Печатка янгола

XVI

Ми такі слабкі і лякливі, але головне — ми страшенно ліниві.

Ми сліпі і німі, наші очі скуті власними руками, а горло захлинулося нашими криками.

Ми не вміємо боротися з нашим болем — можемо тільки ділитися ним, передавати у спадок. Тримай, дорогенький, ось!

Ми прямуємо досить кумедно, накульгуючи, кидаємось у різні боки: однією ногою в наших дріб’язкових життях, другою — в історії нашого часу.

Украй важко зберігати ясність розуму... Ясність заради чого? Отам (тикаючи пальцем), поглянь! Саме там ти не мав так чинити, саме там почалося лихо. І не його ти мусив зустріти.

Запаморочливий суддя наших шляхів. Божевільне нагромадження наших цілей. Калейдоскоп наших невдач.

Минає ще два роки — як особистої, так і загальної історії.

Війна вартувала життя тридцяти тисячам французів і майже мільйону алжирців — у березні 1962 року Евіанські домовленості нарешті узаконюють незалежність колишньої колонії.

І тоді, як і має бути, до алжирців повертається власність на їхню землю, а разом з нею і на виноградники, засновані наприкінці ХІХ століття месьє Трала, дідусем Рафаеля Лепажа.

І спалахує в Алжирі боротьба не на життя, а на смерть між різними політичними угрупуваннями. Економіка агонізує, демонстрації стають дедалі суперечливішими; вибори, напевно, мусять перенести. Потроху — ніби втілення передбачень радше Заффі, ніж Андраша — встановлюється диктатура корумпованих бюрократів.

Десятки тисяч гаркі — між сотнею і півтора сотні тисяч осіб — карають на горло за колабораціонізм. Їх примушують викопувати собі могили — достоту як євреїв у Бердичеві. Перш ніж убити, їх примушують проковтнути свої військові нагороди. Їх оскопляють, підсмажують, віддають частини їхніх тіл на поживу псам.

Однак не думайте, ні, гинуть не тільки гаркі! В Орані, майже відразу після проголошення незалежності натовп алжирців кидається захоплювати будинки — вбивають від п’яти до десяти тисяч французів. І тоді, як і варто було очікувати, починається масовий виїзд: упродовж літа 1962 року перелякані «чорноногі» залишають Алжир, відрікаючись від усього, що мали. Найбільше квапляться виїхати євреї, які уважно стежили за долею своїх братів у Тунісі й Марокко... У кварталі Маре кілька тисяч ашкеназі, яким пощастило уникнути депортації, зливаються з потоком новоприбулих сефардів. Невдовзі на вулиці Розьє ідиш можна чути не рідше за арабську, а запах фаршированої риби конкурує із ароматами фалафеля.

Зненацька вольовий і красномовний міністр культури вирішує взятися за цей закуток старого Парижа. Новий статус кварталу надають у серпні 1962 року згідно з так званим «законом Мальро», що спричинює несподівані й видовищні зміни. Зачиняють борделі. Вичищають крамнички й майстерні, облаштовані у двориках старовинних особняків. Оновлюють фасади, перекривають дахи, встановлюють новий водогін. Миттєво зникають щури; та відразу розмножуються щури іншого виду — спекулянти. Вони умовляють незаможні родини швиденько — fissa fissa! — залишати район, вимикаючи їм електрику й перекриваючи вбиральні (на випадок, якщо погано второпали). Більшість друзів Андраша в такий спосіб виганяють з кварталу; мадам Блюменталь, удові з сьомого поверху, вдається впасти з сердечним нападом за три дні до передбаченого виселення. Вуличні торговці вимирають — і ніхто їх не заступає. Автомобілі витісняють візки. Продавці вугілля і льоду стають непотрібні з появою центрального опалення і холодильників... Маре цивілізують, чепурять, він стає дедалі буржуазним, висилаючи своїх злидарів до ексцентричних кварталів, що невдовзі перетворяться на передмістя.

Та поки згасає решта традиційних ремесел, майстерня музичних інструментів процвітає і навіть набуває певної репутації: це один із видів (мистецької) діяльності, яку влада прагне розвивати в новому Маре.

Упродовж цих двох років найбільше змінився саме Еміль.

У нього, як і раніше, хистке тільце, той самий темний погляд із зеленими відблисками. Однак тепер він має стривожений вигляд. І на те є причина: становище цієї дитини в реальному світі двозначне. Як і мати, він живе подвійним життям — та поки два життя Заффі органічно поєднуються, Емілеві життя заперечують одне́ о́дне. Він не має нічого і є ніким. Нікому не цікаво запитати, ким він був — що, втім, не так уже й зле для нього.

Це вже далеко не дитина. Та й він не мав би бути на такій стадії в п’ять із половиною рочків. Просто він має бути поруч — і він поруч. Він зростає і кидає загрозливу тінь на їхні любощі. Наступної осені він має піти до школи. І що тоді? А нічого. Нічого. Вони просто не хочуть думати про «тоді».

Коли він не з Заффі й Андрашем, Еміль почувається малюсіньким, загубленим. Він говорить сам із собою, блукаючи двориком на вулиці Короля Сицилії з єдиним бажанням — дочекатися появи дорослих. Лунають дзвони — це в церкві Святого Гервасія й у Ратуші. Еміль рахує години, очима слідкує за орнаментом на бруківці, обмінюється банальними фразами з сусідами і перехожими. «Бітлз» витіснили Рея Чарльза і Дорис Дей, тож із кожного прочиненого вікна чути «She loves you, yeah, yeah, yeah». Еміль знає потроху всі пісні, але жодна йому не подобається по-справжньому.

Він так і не навчився співати ні про «Доброго короля Дагоберта»[58], ні «Alle meine Entchen»[59].

Він не вміє сваритися, обзиватися, грати у футбол із хлопчиками-однолітками.

Він завжди спілкувався тільки з дорослими — йому відомі їхні мудрощі, крики, перешіптування, таємниці й страхи.

Якось увечері, перед сном, коли Рафаель приходить обійняти його, він затримує подих. Щойно відвернувшись, він витирає з личка поцілунок тата. І вивчає літачки на шпалерах над ліжком, уявляючи, що всередині кожного з них Рафаель і що вони падають і розбиваються.

— Мамочко, мені не подобається, коли татко мене цілує!

— Знаю, Schatz. Але ти маєш удавати протилежне. Це нескладно. Достатньо подумати про щось інше.

Достатньо збрехати — як твоя мати і як її коханець. Ну ж бо, Schatz! Ще трошки отрути.

У вересні 1963 року Рафаель отримує Орден Почесного легіону. На церемонію вручення він запрошує всіх, кого пов’язує зі своїм успіхом. Серед інших і Андраша, який — у день його першого сольного концерту, авжеж, Рафаель про це не забув — майстерно полагодив його «Руделл Карте».

На публіці Заффі й Андраш не червоніють, не белькочуть, не шаріються — ні, з безмежною відданістю шаленого кохання вони тиснуть одне одному руки, ніби бачаться вперше.

Саме тут починається кінець цієї історії.

Восени 1963 року Рафаель їде давати уроки на західному узбережжі Сполучених Штатів.

Коли він так віддаляється від дому, то не відчуває відстані між собою й близькими. Навпаки: Заффі й Еміль, любов до них, домашній затишок, в якому вони існують, є головними складниками його щасливого раювання. Рафаель Лепаж — з усіх боків надзвичайна людина, але тут інакше: він типовий, як решта. У 1963 році всі батьки поводяться так, як він. Домашні справи турбують їх дуже туманно. Їхня роль — діяти, забезпечувати родину, до якої вони повертаються украй рідко, щоби час від часу відігріти душу. Словом, часті поїздки Рафаеля аж ніяк нікого не шокують і нічого не означають: з усіх поглядів він є взірцевим батьком і чоловіком.

Отже, 22 листопада він опиняється у Сан-Франциско — саме тоді на рожеву сукню своєї дружини Жаклін падає зі скривавленою головою Джон Фіцджеральд Кеннеді. Ця драма вражає Рафаеля, хоч і не вельми хвилює: згадуючи розповіді батька, який був прихильником де Токвіля, він завжди уявляв Америку як країну незрілу, безладну й жорстоку.

Однак господарі, які докладають зусиль, щоби дати йому позитивне уявлення про свою батьківщину, наполягають на відвідинах мальовничих кварталів Сан-Франциско. Ось чому — переважно проти власної волі — наприкінці поїздки Рафаель потрапляє до крамнички бітників. Купує там кокетний берет для Заффі, а для Еміля парку зі зшитих до купи клаптиків замші рожевого, бузкового, фіалкового і бордового кольорів. Наступні десять років таких брязкалець буде повно, але на початку грудня 1963 року, коли Рафаель привіз ці речі до Парижа, вони були єдиними у всій Франції.

— Дякую, тату, — серйозно каже Еміль, помірявши картату парку перед великим дзеркалом у вітальні й переконавшись, що розмір підходить. Під величезним капюшоном його личко здається ще прозорішим.

— Яка краса! — каже Заффі. Начепивши на бакир яскраво-фіолетового оксамитового капелюха, вона ставить руки в боки і приймає пози жінок-вамп, веселих дівчат і Марлен Дитріх у стрічці «Скандальна фрау з Берліна».

Рафаель, гордий своїм вибором, схвально присвистує.

Так зав’язуються нові стосунки.

Так зазвичай живуть люди.

Бере у змові участь і погода. Тільки не потепліло б на дворі...

Усю першу половину грудня дощить і зимно; Еміль хлипає носом, тож Заффі прикута до квартири на вулиці Сени, піклуючись про нього. Саме тому, коли 20-го погода раптом поліпшується, а її син вже не хворий — до того ж, Рафаель дає майстер-клас у Консерваторії, — вона з особливим хвилюванням дивиться за вікно.

Після п’яти років кохання вона досі жадає тіла Андраша; прагне його голосу, його грубих рук.

— Ходімо до Апу? — питає вона в Еміля. — Ти як, маєш достатньо сил?

— О, авжеж!

Вона дивиться на термометр, підвішений на балкончику — саме з нього підлітком Рафаель роздивлявся мертвих учасників опору. П’ятнадцять градусів! Це ж просто чудово!

І все ж, аби не ризикувати повторним захворюванням, вона примушує Еміля вдягнути американську парку.

— Але я її не люблю! Вона рожева — це для дівчат, з мене сміятимуться!

— Одягай, Schatz, одягай, будь ласка! Зроби мамі приємно.

Удень температура підскакує ще вище, Андраш пропонує піти прогулятись у Тюїльрі. Еміль на радощах стрибає — це ж його улюблене місце в Парижі!

Однак повні рідкого мулу алеї саду майже непрохідні; стільці поставили в довжелезні шереги, обережно поклали один на одного; з великих качель на двох звисає замо́к; ляльковий театр зачинений, те саме з манежем і кіоском... Наша трійця вже починає втрачати надію, аж раптом Еміль, піднявши голову, скрикує:

— Гляньте!

Феєричне, дивовижне видовище: по інший бік саду Тюїльрі, на площі Злагоди, постає і мерехтить на сонці велетенське колесо огляду.

— Мамочко, можна?

— Звісно, можна! Побігли?

І вони — німкеня, угорець і дитина, якої вони не робили разом — кидаються наввипередки в напрямку казкової розваги. Добігши до віконця каси, вони геть спітнілі й задихані; Еміль знімає парку і простягає її матері.

— Вмираю від спеки!

Коли підходить черга, на них чекає неприємний сюрприз: грошей у них стачить лише на два квитки, не на три.

— Ну ж бо, ходіть удвох, — каже Андраш. — Мені до вподоби тверда земля під ногами. Якщо всі піднімуться, хто ж милуватиметься вами знизу, га? Давай сюди...

І він забирає в Заффі парку Еміля.

Мати і син стрибають до гойдалки. Поволі підносяться до блакитного неба — чистого, урочистого грудневого неба. Їм зовсім не страшно — Еміль спершу думав, що злякається, але ж ні, усе спокійно, ясно, все мерехтить, шуму немає, гойдалка не сіпається; описуючи вже другу частину кола, вона потроху опускається до землі — і мама, чиї зелені очі аж світяться сонцем, нахиляється, щоби помахати Апу — авжеж, Апу стоїть там, з моїм пальто через руку, курить, усміхається і махає у відповідь, я бачу, як він видихає дим з ніздрів, ніби дракон — о, мені так подобається, коли він так робить! — і потім ми знову піднімаємося вгору в цілковитій тиші, який же він величезний, Париж, який білий і сірий, аж до обрію, як він сяє...

Заффі притискає Еміля до себе:

— Усе гаразд?

— Так...

— Мені трохи паморочиться, але ж це прекрасно!

— Як думаєш, голубам дивно, що ми робимо тут, посеред їхнього неба?

Заффі регоче. Коли колесо зупиняється, щоб інші люди могли увійти, вони завмирають на самому вершечку

А на землі Андраш тим часом курить останню цигарку, аж поки недопалок не опалює йому пальці; машинально він розчавлює його об підбір (старих угорських черевиків, зроблених за мірками спеціально на тата ще до війни одним приятелем-взуттярем — згодом його вислали до гетто, де, померши від голоду, він гнив на вулиці разом з трьома тисячами інших єврейських трупів, аж поки росіяни не звільнили цей берег Буди); приставивши руку до кашкета, Андраш намагається вгадати, в якій із гойдалок перебувають Заффі й Еміль — колесо неквапно рухається. Він не помічає — та він і не мав помітити — таксі, яке вже утретє об’їжджає площу Злагоди.

Достатньо і трьох разів.

Насправді достатньо й одного разу — та Рафаелеві важко повірити власним очам.

Він кладе руку на переднє сидіння, майже торкається плеча водія, який мав би везти його з Мадридської вулиці на вулицю Сени.

— Даруйте...

Як йому вдається так добре вдавати спокійний голос — коли все у ньому скрипить, гудить, ламається і волає від жаху?

— Так?

— Ви не могли б іще раз об’їхати площу? Здається, я дещо помітив...

— Та мені байдуже! Лічильник же працює.

Авжеж, це точно він. Андре. Майстер.

А в руках він тримає парку — парку Еміля.

Рафаелеві Лепажу завжди на все вистачає духу, він уміє водночас вдихати і видихати, навчає правильному диханню юних флейтистів по всьому світу — і раптом йому перехоплює подих.

— Ще раз, — просить він. Таксист зиркає на нього в люстерко, знизує плечима і починає третє коло.

Атож, це таки він.

Сонце в голові Рафаеля розлітається на тисячі скалок.

— Тепер на вулицю Сени? — питає водій.

— Так, — відповідає йому Рафаель.

Він удома — дома в них, здається, що він пливе понад підлогою, наїжачений, повний страху і ляку; затамувавши подих, він ходить з кімнати до кімнати квартирою, яка здавалася йому осередком щастя. Усе таке чисте, таке гарненьке, і кожна деталь цієї краси завдає йому мук: герань на підвіконнях, таріль із фруктами на буфеті, білий паркет без жодної порошинки, блискучі синьо-білі кахлі, що прикрашають стіни кухні, і дитяча кімната — ні, кімната Еміля, бо він уже не дитина, хоч і досі не ходить до школи, цікаво, чому Заффі досі не відпускає його туди? — зі шпалерами з літачками й ідеально розставленими іграшками, та їхня спальня з акуратно застеленим ліжком, випраними і випрасуваними мережаними шторками, шафою з їхнім одягом — ліворуч Рафаелевим, праворуч Заффі, угорі взуття, начищене, дбайливо розставлене, взуття чоловіка і жінки, які поруч ідуть по життю, ходять разом на концерти і звані вечері, на церемонію вручення Ордена Почесного легіону... «Представляю вам свою дружину... — Дуже приємно! — Моя дружина... — Мадам Лепаж...» Чому того вечора вона не нагадала йому, що він уже знайомив її із майстром? Чому дозволила представити себе Андре, тобто Андрашеві?

З горла виривається дике гарчання. Рафаель відчуває, як скручуються його нутрощі. Він падає на коліна перед ліжком і промовляє молитву, як і в день народження свого сина: та цього разу з вуст злітають не безневинні слова, завчені в школі, ні, це його персональна, інстинктивна молитва, сповнена люті: «Господи! — стогне він. — Зроби так — молю Тебе! — зроби, щоби вона розповіла мені все, щойно повернеться. Зроби, щоби розповіла про свій день, про випадкову зустріч з Андрашем, про колесо. Зроби так, щоб вона розповіла!»

І він вибухає зливою сліз і шмарклів, що заливають бургундську ковдру, вишиту вручну під час Першої світової його бабусею з роду Трала.

Заффі й Еміль повертаються близько пів на п’яту, коли вже смеркає. За цей час Рафаель трохи оговтується. Сприскує обличчя холодною водою. Проводить гребінцем по рідких темних кучерях, які ще прикрашають задню частину його голови. Запалює кілька ламп і влаштовується на дивані з «Le Monde» у руках. Утім він не розуміє, що читає, і досі не може нормально дихати.

Він чує їхні голоси — веселі, змовницькі голоси — на сходах. Ллється Емілів сміх, за ним майже відразу сміється Заффі. У щілині повертається ключ — і ось вони перед ним, перемовляються, світяться від щастя. Рафаель підводиться, підходить до них, мов уві сні; дружина і син вітаються з ним щиро — але йому ці вітання здаються байдужими й автоматичними. Заффі, прямуючи на кухню, аби взятися до вечері, кидає через плече:

— Ми піднялися на колесі огляду на площі Злагоди!

— Невже? — це єдине, що вдається вимовити Рафаелю. І він знову займає своє місце на дивані, бо коліна слабшають і не в змозі тримати його тіло.

— Просто казка! — додає Еміль.

— Наповниш собі ванну, Schatz? — кричить із кухні Заффі.

Рафаель залишається сам у вітальні, задихаючись, відхекуючись, душачись: щойно йому на голову, мов будинок Лотти, знищений бомбами, впало власне життя.

Вечеря для нього минає болісно — він з му́кою переводить погляд із Заффі на Еміля: якщо вони так вправно брешуть, отже, брехня вже давня.

— Хочеш іще гратена, любий?

— Ні, дякую.

— У тебе немає апетиту? Сподіваюся, ти не підхопив застуди від Еміля.

— Усе гаразд.

Застуда Еміля. Гратен. Це, певно, сон. Йому це сниться.

Цього разу ніч минає без сну для нього — а поруч солодко спить дружина. Дихає Заффі глибоко і спокійно; час від часу вона із задоволенням тихо стогне. Їй сниться... Що? Хто? Відколи? «Під час любощів, — стривожено думає Рафаель, — вона ніколи не називала мене іншим іменем. Зрештою... і моїм також».

Близько четвертої ранку він підводиться, не в силах терпіти безсоння, і починає міряти кроками вітальню.

О шостій виникає рішення: він зробить так, аби залишитися з Емілем сам-на-сам і розпитати його. Проте як? Еміль ніколи не розлучається із Заффі. «Йому майже шість років, а він постійно тримається за її спідницю — сором який! — раптом думає Рафаель. — Жахливе збочення!»

О сьомій (Ортанс де Трала-Лепаж завжди встає дуже рано) він набирає номер бургундського маєтку.

О восьмій, коли зі спальні раптом виходить Заффі, закутана в кімоно з розшитого золотом чорного шовку, яке він їй подарував на двадцятип’ятиріччя, Рафаель заявляє:

— Після обіду їду до Бургундії. З Емілем.

— Що? — каже вона, примружившись, ще глухим після сну голосом.

Він наливає їй кави.

— Щойно дзвонила мама, — відповідає він (що ж, брехуха цілком заслуговує на брехню). — Молила привезти його... Знаєш, мама вже не така молода, а після подій у Алжирі здоров’я в неї не в ліпшому стані. Еміль — єдиний її спадкоємець... Заффі, маєш її зрозуміти. І пробачити їй.

— Надовго ви їдете?

— Впораємося за день. Мама просто хоче познайомитися з ним, вручити різдвяний подарунок... Зрештою, Емілеві скоро шість, а він ніколи не бачив єдиної бабусі! Хіба це нормально?

Заффі не заперечує ні словом. Сидить, опустивши голову, не відводячи погляду від кави. Підносить чашку до вуст, робить ковток, аби приховати (принаймні так ввижається Рафаелю) легку посмішку.

— Що ж, добре, — мовить вона. — Цілком розумію твою матір.

— Ти ж потерпиш без сина до завтра? — відчуваючи себе збоченцем, далі питає він.

— Потерплю.

Він її ненавидить.