Печатка янгола - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Ненсі Г’юстон (ІІІ) #4

ІІІ

Заффі у своїй кімнатці під дахом. Вона розібрала валізи, куди вмістилися всі її земні нажитки.

Ідеться передусім про одяг — адже погляд на мить затримується тільки на ньому: це однострій, украдений перед від’їздом із Дюссельдорфа в школі для дівчат-хостес; тоді вона подумала, що, хтозна, можна і в досить пристойних умовах опинитися. Однострій справді вишуканий: він складається з плаского круглого чорного капелюшка вражаючого діаметра (приблизно шістдесят сантиметрів), тісної чорної суконьки, яка залишає плечі оголеними, чорних мережаних рукавичок і трьох великих виноградних грон зі штучних білих перлин (брошка й сережки).

Того місяця в Дюссельдорфі, незважаючи на це цілком доладне вбрання і на досить задовільний рівень підготовки, Заффі не вдалося вжитись у роль хостес. Марно твердили їй: усмішка, скромність, крижана спокусливість, кокетування на відстані — достоту ходіння на високих підборах без рухання стегнами... нічого не допомагало. Під час постановочних вправ, коли вона мала приймати «клієнтів», буцімто ділків, які приїхали на Салон автовиробників, або готельного бізнесу, або господарчих товарів, або страхування життя, вона стояла, виструнчившись, із кам’яною посмішкою, з ручкою в одній затягнутій у рукавичку руці та блокнотом у другій... однак у потрібну мить вона не рушила з місця, не пожвавилася — їй не вдавалося перетворити цю вправу на щось жваве й значуще. Її вищі за посадою колеги грали роль клієнтів і, хоч і вважали її чарівною, все ж були змушені визнати, що, зважаючи на поставлені перед ними цілі (економічне диво і tutti quanti[8]), ця юнка їм не підходила. Тож її відпустили — ввічливо і заплативши місячний заробіток; ці гроші вона того самого дня витратила на квиток на поїзд до Парижа в один кінець. А помітивши, що одна з її валіз достатньо простора (а саме шириною в шістдесят п’ять сантиметрів), аби покласти до неї капелюшок, Заффі вирішила не повертати школі вишуканий однострій.

Що там ще в її валізах?

Лист від матері, який вона так і не розкривала, відколи та померла дванадцять років тому.

Вовняна ковдра — це щоб у разі необхідності спати під мостом.

Пара чобіт із хутром.

Зимове пальто з добротного сірого драпу.

Плюшева лапка: усе, що лишилося від пуделя — найліпшого друга її дитинства. Пудель, як міг, захищав її від страшних снів. Відколи помер тато, страхіття заволоділи нею, і все ж вона вірно зберігає цю лапку. Вона втратила обох батьків і обірвала спілкування з братами і сестрами, та завдяки лапці Заффі ніби завжди разом з ними.

Ну ось. Усе розкладене, а ще ж тільки четверта і Заффі нічим себе зайняти аж до завтра. Вона лягає на ліжко і дивиться в стелю. Не спить. Не читає. Не мріє. За мить підводиться, йде до вбиральні і ледве стримує нудоту. Це суто французьке поєднання високого і низького, філософії і пісуара, найблискучіших духовних надбань і найгидкіших відходів тіла в усі часі приголомшувало німців.

Вона повертається до порожньої квартир на третьому поверсі, риється під мийкою, знаходить щітку і засіб для миття «Аякс», цебро і ганчірку, піднімається на сьомий чистити вбиральню «в турецькому стилі». З люттю тре, затримуючи дихання і зціпивши зуби, витирає екскременти десятків незнайомих людей, своїх сусідів по поверху. Вибору в неї немає. Інакше вчинити не може. Закінчивши, вона повертається до своєї кімнати і знову лягає на ліжко з розплющеними очима. Роздивляється стелю.

Тим часом Рафаель переживає небагатий на романтичні пригоди день. Він сходив на репетицію оркестру. Три з половиною години вони працювали над Ібером і Бахом — а потім, коли Рафаель відчув себе нарешті в чудовій формі (що траплялося нечасто), їх примусили слухати Марена Маре. Безперервне дихання працювало бездоганно...

Рафаель може грати на флейті майже без перерв, без зупинок на відпочинок — він навчився вдихати ніздрями і видихати ротом. Це надзвичайно складна техніка (нею володіє мало хто з музикантів, навіть Рампаль мусив відмовитися від спроб її використання), однак Рафаель уперто вдосконалював її цілих десять років! Щоразу, знудившись, вислуховуючи нескінченний потік скарг матінки чи під час занять із сольфеджіо в консерваторії, він зосереджувався на своєму диханні.

До війни месьє Лепаж-батько учив малого сина шахам, побіжно переповідаючи захопливі перипетії Французької революції, цитуючи на пам’ять полум’яні промови Робесп’єра, у деталях описуючи механізм гільйотини, скупчення народу на Ґревській площі, глухий стукіт голів у кошику — часом наприкінці дня кошик аж розпирало від скривавлених волохатих голів з несамовито виряченими очиськами... «Сину мій, шах і мат!», — зловтішно скрикував тато раптом.

Саме так Рафаель навчився робити дві речі одночасно, розділяючи їх і тримаючи під контролем. Доволі своєрідний хист. Достоту як і безперервне дихання, це дало йому змогу підбивати рахунки і водночас теревенити по телефону з приятелем або ж розписувати в деталях принади нової пасії і водночас за дві щоки вминати полуничне тістечко.

Колеги з оркестру вітали його соло криками захвату — Рафаель був на сьомому небі від щастя. (Авжеж, йому подобається подобатись іншим, причаровувати публіку, вести її за собою в інший світ — ще з дитинства він був залюблений у казку про щуролова.) Ближче до вечора він скористався гарною дниною і прогулявся серед букіністів навпроти Нотр-Даму та відвідав дві музичні крамнички на набережній, симетрично розташовані по різні боки площі Сен-Мішель. Потім подався вечеряти в Сімнадцятий округ до приятеля-тромбоніста — а після вечері в колі друзі вийшли випити віскі на площі Кліши. Рафаель одним вухом зі співчуттям вислуховував плетеницю фінансових проблем друга, а другим тим часом дослухався до бурної дискусії за сусіднім столиком щодо «подій» у Алжирі. (Двісті п’ятдесят осіб — дітей, жінок і старих — було зарізано, скалічено, обезголовлено в містечку Мелуза бойовиками Національного фронту звільнення під час війни проти бійців Алжирського національного руху. У відповідь на це двісті п’ятдесят паризьких алжирців родом із того краю записалися до французького війська.)

Близько другої ранку Рафаель повернувся на вулицю Сени. Підвівши очі до горішнього поверху, побачив світло у круглому віконечку Заффі. Від несподіванки й подиву якусь мить його серце билося швидше.

Заффі — служниця незвична всім. Страви готує прості, але смачні, а на її однострої — вузькій чорній спідничці, білій блузці і фартуху — ніколи ні плями. Вона не забуває сказати: «Так, месьє», «Доброго дня, месьє», «Доброго вечора, месьє» — і обов’язково усміхається. Прибирає ретельно й безшумно. Коли Рафаеля немає вдома, вона користується пилососом — геніальним винаходом, що його Друга світова залишила тим, кому поталанило вижити, давши можливість прибирати сміття з килимів, не витрушуючи їх із вікон.

Дні минають, настає червень. Атож це відбувається якось увечері на початку червня.

Того вечора Рафаель знову повертається напідпитку вже після другої ночі. Того вечора знову помічає світло в кімнаті Заффі. Вона що, взагалі ніколи не спить? Щодня, вмита й одягнена, вона зі сніданком стукає в його двері о 7:45.

Наступного ранку Рафаель, потрактувавши, що вже досить заспокоїв своє сумління, вирішує виявити певну цікавість.

— Ви так пізно лягаєте, — усміхнувшись, звертається він до Заффі, — чи завжди спите при світлі?

Нефритові очі вергають у його бік погляд, повний образи, а то й ненависті. І слова не мовивши, Заффі відвертається, однак навіть цей пломінець гніву зворушує господаря. Він підводиться в ліжку, простягає руку і майже ніжно бере Заффі за руку — за найм’ясистішу частину цієї майже позбавленої м’язів частини тіла, там, де закінчується куценький рукав білої блузки.

Заффі кам’яніє.

Вона кам’яніє не так, як хтось переляканий, а як хтось, кому добре відомо, чого чекати. Ця непорушність не відрізняється від її звичної байдужості. Як і завжди — може, трохи по-іншому — її тіло й усе єство завмирають в очікуванні.

Так і є. Рафаель тягне її до себе, садить на край ліжка; вона не опирається. Він повільно вкладає її і знімає гумку, що тримає хвостик — і її коси розсипаються по ковдрі, що прикриває його стегна; вона хоч би оком змигнула. Він глухим голосом промовляє її ім’я:

— Заффі.

Він розуміє, що крізь ковдру вона має відчувати його прутень, який міцніє й твердіє; вона не намагається підвестися, не обертається до нього.

— Заффі, — повторює Рафаель, ніяковіючи від торкання до її шкіри та від дивної невагомості тіла, що лежить упоперек його ніг. Він починає розстібувати — один за одним, адажіо, адажіо! — ґудзики на її блузці. Потім розвертає її, ставить на коліна, вона лишається так стояти.

Він не збирається повністю роздягати її — він хоче пестити її у цьому однострої. Він піднімає вузьку чорну спідничку, його рухи вже різкіші, та все ще позбавлені несамовитості, просто сповнені хоті, його прутень стоїть, наче скеля, він контролює його, еге ж, він уміє вести любощі так, аби отримати максимум від краси — мов у симфонії, з’єднуючи, модулюючи, не поринаючи різко у фортіссімо, але досягаючи піку poco a poco[9], смакуючи пароксизмом не менше, ніж неминучою і геніальною природною кульмінацією крещендо.

На Заффі нейлонові панчохи і пояс із підв’язками; під його пестощами її стегна пружніють і стають ніжнішими.

— О Заффі, Заффі... — шепоче їй на вушко Рафаель. — Я бажаю вас з першого ж дня...

Вона не відповідає. Його дихання важчає, він продовжує говорити їй у вухо, його тіло зливається з вигином її спини. Не знімаючи повністю панчіх, він обережно, пальцями приспускає шовковисту тканину і входить у неї — повільно і велично. Вона не виривається з його полону, ясно, це вже не вперше, їй відомо, що це таке, тож він грає на ній із довгими протяжними хрипами (Глюк, «Тріумф кохання»[10]) — стримуючись, стримуючись, потім вже нестримно, віддавшись люті потоку, викрикуючи її імення, обожнюючи її, віддаючи себе, мало не розплакавшись наприкінці; можливо, ніколи в житті він іще так не віддавався, з жодною повією або подружкою, ніколи.

А Заффі вже йде. Підвівшись, вона дає лад одягу перед дзеркалом у великій шафі — раз на тиждень, щоп’ятниці, вона миє це дзеркало. Вона помічає його віддзеркалення: позаду неї, розкинувшись на спині, схрестивши руки, розвівши ноги серед зім’ятої ковдри, видніє особень з темними кучерями і передчасними залисинами. Їй про нього відомо ім’я, звички до та після прання, кулінарні смаки; тепер вона пізнала і його наготу, хрипкі стогони з його горла в мить сп’яніння.

Вона із задоволенням відзначає про себе, що на блискучій поверхні дзеркала немає ані найменшого розводу від ганчірки.

Уранці Рафаель не з’являється вдома. Опівдні вони поводяться так, ніби нічого не сталося. Заффі подає ніццький салат і переказує телефонні дзвінки.

Він безтямно закоханий в неї.

Того самого вечора в нього концерт, грає він натхненно, згадуючи про Заффі від перших акордів оркестру й аж до останніх аплодисментів. Повернувшись додому, він помічає в неї світло, піднімається на сьомий поверх, дряпається у двері, мов кіт. Вона відчиняє і не питає нічого. Вона у нічній сорочці, довгій негарній білій бавовняній сорочці, що давно пожовтіла від прання.

Цього разу він повністю роздягає її.

Роздягається й сам і, ставши перед нею посеред нестерпної спеки, шукає її погляду. Рафаель — дуже вродливий чоловік. І кохає він самобутньо. Він не думає про те, що перебуває зі служницею у її кімнатчині. Він намагається розбудити бажання — чи принаймні увагу — у цій дивакуватій юнці. Перш ніж оволодіти нею вдруге, він хоче, аби вона прийняла його — його — щоб усміхнулася йому — йому. Їхні оголені тіла стоячи туляться одне до одного, раз-у-раз труться одне об одного, у нього стоїть, та замість притулити її до себе, він нахиляється, всотуючи її вуста у свої, зволожуючи їх своїм язиком. Як і решта флейтистів, він має дуже чутливі, вмілі й чуттєві язик і вуста.

Заффі дозволяє йому все.

Рафаель розуміє, що вона ніколи не пручатиметься. Не опиратиметься ні йому, ні комусь іншому. Що вона дозволить усе. Цілувати і роздягати. Розвертати і обертати. Крутити й кусати. Шмагати і затикати рота. І бити, і навіть вбивати себе. І цієї миті перед очима Рафаеля туманною примарою пропливає лялька Ганса Беллмера, фотографії якої він якось бачив в одній галереї неподалік: побита, пошарпана, розібрана і знову зібрана до купи безліч разів — і незмінно усміхнена і байдужа, мов крижана[11].

Боже милий, та що це з ним?!

Хоч вони і не рухаються, шкіра в обох від поту стає гладенькою і липкою.

Рафаель кладе руки на вузькі стегна Заффі. Поволі стає перед нею на коліна і глибоко вдихає її аромат. Зворушливо-ніжно торкається її язиком. Його руки з любов’ю повзуть від стегон до сідниць дівчини. І у вологій задушливій спеці паризької мансарди Заффі ніби звіддаля спостерігає за цим. Так, ніби це відбувається перед дзеркалом — або в якомусь фільмі. Майже лиса голова там, унизу, ворушиться. Атласні чорні кучері. Шум подиху, хлюпіт слизу і слини. Вона не знає, хто цей чоловік, хто ця жінка, чому нічого не відчуває. Зненацька ослабнувши, вона похитується, і стривожений Рафаель підводиться. Він підхоплює її на руки і веде до ліжка. Лягає поруч із нею. Дихає ніжно на чоло.

— Подих — це дивовижна річ, — мурмоче він. — Подих може все. Якщо вам зимно, він вас зігріє, якщо вам гаряче, він вас освіжить... Вам ліпше?

— Так, — відповідає Заффі. — Тут душно.

Він знову твердіє — лише почувши її голос. Вони голі, мокрі, тиснуться одне до одного на вузенькому ложі, він їй дарує кохання. Вони не кохаються вдвох, точно ні — це він, Рафаель, дарує кохання Заффі.

Як і вранці, він розкривається, кохаючи її, віддається безмежно. Байдуже, заплющені в Заффі очі або розплющені. Її тіло не інертне — воно просто відсутнє. Статичне навіть тоді, коли сповнене руху.

Рафаелеві не хочеться йти. Безпрецедентно, але йому здається, що цієї миті в його серці — наче у фузі Баха — зливаються врода й потреба. І він промовляє глухо:

— Заффі... (він трохи побоюється, що вона розсміється йому просто в очі після того, що між ними сталося, причому вже двічі в один день) я хочу звертатися до тебе на «ти».

Трохи помовчавши, вона — так само тихо — відповідає:

— Гаразд. А мені можна?

— Звичайно! О, я дуже хочу, щоб ти мені казала «ти»!

— Tu. Ти, — серйозно, без усмішки мовить Заффі, ніби пробуючи слово на язик.

— І... не лише це! — із запалом і поспіхом мурмоче Рафаель. — Мені хочеться... щоби ти спала внизу. Тут надто душно.

— Спала де?

— У моєму ліжку. Зі мною. Якщо хочеш. Ти цього хочеш?

Цього разу мовчанка триває довго. Рафаелеве серце б’ється безладно, ніби блукає. Він розуміє, що сторчголов кидається в не дуже нормальну пригоду.

А Заффі не відгукується. Тоді Рафаель Лепаж промовляє ще менш нормальну фразу — і його серце б’ється так, що заглушає слова, які злітають із вуст:

— Я хочу одружитися з тобою, Заффі.

Вона мовчить. Рафаель, божеволіючи від кохання, наполягає:

— Ти розумієш?