Печатка янгола

XIV

У грудні 1960 року де Ґолль вирушає в мандрівку Алжиром, замислену як тріумфальну, адже він обіцяв народові Франції наступного місяця референдум щодо алжирського питання. Та хоч куди він подався б, на протестні демонстрації виходять розлючені «чорноногі»[47], а в місті Алжир стривожені солдати стріляють по людях, як наслідок — сотня загиблих і півтори тисячі поранених. Розчарований президент змушений скоротити візит.

Ситуація явно погіршується. І, перш ніж поліпшитися, вона ставатиме ще гіршою, а потім знову розклеїться і так далі.

Принцу Сицилії виповнюється три роки.

Заффі й Андраш сподіваються, що він нарешті стане дорослим, щоби принаймні чути їхні злягання. Тим часом він бавиться у дворі, поки мама й Апу піклуються одне про одного за червоною завісою. Друзів у нього чимало, тож на самоті він не залишається ніколи.

Та одного дня він опиняється сам. Суботній ранок, Еміль допомагає мадам Блюменталь підняти покупки на висоту ста дев’ятнадцяти сходинок, аж раптом — стукіт ніг, товкотнеча — з’являється зграйка дітлахів у кіпах, які повертаються з синагоги; вони біжать сходами просто за ними. Пробігаючи повз, вони шепочуть на вухо Емілю: «Німчура! Німчура! Виплодок німчури! Брудне наця! Гівнюк! Сучий син!..».

Еміль нічого не розуміє.

Уже потім, на зворотному шляху, він запитує матір:

— А хто такий німчура?

— Тебе так назвали?

— Так.

— Не зважай, Schatz. Так тільки дурні кажуть. Їм здається, що люди добрі, якщо з їхнього краю, і погані, якщо з чужого. Вони дурні, ти розумієш?

— Але ж Апу теж так робить.

— Що робить Апу?

— Він каже, що тато буржуй.

Заффі ледве стримує сміх.

— Це ніяк не пов’язане! — відказує вона. — Буржуа є всюди. Та й Андраш це тільки для сміху каже. Насправді твій татко дуже хороший.

— А мені більше подобається Апу.

— Так, мені теж...

— А що значить «рантьє»?

— Отакої! — дивується Заффі. — Ти ж навіть не знайомий з бабусею, тому не маєш права сміятися з неї!

— Але що це таке?

— Та нічого особливого. Те саме, що й буржуа, але заможний, який не бажає ділитися грошима з бідними.

— Погано.

— Слухай, у мене ноги замерзли. Побігли? Гайда, подивимося, хто перший добіжить до ліхтаря!

Щоночі чи майже щоночі 1961 року поліціянти вриваються до ресторанів і готелів, де частенько бувають алжирці, та, штовхаючи їх дулами автоматів, спускають до підвалів або виводять на вулицю, навіть в одній піжамі, навіть узимку. Тих, яких заарештовують, ведуть до комісаріатів чи до казарм у найближчому передмісті, де мешкають вояки з Алжиру — гаркí. Адже префект поліції цю делікатну справу доручив новому загонові, який складається винятково з гаркі, бо, не задовольняючись биттям тіл, вони поливають ще й лайкою по-арабськи, аби упевнитися, що душа страждає не менше за тіло.

Коли ж гаркі втомлюються знущатися над алжирським народом, його шарпають члени Фронту національного звільнення. Скажімо, Рашид. Щомісяця він обходить мусебілатів, збираючи внески. На визвольну війну. Внески обов’язкові, вибору ти не маєш, просто даєш — і все. І чотириста тисяч сезонних працівників з Алжиру платять. Спільно вони вносять щороку понад п’ять мільярдів франків (з того року слід уточнювати: старих франків). Кожен алжирський робітник сплачує три з половиною тисячі щомісяця плюс «дар» у розмірі п’ятисот франків. Щодо працівниць вулиці — на їхній розсуд. Квартал Барбес — триста тисяч старих франків, квартал Піґаль — шістдесят тисяч, площа Кліши — вісімдесят тисяч, Єлисейські поля — сто тисяч. Щодо останнього пункту — лише щоби потішити серце. Гроші виходять із гаманця заможних французів і вирушають у путь — через повію до мусебілата, а від останнього до Рашида, який запихає їх до старенької валізи, де повно купюр; валізу він переховує в Андраша, куди по неї заходять войовничі ліваки, забирають і ретельно перераховують здобич, розкладають по пакетах і передають комівояжерові; він, своєю чергою, розкладає пакети у коробки від «Діор» і відносить до паризького відділення одного великого швейцарського банку, де його з’єднують телексом із Женевою; там, завдяки прихильності одного банкіра, який колись був членом нацистської партії, гроші забирає мадам К., яка потім іде до чотиризіркового готелю й передає кошти представникам Фронту, перебраним на суданських емірів; активісти, увівши усіх в оману чотирма пляшками дорогого шампанського, перетворюють усе, що залишається, на автомати і кулемети, покликані вигнати французів з Алжиру. Краса, а не схема...

У середині червня 1961 року в підвалі одного з паризьких комісаріатів двоє розлючених поліціянтів схопили прекрасні засмаглі руки Рашида й розбили молотком кожен палець, неквапно, фалангу за фалангою. Потім відпустили його...

Тепер руки йому ні до чого. Вони вже не в змозі носити валізи. І ніколи не триматимуть смачний бістурі.

Це сталося саме тоді, коли Заффі бачила Рашида вдруге. Літній вечір на Івана Купала, Рафаель виступає в Ніцці. Небо Парижа синьо-бузкове, прошите рожевими стрічками, повітря тепле й ароматне, тому Білл — він грає на саксофоні-тенорі — зібрав друзів у дворі майстра, аби пограти. Їм бракує ударника, тож Андраш просить Еміля торохтіти в металевий бак для сміття двома дерев’яними ложками. Здивовані дивними звуками мешканці вулиці — повії з будинку номер 34, постійні клієнти ресторану «У Голденберга», роззяви-підлітки — спершу зазирають, а потім увіходять у хвіртку; навіть мадам Блюменталь з сьомого поверху широко розчиняє вікно, щоби послухати.

Рашид сидить віддаля, у темному закутку двору. Перев’язані білим бинтом руки мертво звисають між ніг. Упізнавши його, Заффі ставить на землю тацю зі склянками з чаєм, які вона роздає, і нахиляється до Рашида.

— Хочете пити? — питає вона, показуючи, що могла б піднести йому склянку до вуст.

— Дякую, — хитає головою Рашид і опускає очі.

Тоді німкеня теж присідає і поїть алжирця на подвір’ї угорця серед коротких спалахів афро-американського джазу.

Літо дуже спекотне. У метрополії та її заморських територіях бешкетує груба сила. Усе одночасно: вбивства і репресивні засоби множаться, здається, це не закінчиться ніколи, бац! мусульманин вбиває поліціянта, бум! поліціянти вкладають трьох мусульман, гоп! ОТА, бум-бум! ФНЗ. На жорстокість відповідають жорстокістю, дружини поліціянтів ридають, матері солдатів умиваються сльозами, Ортанс де Трала-Лепаж гірко плаче (після січневого референдуму їй зрозуміло, що дні її алжирських виноградників полічені), убивства й каліцтва, шалені перегони, кулі в животах і головах, розбиті обличчя, перерізані горлянки, нескінченні наруги над арабськими жінками, переляканий вереск арабських дітлахів, спаплюжені врожаї, знищені села, приниження білих засмаглих юнаків, зґвалтування, відрубування їм рук і ніг, вбивства, похорон і плачі — така стара історія, яку ми звикли називати просто «новинами».

Увесь цей час Заффі бавиться з Емілем у бірюзових хвилях Середземного моря, даючи сонцю змогу обпікати її білу шкіру — і засинає під пальмами.

Увечері, за столом, подрібнюючи бараболю з томатами й перцем, що її приготувала Заффі, Рафаель каже Емілю:

— То як, хлопчику мій? Ти вже дорослий?

— Так, татку! — спокійно відповідає Еміль. Йому не подобається, коли дорослі, звертаючись до нього, використовують зверхній тон.

— То, може час тобі йти до школи?

Заффі, яка щойно пила біле вино, проливає його на скатертину.

— До школи?! Але ж він ще малий! — каже вона так знервовано, що навіть не підводиться, аби піти за губкою для пролитого вина.

— Зовсім ні! — з усмішкою відказує Рафаель. — Не знаю, як це відбувається в Німеччині, однак у Франції з трьох років дітьми опікується держава. А тобі скільки років, хлопче?

— Три з половиною, — бурмоче Еміль, стривожений тим, що його примушують давати і так всім відому відповідь.

— Три з половиною?! Та невже? Та ти вже майже юнак! (І Рафаель куйовдить чорну кучму синочка, який змушений зібратися з силами, аби не відсахнутися.) Давно пора, щоби твої сіднички спізнали тверду поверхню шкільної лави!

Заффі марно намагається приховати паніку.

— Це... справді необхідно? — белькоче вона.

— Ти питаєш, чи це обов’язково? Ні, тільки з шести років. Але, чесно кажучи, я вважаю, що йому ліпше спілкування з однолітками. Адже братиків і сестричок у нього не буде...

І він дивиться на Заффі сповненим ніжності поглядом, аби впевнитися, що вона не сприйме це як докір.

— Немає нічого доброго в тому, що він увесь час проводить зі своїми старенькими батьками, — завершує він, починаючи їсти, — навіть якщо вони, безперечно, дуже цікаві люди.

Еміль розуміє, що не слід піддавати сумніву жодну частину думки татка.

— Не хочу! — раптом заявляє Заффі, навіть не знайшовшись із відповіддю на логічне Рафаелеве «чому».

— Але чому?

— Бо ми гуляємо! — припускає Еміль.

— Авжеж, — погоджується Рафаель. — Ця бараболя неперевершена, смакота! Та як каже герр доктор Фройд, не можна марнувати життя на прогулянки з матусею. Треба ж бути реалістом, чорт забирай! І саме для цього існує батько.

Заффі, завдяки втручанню Еміля, вдається знайтися на відповідь.

— Не гуляти ж мені Парижем самій. Знаєш... чоловіки... матерів вони поважають, але... Та й для мого здоров’я це дуже корисно... І дізнатися можна багато чого... про історію Франції... про дерева... Це значно ліпше за школу!

О, Заффі за будь-що вхопилася б! Еміль — її алібі, її аргумент, фортеця, за якою приховано її кохання із Андрашем. Еміль у неї в заручниках. (А що, цікаво, вона збирається робити через три роки? Вона навіть не думає про це. Життя в божевільному коханні є низкою «нині», підпертою ретельно вичищеним минулим і безхмарним майбутнім.)

Спантеличений Рафаель зрештою здається, переконаний не так доводами Заффі, як напрочуд рідкісним фактом її добровільних зізнань.

Улітку 1962 року — після переконливішого опору — він усе таки піддасться ще раз. І з великим занепокоєнням піддасться й улітку 1963 року.

Еміль так і не піде до школи.

Наступає серпень, родина Лепажів повертається до Парижа. Тато зачиняється, готуючись до історичного запису: усі «Сонати для флейти і клавесина» Баха разом з маестро клавесина Сонею Фельдман.

Мати й син беруться за руки і мчать, мчать, мчать разом аж до Мосту Митців.

Консьєржка, яка стоїть біля вікна на першому поверсі з чаркою смородинового лікеру, помічає їх і, усміхаючись, хитає головою. Хіба не чудово, що мадам Лепаж у такій прекрасній формі! Мадемуазель Бланш уже деякий час страждає від запалення вен, тож будь-який рух завдає їй невимовного болю. Зранку їй доводиться користуватися ліфтом не лише, щоб піднятися, а й щоби спускатися поверх за поверхом, розносячи пошту.

— Бачила, що там у вас? — каже Андраш Заффі, коли вони одягаються після амурів — до того був чай, а ще раніше ще більше амурів.

— У нас?

Заффі відразу думає про вулицю Сени й замислюється, що хоче сказати Андраш.

— У Берліні.

— А що?

Вона заперечливо хитає головою.

— Боже, Заффі... Ти справді не в курсі?

— Ні.

Її кров на мить зупиняється, потім перетікає свинцем у пальці рук і ніг. «У вас у Берліні...» Вона так ніколи не каже.

— Вони звели стіну, щоби розділити місто на дві частини. Надто багато людей тікали зі Сходу на Захід. На початку літа — понад триста тисяч. А з сорок дев’ятого — понад два мільйони осіб.

— Стіну?!

— Атож. Через усе місто. З колючим дротом, охороною і кулеметами... словом, чимало чудових прикрас.

— Припини...

— Заффі, ти не бажаєш знати? Нічого не хочеш знати про власну країну?

— Я француженка, — упертим тоном відказує Заффі.

— Овва! Ну гаразд. Якщо ти — француженка, тоді я — китаєць. (Він у вітальному жесті піднімає свою ліву руку.) Слава Мао Цзедуну!

— Ні, — каже Заффі, — ти комуніст, а не китаєць. Але твоя система не працює. Навіщо ти залишав Угорщину, якщо так любиш свій комунізм? Чому люди із Заходу не намагаються тікати на Схід? Або до прекрасного марксистського раю, який ти готуєш для них в Алжирі?

— Еге-ге! — саркастично хитає головою Андраш. — Виходить, усі ці роки мадам Лепаж приховувала від мене свої політичні погляди! А я думав, що вона навіть газет не читає, а вона — ти ба! — мало не лекцію мені політичну виголошує! Оплески, мадам Лепаж!

— Ти завжди, коли опиняєшся в пастці, кепкуєш, — небезпідставно зауважує Заффі. — Як же мені це набридло! Завжди війна, сама війна!

І вона підводиться, щоб іти.

— Ні, чекай... Заффі... Вибач. Ходімо, хочу тобі показати дещо.

Він цілує їй руки. І виходить покликати Еміля.

За годину всі троє стоять на металевому мосту, що поєднує окружний бульвар із західною частиною Парижа.

Цього разу, на відміну від того дня, коли він примусив Заффі пройтися вулицею Розьє, Андрашеві не треба казати їй «Дивися». Вона й так дивиться.

Те, що, скільки сягає око, простягається по той бік бульвару — брунатне, сіре, чорне — не є ні Бомбеєм, ні Сан-Паулу; це Нантер, найближче передмістя Міста Світла. Мусульмани становлять тут майже сто відсотків населення. Жерстяні дахи тримаються на місці великими кругляками і пластиковими баками. Блочні кам’яні стіни. Каркаси вантажівок і вагонів, з яких ніби живцем повидирали метал. Напіврозкладені трупи автівок. Бродячі пси. Сміття, непотріб. Усюди бруд. Усюди розвішана білизна. Калюжі повні мух.

Чоловіки, які ходять зараз вулицями Парижа, увечері повертаються сюди, щоби поїсти й поспати. У більшості немає ні дружини, ні дітей, але в декого вони є, дехто селить власну родину в цих буцегарнях, похилих хатках, цементних бараках, у кубах, складених з цегли. Вони живуть часто по шестеро-семеро в кімнаті (не враховуючи щурів), по двоє-троє купчаться на одному ліжку. Двісті п’ятдесят родин мають одну криницю з водою на всіх.

Мов міраж у Сахарі, видіння тремтить, миготить під розжареним сонцем. Заффі, приклавши руку до чола, уважно все роздивляється. Андраш дивиться на неї і відчуває: щось відбувається просто зараз.

— Емілю, — каже він, відвівши хлопча трохи далі мостом. — Я знаю чудову гру. Збираєш камінці, а потім кидаєш їх униз, на автівки.

— Мамочко, можна? — питає Еміль, навіть не вірячи в таке щастя.

— Звісно, мамочка дозволяє, — каже Андраш. — Але по одному камінцю за раз, добре? А потім скажеш, скільки авто ти вбив.

— Згода!

— І без обману, гаразд?

— Звісно!

Андраш повертається до Заффі й чекає. Вона мусить щось сказати. Зараз саме вона має мовити щось.

— Розумієш, Андраше, — нарешті починає вона, — Берлінський мур нічого не змінює. У нас, у німців, у кожного в голові свій Берлінський мур. Після війни... і до війни... А для мене — завжди. Мур між тим, що можна сказати і про що ліпше змовчати... Між питаннями, які можна ставити, й іншими...

Андраш мовчить. Скільки разів він мовчав отак, поруч із Заффі? Скільки разів вважав за ліпше припнути собі язика, аби захистити її, бо вона юна і вразлива? А тут, перед нестерпним видовищем злиднів алжирців, вона не знаходить нічого ліпшого, як розповідати йому про свої страждання...

— Мій тато, коли був у Теґелі 1946 року — мама тоді вже померла — то там зібрали Spruchkammer[48], щоби судити його. Ну, знаєш... Трибунал, аби з’ясувати, нацист він був чи ні. Недовго, години зо дві, сказали, що він був unbelastet[49]... тобто просто... Mitläufer, послідовник.

Андрашеві здається, що він бачить поганий сон. Він знає, з першого ж дня знає, що батько Заффі був катом, нацистом, злочинцем, який брав участь у найгіршому. Він не має жодного бажання знати в деталях про страхіття, які тяжіють над нею — тяжіють і досі! У якусь мить йому хочеться перервати її, навіть облаяти... аж раптом він помічає, як змінюється її голос.

Прекрасний глухий голос Заффі поступається голосові, який він не упізнає, безбарвному, безкровному, напрочуд байдужому: авжеж, цей голос дуже подібний на річ, на певний дотичний об’єкт, щось металеве й безжальне, скажімо, як міст, на якому вони стоять... Та й звертається вона не до нього.

— Мій старший брат, який був у лавах Гітлерюґенд, з часом збожеволів. У 1953 році йому помістили до... Asyl[50]. Через рік фрау Зільбер із сестрою переїхали до Кельна. Я залишилася за старшу, і 1955-го, коли в тата стався крововилив у мозок, усе лягло на мої плечі. Мені було вісімнадцять, це був мій останній рік у гімназії, лікарі твердили, що він помре, що йому залишається місяць, а може, рік, тож треба владнати справи. Vati вже не міг пересуватись і говорити, але він був там, присутній, при пам’яті, його очі протестували, ніби от-от вибухнуть, він не міг змиритися з наближенням смерті, він лютував, йому ж було тільки п’ятдесят! Я робила все, як для Еміля, одягала і роздягала, годувала і мила, читала йому вголос газети, розкладала його речі, alle ist in Ordnung[51].

Знаю, — думає Андраш. Знаю, авжеж. Саме тоді здивованій юнці натрапляють на очі татів членський білет «Штурмових загонів» і посвідчення з генеалогічним древом родини, де доводиться їхнє арійське походження у третьому коліні, і вона хапається за голову: «Як?! Він?! Її милий Vati, що так любив тваринок? Це неможливо!». І так далі.

Однак схожий на скреготіння ро́бота голос Заффі раптом відхиляється в несподіваний бік.

— Одного ранку я спустилася по пошту, там був лист від месьє Ферра, мого колишнього вчителя французької. Він повернувся до Франції, до Ліона, і вирішив надіслати мені листа. А якщо бути точною, п’ять листів. Не від нього. Від фірми «Байєр». Йому було відомо, що мій тато працював у Леверкузені. Листи були оприлюднені у Франції, їх надрукували в одній газеті, тож він мені якраз це й надіслав — сторінку французької газети з листами «Байєра» до Аушвіцу. Я їх знаю на пам’ять. Досліди зі снодійним. Замовлення на сто п’ятдесят жінок. Торг. Отримання замовлення. Жінки надто худі, та все ж їх приймають. Здійснюють дослід. Дякуємо, все минуло чудово. Вони всі померли. Ми вам невдовзі напишемо знову.

Голос Заффі згасає. Єдиний звук — невпинне тривожне гудіння автівок на бульварі під ними, вони проносяться і зникають... Андраш заплющує очі. Його руки стискають поручень мосту, ніби хочуть розірвати його. Хоч як довго він іще житиме, обов’язково знайдеться невідома йому історія. Щоразу йому здається, буцімто він обходить її, але ж ні, завжди з’явиться хтось і розкаже про наступну драму, ще одне жахіття — це ж буквально невичерпний потік історій! Письменники мають молитися на Гітлера!

— Я читаю це, — уперто веде далі Заффі, — і просто не знаю... Не знаю, і все. Піднімаюся до тата. Він сидить у своєму фотелі. Я кладу аркуш із газети перед його очима — вони в нього такі само зелені, як і в мене, зір у нього чудовий, — і я бачу, як він читає, потім припиняє читати, і я запитую в нього: «Ну? То ти знав? Знав про це, га? Адже твій фах — снодійне. Отже, тобі розповідали про ці досліди...».

Поки Заффі говорить, вона ні на мить не відводить очей від гидкої панорами нетрів Нантера. Ані на мить її голос не ухиляється від прямої лінії однакових нот кольору сірого металу.

— І знаєш, що? Я горлаю. Читаю листи вголос йому на праве вухо — і горлаю. Хапаю його за плечі, струшую, штовхаю. Він мов кам’яний. Важкий і твердий — брила заперечення. Навіть його очі закам’яніли. Того вечора він помер.

Чи Заффі дійсно кричала того дня на вухо батькові? Насправді вона не знає. Їй здається, ніби так, ніби кричала чи принаймні читала вголос, але вона зовсім не впевнена.

— Чотири! — кричить Еміль, радісно підбігаючи до дорослих. — Я вбив чотири машинки, Апу!

— Чотири... убив... — виснажено бурмоче Андраш. — Так, але якого кольору? Я забув сказати тобі — за червоні дають нараховують балів, аніж за сині.

І знову замовкає.

В автобусі, що везе їх до Парижа, він обіймає зсудомлені плечі Заффі й шепоче їй на вухо:

— Виходить, німці також торгуються... Це недобре. Бо якщо німці почнуть торгуватися, то що робити тоді нам, євреям?

Проте Заффі не сміється з його жарту, та він не сміється і сам.

Коли наступного разу вони опиняються голі в ліжку, Андрашеві нічого не вдається. Тіла зчіплюються, рвуть одне одного, стікають потом — але кохатися їм не виходить.

А наступного разу (Еміля немає, він нагорі, у мадам Блюменталь, об’їдається цукерками, грає з котом і ввічливо слухає, мало що розуміючи, оповідь на їдиш про складне життя) — наступного разу із самого центру їхніх обіймів, яке є плутаниною не лише членів тіла, а й темних спогадів, ненависті й утрат, виплескується лють: вони кохаються і водночас Андраш долонею лівої руки повільно, задумливо хляпає Заффі. Андрашева рука дедалі падає й падає на її обличчя, і Заффі не пручається, не намагається ухилитися, навпаки, повністю віддається коханцеві, нічого не залишаючи ні собі, ні чоловікові, ні синочку. Зрештою, немає жодної причини, аби все це припинилося до її смерті — до того, як, охопивши шию Заффі своїми великими й дужими руками дитини-мученика, яка стала дорослою, вбиваючи в Заффі її глухого апоплексичного тата, глухий і апоплексичний німецький народ, есесівців і «Схрещені стріли», сусідку-католичку з Буди, яка плюнула якось у його матір, а найбільше власну бездіяльність, власне безсилля, Андраш придушить Заффі, в агонії спустивши в неї свою власну душу. Авжеж, я переконана, вони могли б до цього дійти цього розжареного серпневого дня, єдині в цілому світі, тріпочучись, задихаючись, обливаючись потом, разом пірнаючи у слизьку безодню мовчанки і шалу... але не дійшли.