Пісок у склянці

Глава 8

Ледве вщух останній акорд, зала вибухнула гучними оплесками, а маленькі артисти, що грали у спектаклі, юрбою вибігли на сцену і почали старанно розкланюватися перед публікою. Найстаршому на вигляд було не більше десяти років. Їх радісні та трохи збентежені обличчя сяяли щастям, втім, як і обличчя глядачів, переважну більшість яких складали батьки. Каміла теж з’явилася на сцені, і цієї хвилини Віктор неймовірно пишався нею. Він голосніше за всіх ляскав у долоні та вигукував «Браво!», через що навіть охрипнув.

Нарешті запалили світло, і Камілла зійшла сходинками до глядацької зали. Віктор підхопив її на руки.

— Вітаю, сонечко! Ти була неперевершена!

— Дякую, татку! Я така рада, що ти приїхав, — вона міцно обійняла його за шию й поцілувала в щоку. — А я наприкінці забула слова.

— Справді? Я цього не помітив. Здається, все пройшло чудово.

— Тобто, тобі сподобалася вистава?

— Звісно, люба! Як вона могла мені не сподобатися, якщо в ній грала моя найталановитіша дочка!

— А хто з персонажів твій улюблений?

— Напевно, той кіт з великою головою. Він мені чимось нагадав нашого Фелікса.

— Тато, це ж Чеширський кіт! Ти що не впізнав його?

— Чому не впізнав? Впізнав.

— Про що ви тут сперечаєтеся? — пролунав позаду них голос Ельзи. Вона тримала в руці відеокамеру, на її обличчі грала усмішка. — Гей, нумо зніму вас разом, — вона увімкнула камеру.

— Ми обговорювали Чеширського кота! — почала пояснювати Каміла. — А тато його не впізнав.

— От і неправда! — демонстративно став у позу Віктор. — Як це я міг не впізнати Чеширського кота? Ти взагалі розумієш, як зараз мене образила?

Він легенько клацнув її по носі, а у відповідь Каміла скривила кумедне личко, після чого вони весело розреготалися.

— Ну гаразд, вже пізно, — Віктор опустив Камілу на підлогу. — Вам з мамою час додому.

— А ти хіба з нами не поїдеш? — трохи засмутилася Каміла.

— Ні, сонечко, мені ще треба зробити одну важливу справу. Але я приїду до нашої святкової вечері. Домовилися?

— Домовилися!

— Будь ласка, не затримуйся. Добре? — Ельза вимкнула камеру та взяла дочку за руку. — Ну а ми підемо переодягатися. Ти готова?

Каміла ствердно кивнула і на прощання помахала Вікторові. Як тільки вони зникли з очей, він одразу прямував до машини.

На той час місто занурилося у нічні сутінки. Всюди горіли вуличні ліхтарі, в яскравому світлі яких дощ з дрібними крижинками нагадував золотаві бризки. Дорога виглядала вільною, і дістатися до видавництва не склало особливих труднощів. Віктор припаркувався на стоянці, але підійматися в офіс не став, а залишив ключі у бардачку, як і було оговорено від самого початку. При цьому він почувався трохи винним, оскільки повернув машину пізніше, ніж обіцяв.

«Сподіваюся, Клара не пошкодувала про те, що позичила її мені. Зателефоную їй завтра і вибачуся», — подумав Віктор, переходячи на протилежний бік вулиці, де він планував зупинити таксі.

Погода остаточно зіпсувалася; окрім дощу піднявся сильний вітер, який час від часу підхоплював з землі вологе листя та крутив його у божевільному танці. Зараз Віктору хотілося одного — якнайшвидше дістатися додому та сісти за святковий стіл. Однак зловити таксі виявилося складним завданням — їх попросту всі розібрали. Перехожі теж зустрічалися не часто. А ті, з ким він стикався, ховалися в одяг і поспішали по домівках.

Віктор підняв комір, щоб захиститися від вітру, та прискорив ходу. Він майже досяг перехрестя, коли з підворіття вискочив величезний кіт і перегородив йому дорогу. Це було те саме смугасте чудовисько, з яким довелося зіткнутися у палісаднику та який більше нагадував персонажа з фільму жахів, ніж реальну тварину. Кіт дивився на нього своїми пронизливими жовтими очима, наче бажав щось сказати, при цьому вітер з дощем анітрохи його не турбували. Віктор у свою чергу намагався зрозуміти, яким чином коту вдалося подолати величезну відстань, та ще й опинитися в тому місці, де перебував він сам. Може, його спеціально привезли сюди? Але навіщо це комусь знадобилося?

Кіт постояв з хвилину голосно нявкнув і, розвернувшись, зник за рогом найближчого будинку.

«Ну і як це розуміти?» — вирячився йому вслід Віктор, для якого ситуація продовжувала залишатися схожою на божевільний балаган.

З такою неймовірною кількістю дивних подій йому ще не доводилося стикатися. Він не бачив в них ніякої логіки, в той час як усі ці персонажі, що безцеремонно вдерлися до його життя, починали потроху діяти йому на нерви. Що вони намагаються довести? Чому просто не дадуть йому спокій? Взяти хоча б історію з флешкою. То вона зникає, то знову знаходиться. А дівчинка в лісі? Від однієї згадки про неї мимоволі кидає в дрож.

Дістатися додому вдалося тільки за півтори години — на перехресті нарешті знайшлося порожнє таксі. Щоправда, ледь він ступив за поріг, як почув гучний плач Каміли на другому поверсі. Віктор зрозумів — сталося щось по-справжньому погане. Адже так сильно вона не ридала, навіть коли впала з гойдалки.

— Каміла! Ельза! — покликав Віктор, швидко піднімаючись сходами. — Що сталося?

Дитяча кімната була відкрита навстіж, тому він одразу побачив на ліжку Камілу, поряд з якою сиділа біла мов стіна Ельза. Вона погладжувала дочку по голові та намагалася хоч якось її заспокоїти.

— Що у вас сталося? Чому вона плаче? — знов запитав Віктор і підійшов ближче.

Побачивши його, Ельза підхопилася з місця, прошепотіла доньці: «Люба, я зараз повернуся», після чого виштовхнула його до коридору та щільно зачинила за собою двері.

— У чому справа? Чому ти не пускаєш мене до дочки й чому вона плаче? — не відступав Віктор.

— Поговоримо у твоєму кабінеті, — крижаним тоном відповіла Ельза та попрямувала до сходів.

Віктор неохоче поплентався слідом.

— Якісь таємниці мадридського двору, чесне слово, — йому не подобалася вся ця ситуація. — А не можна просто сказати, що сталося?

— Ти добре знаєш, що сталося, — відреагувала дивним чином на його питання Ельза, як тільки вони увійшли до кабінету.

— Про що це ти? Що я знаю?

— Не прикидайся дурнем.

— Ніким я не прикидаюся! Що ти таке верзеш? — скипів Віктор, але швидко стримав емоції. — Послухай, в мене був важкий день і я дуже втомився. Поясни людською мовою, що сталося?

Перш ніж відповісти, Ельза зробила паузу:

— Каміла знайшла в підвалі мертвого Фелікса, — нарешті вимовила вона.

— Що-що?! — Віктор не повірив своїм вухам. — Каміла знайшла мертвого Фелікса?

— Саме так. Я послала її у підвал, щоб вона віднесла коробку з театральним костюмом, а він був там… Увесь обмотаний іржавим дротом… Каміла так кричала, що я думала, збожеволію.

— Уявляю, що вам довелося пережити.

— Але це ще не найжахливіше, — Ельза знову замовкла, не наважуючись продовжувати, після чого все ж таки додала: — Вона думає, що це зробив ти.

— Як це я?

— А ось так! Адже в нашому будинку стоїть сигналізація, і якби чужий вдерся всередину, ми б про це знали.

— Ні-ні, зачекай, — Віктор ніяк не міг оговтатися від почутого. — Через те, що не спрацювала сигналізація, ви у всьому звинувачуєте мене?

Ельза повернулася до нього обличчям і уважно подивилася в очі.

— А кого нам, на твою думку, звинувачувати? Хто міг таке зробити? Я? Каміла?

— Але це смішно! Навіщо мені його вбивати, сама подумай.

— Ти мені відповіси.

— Та не було ніяких причин. Ти ж мене знаєш.

— Виходить, що не знаю.

Віктор нічого не відповів, і у кімнаті на деякий час запанувала тиша. Тільки по шибці голосно стукали краплі дощу.

— Добре, я піду до Каміли. Спробую умовити її поспати, — Ельза розвернулася й попрямувала до дверей.

— Стривай…

Віктор спробував взяти її за руку, але вона різко відскочила від нього мов від прокаженого:

— Не треба, благаю тебе.

— Тобто, ти насправді вважаєш, що я до цього причетний? Просто чудово!

Ельза невесело зітхнула.

— Останнім часом ти поводився дивно…

— Що ти маєш на увазі? — Віктор відчув, як починає закипати. — Ти хочеш сказати, я поводився наче якийсь псих? Так?

— Обговорімо це пізніше. Мені потрібно укласти дочку в ліжко.

— Ні, стривай! Я хочу, щоб ти сказала мені це у вічі, — він знову наблизився до Ельзи, яка мимоволі подалася назад.

— Повторюю тобі ще раз, я не бажаю зараз про це говорити, — її голос помітно затремтів. — Я маю повернутися до Каміли.

— І що ти їй скажеш? Що у татка поїхав дах і тому він придушив її кота?

— Вікторе, негайно припини!

— Але ж ти думаєш саме так, чи не правда?

— Все, я не бажаю більше цього слухати, — Ельза спробувала обійти його, але він схопив її за руку.

— Я тебе нікуди не відпускав!

— Що ти робиш? — почала вона вириватися.

— Ельзо, чому ти так поводишся зі мною? — не звертаючи увагу на опір, Віктор продовжував з силою стискати її лікоть. — Хіба я недостатньо працюю, щоб ви з Камілою ні в чому собі не відмовляли?

— Мені боляче! Відпусти мою руку!

— Але ж ти дай мені відповідь, дай…

Швидше розсердившись, ніж відчуваючи страх, Ельза вліпила йому ляпаса, який подіяв на нього як холодний душ.

— Ти що, збожеволів?

— Вибач, я не хотів тебе налякати, — Віктор відпустив її руку та сів у крісло. Увесь його гнів миттєво випарувався. Зараз він виглядав наче побитий собака. — На мене щось найшло. Але ти ж знаєш, я б ніколи не завдав тобі шкоди.

— Гаразд, проїхали, — трохи заспокоїлася Ельза, — вважатимемо, що інцидент вичерпано. Я зараз піду до Каміли, а ти, будь ласка, прибери з підвалу Фелікса. Його треба буде десь поховати.

— Може, в нашому садку за будинком?

— Я не проти. Тільки закопай його якнайглибше, щоб сусідські собаки не винюхали.

— Щодо цього не турбуйся, — запевнив її Віктор. — Я зроблю все, як треба.

Ельза вийшла, і він залишився в кімнаті на самоті, не в змозі позбутися думок, які відразу полізли у голову. Може, він дійсно вбив бідолашного Фелікса, а потім геть про це забув? Судячи з тієї концентрації негативу, що вирувала в середині нього та випліскувалася назовні, це було цілком ймовірно. Адже Ельза не зробила нічого поганого і лише висловила свою думку з приводу жахливої знахідки. Чому ж тоді її слова так зачепили його? Звідки в ньому стільки агресії, і чи не означає це, що його місце саме у божевільні? Чи він у порядку, а в будинку справді хтось побував? Але хто та з якою метою? Грабіжники, що хотіли поживитися чимось цінним? Чи звичайні покидьки, які з незрозумілої причини вбили Фелікса? А може, їх справжньою ціллю був не кіт, а, наприклад, сам Віктор, і Фелікс просто потрапив під руку. Тоді все виглядало набагато гірше, і йому, безумовно, варто було це перевірити.

Насамперед Віктор ретельно обстежив вхідні двері, а також двері до палісадника, але нічого не знайшов — ні свіжих подряпин, ні інших ушкоджень. Потім він по черзі зазирнув у всі приміщення на першому поверсі, перевірив сигналізацію на предмет стороннього втручання та нарешті зупинився біля входу в підвал, куди вели маленькі дверцята під сходами. Зазвичай вони були замкнені на замок, проте зараз ключ стирчав зовні, і неважко було здогадатися, що його забула Каміла, коли вибігала з підвалу. Внутрішній голос підказував Віктору, що видовище, яке на нього очікує, навряд чи виявиться приємним. Так і сталося. Коли він зійшов сходами униз та наблизився до того місця, де зберігалися коробки з різним мотлохом, його очам відкрилася по-справжньому жахлива картина.

Фелікс висів між двома стійками для інструментів і був увесь обмотаний тонким металевим дротом. Дріт місцями впивався йому в тіло, тому його хутро було буквально просякнуто кров’ю. Кров також виднілася на підлозі у вигляді калюжі, яка вже встигла перетворитися на руду пляму. На перший погляд все виглядало, мов нещасний випадок, але це лише на перший погляд. Дріт кріпився до стрижня у стіні на висоті півтора метра від землі, і важко було уявити, щоб Фелікс сам вліз у цю смертельну пастку. Тобто хтось навмисно підвісив його туди.

Віктор відчув, як нудота підкотила до горла. За допомогою кусачок він звільнив тіло кота від дроту, загорнув його у шматок целофану та, прихопивши з собою лопату, виніс на подвір’я. Дощ припинився, але копати вологу землю все одно виявилося важко, особливо в темряві: Віктор не став запалювати ліхтар, щоб не привертати увагу сусідів. На все про все йому знадобилося понад годину, після чого він повернувся до будинку, де було тихо — вочевидь, Ельзі вдалося заспокоїти Камілу. Натомість Віктору спати не хотілося, тому він попрямував у свій кабінет, відкупорив пляшку коньяку, налив трохи у високу склянку та з насолодою випив. П’янка хвиля вдарила у голову, і він почав подумувати, чи не влаштуватися спати прямо тут, на канапі, коли несподівано задзвонив телефон. Це була Клара, якій він залишив для зв’язку свій номер.

— Вікторе, це жахливо! — швидко заговорила вона без жодної передмови. — Здається, літак Марка розбився.

— Літак Марка? — він ледве не випустив з рук склянку. — Цього не може бути! Ви впевнені?

— Про це щойно повідомили у новинах. Включіть телевізор.

Віктор підібрав з сусіднього крісла пульт від плазмового телевізора, який дивився вельми рідко, та натиснув кнопку включення. Йому вдалося швидко налаштуватися на канал новин, де бородаті дядьки обговорювали чергову економічну нісенітницю, але рухомим рядком внизу йшла новина про катастрофу: «Пасажирський літак, що прямував рейсом 1482 до Лондона, розбився за декілька хвилин після зльоту».

— Ну що, бачили? — знову заговорила Клара. — Адже я не думаю, що сталася помилка. Інакше вони б не показували таке у новинах. Правильно?

— Так, схоже на правду, — підтвердив її слова Віктор. — І це точно літак Марка. Я добре запам’ятав номер рейсу, оскільки довго шукав термінал, де проходила реєстрація.

— Саме тому я вам і телефоную.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви були останнім, хто бачив шефа, — почала пояснювати вона, — ось я і подумала, що тільки ви знаєте, чи сів він на той злощасний літак чи ні.

— Мені б дуже хотілося вас заспокоїти, Кларо, — зітхнув Віктор, — але, на жаль, я тільки бачив, як він попрямував до стійки реєстрації. Що було потім, мені не відомо. Після нашої бесіди я пішов.

— Що ж мені робити?

— Ви пробували з ним зв’язатися?

— Так, я намагалася додзвонитися на його мобільний, але абонент виявився недоступний.

— А дружині ви його телефонували? Можливо, їй щось відомо.

— Ні, але це непогана ідея, — голос Клари пожвавився. — Дякую за підказку.

— Не варто. Я ж особливо нічим не допоміг. До речі, я хотів ще сказати…

Але договорити Віктор не встиг: зв’язок перервався, тому він не зміг повідомити своїй співрозмовниці, що її авто повернено на стоянку у повній цілості. Втім, вона вже і сама напевне про це знала.

Він подивився на годинник — стрілки показували одинадцяту. Віктор сів перед телевізором і став чекати на випуск новин. Як він і передбачав, першим сюжетом йшов репортаж з місця катастрофи Боїнгу-747, який впав за чотири кілометри від аеропорту за хвилину після зльоту. На його борту перебувало двісті шістдесят вісім осіб, включаючи екіпаж, однак про вцілілих, як, втім, і про причини падіння, нічого не повідомлялося. Віктор вимкнув телевізор та відкинув голову на кріслі. Думки його плуталися, а перед очима пливли кола. Ні, це не могло бути звичайним збігом. Напевно, у всьому винна клята флешка. І навіщо він тільки віддав її Марку? Віктор мав з самого початку зрозуміти, що вона представляє небезпеку для кожного, кому потрапляє до рук. А в даному випадку, ще й для двохсот шістдесяти восьми пасажирів літака, що опинилися на його борту. Та от питання: яку небезпеку могла становити звичайна флешка? Невже справа дійсно полягала у його новому романі?

І все ж таки, щось тут було не те. Наче хтось без дозволу ступив на його територію; невідома сила, яка йшла слідом, вселяючи в душу страх і розпач. Віктор відчував її інтуїтивно, якимось десятим чуттям, хоча й не уявляв, з чим саме має справу. Він просто знав, що диявольський механізм запущено та відлік часу почався. Досить згадати вбивство Фелікса і крах літака. Але звідки ця сила взялася? З яких таємних глибин? І де шукати її джерело, щоб запобігти новому удару? Може, варто проаналізувати всі події з самого початку. Та уважніше придивитися до того, хто викликав найбільшу підозру? Наприклад, до пана Бове.

Віктор піднявся з крісла і вибіг у передпокій. Ключі від автомобіля Ельзи знайшлися на столику. Звісно, вона могла розсердитися, якби дізналася, що він без дозволу взяв її машину. Але вибору в нього не було — таксі в таку пізню годину довелося б чекати занадто довго.

Залишивши котеджне містечко позаду, він виїхав на трасу, вільну у вечірній час, та додав швидкості. Віктор намагався не гнати й акуратно керував новеньким «Фордом», хоча йому кортіло якнайшвидше дістатися до лікарні, в якій за останні декілька днів він побував уже двічі. Перший раз, коли привіз туди чи то дівчинку, чи то пана Бове, а другий — коли сам потрапив у аварію. Між іншим, ця історія з плутаниною, кого саме він привіз, йому дуже не подобалася. Чому він нічого не пам’ятав? Вірніше, пам’ятав не те, що сталося насправді. А може, лікар йому збрехав, і Віктор привіз до лікарні дівчинку, а не старого? Тоді лікар теж брав участь у змові. Але як це довести? І чи треба взагалі щось доводити? Ні, краще зосередитися на головній меті — з’ясувати якомога більше про пана Бове, адже саме з нього розпочалися всі неприємності.

Цього разу ніякої дівчинки на дорозі не було і до лікарні вдалося доїхати без пригод. За стійкою реєстратури сиділа молода чергова, яку Віктор бачив уперше. Вона належала до тієї категорії жінок, чиї пікантні форми неодноразово оспівувалися поетами різних епох, а видатний бюст служив натхненням для багатьох художників.

— Добривечір, — звернувся до неї Віктор, широко усміхаючись. — Ви не могли б мені допомогти?

Чергова підвела на нього свої темно-карі з поволокою очі й теж усміхнулася.

— Я вас слухаю!

— В мене невеличка проблема. Дві доби тому, — почав пояснювати Віктор, — я підібрав на дорозі чоловіка з серцевим нападом і привіз його до вас у лікарню. На жаль, наступного дня він помер, і в моєму авто залишилися деякі його речі. Так от, мені потрібно передати їх родичам, тому я б хотів отримати адресу цієї людини.

Чергова здивовано скинула брови.

— Ви хочете, щоб я дала вам його адресу?

— Ви вгадали. Адже у вас в комп’ютері зберігаються дані всіх ваших пацієнтів, чи не так?

— Вибачте, але ми не даємо подібних довідок. Вам треба зробити офіційний запит.

— В мене немає на це часу. Завтра я їду з міста та не знаю, коли повернуся, — здійснив ще одну спробу Віктор. — Може, ви зробите для мене виняток?

— Не можу.

— І немає жодного шансу, що ви передумаєте?

— Мені шкода… — чергова співчутливо стиснула губи.

Віктор спересердя чортихнувся — його хитрощі не спрацювали. Потрібно було терміново придумати щось ще. Несподівано чергова заговорила сама:

— Вибачте, а ви часом не Віктор Нетке?

— Так, це я.

— Той самий відомий письменник? — на її обличчі засяяла чарівна усмішка. — Я не одразу впізнала вас. В житті ви виглядаєте молодшим.

— Справді? — трохи розгубився Віктор. — Ніколи про це не замислювався.

— І значно привабливішим, — чергова почала кокетливо поправляти зачіску, яка і так була в ідеальному стані. — Ви бачили своє фото на обкладинці останньої книги? Воно просто жахливе. До речі, сама книга мені надзвичайно сподобалася.

— Приємно це чути, — Віктору несподівано спало на думку, що іншого шансу він може не мати, і треба діяти. — Особливо від такої гарної леді. Я впевнений, мені вас послало саме провидіння.

— А ви хитрун, — засміялася чергова. — Хочете, щоб я заради вас порушила правила лікарні?

— Якщо чесно, я дійсно розраховую на вашу прихильність.

— Ну, я не знаю…

— Повірте, для мене це важливо.

— Гаразд, я допоможу вам, — нарешті здалася вона. — Тільки у мене є дві умови.

— Все, що завгодно.

— По-перше, ви дасте мені свій автограф!

— Вважайте, що він вже у вас.

— По-друге, ви пообіцяєте, що нікому не скажете, від кого отримали адресу.

— Слово честі.

— Добре! Тоді назвіть мені ім’я та прізвище того чоловіка, щоб я могла пошукати його у нашій базі.

— Його ім’я Едуард Бове, — Віктор мало не підскочив від радощів.

— Чудово, — чергова присунула до себе клавіатуру і застукала по клавішах. — А зараз мені потрібно трохи часу. Можете сісти на канапу, я вас покличу.

Віктор з розумінням кивнув головою та відійшов від стійки. Він не міг повірити, що домігся бажаного, щоправда, сідати на канапу не наважився, тому що чудово пам’ятав, чим це скінчилося минулого разу. Натомість він став неспішно прогулюватися холом. З моменту його останнього візиту тут нічого не змінилося: натертий кахель так само виблискував чистотою, а навколишню атмосферу наповнювали тиша та спокій. Людей зараз у холі не було, за винятком чергової, і лише кроки самого Віктора луною відбивалися від стін і зникали у коридорі приймального відділення. Закінчувався коридор дверима у вигляді металевої двостулкової конструкції без жодних замків чи ручок, але з круглими віконцями, схожими на корабельні ілюмінатори. Віктор не втримався та зазирнув в одне з них. І тут йому здалося, що в напівтемряві він бачить знайому дитячу фігурку.

Віктор з жахом відсахнувся.

— Що в біса коїться? — прошепотів він та знову обережно глянув у віконце.

Цього разу там нікого не було, і тільки крихітна червона лампочка пожежної сигналізації загрозливо блимала під стелею. Несподівано хтось торкнув його за плече:

— Що ви тут робите? — це була чергова.

— Вибачте, здається, я заблукав…

— Сюди не можна стороннім. Ви хочете, щоб мене звільнили з роботи?

— Ще раз вибачте. Я якось не подумав про це.

Вираз обличчя чергової трохи пом’якшав.

— Ходімо, я знайшла вашого покійника. Але пам’ятайте, ви дали мені слово.

— Певна річ.

Вони повернулися до реєстратури, де чергова протягнула Віктору клаптик папірця.

— Ось те, що ви просили — його домашня адреса.

— Дякую, ви не уявляєте, як допомогли мені, — він сунув папірець у кишеню, відразу забувши про інцидент з дівчинкою. — А зараз моя черга. Де ви хочете, щоб я залишив вам автограф?

— Ось тут, будь ласка, — чергова витягла з шухляди столу одну із його книжок.

— Треба ж, бачу ви й справді читаєте мої романи, — Віктор відкрив книгу на першій сторінці та взяв ручку. — Кому підписати?

— Мене звуть Вікторія, — відповіла вона.

— Так ми з вами ще й тезки! Просто чудово!

Віктор черкнув декілька коротких побажань, розписався й повернув книгу черговій, яка в цю мить виглядала цілковито щасливою. Справу було зроблено, тому він відчував справжнє задоволення: все вийшло саме так, як він і планував. Залишалося знайти будинок пана Бове, проте з цим не повинно було виникнути проблем. Колись в тій частині міста була розташована юридична контора, де Віктор працював, і він знав ці місця як свої п’ять пальців.

Автівка чмихнула та рівномірно загуркотіла, ледь запрацював двигун. Годинник на приладовій панелі показував запівніч. Віктор вивів авто зі стоянки, повільно натиснув на педаль газу і попрямував безлюдною вулицею в бік центру. Йому потрібно було проїхати майже через усе місто, але його це анітрохи не турбувало, і лише одна думка настирно лізла в голову: «Аби старий був удома, аби старий був удома…»