Пісок у склянці

Глава 4

Вже не вперше діловий центр міста справляв на Віктора неприємне враження: його дратував натовп людей та нескінченні пробки на дорогах. Тут тхнуло паливом, а ще пересмаженим беконом — місцеві ресторанчики з ранку до ночі обслуговували працівників офісів і відвідувачів торговельних центрів. З іншого боку, це місце буквально потопало у розкоші; на очі весь час потрапляли престижні бутики, антикварні магазини та адвокатські контори, частина яких за своєї помпезністю не поступалася королівським апартаментам. Щоправда, Віктор від них теж не був у захваті. Зазвичай, він тримався якомога далі від усього цього, хіба що ситуація вимагала відвідування подібних місць.

Віктор звернув на платну стоянку і вийшов з машини. У порівнянні з вчорашнім днем на вулиці стояла чудова сонячна погода, в атмосфері виразно відчувалася осіння прохолода. Легкий вітерець то там, то тут тягнув як на мотузочці поодиноке жовте листя, розкидане асфальтом, а свіже повітря ніжно торкалося обличчя та рук. Віктор був одягнений у темне пальто поверх сірого костюма з трохи неохайно зав’язаною краваткою, в руках він тримав багатостраждальний ноутбук. Той дістався йому у спадок від Ельзи, і Віктор довго ходив навколо нього колами, не наважуючись відмовитися від друкарської машинки. Але, як часто трапляється в житті, несподівано допоміг випадок. Якось під час роботи в машинці заїло каретку, і аркуш з наполовину готовим текстом щільно застряг всередині. Віктор спробував витягнути його звідти та водночас усунути несправність, проте з цього нічого не вийшло. Вірніше, сторінку він дістав, причому навіть не пошкодивши, а ось з машинкою виникли проблеми. У підсумку, довелося віднести її на горище та дістати з шухляди ноутбук, який виявився дуже до речі. Марк Гудвин з цього приводу висловився приблизно так: «Нарешті ти позбавився старого мотлоху і більше не нагадуєш неандертальця, що притискає до грудей улюблену кістку!»

Сервісний центр з ремонту комп’ютерної техніки був розташований на двадцять четвертому поверсі, і щоб дістатися до нього, Віктору знадобилося майже п’ятнадцять хвилин. Сам офіс виглядав просторим, але в приміщенні стояли лише декілька письмових столів, за кожним з яких сидів менеджер з купою паперу. Вочевидь це місце призначалося для приймання замовлень, а діагностика та ремонт техніки проводилися десь інде.

Не встиг Віктор увійти, як перед ним виріс юнак невисокого зросту з модною борідкою. На лацкані його фірмової куртки красувалася табличка з написом «Сервіс-менеджер».

— Доброго ранку! Сідайте, будь ласка! — привітно усміхнувся він, вказуючи рукою на стілець. — Я вас слухаю.

Віктор сів на запропоноване місце і поклав на стіл ноутбук.

— Мені потрібно терміново полагодити комп’ютер.

— А що з ним сталося?

— На нього випадково вилили молоко і він перестав працювати.

— Молоко? — здивовано посміхнувся хлопець. — Зазвичай клавіатуру комп’ютера заливають чаєм або кавою. У крайньому разі, пивом. А от щоб молоком, з таким я ще не стикався.

— Ви мені допоможете чи ні? — перервав його Віктор, бажаючи повернути розмову в потрібне річище. — Мені необхідно якнайшвидше отримати доступ до своїх файлів.

— Запевняю вас, ми зробимо все від нас залежне. Але я повинен попередити: якщо жорсткий диск пошкоджено, добути з нього дані буде непросто, — юнак дістав з теки порожній бланк. — Ось, заповніть цю форму.

Віктор швидко вніс потрібну інформацію та повернув аркуш менеджерові, який зробив в ньому декілька позначок.

— Добре, — зрештою підбив підсумок юнак, — ми зателефонуємо вам, як тільки щось з’ясується. Або ви самі можете зв’язатися з нами десь за три дні.

Він поклав на стіл простеньку візитку й постукав по ній пальцем, вказуючи на телефони.

— Ні-ні, ви мене не зрозуміли! — похитав головою Віктор, навіть не глянувши на візитку. — Інформація з комп’ютера потрібна мені сьогодні. Я б навіть сказав, просто зараз!

— Я добре вас розумію, але що я можу зробити? — винувато здвигнув плечима хлопець. — У нас багато замовлень, тому вам доведеться почекати.

— А якщо я дам грошенят? За терміновість, так би мовити, — Віктор витяг з кишені гаманець і помахав ним перед менеджером. — Двісті доларів.

Юнак нервово посовався на стільці. Було помітно, як всередині нього вирують суперечливі емоції. З одного боку, він безумовно побоювався неприємностей, але з іншого — йому дуже хотілося отримати дармові гроші. Віктор добре знав подібну категорію людей — черговий раз рятувала адвокатська практика. Ретельно виголені щоки, модна зачіска, дорогий манікюр. На такі задоволення зазвичай йде чимало коштів, і однієї зарплатні менеджера для цього явно недостатньо.

Щоб розвіяти останні сумніви, Віктор відкрив гаманець та дістав дві новенькі купюри.

— Ну що, домовились?

У повітрі повисла тиша.

— Гаразд, приходьте за годину — нарешті погодився юнак і, висмикнувши купюри з рук Віктора, сховав їх у кишеню. — Я подивлюся, що можна зробити.

Він схопив ноутбук, пройшов до дверей з написом «Службове приміщення» і зник за ними. Все сталося настільки швидко, що Віктор не встиг нічого сказати. Коли він опинився на вулиці, в кишені його пальта задзвонив мобільний. Це був Марк Гудвин.

— Сподіваюся, що ти вже в дорозі й всі мої хвилювання даремні.

— Ти майже вгадав, я якраз прямую до автівки, — відповів Віктор.

— Тобто, ти будеш у видавництві хвилин за тридцять?

— За десять. Я зовсім поруч.

— А де ти зараз?

Віктор на мить замовк, вирішуючи, чи варто розповідати приятелеві про вранішній інцидент.

— Я в сервісному центрі з ремонту комп’ютерів, — все ж таки зізнався він. — Здається, мій ноутбук наказав довго жити.

— Ти, напевно, жартуєш? — в голосі Марка промайнуло занепокоєння. — Скажи, що це неправда.

— Але це правда. Годину тому Фелікс перекинув на нього склянку з молоком.

— От клята тварюка!

— І не кажи.

— А роздрукованого екземпляра в тебе немає?

— Звісно, немає. Я ж казав, чорнило в принтері закінчилося. А чому ти раптом згадав про роздрукований екземпляр?

— Тому що зараз він був би дуже доречним.

Всередині Віктора все похололо.

— Ти хочеш сказати, що не отримав електронного листа, якого я відправив тобі зранку?

— Саме так.

— Дуже дивно.

— Я знаю, але факт залишається фактом. Нам нема з чим йти на засідання.

— Стій, — Віктор раптом дещо згадав, — я ж учора, перед тим, як їхати до тебе, скинув свій текст на флешку. Точно! Просто я забув про неї.

— Так чого ти чекаєш? Негайно вези її сюди, — в голосі Марка почулася надія. — Вона в тебе з собою?

Віктор машинально поплескав себе по кишенях, намагаючись пригадати, куди її сунув.

— Чорт забирай! Вона залишилася у джинсах вдома.

— Це погано, але в тебе ще є трохи часу.

— Вважай, що я вже в дорозі.

— Добре, я буду у своєму кабінеті. Поквапся!

Марк дав відбій ще до того, як Віктор встиг йому відповісти, і це було цілком зрозуміло. Його явно засмучувала теперішня ситуація, хоча, як правило, подібного з ним не траплялося. У світі практично не існувало речей, які могли б довести Марка Гудвина до відчаю або зіпсувати йому настрій. Він намагався ставитися до життя по-філософському та завжди розглядав неприємності як невіддільну частину цього самого життя. Можливо, саме тому неприємності обходили Марка стороною, до того ж, йому неймовірно щастило. Попри кумедну зовнішність, йому вдалося одружитися з чарівною жінкою, з якою вони виховували двох чудових дівчаток. Він рідко хворів, ні з ким не лаявся, ніколи не потрапляв у аварії та навіть птахи жодного разу не паскудили на його автівку. Оточення любило його за легкість у спілкуванні, а підлеглі поважали за професійне чуття. Віктор же заздрив його дивовижному вмінню не йти на поводі в обставин; Марку вдавалося не лише обходити перешкоди, що виникали на його шляху, але й успішно використовувати їх у власних інтересах.

Сонце засліплювало очі, життя в місті входило у своє звичне річище. Віктор відкрив дверцята автомобіля, зібравшись сісти всередину, коли несподівано його погляд впав на протилежний бік вулиці, де височів фешенебельний торговельний центр і де біля входу товклося безліч народу. Це були люди різного віку й достатку, одягнені в ділові костюми та звичайний кежуал, але інтерес серед них викликав лише один персонаж, що безперечно відрізнявся від усіх інших. І хоча він стояв на значній відстані, Віктор без проблем впізнав пана Бове по чорному фракові, тростині та сивому, зачесаному назад волоссю; живого і здорового, попри твердження лікаря, що той помер у лікарні від серцевого нападу.

Майже хвилину Віктор не міг прийти до тями, геть забувши про дану Маркові обіцянку. Він намагався зрозуміти, яким чином пану Бове вдалося обвести його навколо пальця і змусити шукати себе в лісі, тоді як сам він вільно швендяв містом. Невже, антиквар навмисно направив його хибним шляхом з тим, щоб мати час збути вкрадений ним рукопис якомусь ділязі? Чи він був звичайним божевільним, яких Віктор чимало зустрічав у суді? Нерідко такі особи живуть за своїми власними законами й не бачать нічого поганого в привласненні чужого майна. Водночас вони стають дуже агресивними та непередбачуваними, якщо їх заганяють у глухий кут. І це теж слід було брати до уваги, як беруть до уваги стихійне лихо, що здатне завдати чималого збитку.

Віктор зачинив дверцята та кинувся через дорогу, безпосередньо крізь щільний потік автівок. Ніби відчувши в повітрі приховані вібрації, ожив і пан Бове, який у свою чергу попрямував до входу в торговельний центр і який досяг його за лічені секунди. Увесь цей час Віктор не випускав антиквара з поля зору, а коли опинився всередині будівлі, відразу почав оглядатися навколо. Він не бував тут раніше, тому мимоволі задивився на величезні люстри під стелею, дзеркальну підлогу з кольоровою мозаїкою та фонтан у вигляді казкового замку в центрі зали. Біля фонтана зграйками бігала малеча, а безтурботні матусі за столиками насолоджувалися вранішньою кавою. Трохи далі, поряд з прозорим ліфтом, містився ескалатор, що вів на наступні поверхи.

Раптом Віктор помітив на ескалаторі пана Бове. Він неспішно підіймався вгору та виглядав абсолютно спокійним. Мабуть, антиквар не підозрював про переслідування, що давало шанс непомітно наблизитися до нього. Віктор пройшов повз фонтан, обігнув ліфт і, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, теж стрибнув на ескалатор. У цю мить пан Бове досяг другого поверху та зник з очей. І хоча подітися йому було нікуди, Віктор вирішив не ризикувати. Він буквально злетів по східцях вгору. Проте картина, що йому відкрилася, одразу вгамувала увесь його запал: пан Бове не лише дивовижним чином збільшив відстань між ними, але й продовжував віддалятися зі швидкістю реактивного літака. І це при тому, що під час ходіння він спирався на важку масивну тростину.

Віктора знову охопили погані передчуття. В голові роїлося купа питань. Як, дідька лисого, старому це вдалося? Невже і тут не обійшлося без потойбічних сил, які буквально йшли по п’ятах? Чи те, що сталося, мало цілком правдоподібне пояснення, і йому дійсно слід було звернутися до психіатра?

Тим часом пан Бове зупинився біля однієї з вітрин, трохи повитріщався на неї, відчинив двері крамниці та зник всередині. Віктор же, тільки втупившись у вітрину носом, зрозумів, що перед ним магазин дитячих іграшок — один з тих, де дітлашня пропадає цілодобово, — і не повірив своїм очам. Він міг з легкістю прийняти антиквара за маніяка-вбивцю чи, наприклад, за жахливого демона з самих глибин пекла. Але уявити його щасливім дідусем, який усаджує на коліна рожевощокого онука, йому ніяк не вдавалося.

— Цікаво, що ти тут забув? — вголос вимовив Віктор, не відриваючи погляду від іграшок за склом.

Це нагадало йому випадок з власного дитинства. Того ранку його, п’ятирічного хлопчика, вперше привели до крамниці іграшок і дозволили вибрати подарунок на день народження. Однак його охопило таке хвилювання, що він ледве міг дихати. Врешті-решт маленький Віктор розплакався, не в змозі зосередитися на чомусь одному, тому батьки самі купили йому дуже дорогу залізницю, до якої він не приторкнувся і яка досі зберігалася десь на горищі в обшарпаній, поїденій жуками коробці.

Віктор насилу відірвав погляд від вітрини, вхопився за масивну ручку та потягнув двері на себе. Над його головою задзеленчав крихітний дзвоник.

Крамниця виявилася завеликою і, щоб обійти її всю, знадобилося б немало часу. Всі полиці та стелажі тут були заставлені різноманітними іграшками, а стіни прикрашали візерунки з кольорових гірлянд. У центрі зали на спеціальній підставці стояв макет піратського корабля, біля якого безперестанку зупинялися маленькі покупці, щоб повитріщатися на нього. Десь зверху лилася тиха музика.

Віктор непомітно прослизнув углиб приміщення та обвів поглядом стелажі, шукаючи пана Бове. Йому хотілося захопити антиквара зненацька, щоб як слід налякати його, і, тим самим, підтвердити серйозність своїх намірів. Адже старий міг і не мати при собі рукопис. А витягнути з нього зізнання не означало, що він охоче поверне теку. І хоча тепер, завдяки флешці, у зниклому екземплярі не було крайньої потреби, Віктор не збирався відступати. Для нього це перетворилося у щось на кшталт вендети. До того ж, йому дуже кортіло отримати пояснення відносно подій на дорозі, в яких пан Бове брав безпосередню участь.

Обминувши черговий стелаж з іграшками, Віктор опинився у секції ляльок, та раптом земля втікла у нього з-під ніг: біля полиці, спиною до нього, стояла Каміла. На ній була та сама сукня, що і вранці. Вона притискала до себе неймовірних розмірів ляльку, схожу на велетенське немовля. Якби Віктору довелося на вулиці зіткнутися з Папою Римським чи, скажімо, в метро побачити живого Елвіса Преслі, це справило б на нього менше враження, ніж зустріч з власною дочкою. Яким чином Каміла опинилася в крамниці та, найголовніше, чому? Сьогодні в її шкільному театрі мала відбутися генеральна репетиція вистави, де вона грала одну з головних ролей. До речі, підготовка до неї тривала багато місяців, а прем’єра очікувалася вже завтра. Тому повірити, що вона погодилася проміняти найважливішу подію у своєму житті на чергову ляльку, Віктор не міг.

— Каміло, що ти тут робиш? Чому ти не в школі? — він підійшов ближче та торкнувся її плеча.

Дитина повернулася до нього обличчям, і знову Віктор ледве не зомлів: перед ним стояла не Каміла, а та сама дівчинка, яку він збив учора на дорозі. Вона перелякано дивилася на нього своїми величезними, схожими на коштовні камені очима, котрі бувають лише у малечі, і ніколи — у дорослих, та немовби казала: «Не сваріть мене, будь ласка! Я просто хотіла погратися з цією милою лялечкою!»

Віктор відступив трохи назад, щоб не налякати її. Всередині нього вирував справжній ураган.

— Привіт, не бійся мене. Як тебе звуть? — м’яко вимовив він. — Ти тут сама?

Відповідь несподівано прийшла з іншого боку.

— Що вам треба від моєї дочки? — почув він позаду, а коли обернувся, то побачив перед собою пухленьку жіночку з розшарілим обличчям. В руках вона стискала лаковану дамську сумку та дитяче пальто. Судячи з усього, це була мати дівчинки.

Вона виглядала доволі молодою, хоча її зовнішність і не відрізнялася особливою привабливістю. Довгий гачкуватий ніс і ретельно нарум’янені щоки — ось все, що Віктор встиг помітити, якщо не враховувати яскраво-фіолетового плаща, від якого рябіло в очах.

— Негайно відійдіть від неї. Інакше я викличу охорону! — вона закрила дівчинку своїм могутнім торсом, схожим на круїзний лайнер.

— Запевняю вас, в цьому немає потреби! Я прийняв вашу дочку за свою, — почав виправдовуватися Віктор, ніби його спіймали за чимось непристойним.

— Що ви мені голову задурюєте! — ще голосніше зарепетувала жінка. — Я добре бачила, як ви до неї чіплялися.

На це Віктор не знайшов, що відповісти, і тільки з досади закусив губу. З одного боку, йому дуже хотілося побалакати з дівчинкою та переконатися, що це насправді вона. Але з іншого — він вважав безглуздим сперечатися з її божевільною матусею й, тим більше, доводити абсурдність звинувачень на свою адресу. До того ж, одне лише нагадування про вчорашні події могло видати його як винуватця аварії. Тому найрозумнішим у цій ситуації було залишити все як є та якомога швидше піти звідси, змирившись, що зустріч з паном Бове тепер навряд чи відбудеться. І взагалі, йому слід було викинути все з голови. Стерти як крейду з дошки спогади про вчорашню ніч і зосередитися на поточних проблемах. А саме — на майбутньому засіданні колегії, а також на флешці, яка поки лежала у кишені джинсів і яку ще належало доправити Марку.

Віктор розвернувся та попрямував геть з магазину. Настрій у нього був препаскудний. Він швидко спустився ліфтом на перший поверх, перетнув хол і вже майже досяг виходу на вулицю, коли його зупинив поліціант.

— Ваші документи, будь ласка, — звернувся він до Віктора, при цьому його обличчя виглядало незворушним.

— А в чому справа?

— Звичайна перевірка, — судячи з усього, правоохоронець не збирався нічого пояснювати.

Віктор незадоволено насупився, але все ж таки поліз до кишені за своїми водійськими правами.

— На жаль, в мене з собою немає ніяких документів, — він раптом згадав, що залишив права саме там, де й флеш-карту — у кишені джинсів.

— Тоді вам доведеться проїхати до дільниці, — поліціант зробив крок назустріч та поклав руку на ремінь, дзвякнувши кайданками.

— Це навіщо?

— Задля невеличкої перевірки.

— Але я нічого не зробив. До того ж, я дуже поспішаю.

— Мені шкода, але такі правила. Прошу вас, пройдіть.

Поліціант взяв Віктора за лікоть і легенько підштовхнув до виходу.

— Які ще правила? — Віктор спробував визволити свою руку. — Я адвокат і знаю закони. Ви не маєте на це ніякого права.

Навколо них почали збиратися люди, з нетерпінням очікуючи на розв’язку. Та раптом в натовпі промайнув знайомий фіолетовий плащ, який красномовно вказував на те, що поліціант діяв не з власної ініціативи. Ймовірно, перелякана дамочка з магазину таки викликала охорону, через що у Віктора могли виникнути серйозні неприємності. Рано чи пізно вони все з’ясують і вибачаться перед ним, але час буде згаяно: він запізниться на засідання колегії, його книгу не видадуть, а відносини з Марком остаточно зіпсуються, чого допустити було ніяк не можна.

Він напружився всім тілом, і поліціант, відчувши це, ще міцніше стиснув його лікоть. До виходу з магазина залишалися лічені метри. Віктор шарпнувся чимдуж, через що ледь не вивихнув собі плече. Проте це допомогло йому звільнити руку. Він навіть зумів відштовхнути від себе поліціанта, коли несподівано хтось навалився на нього ззаду та збив з ніг. Наступної миті за спиною Віктора клацнули кайданки.

— Так-то краще, — вимовив другий правоохоронець, що прибув на підмогу. Він поставив його на ноги та вивів на вулицю.

Цього разу Віктор не став чинити опір і вирішив мовчки сісти до патрульної машини. Зараз йому треба було знайти вихід з ситуації, яка за своєю абсурдністю анітрохи не поступалася попереднім подіям. Звичайно, все могло налагодитися і само собою, але на це він майже не розраховував. А що, як попросити Ельзу з’їздити додому і привести флеш-карту? Напевно, вона погодиться допомогти, дізнавшись про його проблеми. Щоправда, доведеться розповісти їй, де він насправді провів минулу ніч, і тим самим завдати їй удару. Ні, нехай все залишається як є. Принаймні, так йому буде спокійніше.

Патрульна машина нарешті рушила з місця, приєдналася до загального потоку та зникла за рогом. Натовп, що зібрався біля входу в торговельний центр, почав помалу розсмоктуватися, і вже за хвилину ніщо не нагадувало про неприємний інцидент. Як і раніше, яскраво сяяло сонце, легкий вітерець зривав з дерев останнє листя, і тільки в повітрі відчувалася електрика, та десь далеко гуркотав грім, який свідчив про наближення до міста нової грози.