Печатка янгола

XII

Узимку в майстра музичних інструментів відвідувачів чимало, бо в нього тепло: коли є вугілля, то гріє піч — а ще гріють сердечні розмови і музика. Сьорбаючи чай чи пригублюючи підігріте вино, роздивляючись різноманітні інструменти, белькочучи кожен своєю говіркою, там проводять час: американські джазмени, євреї-скрипалі з ансамблю Гольденберга (Заффі з подивом вслухається в такий подібний до німецької мови їдиш), повії і трансвестити з похиленого готелю під номером 34 (яким заправляє дружина одного з поліціянтів, кричуще порушуючи закон Марти Рішар[43]), біженці з Центральної Європи, які щойно прибули до Парижа... уже не кажучи про мадам Блюменталь, невисоку повненьку вдовицю-сердечницю, яка мешкає на сьомому поверсі і щодня опівдні заходить до Андраша з двома сітками покупок у кожній руці, аби набратися нових сил перед страхітливим підйомом сходами... Таке враження, що цілий світ знає дорогу до цієї майстерні.

Серед цього багатомов’я Заффі почувається затишно: говорить мало, натомість слухає, усміхається, подає чай і миє склянки в маленькій раковині, пишаючись, що її визнають за господиню цієї оселі.

Щодо Еміля, то з ним сюсюкають, його пестять і хвалять десятки незнайомих рук і голосів — невдовзі весь квартал називає його не інакше, як Принцом Сицилії. Відколи візочок із ним з’явився на цій вулиці, друзі й знайомі Андраша поспішають, аби на власні очі переконатися, що з Його Величністю все гаразд. Його перші потуги говорити — кумедні суміші різноманітних наріч. На щастя, Рафаель не знає жодної іноземної мови й у незграбних і дивних вигуках сина («Ой-вей! Салуд! Хей, мен!») чує лише безладне белькотіння.

Уже кілька тижнів, як Еміль називає Андраша Апу — так угорською буде «тато». А Рафаель — це «papa». Тож, навчаючись говорити, він одночасно вчиться й брехати.

Лише двічі впродовж зими 1959 року гості Андраша дратують Заффі. Ні, тричі: але втретє аж так кричуще, що йдеться далеко не про роздратування. Третього разу їхня пара мало не розпадається.

Якось у лютому в середу близько десятої ранку Андраш виходить купити цукру для чаю, залишивши Заффі й Еміля в себе самих. Двері раптом розчиняються, і до майстерні вривається злидар років п’ятдесяти: патлатий, у дранті і напідпитку, від нього тхне вином, він ледве стоїть на ногах; крізь дірки в черевиках визирають чорні безформні пальці. Нажахана Заффі кидається до Еміля, хапає його на руки і притуляє до себе, не в змозі вимовити хоч слово. П’яничку ж присутність жінки дивує більше, ніж її лякає його поява, він роззирається, скошує червоні очі й бурмоче: «Мсьє Андре тутки нема? Нема?».

Цієї миті у дворі чутно Андрашове наспівування. Заффі вже вибудовує в голові фрази, аби зменшити шок — мені дуже шкода, він зайшов, не постукавши, не сердься, будь ласка, він нам не погрожував — та, на її подив, Андраш упізнає клошара.

— Ну що, П’єро, все гаразд? — каже він, навіть не глянувши в його бік.

Диво дивне — але він просовує руку за книжки на полиці, дістає звідти гаманець і дає клошару.

— Тримай... Ну, до вечора! Щасти!

— Дяк, мсьє Андре. — І, кумедно кланяючись і задкуючи до дверей: — Моє пошанування, мадам!

Андраш зачиняє за ним двері.

— Приятель мій, — замість пояснення каже він. — Спить на ринку Червоних Дітлахів. Знаєш такий? На вулиці Шарло. Не чула? Це критий ринок, злидарі збираються там вечорами, щоби потеревенити, а потім сплять, тулячись один до одного між прилавків, щоби зігрітися. Проте серед них трапляються крадії. Тож коли у П’єро заводиться грошва, він залишає її в мене на ніч, бо, хильнувши винця, спить він досить міцно. Що, він тебе налякав? Отакої!

Андраш, розсміявшись, обіймає своїми широкими руками закам’янілих мати й дитя.

— Кохана, ти перелякалася!

— Апу! — каже Еміль, обертаючись і стрибаючи Андрашеві на шию.

Наступного разу це жінка.

Заффі заходить до майстерні, а вона вже там: того самого віку, що й Андраш, вродлива кругленька білявка, всілася в її провалений фотель, який вона сама ремонтувала; еге ж, м’ясисті стегна нахаби вмостилися просто на стрічку, якою Заффі власними пальцями склеювала подерту шкіру, тим часом Андраш за верстатом чаклує над тромбоном.

Заффі різко зупиняється. Вона ніби дивиться фільм про своє життя з іншою актрисою в ролі себе. Фільм демонструють іноземною мовою і без субтитрів — бо Андраш і огрядна платинова білявка теревенять угорською, навіть не зважаючи на Заффі. Коли Андраш говорить рідною мовою, то міняється, вона вже це не раз зауважувала: голос у нього гучніший, слова сиплються швидше, ніж зазвичай — а від його слів товста білявка регоче, і груди в неї трясуться...

Шок. Наша героїня стає білою, мов полотно. Приголомшена, знищена. Достоту як коли ми побачили її вперше — закляклою перед дверима помешкання Рафаеля Лепажа.

— Це ж моя Заффі! Заходь!

Нарешті Андраш побачив її і підвівся.

— Представляю тобі Анну.

Заффі рухається, мов робот. Онімілі руки і ноги, рухи ривками, мов запрограмовані обслуговувати людей.

— Enchantée! Дуже приємно! — з виразним акцентом каже угорка Анна.

Напевно, оце «enchantée» — одне з небагатьох відомих їй слів французькою.

Заффі не може. Не може. Не може залишатися в одній кімнаті з цією такою зрілою, такою зверхньою дамою, співвітчизницею й однодумницею Андраша, закритій разом із ним у невимовній близькості рідної мови... Може, це його дружина? О Боже...

— Я... я проходила... випадково, — белькоче вона. — Вибачте! (І вона дивиться на свій годинник.) У мене немає часу. На мене чекають. Дякую! До побачення!

І вона вшивається, поки Еміль, сп’явшись на ніжки у візочку, тягне до Андраша ручки («Апу! Апу!»), а та інша жінка, Анна, вибухає сміхом, промовляючи щось угорською — але Заффі не розуміє, не розуміє нічого і хоче якомога швидше втекти із майстерні!

Андраш ловить її вже у дворі. Кладе руки їй на плечі. Пригортає її владно до себе і струшує, мов маленьку.

— Яка ж ти дурна, кохана. Дурна!

Тіло німкені пасивне, безформне; Андраш ніколи ще не відчував його таким; це тіло, яке вона зазвичай дає Рафаелю.

— Це дружина мого приятеля з Будапешта, — пояснює він. — Вона лише на два дні в Парижі, приїхала з невеличким оркестром. Хоче мені розповісти всі новини. Залишайся! Яка ж ти дурна! Не йди!

— Вона єврейка? — тихо запитує Заффі, ледве ворушачи губами, відчуваючи, як усі її члени скручує від ревнощів.

Обличчя Андраша перекошується так, ніби вона його вдарила.

— Авжеж, єврейка. Звісна річ, вона єврейка. Там усі мої друзі — євреї. І що? Ти...

— Вона подивилася на мене, — перериває його Заффі, — з... зі зневагою. Так, ніби я... нікчема! Німецька Laus[44]!

Заффі не знає, як французькою буде «воша», Андраш тим паче, але німецькою це слово йому добре відоме — і він терпіти його не може.

— Казна-що... — каже він, повільно прибираючи руки від плечей Заффі.

Він стоїть перед нею, опустивши руки, дивиться на неї і хитає головою.

— Казна-що навигадувала. Якщо хочеш, можеш іти. Зрештою, йди.

Вона розвертається і йде геть, пряма, наче стовп, і забирає Еміля, що заливається плачем.

Третій епізод — той, що мало не поклав край їхньому коханню, — стався через місяць або два. За цей час вони мали можливість зустрітися, помиритися і заспокоїтися.

Того дня Заффі й Еміль приходять до майстерні раніше, ніж зазвичай. Рафаель щойно відлетів до Женеви після понад тижневого перебування вдома — у ліжку із грипом. Заффі піклувалася про нього, як зразкова дружина — так само дбала про неї в дитинстві матуся: гарячий чай із лимоном і медом, супчики з перетертих овочів, компреси з салом і корицею; уранці й увечері вона міряла йому температуру, збирала брудні носовички, міняла білизну; спокійна й усміхнена, примовляла щоразу: «Звичайно ж ти будеш у чудовій формі в понеділок на концерті — я тобі це обіцяю!».

І Заффі не лукавила. Їй не треба силувати себе, щоби бути люб’язною з Рафаелем. Вона ж йому зобов’язана! Зобов’язана всім. Не Андраш дав їй французькі прізвище і громадянство. Їй ніколи не спадало на думку поселитися зі своїм коханцем у кварталі Маре. Навіть під час тривалих мандрів чоловіка вона й не думала ночувати не вдома: адже там немає окремої кімнати для Еміля, навіть ванної немає! Андраш миється раз на тиждень у громадській бані на вулиці Севіньє, а прати брудну білизну раз на місяць ходить на вулицю Розьє, де кидає свій вузлик до великого розжареного чану громадської пральні. Заробляє він небагато, харчується рідко і абияк, не має ані духової печі, ані холодильника. І Заффі не мучиться сумнівами. Її життя подобається їй таким, яким воно є: поділеним навпіл. Правий берег, лівий берег. Угорець, француз. Пристрасть, комфорт.

Тож, по-материнськи дбаючи про хворого чоловіка, вона аж ніяк не кривила душею.

Тому, щойно Рафаель вирушив у таксі до аеропорту в Орлі (напханий ліками і заохочений сотнями тихих і милих похвал), Заффі цілком природно цікавиться в Еміля: «Ну що, навідаємось до Апу?» — і вирушає.

Консьєржка дивиться їм услід. Вони віддаляються вулицею Сени. Мадам Лепаж лине вже звичною окриленою ходою. О, адюльтер може тривати довго! Роками. Часом і ціле життя. (А це означає, що дитя, дорослішаючи, стає свідком подібних історій. Мадемуазель Бланш кортить дізнатися, що про це думає хлопчик і чим він займається, поки його мати проводить час з іншим. Проте... неможливо спіймати Еміля, не натрапивши заразом на мадам Лепаж. Мати ніколи не відпускає від себе сина.)

Квітневе сонечко вже поволі сходить униз, вже по сьомій і спускається ніч — тим часом Заффі й Еміль доходять до вулиці Короля Сицилії. Дивна річ: хоча в майстерні світиться і чути голоси, засклені двері замкнено. Ну то й що, у Заффі ж є ключ! Вона вставляє його в щілину, тішачи себе думкою, що за мить побачить Андраша — і дійсно бачить його, але зі спини, він сидить за кухонним столиком з іншим чоловіком, якого вона бачить з лиця і якого вона не знає, молодим, чорнявим, вусатим і з палаючими очима...

Почувши її, обидва підскакують, явно розлючені — атож, Андраш теж дуже розлючений...

— Що ти тут робиш?

— Як це що, я... я...

Заффі знову пірнає в мовчанку. Усе це дуже схоже на поганий сон або на погане прокидання після чудового сну...

Андраш хапає її за лікоть, випихає на двір, зачиняє двері, навіть не зважаючи на радісні вигуки Еміля «Апу!».

— Заффі, даруй, — рішуче й тихо каже він. — Але цього вечора ти залишитися не можеш.

— Хто це? Андраше, що відбувається? Хто цей чоловік? Я не піду, поки...

— Розповім завтра. Завтра повернешся — і я все скажу. А тепер іди. Будь ласка.

І, не чекаючи відповіді, він повертається до майстерні і зачиняє двері просто перед її носом. Вона повторює шлях вулицею Сени, не усвідомлюючи, йде вона, пливе чи летить.

Усі наступні дні вона приндиться. Важко сердитися, утім, коли той, на кого сердишся, не телефонує. Мовчазних періодів чимало, тривають вони по-різному, кожен має певну причину — як знати, що Андраш витлумачить це мовчання як докір? Зв’язатися з нею він не може. Навіть не знає її адреси. Він ніколи не розпитував про її інше життя — буржуазне, яке вона веде зі своїм чоловіком-флейтистом.

Тим часом у неділю має повернутися Рафаель. Заффі нестерпна думка про те, що вона прийматиме його під час непорозуміння з Андрашем. Тож у п’ятницю вона повертається до Маре.

Андраш сам. Проте не схильний щось розповідати про свого вусатого гостя.

— Хто це був?

— Про кого ти?

— Годі... Ти обіцяв розповісти.

— Еміле, поглянь, що в мене є...

Це флейта, виготовлена з помаранчево-зеленого гарбуза, що його Андраш висушив і в якому повирізав дірочки; і от він дме у новеньку флейту — три прозорі акорди — і простягає її дитині...

— Андраше!

— Заффі, у тебе ж є своє життя, правда?

— Це різні речі!

— Гаразд, різні... Ми з тобою таки дуже різні...

— Я від тебе нічого не приховую... Скажи ж, Андраше... це ж Алжир? Правда?

І потроху, вмовляючи, тиснучи, огортаючи своєю любов’ю (авжеж, Заффі вміє користуватися жіночими принадами, коли чогось дуже кортить), вона досягає мети. Вириває в нього певні відомості. Дізнається, кажучи правду, більше, аніж хотіла б.

Довідується, що чоловік, у якого вона закохана, вірить у комунізм — так само, як ті росіяни, які поглумилися з її дитячого тіла 1945-го.

— Я гадала, що ти проти росіян! Ти ж через них залишив Угорщину!

— У нас — так, проти. Але ж Заффі, усі євреї — марксисти, окрім хасидів. І майже всі марксисти — євреї, починаючи з самого Маркса! Згадай кращих з більшовиків — Троцького, Зинов’єва, Каменева, Гроссмана! Це ж природно! Лише комуністи кажуть: єврей ти чи ні, але релігія — це лайно, джерело брехні, якому тепер, коли всі освічені, буде покладено край!

Чоловіка, якого вона бачила тоді ввечері, звати Рашидом. Андрашеві мало що про нього відомо. Це співробітник Французької федерації Фронту національного звільнення Алжиру, збирає кошти. Йому двадцять п’ять років, він мріє вчитися на медичному і стати хірургом. Старший син у великій родині, який, однак, уже втратив двох братів там, у Константині[45]. Мати його обожнює. Батька вбили 1945-го під час різанини в Сетифі (Заффі ніколи не чула про це, адже мала геть інші клопоти 8 травня 1945 року, коли французькі вояки перебили сорок тисяч алжирців за те, що ті наважилися попросити про незалежність).

Постійного місця мешкання Рашид не має. Спить там і сям, ніколи не проводить дві ночі поспіль в одному місці, намагаючись обходити пастки поліції. Спить, власне, він мало, переважно цілу ніч п’є каву і говорить про політику. Сміється нечасто, але коли вже сміється, заскочений саркастичними жартами Андраша, то зуби його біло виблискують на тлі смаглявого обличчя.

Саме Рашид, знаючи, яке місце це франкомовне хлоп’я посідає в серці його угорського приятеля, приніс крісло-гойдалку із барахолки в передмісті Обервільє... і розгнівався, коли Андраш став йому дякувати. Між братами так не заведено.

Атож, Андраша він сприймає як брата по боротьбі.

— Заффі, тут вавка, — він хотів сказати «явка» і, оскільки Заффі з нерозумінням нахмурилася, він пояснює їй: гроші, що їх мусебілати з кварталу Барбес щомісяця передають Рашиду, вночі проходять через його майстерню. Іноді зброя теж. Саме тому перший жарт Андраша щодо бомби у візочку був далеко не жартом.

— То ти допомагаєш війні? — відступаючи, каже Заффі. — Ці руки торкаються кларнетів... і рушниць теж? Ці руки вбивають?! Ненавиджу тебе!

— Але ж Заффі...

— Не чіпай мене! Я ненавиджу війну! Андраше! (Вона верещить. Цього разу справді істерично.) Я викажу тебе поліції!

Він дає їй ляпаса. Щосили. Лише одного ляпаса. Лише щоби її заспокоїти.

Еге ж, це її заспокоює... Вона кладе обидві долоні на палаючу щоку.

Нажаханий цим вибухом люті між обома такими рідними для нього людьми, Еміль кидає гарбузову флейту і втуплюється в них поглядом сухих очей, без сліз.

Насправді — вони не кажуть цього, але обидва це розуміють — вони досягнули нарешті природи своїх стосунків, їх священного потаємного центру. Кожен із них кохає в партнері ворога.

Поворот пройдено.

Через день Рафаель повертається до Парижа з подарунком для сина — дзиґарем із зозулькою; і його зустрічає не просто спокійна — квітуча Заффі, від чого його серце наповнюється теплом.

Увечері, коли подружжя готується до сну, вмивається, роздягається, Заффі розпитує Рафаеля:

— Як твої концерти? Усе гаразд?

— Авжеж, усе гаразд... Я мав натхнення... Дурний грип завдяки тобі зник... І все ж у середу була одна проблема...

— Яка?

— Ми грали концерт Моцарта — дует для флейт... Я стояв навпроти Матьє і, хтозна чому, просто посеред нашого соло ми зустрілись очима і обидва мало не розреготалися. Просто жах! Уявляєш? Обох охоплює сміх, ти маєш стримати його будь-якою ціною — адже музика триває! Для піаніста чи віолончеліста це не так страшно, але для флейтиста це справжній кошмар... Матьє почервонів, мов півонія, весь затремтів, його очі сміялися, кутики вуст сміялися — а я, що довше дивився на нього, то менше міг стримуватися, хай про що я думав, усе здавалося мені страшенно кумедним... І знаєш, що я зробив?

— Що? — запитує Заффі, поволі скидаючи з себе одіж і поступово складаючи її на спинку стільця.

— Просто-напросто повернувся до нього спиною!

— Отакої! — вигукує Заффі. І гола йде по свою льолю, що лежить під подушкою.

— Хіба не блискуча думка? Публіці це видалося дивним, і все ж нам вдалося дограти концерт... Але клянуся, Заффі, на мить я подумав, що доведеться зупинитися... Це стало б катастрофою, розумієш?! Нас передавали у прямий ефір радіо...

— Я дуже рада, — шепоче байдуже Заффі, через голову натягаючи на себе льолю.

— О, авжеж, я також, можеш мені повірити!

Раптом його голос змінюється, спускаючись до регістрів бажання.

— Гей, ходи-но сюди...

Він бере дружину за руку, присуває її до себе і занурює свій погляд у її два темно-зелені стави.

— Яка ж ти зараз гарна! Знаєш, ти стає дедалі вродливішою...

Він кладе руки їй на плечі, що прозирають крізь перлисто-сірий шовк льолі, і пригортає її до себе.

— Отже, — щасливим голосом каже він, відчуваючи, як його прутень встає уздовж живота Заффі, — я взяв і розвернувся... отак...

Він розвертає її, піднімає краї льолі вище сідниць і обережно кладе Заффі животом на ліжко.

— Отак, — каже він, задихаючись, схиляється над нею, ніжно кусає її потилицю і проникає в неї, — і зміг... продовжувати... грати... грав далі... і далі...

Чи Заффі хоч раз почувалася винною? Як вдається їй день за днем, місяць за місяцем зносити цю подвійність? Одне й те саме тіло вона віддає спершу одному, потім іншому чоловікові — невже вони ніколи не плутаються в її голові?

Ні: адже вона закохана в Андраша і ніколи не кохала Рафаеля.

Та хіба її не мучить сумління через брехню?

Ні.

Навіть у мить, коли вона присягається перед мером?

Навіть тоді. Адже церемонія відбувається французькою, а розмовляти іноземною мовою — це завжди почасти театр.

А що ж тоді Андраш..?

О, це геть інша річ! Коли коханці можуть спілкуватися лише мовою, чужою для них обох, то... як би сказати... ні, якщо з вами такого не траплялося, то, боюсь, я не зможу вам пояснити.