона також написала йому коротеньку записку і, перш ніж почати снідати, Віктор її прочитав:

«Любий, я не стала тебе будити — ти спав так солодко! Якщо ти забув, сьогодні у Каміли прем’єра вистави у школі, яка має відбутися рівно о сьомій вечора. Тому єдине прохання — не запізнюйся. Ти ж знаєш, як для неї це важливо. І пошукай, будь ласка, Фелікса. Я не бачила його від учора. Цілую. Ельза».

Доповнювало записку кумедне личко з кісками, яке, судячи з усього, намалювала Каміла. Вона малювала скрізь: на стінах комори, на холодильнику та навіть на спинці свого ліжка. Ельза постійно сварила її за це, а Віктор, навпаки, заохочував, тому що не бачив в уподобанні дочки нічого поганого. Якщо дівчинці хочеться малювати, нехай малює собі на здоров’я. Було б гірше, якби вона нічим взагалі не захоплювалася чи знаходила собі заняття не за віком.

Віктор перевів погляд на повну котячу миску та дійшов висновку, що Ельза таки має рацію щодо Фелікса. Інакше миска стояла б порожньою. Між іншим, кіт зникав не вперше. Він і раніше йшов з будинку, після чого завжди повертався, змарнілий та трохи пошарпаний, і накидався на їжу з такою жадібністю, немов не їв цілий місяць. Де він вештався стільки часу, ніхто точно не знав, але Камілу його походеньки завжди засмучували. У ці дні вона ставала плаксивою та неслухняною, і впоратися з нею не виходило навіть в Ельзи. Звісно, Віктора не влаштовував такий стан речей, і він був готовий на будь-що, аби запобігти її черговому нервовому зриву. Тому він швидко покінчив зі сніданком, переодягнувся у светр і джинси та попрямував на пошуки Фелікса.

Насамперед Віктор вирішив заглянути до кімнати Каміли — кіт полюбляв там ховатися час від часу. У дитячій панував звичайний вранішній хаос: довкола були розкидані іграшки, одяг, книжки, декілька шкільних зошитів спочивали прямо на підлозі. Лише на столі, де стопою лежали малюнки, спостерігався відносний порядок. Віктор почав роздивлятися їх і раптом на одному з малюнків він помітив яскраво-помаранчевого кота при елегантній краватці, який спирався на чорну тростину. Поруч з ним був зображений інший, смугастий кіт значно більших розмірів. Під малюнком стояв підпис: «Мій улюблений кіт Фелікс і його приятель».

— Дивись-но, а метелик у Фелікса зовсім, як у пана Бове! І тростина теж, — усміхнувся Віктор тій дивній аналогії, яка виникла у нього в голові. — Тільки, що це за приятель такий? Сподіваюся, Каміла не збирається приволокти до будинку ще одного кота?

Він поклав малюнок на місце і, переконавшись, що в кімнаті більше немає нічого цікавого, зійшов сходами на перший поверх. Наступним в його переліку значилося заднє подвір’я, куди Фелікс виходив погуляти.

На вулиці панувало повне безвітря, тому туман за своєю густотою нагадував щось середнє між клейковиною та ватною ковдрою. Подвір’я було усипане опалим листям, втім, як і літня тераса, що вела з кухні до невеличкого палісадника. Віктор чомусь ніяк не міг згадати, коли прибирав тут востаннє — в ці вихідні чи в минулі. Його увагу привернуло шарудіння в кущах самшиту, які утворювали живопліт по всьому внутрішньому периметру подвір’я. Зараз вони були повністю затягнути туманом — крізь запону проступали їхні нечіткі контури. І хоча ця відстань становила не більше десяти-п’ятнадцяти метрів, Віктор не міг примусити себе і кроку зробити, оскільки не бажав зіткнутися з однією неприємною особою.

На вигляд пані Гауш, так звали їхню сусідку, можна було дати і сорок років, і сімдесят. Її згорблена гачкувата спина, розпатлане волосся, а також довгі сукні й вовняна хустина, якою вона підв’язувала поперек, робили її схожою на стару відьму. Водночас її рум’яне гладке обличчя викликало заціпеніння у тих, хто бачив жінку вперше. Більшість часу вона безцільно вешталася садом та бурмотіла собі під ніс всілякі нісенітниці, що наводило на думку про душевний розлад. Щоправда, це ніяк не заважало їй поводитися доброзичливо щодо інших сусідів, нехай навіть не до всіх однаковою мірою. Поза сумнівом, її улюбленицею була Каміла, та і з Ельзою вони добре ладнали. А от Віктора вона недолюблювала. Хоча в цьому не було його провини, бо пані Гауш взагалі ледь витримувала товариство чоловіків, незалежно від їхнього віку та розумових здібностей. Подейкували, що багато років тому чоловік при розлученні відібрав у неї сина та не дозволяв з ним бачитися. У підсумку — спроба суїциду, а потім і психіатрична лікарня на тривалий час, після виходу з якої вона так і не оговталася.

У кущах знов зашаруділо — там, без сумніву, хтось ховався. У Віктора навіть з’явилася надія: а раптом це Фелікс і його не потрібно більше шукати!

— Киць-киць! — обережно покликав Віктор і вирушив у тому напрямку.

Наблизившись впритул, він спробував хоч щось розгледіти в густих заростях, але це виявилося звичайним марнуванням часу. Недарма самшит завжди цінувався за свою розкішну крону та багато століть повсюдно використовувався як огорожа. Та й підозрілі звуки одночасно припинилися, що занурило двір в сплячий стан. І тут з кущів вистрибнув здоровезний кіт. Він почав голосно шипіти, вигинати спину та демонструвати свої гострі зуби.

— Агов, тихіше, друже, заспокойся! Я не збираюся завдавати тобі шкоди, — Віктор трохи відступив назад, побоюючись того, що звір може на нього кинутися.

Своїми розмірами та забарвленням кіт був схожий на персонажа з малюнка доньки. Тобто, він не вперше навідувався до палісадника, і Каміла його геть не вигадала.

Тим часом кіт з шипінням продовжував наближатися, при цьому в його жовтих примружених очах не відчувалося ані краплі страху. Напевно, збоку це виглядало комічно — все ж таки доводилося мати справу зі звичайним домашнім улюбленцем, а не з якимось диким хижаком з джунглів. Проте Віктору було не до веселощів. Його настільки вразила незвичайність ситуації, що він не міг вирішити, як йому діяти: чи зразу накивати п’ятами, чи спробувати заспокоїти розлючену тварину. Якби під рукою знайшовся кийок або інший предмет, він почувався набагато впевненіше. Несподівано кіт завмер на місці, трохи постояв у роздумах, після чого перескочив через паркан і зник на території пані Гауш. Віктор обережно підійшов до огорожі та заглянув у сусідський двір.

Як він і припускав, тут панувало повне запустіння. Земля була вкрита товстим шаром опалого листя, включаючи доріжку до будинку, хоча сам будинок виглядав цілком пристойно. У садку нараховувалось з десяток фруктових дерев в оточенні пожухлої трави, біля огорожі росли недоглянуті кущі смородини. З якоїсь причини туман не дістався сюди, тому велика частина території чудово проглядалася. Але це ніяк не допомагало у пошуках кота — той наче крізь землю провалився. Втім замість нього знайшлася господиня будинку в старому смугастому халаті й фетровому капелюху, яким на вигляд було не менше ста років і які робили їх володарку схожою на городнє опудало.

— Доброго ранку, пані Гауш! — першим заговорив Віктор, втім, не надто розраховуючи на те, що він взагалі дочекається відповіді. — Можна у вас дещо запитати?

— Дайте вгадаю. Ваш дурнуватий кіт знову втік, — видала жінка, ніби прочитала його думки.

— Саме так. Але як ви дізналися?

— Ваша дружина вже запитувала про нього.

— Зрозуміло. Так ви його бачили?

— Ні, не бачила, — вона голосно зітхнула. — Я зараз рідко виходжу з дому. Зовсім радикуліт змучив.

— Сумно це чути, — відповів Віктор швидше з ввічливості, ніж зі співчуття, після чого додав: — Тоді, може, ви бачили іншого кота? Дуже великого. Він щойно заскочив до вашого двору.

Очі пані Гауш ледь не повилазили з орбіт:

— Ви що, взяли ще одного кота?!

— Ні-ні, звісно, ні! Я просто шукав Фелікса, а тут цей абсолютно незнайомий кіт. Гадки не маю, звідки він взявся. Я думав, може, це ваш.

У повітрі повисла тиша, і Віктор вирішив, що пані Гауш, ймовірно, не до кінця зрозуміла зміст його слів. Та раптом вона круто розвернулася й помчала до свого дому, якщо слово «помчала» взагалі можна застосовувати до людини її віку. Від здивування Віктор на мить втратив дар мови.

— Так бачили чи ні? — крикнув він їй наздогін, але сусідка вже встигла заскочити у будинок і грюкнути дверима. — І вам всього найкращого, — остання фраза пролунала трохи безглуздо.

Настрій його вкрай зіпсувався, а думки почали з такою швидкістю змінювати одна одну, що голова розболілася ще сильніше. Передусім йому хотілося зрозуміти, чому сусідка стала поводитися таким дивним чином та втекла, немов її щось налякало? Крім того, куди подівся той мерзенний кіт, після сутички з яким у Віктора досі тремтіли руки? Невже пані Гауш дійсно його не помітила? І нарешті, чи не настав час зайнятися флешкою замість цієї ідіотської метушні? Адже Фелікс губився не вперше, а ось доля самого Віктора зараз висіла буквально на волосинці.

Він повернувся в дім і, замкнувши двері веранди, вимив на кухні посуд. Після цього Віктор пройшов до свого кабінету, де почав порпатися в шухляді столу, куди скидав всяку дрібноту. Йому потрапляли до рук зламані олівці, ковпачки від кулькових ручок, погнуті канцелярські скріпки, іржаві леза і навіть старі візитки, більшість з яких давно втратили свою актуальність. Крім однієї. На щастя, знайти її було не важко. Як тільки візитка опинилася в руках Віктора, він зняв телефонну слухавку і набрав номер.

— Алло! Добридень! Я б хотів викликати таксі.