Печатка янгола

XV

Приходить осінь, спека, мов улітку. Достоту як Друга світова війна співпала в Європі з низкою безпрецедентно холодних зим, нині температура не нижча за гарячу ситуацію на політичних фронтах: таке враження, ніби в надзвичайні миті між космосом і дріб’язковим існуванням людців встановлюється дивовижна гармонія. Поволі минають напружені і спекотні тижні вересня, прихід жовтня нічого не змінює: дерева вперто тримаються за своє листя, тече рікою кров, парижанки гуляють у легких літніх сукнях, за кожного вбитого поліціянта кладуть голови десятеро алжирців.

Андраш і Заффі ще ніколи не були такі близькі. Хоча вони не повертаються до теми своїх політичних переконань, поводяться, утім, так, ніби між ними впали всі перепони — вони їх прибрали силою свого еротичного шалу. Заффі відчує, що позбулася тягаря свого дитинства — ніби після десяти років сеансів психоаналізу. Тепер вона легка, прозора, молодша — і значно уважніша. Світ, що її оточує, нарешті починає проникати в неї — через очі, вуха і ніс, — та найдужче за допомогою слів Андраша.

Вона його слухає.

Сьогодні 8 жовтня, він розмовляє без ладу, голосно й швидко, міряючи майстерню кроками. Еміля, який стрибнув йому на шию ще з порогу — «Апу! Едесапа!» — посадили на підлогу, а по тому безжально відправили грати у двір.

Насправді Андраш радше кричить, ніж говорить. Кричить, що отут — отут! — французи вже перейшли межу.

— Заффі, тобі відомо, що таке комендантська година?

Авжеж, Заффі це добре відомо, але вона сумнівається, що її спогади з німецького дитинства будуть доречні у цьому випадку.

— Комендантська година тільки для мусульман! І це лише через двадцять років після комендантської години тільки для євреїв! Усе те саме! Те саме! Тільки для мусульман вона триває вісім з половиною годин, а для євреїв тривала лише вісім! Авжеж, не годиться євреям порівнювати себе з якимись мусульманами! Але ж усе те саме! Знаєш, чому мадам Блюменталь така самотня? Бо її чоловік вийшов за покупками о шостій вечора, а євреї мали право скуплятися між четвертою і п’ятою — і його гоп! заарештували! І поїхав месьє Блюменталь спершу до Дрансі[52], а далі до Бухенвальдського раю. Мусульмани працюють уночі, їхні домівки переважно дуже далеко від місця роботи, повертаються вони пізно, то коли ж їм робити покупки? А Нантер! Ти ж бачила Нантер! Там, на вулиці, у кав’ярнях, їхнє єдине справжнє життя... А тепер якщо фараон помітить когось із них після десятої — відразу арештує! І що? Погодитися з цим?

Андраш горлає, жестикулює, розбризкуючи круг себе піт.

— Поволі, коханий... ти перегинаєш...

— Це я перегинаю?! Та де там! Французи вже давно перегнули! Завтра, Заффі, мусульманам скажуть: зайдіть, будь ласка, по круасани до комісаріату!

— По круасани?

— Авжеж! По ісламські круасани[53] — аби почепити їх на рукави, достоту як жовту зірку!

— Ні...

— А й справді, твоя правда, немає потреби, мусульман же видно одразу, вони ж не євреї, які приховуються за нормальним біленьким личком. Заффі!..

— Андраше?..

— Я мушу піти!

Заффі уважно дивиться на щойно вирізьблений язичок гобою на верстаті Андраша. Її очі знову й знову пестять форму й фактуру язичка, його гладеньку білу поверхню — що це, очерет, напевно? Якось Андраш сказав Емілю, але вона забула...

— Я приєднаюся до Рашида й братів... на деякий час... спробую їм допомогти...

Заффі заплющує очі, складає руки на животі і повільно нахиляється вперед, поки не торкається чолом своїх колін.

— Послухай мене, Заффі! Ти мусиш мене зрозуміти! Я кажу тобі, що люди розв’язали руки нацистам, що люди навіть не помітили шість мільйонів жертв. «О, я не чув!» «Ми нічого не знали!» Scheisse[54], Заффі! Я — знаю! Я знаю, що відбувається! Навколо Парижа вже зводять концентраційні табори для мусульман!

Заффі гойдається з боку в бік, тихо постогнуючи, як фрау Зільбер того вечора, коли втратила Лотте, свою доньку.

— Під час Окупації була одна пара... Заффі, слухай сюди! (Він стає на коліна перед її стільцем.) Годі складати руки! Годі заплющувати очі! Це була дуже здібна парочка. Вони давали поліцаям адреси євреїв. Добре попрацювали. Чотири тисячі депортованих лише у травні 1941-го. Тринадцять тисяч — у липні 1942-го. Депортованих звідси! Збезлюдніло ціле Маре! Тебе ніколи не дивували цілі порожні вулиці, зачинені будинки, забиті вікна, закинуті крамниці? Сімнадцять тисяч євреїв! Спершу в доносах цієї парочки, потім під душем! Душем із газу «Циклон–Б»! Після війни цю парочку розшукали, заарештували і засудили до довічного ув’язнення.

— Андраше, але твоя робота... — жалісно пискає Заффі. — Як бути з нею?

— ПОСЛУХАЙ! — Схопивши її за плечі, він примушує її дивитися собі в очі, де любовна жага намагається не поступитися войовничому запалу. — Слухай мене, Заффі. Про цю парочку мені розповів Рашид. тогоріч вони вийшли на волю. Чому? Бо вони потрібні для полювання на мусульман. Розумієш, Заффі? Усе триває і далі! Облави, карні вилазки — це роблять ті самі Scheissköpfe[55]! Люди, які в Алжирі застосовують тортури, навчилися цьому тут, у Гестапо!

Андраш сидить біля ніг коханки й тремтить від люті. Заффі кладе голову йому на потилицю і ніжно обіймає руками його за плечі. Просто хоче відчути тіло й масу коханого тіла, перш ніж воно полетить від неї назустріч небезпеці...

Еміль повертається до майстерні і запитує несміливо:

— Апу? Що з Апу? Він захворів? Забився?

— Ні, любий, — каже Заффі. — Апу вирушає в подорож.

О, про чоловіків, які багато подорожують, Емілю відомо все!

— Ти привезеш мені подарунок? — питає він.

Андраш не відповідає. Просто хапає дитину, міцно притуляє до грудей і голосно схлипує — аж поки ледве не придушений Еміль не починає пручатися і вивільняється з обіймів.

Стоїть осіння спека... вона розлучає їх.

Як надовго? — гадає Заффі, і Андраш, звісно, не може дати відповіді на це запитання.

Вони вирішують, що Заффі щосереди вранці заходитиме до майстерні, поки... поки... поки все... Проблема в тому, що їхні стосунки ніколи не мали майбутнього. Не передбачалося, що їм доведеться розлучатися, а отже, шукати способи зв’язку.

Андраша переповнює ненависть. Він прагне боротьби. Хоче бігти — туди, де все відбувається. Не зігнутий, не скоцюрблений за купою вугілля в підвалі, не заховавшись за комфортом і музикою. Він прагне перешкод, його тіло хоче долати завади. Лють — тіло має набиратися люті. Віддатися в руки Рашида й інших братів, пестити лють проти такої Франції. Проти політиків, поліціянтів, десантників, багатіїв, переконаних у своєму білому праві наступати на горло коричневому народу. Він хоче бути там. Фізично. Тож він іде. Допомагає. Керує автом — Рашид і Могаммед ховаються на задньому сидінні, фараони не перевіряють білих за кермом — він паркує авто біля нетрів і йде за ними. Вони йдуть. Нога за ногою, крок за кроком, Андраш, Рашид і Могаммед, озброєні металом і свинцем, сильні, а не слабкі, сильні своєю упевненістю, своєю владою, авторитетом, революцією, яку вони несуть. Тіло може чомусь прислужитися, може вплинути на Історію. Саме тепер. Протестувати нині. Піднятися — всі, як один. Повстаньте! Рашид буде йому за язик, а він Рашидові буде за руки. За кермом і в нетрях. Повстаньте! Зачиняйте свої крамнички. Збирайтеся. Обурюйтеся. Маршируйте. Будьте собою. Нехай про вас не скажуть так, як казали про нас: безвольні барани, які слухняно ідуть отарою на бійню.

Братики довіряють йому — угорцю. Вони бачать щелепи, стиснуті, наче леза капкана, чують слова, стиснуті в цьому капкані, невисловлене, дуже подібне до їхніх слів.

Встати! Їм пояснюють: треба йти. Цього хоче уряд. Брати й сестри протестують зараз по всій країні, а ми ніколи не виходили на протест! Погляньте на пальці Рашида, погляньте лише: вони розбиті, розчавлені, непорушні, — жити стає дедалі гірше, нас переслідують, влаштовують на нас облави, нас б’ють, кладуть обличчям на цемент у Венсенні, піддають тортурам у кварталі Золотої Краплини[56], роздягають догола, примушують сідати на пляшки, кидають у Сену, страшно в цій країні бути алжирцем, страшно постійно — у метро, на вулиці, у кафе й ресторані, коли прокидаєшся вранці, коли підскакуєш серед ночі, коли до нас заявляються фараони, виламують двері, розкидують меблі, залякують наших жінок, рвуть на шматки розрахункові листи і посвідки на проживання...

А скільки братів замучено, понівечено й убито в Алжирі? Андраш уважно читає газети. Він знає цифри — так, ніби йдеться про його власний народ; цифри неймовірні, нечувані, страшні, варто лише докласти уяву — один, один, один, ще один, не лінуватись і не лічити тисячами, десятками й сотнями тисяч, не забувати: кожен чоловік має дитину, кожна жінка — вдова чи мати в жалобі, кожна знищена голова — це цілий згаслий світ, тому збирайтеся, виходьте на демонстрацію проти комендантської години. Андраш із братами ходить з вулиці до вулиці, пояснює, отримує згоду чоловіків з Нантера і Женневільє, так, у вівторок усі вийдуть на страйк, авжеж, вони зачинять крамниці, звісно, вони всі будуть на вулиці, байдуже, хочуть вони чи ні, разом зі своїми жінками і дітлахами, так, вони виконуватимуть вказівки, дотримуватимуться інструкцій, аби не спричинити заторів, авжеж, ця хода буде мирною, без жодної зброї — нічого, навіть пилочки для нігтів, брати не можна — і жодних криків, вигуків, ідемо гідно.

Їм лячно виходити без зброї. І їхній страх цілком зрозумілий.

Найбільша таємниця — це маршрут ходи. Суворо заборонено виходити тільки старим і хворим... а ще активістам Фронту, надто добре відомим поліції.

Наступної середи, 11 жовтня — Андраш лише два дні, як поїхав, — Заффі повертається на вулицю Короля Сицилії, хоч і усвідомлює, що ще рано. І все ж для неї це шок.

Він сказав користуватися своїм ключем, проводити, якщо в неї є бажання, час у майстерні разом з Емілем — але вона не може. Позбавлена присутності коханої людини, мовчазна заклякла майстерня дратує її. Тож вона завмирає посеред двору, пригнічена спекою й осліплена мерехтінням інструментів у вітрині.

Заффі, повертайся! — шепоче безодня, відкриваючи їй обійми. — Warum willst du nicht kommen? Ich bin dein wirkliches Heim... In meinen Armen must du schön schlafen...[57] У моїх обіймах ти заснеш, я твоя справжня домівка. Німецька мова прокидається десь глибоко в її голові і непокоїть її, наспівуючи саркастичні й божевільні колискові: «Guten Abend, gute Nacht...».

— Мамочко, можна морозивко?

Є, на щастя, Еміль. І він повертає її до реальності. Це її син. Вона зі вдячністю дивиться на нього. Хитренькі і жваві очі, зкуйовджені чорні кучері (Рафаель каже, що скоро їх слід буде стригти), липка ручка, що лягає в долоню Заффі відразу після ванільного морозива, яке купили в Бертільйона та з’їли в затінку софор на набережній Бетюн, липкий ротик, що цілує її і кричить — навмисне, щоби розвіяти її смуток — «Обожнюю ванільне морозиво! Воно майже таке ж добре, як ти!».

Заради Еміля вона мусить не віддатися потоку, вже добре відомому їй запамороченню, не стати такою, якою була до появи Андраша: солом’яним плотом на чорних мертвих водах журби. Заради Еміля зараз, у жовтні 1961 року, вона мусить залишатися тут, у Франції, і не втрачати надію.

Відчувши зненацька мало відомий їй сплеск волюнтаризму, Заффі починає слухати радіо. Насичується «новинами». Намагається бути в курсі «подій». Переконує себе, що так вона ближча до Андраша, що він дасть знати, без сумніву, якщо мова зайде про нього.

Наступної середи, 18 жовтня, виникає проблема. Велика проблема.

Увечері напередодні Рафаель пізно повертається додому з репетиції, весь мокрий і збуджений, запинаючись від хвилювання... Заффі, яка чекала його за прасуванням, ледве розуміє туманну оповідь: о сьомій вечора він сів у метро біля Орлеанської брами, ледве дзюркотів дощик, але ще все було спокійно; через двадцять хвилин, вийшовши на перехресті на Одеоні, він опинився ніби в пеклі. Завіса з дощу падала з чорного неба — вирував оглушливий натовп мусульман — автівки сигналили, волали сирени — верещали тисячі жінок — гуркотів грім — плакали діти — дзенькотіли розбиті вітрини й перевернуті авто — під палицями фараонів тріщали голови — блискавки освітлювали закривавлені обличчя і вирячені від люті очі...

— Раптом мене штовхнули, — Рафаель веде далі. — Флейта випала з рук, а коли я нахилився, щоби підняти її, мене ледве не розтоптав натовп. Ніколи в житті мені не було так страшно! Знаєш, Заффі, на мить мені здалося, що я так і залишуся там...

Досі блідий Рафаель узяв рушник, який принесла йому з ванної Заффі, і отерши чоло, впав на канапу. Він досі бачив перед собою і переживав сцену безладної какофонії, справжніх тортур для чутливих вух, усі ці пронизливі голосіння жіноти й гудіння поліцейських сирен, гасло, що зависло в повітрі — «Алжир для алжирців! Алжир для алжирців!» — тіла, наелектризовані жорстокістю, суміш плеч, колін, ніг, ступнів, голів — усе в нелюдському русі — а потім у руках і в душі жахливе відчуття пустки, коли з рук вирвали футляр з його Луї Лотом і, опустивши голову, він побачив його під ногами, у повній води канаві.

— Бач, Заффі, — глухо й поволі промовляє Рафаель, дивлячись перед собою, ніби не в змозі відвести погляду від чорної пекельної діри, — музика — це мій спосіб боротися. Гра на флейті — це мій спосіб удосконалити світ. Це те, що я дійсно можу зробити. Несправедливість, бунти і війни будуть завжди, люди завжди будуть змушені жертвувати нинішнім щастям заради сподівання на ліпше майбутнє для власних дітей. Та водночас щастя й краса мусять десь бути — нині й тепер. Це також політичний акт — являти їх світу. Я сказав би, це навіть політичний обов’язок таких, як я, кому пощастило із долею, кому життя дало все: гроші, здоров’я, хист... Тож коли я відчув, що серед метушні втрачаю флейту... розумієш, Заффі, мені здалося, буцімто я втрачаю все, навіть сам сенс...

Чи вразив він Заффі цією промовою?

Вона майже її не чула. Вона не слухає Рафаеля. Сидячи поруч із ним на канапі, вона легко гладить його по руці і похитує головою. Увесь цей час її турбує яскраве, мов спалах, питання: «Як же там Андраш?».

Вона не насмілюється вмикати радіо в присутності чоловіка: так вона ніби вголос зізналася б у коханні до іншого — а Рафаель, надто шокований пережитим щойно, навіть не думає вмикати новенький телевізор.

Тож подружжя іде до ліжка.

Для Заффі ніч минає без сну.

Наступного ранку досі лютує буря, гарчить грім, ллється холодний дощ — у квартирі зимно, мов на Північному полюсі. Через страйк працівників електростанцій і газової ланки батареї ввімкнути неможливо. Не працюють опалення і телебачення, не можна зварити каву. І знову складається враження, ніби погода й події змовилися.

Близько десятої набурмосений Рафаель, почуваючись кепсько, вирушає до студії на запис. Заффі й Еміль, захистившись плащами і гумовими чоботами, під зливою біжать до Мосту Митців. Ось і він.

Та далі шляху немає, шлях перерізає поліцейський кордон. Сьогодні доступу до Сени немає. Відчувши напруження матері і спантеличеного міста, Еміль рюмсає.

— Ми маємо побачити Апу! — жалісним голосочком каже він поліціянтам. — Сьогодні ж середа!

Та зіткнувшись з їхньою чисто німецькою незворушністю, він обертається до Заффі.

— Чому вони це роблять, матусю?

— Ще не знаю, — відповідає Заффі. — Почекай трохи.

За мить її погляд прикипає до спухлої маси фіалкового кольору, яку рятівники витягають з ріки. Вона хапає Еміля і міцно притуляє його личко до свого живота — вона бачила, як це робили інші матері... тоді... там... щоразу, як слід було завадити бачити дітям те, що бачили щойно вони.

— Знаєш, мамочко, — каже дорогою додому Еміль, — щоразу, як дощик накрапає мені на щоки, здається, що плачу я. У тебе також так було в дитинстві?

— Так, Schatz. Коли я була маленька, теж таке відчувала.

Диво дивне з тими алжирцями: такі прекрасні пляжі в них удома, а плавати ніхто з них не вміє; топити їх навдивовижу легко. Ясна річ, ще легше топити їх уночі або під час бурі. А якщо випадково хтось із них таки вміє плавати, процес завжди можна прискорити кількома влучними пострілами.

Десятки алжирців загинули саме так — у Парижі і в західних околицях Парижа, в ніч з 17 на 18 грудня 1961 року. Загинули втоплені, з кулею в голові або без неї — достоту як батько Андраша.

Ще кількадесят алжирців — і серед них Рашида — знайшли в лісах навколо столиці: вони були розвішані на деревах, які до того дбайливо зберігали все своє листя, а тієї ночі його різко скинули. Ці алжирці померли задушені, достоту як мати Заффі.

Десятки інших були забиті до смерті в самому серці Парижа, на острові Сіте, у підвалах Префектури.

Однак тієї ночі загинули далеко не всі мусульмани-демонстранти з Парижа і передмість. Тисячі лише втратили свої посвідки — їх подерли на клапті. Одинадцять тисяч п’ятсот тридцять вісім були всього-на-всього заарештовані й перевезені до Палацу спорту біля Версальської брами. Там їх просто примусили пройти, склавши на потилиці руки, між двома рядами озброєних кийками, батогами, важкими черевиками і прикладами рушниць поліціянтів. Тож у них просто позривали волохату шкіру, поламали руки, побили стегна і кісточки, розтрощили скроні й укрили синцями спини; і навіть ті, хто пройшов через це приниження двічі, аж ніяк не померли — принаймні більшість із них.

А втім, тієї ночі зникли сотні інших алжирців. Можливо — слід залишатися оптимістами, — вони не загинули. Можливо, їм набридло скніти у смердючих нетрях і вони вирішили розпочати нову дольче віта десь на Таїті. Авжеж, так влаштовано Францію.

Наступної середи, 25 жовтня, виловили майже всі трупи мусульман, Сена знову стала доступною для парижан... Проте Андраш усе ще не повертався до своєї майстерні музичних інструментів на вулиці Короля Сицилії.

У середу 1 листопада — нарешті, але ж нарешті! — він таки повернувся.

Андраш постарів на десять років. Обличчя погрубшало, постійно сіпалося, вкрилося зморшками. Він міцно стискав щелепи і невпинно скреготів зубами, палив цигарку за цигаркою. З понурими очима і голосом, що тремтів від люті, він розповів Заффі про погреб Рашида, який пройшов учора. Його тіло знайшли голим, понівеченим, без документів — отже, записали як «Невідомого мусульманина з Алжиру» і поховали разом із шістьма іншими в спільній могилі під номером 97 на кладовищі Тіе. (Зрештою, усі документи Рашида були фальшиві; Рашидом його ніколи насправді не звали.)

Про те, що він, власне, сам робив усі ці вісімдесят днів їхньої розлуки Андраш того дня не розповів — і не розповість ніколи.

«Слухай, не плач, так музика вчить».