Печатка янгола

VIII

Весна бере своє, у дворі будинку на вулиці Сени співають і стрибають інші птахи, дикий виноград вкривається ніжно-зеленими листочками.

Міланські концерти із захватом хвалять, імпресаріо Рафаеля Лепажа отримує запрошення від престижної паризької концертної зали влаштувати його сольний виступ у квітні.

А втім, успіх у публічному житті перетворює складнощі в приватному житті Рафаеля на нестерпні. Використавши весь свій авторитет, він фотографує своїх дружину і сина та надсилає кілька знімків матері до Бургундії (зокрема те єдине фото, на якому Заффі усміхнена).

«Справи мусять залагодитися, — каже собі Рафаель. — Необхідно покласти край гротескному застою! Якщо терпіти його і далі, то буде лише гірше. Немає жодних причин, щоби ми троє не мали щастя! Заффі, благаю, живи! Це шлюб, його створено заради життя, мій синок потребує справжньої матері, щоби розмовляти з нею, щоби співати, щоб вона навчала його життя і світу. Заффі, дорога моя Заффі! Повернися до мого ліжка!»

Вони не кохалися з перших тижнів її вагітності. Він не силує її. Просто тримає вночі у своїх обіймах і намагається заспокоїти, призвичаїти, привчити до довіри. Пестить її руками й словами, нарешті проникає в неї з такою ніжністю, що ледве стримує сльози. А вона кориться. Просто кориться йому — не більше. І знову не спить поруч із ним, замість не спати в бібліотеці. А коли вони кохаються, вона не знімає з себе нічної сорочки, соромлячись показувати йому живіт із жахливою зубатою посмішкою. Та все приймає його у своє тіло. Дозволяє насолоджуватись, як і раніше — розважно, поволі. Усміхається і розмовляє, відсутня за маскою усмішки й слів.

Отаким є шлюб Лепажів — слід визнати, не вельми блискучим — під час великого сольного концерту, що його Рафаель грає в середині квітня 1958 року. А втім, того дня все змінюється.

Близько десятої ранку Рафаель тихенько награє на флейті-бас фрагмент, який планує зіграти на біс. Це має стати його подарунком публіці — несподівана заміна інструмента: зупинивши сліпучу віртуозність тону, до якої він їх привчив своєю флейтою Луї Лота, Рафаель бере інструмент марки «Rudall Carte»[28] і грає складний задумливий фрагмент... після чого залишається тільки встати в цілковитій тиші і піти без оплесків, аби слухачі зберегли в собі щойно почуті вишукані вібрації.

Та посеред фрагмента бас-флейта Рафаеля випускає фальшиву ноту.

— Дідько!

Він роздратовано зупиняється. Проблема йому відома: коли він знімає лівий вказівець із клапана «до», заглушка залишається на місці, тому наступний «до-дієз» нагадує здушене ржаве «до». Ця особливість завжди була слабким місцем цієї флейти: вона подібна до літньої пані, у якої час від часу слабне й підкошується ліва нога; і немає іншого виходу, як відвести її на прийом до фахівця.

Звісно, він може відмовитися від гри на біс саме з цим інструментом — адже фрагмент не зазначено у програмі — і все одно дратується. Коли Рафаель формулює якесь бажання — байдуже, подумки чи вголос, — то не любить перепон. З іншого боку, як ми вже помітили, у цей час він у досить мінливому гуморі.

Раптом йому спадає на думку спосіб убити двох качок одним пострілом: ремонт флейти він покладе на плечі Заффі. Майстер мешкає у кварталі Маре, на вулиці Короля Сицилії, словом, неподалік; вона може сходити до нього пішки, захопивши й Еміля у візку. Погода чудова, від прогулянки їй стане тільки ліпше... ідея йому до вподоби.

У Рафаеля завжди дві справи одночасно.

Бідолашний Рафаель.

Візок стоїть унизу, біля будки консьєржки. Це велетенський чорний і страшенно важкий механізм. Заффі кладе до нього живий, але мовчазний пакуночок. Бас-флейта, заховавшись під ковдрочкою в ногах у Еміля, займає місця більше, ніж немовля.

Жінка з візком віддаляється в напрямку річки. Заффі ще жодного разу не гуляла з Емілем далі ринку на вулиці Бюсі. А тут справжня експедиція — Рафаель навіть план для неї намалював! Треба спуститися вулицею Сени, пройти під брамою Французької академії і перетнути Міст Митців. Дивовижне видовище, це найпрекрасніший із паризьких мостів, тут можна зустріти сліпого акордеоніста або шарманщика з мавпочкою на плечі, тут повно художників у беретах і блузах — вони клякнуть перед мольбертами, креслячи Новий міст, мальовничий гострий зелений виступ острова Сіте і навіть вежі Нотр-Дам на задньому плані...

Заффі машинально рухається крізь тепле повітря впертого весняного дня. Мати і син — кожен зачинившись у своїй мовчанці — не зважають на навколишню красу. Ось перед ними виростають грандіозний Лувр і готичний фасад (брудний, і все ж вишуканий) церкви Святого Германа Осерського — Заффі їх не помічає. Вона слідує планові, який розгорнула і поклала перед собою на ковдрочку Еміля. Повернути праворуч. Іти вздовж Сени: човни, баржі, рибалки, неквапні перехожі, закохані пари, інші мамаші з візками... вона дивиться і не бачить. Усе здається прозорим.

Еміль прокидається, не відводить оченят від маминого обличчя — але вона ще цього не знає. Вона слідує плану.

Дійшовши до Ратуші, вона без подиву дивиться на величезні купи піску компанії «Morillon-Corvol», з яких весело скочуються дітлахи. Не удостоює поглядом і саму Ратушу — її вежки, статуї, водограї і триколори. Не замислюється про долю діячів і про історичні події, що дали назви вулицям, якими прямує: міст Луї-Філіппа, Стара Храмова, Короля Сицилії — імена, більше нічого. Слід перевірити — йде вона правильно — тепер повернути — ліворуч, потім праворуч.

Що далі йде, то хмурнішим стає місто. Чорні від золи фасади, закладені цеглою вітрини, будинки з розбитими бомбами черевами, підперті колодами. Тут вулиці вужчі й тісніші, ніж у кварталі Одеону: вози, двоколки, вантажівки і ручні візки ведуть битву за кожен сантиметр бруківки... Усе неймовірно гуде і фуркоче. Дітвора плаче, машини скрегочуть і сигналять, продавці монотонно кричать про свій товар... перегуд з усіх боків... уже не кажучи про запахи: гострі, їдкі, сильні, незвичні... Заффі збентежитися б чи принаймні роззирнутися б. Та ні, вона виконує свій обов’язок, слідує вказівкам чоловіка, шукає адресу, правильний номер на вулиці Короля Сицилії, не помічаючи вібруючої атмосфери навколо. Аж ось — углибині подвір’я — засклені двері з картонною табличкою «Майстер — духові та струнні інструменти», і вона стукає. Якби вона розплющила очі, то побачила би, що стіну також зроблено зі скла, що це майстерня, а у вітрині... Та оскільки вона стукає в двері, їй відчиняють. І Заффі, незграбно штовхаючи перед собою візок, заходить.

Незважаючи на скляну стіну, у майстерні темніше, ніж у дворі і спершу Заффі бачить лише тіні. Велика тінь обходить візок і зачиняє за нею двері.

Заффі — вся обов’язок. Вона готова. І напам’ять, ретельно вимовляючи слова, читає свій урок:

— Доброго вечора, месьє, я дружина Рафаеля Лепажа, флейтиста, йому дуже шкода, що не зміг прийти до вас сам, увечері концерт і він готується, тож флейта... бас потрібна йому терміново, з його флейтою... бас проблема, тут написано, ось, у мене для вас записка, отут...

Заффі тягне руку, щоби відгорнути ковдрочку Еміля, але її зупиняє голос незнайомця:

— Та-та-та-та-та! Стоп! Аніруш!

Вона завмирає. Навіть не здивувавшись. Так завжди буває — до найгіршого слід бути готовим завжди. Вона опускає руки, заплющує очі і розслабляється. Скручується калачиком глибоко всередині себе.

А чоловік регоче. Його сміх не злий. Навпаки — зніяковілий. Він збентежений ефектом від свого жарту.

— Даруйте, — каже він їй. — Я пожартував. Погано вийшло. Знаєте, річ у тім, що в Алжирі матусі частенько замість дітей носять під шатами і в кошиках бомби... Словом, вийшов поганий жарт. Я вас налякав. Вибачте. Добридень, мадам Лепаж. Ще раз вибачте. Я знайомий з вашим чоловіком. Обдарований музикант! Покажіть мені інструмент. Чуєте? Ви мені пробачили, правда ж? Я — Андраш, — додає він, даючи їй руку.

Як виправити помилку? Усмішка не з’являється на обличчі жінки: вона не зронила ні слова, відколи він урвав її Spiel[29]. Андраш нахиляється над візком.

— Погляньмо, нумо, — бурмоче він і, вправно діставши Еміля з-під ковдрочки, бере його на руки й уважно вивчає з голови до п’ят. — Так. Що ж тут не так? Де ви бачите проблему з інструментом Рафаеля Лепажа?

І тут відбувається нечуване: щоки Заффі червоніють. Ще нечуваніша річ: вона прискає зі сміху. Це перший не саркастичний сміх, який ми від неї чуємо; його стримали так довго, що нині він нагадує гавкіт.

Брови Андраша лізуть угору, прорізаючи п’ять глибоких зморшок на чолі. Заффі й сама збентежена звуком, який щойно видала. Вона глибоко вдихає і замовкає.

— Ет... іще одну дурницю сказав, — зауважує Андраш, повертаючи Еміля на місце у візку. — Що ж, з цією штукенцією все гаразд. Вона прекрасна. У доброму стані. Навіть якщо я не чую звуку.

— Це він, — каже Заффі.

— Он воно що! А оце... (Андраш кладе на верстат і відчиняє футляр флейти «Rudall Carte».) Також він?

Заффі відчуває, як ось-ось розрегочеться, мов дурна — і ледве опановує себе.

— Une flûte, — каже вона голосом нижчим, ніж зазвичай, не впевнена, що контролює його. — Флейта — вона.

— О, не витрачайте даремно зусиль! З родами мені у французькій мові не щастить. Чому флейта — вона, а стіл — він, годі збагнути...

— Une table. Стіл — це вона, — зазначає Заффі, і, хоч як стримується, гмикає тихцем.

Андраш, чухаючи потилицю, читає записку від Рафаеля.

— Авжеж, — бурмоче він. — Так, так, так...

Він дивиться на Заффі, ніби вперше. А вона раптом, знову почервонівши, опускає очі.

— Звідки ви? — питає вона, прикипівши очима до сотень цікавинок на підлозі: брудного ганчір’я, недопалків, корків і кришок.

— А ви як гадаєте, якщо я Андраш? — зауважує він.

Тим часом він розгвинчує несправний клапан «до», знімає заглушку.

— Не знаю...

— Не знаєш?

— Ні, — зізнається Заффі, зрадівши такій випадковій близькості.

— А про Будапешт ви чули?

Андраш раптом повернувся до «ви».

— Ungarn?[30] — невпевнено намагається вгадати Заффі, мов дівчинка перед учителем у школі.

— Як?

Цього разу злітає лише одна брова — Андраш не відводить очей від клапана. Та крім брови зовні ніщо не видає його внутрішнього шоку. Німецьку він знає змалку, володіє нею досконало — і давно поклявся, що жодне німецьке слово не злетить з його вуст.

— То ви теж не француженка? — каже він. — А говорите дуже добре.

— Ні, недобре.

Пауза. Їй не хочеться цього казати. Проте вона каже.

— Я німкеня.

Пауза. Заглушка, яку Андраш щойно відчепив від клапана, падає на підлогу — і залишається там. Андраш починає насвистувати.

— П’ять хвилин, — нарешті мовить він. — Посидьте отут...

Кивком він вказує їй на старий провалений подраний шкіряний фотель, пружини й каркас якого прозирають назовні і де наразі громадиться стос пильних газет.

— Ні, — відказує Заффі. — Мені і стоячи непогано.

Між ними знову розповзається мовчанка — і стає такою значною, що навіть найменші звуки виходять на перший план. Десь у кімнаті грає радіо — обернувшись, Заффі бачить приймач на полиці. Теж укритий пилом. З нього линуть джаз і потріскування. Дихається Заффі нелегко. Про дитину вона забула. Не помітила, що Еміль заснув, що його верхня губа смикається при вдиханні. Її очі скачуть, тішаться безладом, вона вивчає місце, де опинилася.

Майстерня Андраша скидається на печеру зі скарбами: скупчення станків, знаряддя та інструментів, завершених і недороблених замовлень. На вітрині блищать нагромаджені флейти, саксофони, кларнети, гобої, тромбони і труби. Усі етажерки, стіни, всі можливі поверхні заставлені щіточками і ковадлами, золотими, срібними і дерев’яними циліндрами, пляшками з оливою, прозорими коробками, меблями з підписаними шухлядками, де складено пружини й гвинти, клапани й іншу механіку для інструментів, корки й фетрові тампони. В одному з кутків: газова горілка, чорна від вогню каструля, брудна ганчірка, нечиста раковина, пощерблена склянка, чайник, коробки з-під чаю й для цукру, слоїки з варенням, ковбаса, слоїки з огірками і перцем в розсолі. На підлозі і меблях звалені абияк газети, книжки, платівки й партитури. А в протилежному куті кімнати до стелі великими цвяхами прикріплена величезна червона вовняна завіса...

Очі Заффі невтомно бігають кімнатою і зрештою зупиняються на годиннику на стіні навпроти неї — страх божий! Шоста тридцять?! Годинник нібито не працює... Та ні, секундна стрілка рухається, Заффі чітко чує її «тік-так». Шоста тридцять! А Рафаель мав піти на концерт о шостій! Це неможливо! Вона бореться з панікою, відмовляється вірити в те, що отак, у ніщо пірнули цілих чотири години, дивиться на годинник на своїй руці...

І від полегшення мало не мліє. Перша тридцять. Попереду ще цілий день, цілісінький день!

Вона не дивиться в бік візочка, де спить її син, її очі прикуті до верстата, за яким працює угорець, який, нахилившись, насвистує щось. Її очі зупиняються на ньому.

І вже не має значення, котра година.

Років цьому чоловікові більше, ніж Рафаелю. Волосся він має довше, біляво-руде, на скронях помітна сивина, обличчя зоране зморшками. Коли він усміхається, у кутиках очей спалахують сонячні промінчики, осяюючи все обличчя. Светр із протертими ліктями, широкі полотняні штани, синій фартух. Пальці — широкі і водночас сповнені грації, чорні від оливи — майстерно працюють з позолоченим тілом флейти Рафаеля.

Еміль тихо посопує, гра Чарлі Паркера прориває крізь тріскотню[31], годинник такає іронічно, ніби у сні, наполягаючи на своєму божевільному посланні, переконуючи, що зараз шоста година тридцять дві хвилини — чи вісімнадцята тридцять дві, хто його розбере! — словом, він попереджає їх, що час минає, увага, минає час!

Заффі двадцять один рік — і за ці дві хвилини, які минули, вона зазнала метаморфози. Вона відчуває, як наливається священною силою — силою кохати цього чоловіка і примусити його покохати її. Опинившись у його особистому безладі, вона ніби переступила поріг не його помешкання, а його шкіри. Її думки змішуються. Від бажання в неї сохне в роті, усі члени тіла клякнуть. Погляд її зелених очей потужним променем освітлює тіло і обличчя майстра. Вона мовчить. Дивиться на Андраша, і — навіть якщо це загадка, навіть якщо жодна наукова теорія ще не в змозі дати пояснення цьому явищу — Андраш, хоч і відвернувшись від неї й потупивши очі, відчуває на собі її погляд.

Усі його пори розкриваються запитанням: «Що? Невже? Серйозно?». І кожна з них упевнено відповідає: «Так!».

Його вправні пальці, які вміють думати і ставити запитання, пальці, які розуміють музичні інструменти — достоту гастроентеролог живіт свого пацієнта — широкі вмілі хуткі пальці раптом... уповільнюються.

Уповільнюються.

Заффі це помічає. Її зелений промінь стає пломінкішим, потужнішим. Уся вона перетворюється на погляд на цього чоловіка з почорнілими пальцями, широкими полотняними штанями і сивими скронями. Під впливом зеленого погляду пальці і руки Андраша завмирають. Він ніби паралізований. На відміну від Заффі, він не забув про дитя, яке спить поруч із ними. Він знає, що, як погляне в зелені очі німкені, перш ніж заговорити, втратить себе. Тому він шукає слова і не знаходить жодного, жодною мовою.

І він піднімає очі.

Погляд Заффі — мов огненна куля, яка проникає йому під повіки і пірнає на дно живота. Він горить. Він дивиться на неї — на цю мадам Лепаж, якої навіть імені не знає. І в його очах немає жодного запитання.

Так вони й завмирають. Надто надовго, щоби після цього вдавати невинність. А втім, їм цього й не треба. Вони бажають тільки одного: одне одного, злиття. Заффі стоїть. Андраш підводиться, знімає фартух, долає невелику відстань, що розділяє їх, і бере Заффі за руку — ззовні, не вкладає свою долоню в її долоню, а саме бере руку Заффі, стискаючи її, наче річ. Веде її за собою до засклених дверей, де перевертає картонну табличку (з іншого боку накарлюкано від руки: «Скоро повернуся») і зсередини зачиняє двері на ключ. (О, Заффі, цей звук! Ключ Андраша повертається в щілині засклених дверей! Чи чула ти колись щось прекрасніше за цей звук?) По цьому він веде Заффі углиб кімнати. І вона ніби пливе поруч із ним. Кохання, мов атомне сяйво, забарвлює повітря навколо неї в синє.

Міцно тримаючи німкеню за руку, Андраш відсуває червону завісу.

Отут спить майстер. Ось його ліжко: стара провалена й розхитана канапа, що тихо чекає в півмороку. Біля ліжка: старий програвач платівок, пачка цигарок «Ґолуаз» без фільтра і попільничка. На спинці одного зі стільців: дві-три сорочки. На двох цвяхах у стіні: старий плащ. На етажерках: стосики платівок і книжок, партитур і газет. Усе це його, все це Андрашеве. Під ногами: килим із клаптиків тканини — такі часто зустрінеш у Північній Африці.

Вони стоять обличчями одне до одного. Андраш відпускає руку Заффі. Лівою рукою з почорнілими від роботи нігтями він бере її за шию. І без церемоній щипає своїми пальцями її шкіру.

І тут Заффі робить дещо неочікуване. Вона бере ініціативу на себе. Вивільнившись від цього чоловіка, вона кладе руки йому на пояс — на велику, м’ясисту талію, значно ширшу за Рафаелеву — і спускається вниз. Її руки ковзають стегнами чоловіка, вона стає перед ним на коліна — перед твердим, запненим у штани чоловіком — і прикладає своє обличчя туди, свої ніс, щоки, повіки, очниці, щосили їх тулить, лиже його штани в цьому місці, не в змозі відірвати язик від шорсткої й сухої тканини штанів... Андраш, не заплющуючи очей, кладе свої руки на голову незнайомки, цієї невідомої йому жінки із заплющеними зеленими очиськами, і хвиля збудження накриває Заффі та кидає її об каміння першим у її житті оргазмом.

За мить Андраш нахиляється і піднімає її, кладе її на своє розібране ліжко, сідає біля неї просто на підлогу, на (можливо) туніський килим. Він уважно вивчає її кутасте обличчя, зсудомлене болісною насолодою. Потім підводиться і виходить туди, в інший світ, за завісу, щоб вимкнути радіо. Повертається — так! він повертається до неї, до Заффі! — і знову схиляється, але цього разу, щоби поставити на програвач платівку. (Він обрав легку розважальну музику — одну з оперет Оффенбаха.) Обернувшись до Заффі, він запалює цигарку і шумно видихає перший клуб диму.

За всіма його рухами Заффі слідкує очима. У її погляді щось змінилося. Таке враження, що він став відкритішим і вразливішим. Андраш, простягнувши до неї руку, вільну від цигарки, мізинцем безжально піднімає її підборіддя.

— А... — широко усміхнувшись, цікавиться він, — як звати німкеню мадам Лепаж?

І знову вона розсміялася. Вільний, спонтанний сміх. Насміявшись, вона зрештою каже — чи радше вигукує з дикою радістю:

— Заффі!

Від звуку її голосу Еміль прокидається і починає верещати.

Пара підводиться — авжеж, вони вже пара, причому надовго — і переходить до майстерні. Ніхто з них не зняв із себе ані найменшу деталь одягу.

— Він зголоднів? — запитує Андраш.

Заффі дивиться не на сина, а на годинник: зараз лише друга дня, а вона годувала Еміля опівдні.

— Ні, — каже вона. — Іще рано.

Аби хлопчик замовк, вона тихенько колише візок, однак писк не вщухає.

— А в нього матусин норов, — зауважує Андраш. — Бачу це по його личку. Нічого собі! Скільки йому?

Дивно, але Заффі не квапиться з відповіддю.

— Два з половиною місяці, — зрештою каже вона.

Андраш виймає з кишені старенького годинника. Тримаючи його у двадцяти сантиметрах над голівкою немовляти, він гойдає його за ланцюжок, мовби маятник. І майже відразу Емілеві оченята ловлять цю річ, стежать за нею. Плач розтікається і щезає.

— Хлопчик, — повчальним тоном каже Андраш. — Знаєте, коли годинник гойдається лінійно, значить, це хлопчик. А якщо кружляє, значить дівчинка.

Заффі гмикає.

— Виходить, справжній годинник у вас таки є?

— Просто я зберігаю його. Для себе, — відказує Андраш. — А до часу мені байдуже. Це мого тата годинник.

— Він... помер? — тихо, вагаючись, запитує Заффі.

Андраш, тримаючи годинника над обличчям Еміля, якийсь час мовчить.

— Так. Помер.

— А чим він займався?

— Тим, що і я — духовими. Але ексклюзивно.

— Ти ба! — знову сміється Заффі. І додає, трохи помовчавши: — А мій лікував тварин.

— Ти ба... — каже Андраш.

Риси його обличчя раптом напружуються. Вона використала минулий час.

— Vé-té-ri-naire, — по складах каже Заффі. — Ветеринар.

Вона тішиться, що змогла пригадати слово, якому Рафаель навчив її багато місяців тому.

Еміль, заспокоївшись від запаху Заффі і від звуку її голосу, зітхає і засинає знову. Майстер нахиляється до його матері з іншого боку візка. І торкається своїми шерхкими губами її вуст.

— Ідеш?

Він хоче сказати «повертаєшся», і Заффі це схоплює миттю.

— Авжеж, — відповідає вона, і її серце гуде, немов великий барабан у кінці «Дон Жуана». — Іду.

Їхні погляди сплітаються.

— Із флейтою все гаразд, — каже нарешті Андраш.

Він пробує інструмент, склавши губи цього разу на металевому мундштуку, а не на вустах Заффі.

«До-дієз» явно вирізняється від звичайного «до».

— Твій чоловік зможе грати на ній цього вечора.

І він вкладає інструмент до футляра. Потім кінчиком пальця торкається носика Еміля, носа Заффі. Відчиняє їм двері, проходить разом з ними двором до заднього виходу. Вони мовчать, однак Андраш не відводить очей від німкені, оглядає силует її тіла, поки вона йде вулицею Короля Сицилії. Перш ніж змішатися з перехожими, вона обертається. І між ними виникає миттєва, міцна, мов цемент, згода.

Рафаелеву бас-флейту полагоджено, а шлюб лежить у руїнах.