Печатка янгола

ІІ

Валізи Заффі чекають на неї в «Гуртожитку для дівчат» на бульварі Сен-Мішель, а вікна її кімнати в гуртожитку виходять на Люксембурзький сад. Відстань між помешканням Рафаеля і «Гуртожитком для дівчат» невелика, дорога навіть приємна: вулиця Сени починається (про що свідчить уже сама назва) біля річки і прямує вгору, перетворюючись на вулицю Турнон, до Люксембурзького палацу, де розташовано Сенат прекрасної країни, куди щойно емігрувала Заффі. Дивовижна оптична ілюзія: останню сотню метрів вулиця трохи розширюється, порушуючи перспективу й утворюючи бездоганну паралель із лінією, що поєднує Сенат із бульваром Сен-Жермен. Проте цього Заффі знати не зобов’язана; натомість було б не дивно, якби вона роззиралася, поки йшла вулицею. Її оточують художні галереї, антикварні крамниці, кав’ярні, повні митців, які — знай — курять і випускають (разом із димом) суперечливі думки про політику і літературу; тут повно вітрин з японськими естампами, старовинними картами світу і перськими килимами... Вибір величезний. Та Заффі крокує рівно, ані квапливо, ані призупиняючись — вона дивиться перед собою і не бачить нічого. Вона не привертає уваги, не запалює поглядів молодиків і старших чоловіків, які зібралися на терасі кафе «Ла-Палет»[6]; вона ніби обернулася на привида, стала невидимою. А втім, Заффі цілком реальна, їй добре відомі звичаї життя у великому місті: скажімо, перш ніж перетнути бульвар, вона слухняно зупиняється на червоному світлі.

Заффі обходить Сенат і опиняється в розлогому саду — якраз у мить апогею народження, розквіту, поезії пелюсток і ароматів. З незворушним обличчям і скляним поглядом проходить вона повз мармурові статуї, водограї, хлопчаків, які бавляться човниками в басейнах, повз пальми, щойно винесені з теплиць, де вони зимували, повз липи і їхній запашний затінок, повз поставлені в цьому затишку кав’ярні, повз фонтан Медичі, де лицем до лиця на платних стільчиках сидять розумахи, читають Жан-Поля Сартра або обіймаються, змішуючи таким чином тіла і мову. Вона не заходить схвильовано за фонтан, аби помилуватися бронзовим горельєфом Леди, яку бог богів тріумфально викрав, перекинувшись на лебедя[7].

Бо Заффі це вже бачила. Вона бачила все.

Вона виходить із саду на бульвар Сен-Мішель, заходить до гуртожитку й іде прямо до наглядача, де розраховується за проведені тут ночі; потім піднімається на другий поверх за валізами, віддає ключ і чимчикує тим самим маршрутом, тільки в зворотному напрямку, із незмінним кам’яним обличчям.

Хоч як у це важко повірити, але Рафаель видивляється її із балкона. Він забув про Марена Маре, флейта самотньо лежить на синьому оксамиті розкритого футляра. Зазвичай він, мов маніяк, піклується про свій інструмент. Після кожного використання старанно витирає внутрішній бік — тоді краплинки слини не осідають на металі і клавішах, спричиняючи забруднення і ржавіння. Рафаелеве серце сповнене радості. Він щасливий від думки про те, що ця незбагненна дівчина мешкатиме з ним під одним дахом; тому він і видивляється її повернення, навіть не криючись, спираючись на ґратки перед високим вікном, з легким острахом, що вона не повернеться, що зникне так само загадково, як і з’явилася... хтозна, може, йому примарилась її з’ява.

Він не каже собі: «Ти з глузду з’їхав. Покоївка?! Це ж покоївка!». Аж ніяк. Він не шукає виправдання абсурдно важливого місця, яке щойно посіла в його житті ця незнайомка. Кохання, воно таке...

Він бачить, як Заффі різкими і обережними кроками йде хідником, тримаючи в кожній руці по важкій валізі, і здригається перелякано: чому йому не спало на думку піти разом із нею або принаймні оплатити таксі? Він навіть не підозрював, що вона повертатиметься пішки з валізами в руках. Він кляне себе. Кидається до сходів. Біжить їй назустріч вулицею. Не може стримати себе. Кохання, воно таке.

— Заффі! — гукає він, добігши до неї.

За будь-яку ціну — і надовго — це кохання слід приховати від неї, аби не образити, не налякати, не дати приводу піти геть. Треба поводитися сердечно, вдавати зверхність, тримати належну відстань між працедавцем і працівником.

— Даруйте, я такий дурний, слід було оплатити таксі... Сподіваюся, ви не дуже втомилися? Та ще й спека така...

Заффі ставить валізи на залюднений хідник вулиці Сени й дивиться на Рафаеля. Уперше дивиться на нього по-справжньому. Хтозна, може, вона просто не зрозуміла, що він сказав? Нібито зрозуміла... А може й ні... Раптом вона вибухає сміхом. Усі голови на терасі «Ла-Палет» обертаються до неї, до них, і Рафаель хмурніє — йому не подобається виставляти себе на загальний огляд. Сміється Заффі голосно й люто — і замовкає раптово. Дівчина знову ховається за бліду машкару зі штучною усмішкою.

— Нічого, — відповідає Заффі.

І піднімає валізи. Та за наполяганням Рафаеля одну віддає йому.

У тісненькому ліфті, щойно вбудованому у сходові майданчики старовинного особняка, місця вистачає якраз на двох дорослих осіб із двома валізами. Рафаель збентежений нагодою спостерігати так близько, майже торкаючись, відособленість Заффі. Він відчуває її парфуми і піт, бачить, як блузка прилипає до спітнілого тіла, вгадує форму її персів — і опускає очі, аби не дивитися на неї, бо його прутень вже переможно встав, наче жало... І весь цей час, усі п’ятдесят нескінченних, прекрасних, тріпотливих секунд, що відділяють перший поверх від сьомого, Заффі перебуває десь далеко.

Насправді ліфт піднімається тільки до шостого, а на останній поверх доводиться дертися пішки — саме там розташовані кімнати для прислуги. Рафаель навмисне квапиться піти попереду Заффі, аби не мучити себе спогляданням того, що рухається в неї під спідницею.

Він опановує себе. Коли він виймає ключ, щоби відчинити двері, коли показує Заффі туалет у турецькому стилі, який їй доведеться ділити з іншими мешканцями горішнього поверху, а також, у кінці коридору, невеличку мийницю, кран з холодною водою й потріскане люстро, не тремтять ні його голос, ні руки. Як і будь-який інший артист, добре знайомий зі сценою, він давно опанував мистецтво гамувати страх. Глибоко вдихнути, розслабитися, зосередитися на будь-якому об’єкті чи запаху, не пов’язаному з джерелом подразнення. Рафаель Лепаж уміє контролювати себе. Кожне зідхання, кожен м’яз, майже кожна молекула його тіла коряться чітким наказам мозку.

Він навчився терпінню.

Стримуючи свої сили, він відчуває їх.

Рафаель — зрілий муж.

Заффі уважно роздивляється все, що їй показує Рафаель; говорить вона небагато, але час від часу хитає головою, даючи знати, що розуміє.

— То як, домовилися?

Нарешті він називає цифру — доволі мізерну зарплату, навіть якщо врахувати, що їй буде де жити й що їсти — і наважується на широку усмішку.

— Домовилися, — не гається з відповіддю Заффі.

Рафаель зазирає на дно її очей і наштовхується на нефритовий мур. Вийнявши дорогий годинник із кишені брюк — єдиний предмет з особистих речей батька, який він вирішив зберегти, — Рафаель удає подив:

— Овва!.. Вже майже перша! Ви, певно, вмираєте від голоду!

— Ні, я не вмираю, — відказує Заффі.

— Чи-ба! — про всяк випадок мовить Рафаель, не зрозумівши, жартує вона чи ні, і додає: — Це вираз такий.

На це вона не відповідає.

— Я хотів запитати, чи не хочете ви їсти?

— Хочу.

— Тоді ходімо, я покажу вам кухню внизу, і ми щось разом перехопимо, отак і заморимо черв’ячка...

— Заморимо що..?

І як це його, Рафаеля Лепажа, осяяло, лишень познайомившись зі служницею, вже за дві години запропонувати їй пообідати разом?! Він і гадки не має. І так само, як і від згадки про непротерту флейту, від цієї думки він відчуває приємне легке запаморочення. О, бачила б його мати... Зрештою, вона теж взяла собі Марію-Фелісе за подружку — дуже часто вони їли удвох, тож він не дуже розуміє, у чому різниця.

Та ні, він все розуміє. Різниця є.

Знову ліфт, знову ерекція, знову вправа з розслаблення, знову ключ у щілині без тремтіння руки. На кухні пояснення Рафаеля прикрашені кумедними історійками, аби викликати довіру в Заффі. Він мимохіть пояснює їй, як працює плита (газова, сірники отам), де розташовано найближчий ринок (на вулиці Бюсі), що подобається і що не подобається її новому господареві (він обожнює рибу, ненавидить усі різновиди капусти і має слабкість до тістечок з ягодами).

— Які страви ви вмієте готувати? Німецькі?

— Готувати... німецькі? — перепитує Заффі так, ніби він вимовив якусь нісенітницю.

І Рафаель, зрадівши, що між ними нібито народилася хоча б у чомусь змова, скрикує:

— О, німці дійсно небагато вигадали в гастрономічній царині! Хіба що шукрут! Та оскільки там багато капусти, не варто ним зловживати!

Закам’яніла усмішка Заффі ледве помітно тремтить. Що вона хоче сказати — що теж не дуже жалує шукрут? Вона не каже йому, які страви вміє готувати.

Що ж, зараз побачимо.

Він дістає з холодильника яйця і салат-латук. Показує їй усі шафки, де — ще задовго до його народження — зберігали приправи, олії, оцти, тарілки, склянки, виделки, каструлі... і ввічливо просить покликати його, коли все буде готове.

Тоді Заффі ставить своє перше запитання:

— Є у вас..?

Жест доповнює забракле слово: він дістає із шухляди чистого фартуха і подає їй, стримуючи палке бажання власноруч зав’язати його їй за спиною.

— Фартух, — шепоче він. — Це фартух. Un tablier.

— Авжеж, — каже Заффі. — Фартух. Un tablier. А я думала tableau, дошка. Сплутала. Це фартух.

— Побачимося.

— Так.

Взірцевий обід.

Соус для салату в бездоганній пропорції, в яйцях тверді лише білки, а не жовтки, багет порізаний під гострим кутом, блакитні серветки викладено трикутничками ліворуч від тарілок, кришталеві склянки, карафа з водою... Бездоганно, хай навіть Заффі невідома половина слів, що позначають предмети на цьому столі.

— Дякую, — каже, сідаючи, Рафаель.

Він із апетитом їсть, у голові досі лунають «Іспанські пустощі» — перед обідом він зіграв їх ще раз, бо післязавтра мусить грати їх на концерті. Він спостерігає за тим, як їсть Заффі, — незважаючи на свою худорбу, їсть вона добре. Уміє вимочувати тарілку хлібом, ковтає все, не залишаючи ані крихтини.

Та й тут вона така сама, як і в усьому — таке враження, що не зважає на їжу. І що після обіду не зможе сказати — навіть німецькою, — чим саме поласувала. Уткнувши погляд у пустку, вона просто витирає вуста кінчиком блакитної серветки.

Рафаель не має ані найменшого бажання ставити банальні запитання, спілкуватися з нею. Кохатися — інша річ. Проте: звідки ви, де вивчили французьку, як довго плануєте залишатися в Парижі — ні, таке точно ні. Він збентежений незвичністю ситуації. Збентежений, що в себе ж удома опинився сам-на-сам із юною зеленоокою іноземкою, не схильною до розмов. Він поважає її мовчання.

Заффі, не зронивши і слова, підводиться, знову натягає фартух (вона зняла його, сідаючи до столу), прибирає і починає мити посуд.

— Маю вийти у справах, — повідомляє їй Рафаель.

Вона з розумінням — і з цілковитою байдужістю — хитає головою.

— То я дам вам ключі. Тримайте...

Бачила б це його мати! Віддати ключі від її квартири — просторої, прекрасної квартири родини Трала на вулиці Сени — якійсь німкені!

— Оцей від вашої кімнати... цей-от від задніх дверей... а цей від льоху. Любите добре вино?

— Так.

Неймовірно! Лаконічно, без жодних додатків! Вона не загортає фрази в беззмістовні формулювання, куртуазні прикраси, нервові коментарі. Любите добре вино? Так. «Які ж поверхові більшість із фраз, що вилітають з людей упродовж дня», — думає Рафаель.

— Що ж, — каже він уголос, — мені час іти. Влаштовуйтеся, можете відпочити, сьогодні я вечерятиму не вдома. А зранку я вам покажу все наше господарство. Гаразд? D’accord?

— Гаразд, так. D’accord. Гаразд.

Вона повторює це слово глухо, ніби з цікавістю прислухаючись до його лету горлом. Можливо, це слово також для неї нове?

— Отже, до зустрічі. À tout à l’heure, alors.

— Отже, до зустрічі. À tout à l’heure, alors, — повторює вона, та цього разу зі щирою усмішкою. «À tout à l’heure» пролунало як пташине туркотіння.

— Зустрічі... зустрічі... — мурмоче Рафаель за якусь мить, зав’язуючи краватку перед дзеркалом.

І виходить.

Дивовижа. У нього є жінка, якій він платить і яку не треба ні про що просити. Мама остаточно перебралася до Бургундії. За ним ніхто не назирає, ніхто не сюсюкає, ніхто не доймає питаннями, як минув день... або ніч.

«Цікаво, вона незаймана?», — міркує Рафаель, діставшись перехрестя біля Одеону і пірнаючи в метро. Певно що ні, з такою поставою. Намордувалася, вочевидь. «Невже кохання? — замріяно думає він, розгортаючи число “Le Monde”, щойно придбане в кіоску. — Точно ні, не кохання. Не думаю, що їй про це щось відомо. Ні, певно, що ні».