Печатка янгола

ХІІІ

Відколи вона розповіла Андрашеві історію про погано похованих тварин, відколи пояснила сенс закляклих у її горлянці колискових, Заффі стала ближчою до сина. Раптом стала бачити, чути і відчувати створіннячко, яке живе поруч із нею.

Еміль же її любить. Тягне до неї ручки («Візьми мене на ручки!»), а коли вона піднімає його, то стискає худенькі ніжки навколо її талії, б’є її по щоках, гладить волосся, засипає слинявими поцілунками... Заффі ж нарешті наважується, заплющивши очі, пригортати до себе тільце. Занурювати ніс у його чорні кучері і вдихати їхній аромат. Торкатися цілунком — довгим і ніжним — його голівки. Шепотіти тихенько на вушко «дитятко ти моє», «любий мій» і навіть іноді, зовсім ледь чутно, «mein Schatz», кошенятко. Наважується.

Еміль складає їй компанію в будинку на вулиці Сени. Поки вона порається по господарству, він слідує за нею з кімнати в кімнату, обповзає її, щось лопоче, засипає її запитаннями: щодня його словниковий запас загрозливо збільшується.

— Це що?

— Пилосос.

— Пі... сос...

— Пилосос.

— Пі... лсос...

— Це що?

— Це...

Заффі підшукує слово французькою. Часом знайти не вдається. Але цього разу вона знаходить потрібне.

— Un pichet. Глечик.

— Глишик.

— Глечччччик!

— Глечик.

— Так! Молодчинка!

Так багато маленьких перемог над невіглаством, втраченим сенсом, ворожою мовчанкою світу.

«Діді! Діді!» Щоразу, як горобець або голуб сідає на підвіконня, Еміль у захваті пронизливо верещить. «Діді» — це його власне слово, давненько вже обране на позначення пташок. Спершу Заффі каже «Так!», та потім починає виправляти його, дбайливо вимовляючи французьке слово, яке складається з самих голосних: oi-seau, аж ніяк не Vogel, не птах із її дитинства: Kommt ein Vogel geflogen, — що ніс у дзьобику листа від матусі —von der Mutter einen Brief, — цей птах нарешті помер.

Утім є пташка, яку вони обоє ненавидять — це та, що двадцять чотири рази на день виходить із дзиґаря, якого Рафаель привіз із Швейцарії. Аж до кісток швейцарський механізм страшенно дратує — він ніколи не запізнюється, ніколи не поспішає; оці «тік-так» незворушні, безжальні, відразливі. О першій чверті дзиґар робить «дзень», о половині «дзень-дон», о третій чверті «дзень-дон-дзень», а точно в годину чути скрипіння пружини, що відчиняє пофарбовані дерев’яні дверцята: звідти вигулькує дерев’яне пташеня, що роззявляє свій дерев’яний дзьобик і геть по-дурному горлає «ку-ку!», іноді дванадцять разів поспіль!

Оскільки, працюючи з флейтою, Рафаель не толерує жодного шуму на своїй половині, дзиґар встановлюють у протилежному боці від його кабінету, себто в дитячій кімнаті. Часто, зачувши посеред ночі дзвін, Еміль прокидається й плаче.

Це нестерпно.

Тому, коли наступного разу чоловік від’їжджає, Заффі знімає дзиґар і ставить на кухонний стіл.

— Ходи-но сюди, Емілю, — каже вона. — Ходи ближче, поглянь... А де живе зозулька?

— Отам. У будиночку.

— Правильно... Ти молодець... А тепер дивися... Відчиняємо дверцята... Бачиш?

І щипцями для льоду вона вириває пташку, мов гнилий зуб.

— Ага! — радісно зойкає Еміль.

— Погана зозулька!

— Зла!

— Знаєш, як чинять зозулі?

— Не знаю...

— Вони залишають своїх пташенят у гніздечках інших пташок і відлітають. Не хочуть опікуватися своїми дітьми.

— Це недобре!

— То як ми покараємо зозульку?

— Бити!

— Авжеж! Будемо бити! Тримай... (І вона простягає йому молоточок для подрібнення часнику.) Бий! Отак! Браво, Емілю! Тепер вона не будитиме нас ночами!

І, мов зловмисники, вони по деталях нищать нещасний дзиґар.

Незважаючи на загибель зозульки і хронічну недугу циферблата в майстерні Андраша, час стікає. Хвилями полоще тіла коханців та інших людей у Парижі й за його межами. Настає новий рік, 1960-й, і відразу тяжіє загрозами. Це також нове десятиліття: п’ятдесяті, що так пишалися кумедною модою і дивними вигадками — гелем для волосся «Брилькрім», пластмасою «Форміка» і матеріалом «Нейлон» — уже дуже скоро здаються потворними і смішними.

Де ж усі купчаться на початку нового десятиріччя? Джон Фітцджеральд Кеннеді висуває свою демократичну кандидатуру на президентську посаду. Салот Сар, відомий ще як Пол Пот, довчившись нарешті в Сорбонні, повертається до Пномпеня, аби втілити кілька щойно засвоєних теорій. Василь Гроссман завершує свій найбільший роман «Життя і доля», не здогадуючись, що КДБ невдовзі конфіскує рукопис і навіть стрічку із друкарської машинки; він помре, переконаний, що твір знищено назавжди. Щодо Альбера Камю, то він пише роман про своє алжирське дитинство, не підозрюючи, що той так і залишиться незавершеним; незабаром життя Камю урветься на шосе в Бургундії, зовсім поруч із маєтком Ортанс Трала-Лепаж[46]. Нікіта Хрущов хвалиться, стукаючи кулаком, своєю новенькою атомною бомбою, у тисячу разів потужнішою за ті, що впали на Хіросіму і Нагасакі...

В Алжирі також минають дні й місяці. Під надійним спекотним сонцем чи під потопами злив людей переміщують іменем Франції, палять села-мехта, піддають тортурам з науковим підходом, виставляють на огляд трупи. Війні виповнилося шість років. Потроху в душах кам’яніє ненависть, гнів нищить усе на своєму шляху, серця твердіють, воля слабшає, з’являються зобов’язання, селяни-фелахи збиваються в купки, ці групи множаться і озброюються до зубів...

Якось наприкінці січня, обурені зрадою голови держави, французькі генерали провокують нове повстання в Алжирі: бунти, завалені вбитими і пораненими вулиці, облога. Після придушення цього повстання з’являється загрозлива Організація таємного війська — незаконна смертоносна машина, покликана будь-якою ціною зберегти Алжир для Франції.

Тим часом у місті на півночі, де живуть наші герої, сіро й туманно.

Андраш уважно стежить за подіями, він дедалі частіше гнівно скрегоче зубами. Стискає також кулаки і відчуває в них силу вбити іншу людську істоту.

Рафаель перебуває на піку кар’єри. П’яніючи від успіху, він стає справжнім генієм. Коли він грає для публіки, не існує вже ні його, ні флейти: ніби випаровуються всі зусилля і виконані вправи, зникають тональності й темп, ноти стають безіменними, втрачають значення навіть композитор і час, коли він жив, бо йдеться про інше, музика вже розповідає не про саму музику, видатний виконавець відштовхується від конкретного факту, аби піднятися над усім у вищі сфери: пальці, губи, язик, горло, легені й діафрагма — не мають іншого вибору, тільки співпрацювати, адже Бахова «Сициліана» є квінтесенцією, позачасовим нетутешнім трансом, божественним нектаром, у якому плюскається Рафаель, окропляючи одночасно і слухачів. Успіх став його природним середовищем, повітрям, яким він дихає і яке вдихає у свій інструмент. Ноти, мовби магічне зерня, він розсіює родючим і пасивним ґрунтом публіки, відчуваючи, як воно зріє, як розпускається, як дозріває у зворушених серцях, як несе поживу і спокій — а отже, сенс. Звісно, є й почесті — потім: овації і похвали, квіти і гроші, медалі й дипломи... Проте Рафаелеве зілля не має з цим нічого спільного. Рафаелеве зілля — це блиск в очах слухачів, завзятий прекрасний блиск, що ніби каже: «Дякуємо, що показали нам це!». Відтепер цей блиск є невід’ємною частиною циклу. Рафаель потребує його, щоби грати, і грає, щоби запалити його. Що більше його люблять, то ліпше він грає. Що більше дає, то більше він може дати.

Ще зарано, щоб знати, чи успадкував Еміль музичний дар тата, однак сильні легені в дитини є. Наприкінці січня він одним духом задуває дві свічки на торті на свою честь, і Заффі радісно плескає в долоні.

Як на одній планеті можуть співіснувати так багато людей? Хто з них найцінніший, найправедніший, найважливіший? Їхні сплетіння складні, але не хаотичні, людський вир завжди рухається вперед, таємно сплітаючись і змовляючись; із причин випливають наслідки, своєю чергою обертаючись на причини, які спричинюють наслідки і так далі, до безкінечності...

Варто сказати, що безкінечність ця досить похмура.

Наприкінці весни великий Рампаль запрошує Рафаеля до Ніцци разом організовувати Міжнародну літню академію — школу флейтистів, що має стати найпрестижнішою у світі.

Заффі ж, перш ніж приєднатися до чоловіка там, унизу, на півдні, де він зняв віллу в Сен-Тропе, гуляє Парижем разом із сином і коханцем, гуляє довше й вільніше, ніж зазвичай.

Венсенський ліс, неділя, кінець червня. Вони утрьох грають у хованки — бігають, горлають, регочуть, стікають потом, ледве переводять дух, Еміль ошелешений такою увагою мами й Апу; потім вони вирушають на прогулянку лісом. Візочок у минулому: Принц Сицилії послуговується власними ніжками або ж (у крайньому випадку) дозволяє Андрашеві носити себе на плечах.

На вузькій стежці вони зустрічають іншу французьку родину — також на традиційній прогулянці: тато, мама, підліток-син і пухкенька доня. Зустріч сповнена емоцій, подібна до хмари статичного струму: «Гей, Жульєне! Пропусти пані!.. Франсуа, тримай міцніше пса! Налякаєш дитину!.. Сюзанно, ходи сюди, ти заважаєш!.. Куди я маю йти, тут кропива усюди!.. Коли проходиш повз когось, треба вибачатися!.. Бачиш, через тебе я набрав повні сандалі грязі!.. Не смій розмовляти так із сестрою!..».

Коли хмара минає, Заффі й Андраш переглядаються і обіймаються зі сміхом. Сміється й Еміль, хоч і не знає, з чого, просто він хоче бути присутнім у їхньому щасті.

На кінець дня, коли вони повертаються до Парижа на метро, від утоми дитина засинає на колінах матері. Ручка, якою він обіймав її за шию, сповзає й безсило падає вздовж її тіла, з його вуст злітає зітхання, голова хилиться назад, осліпляючи перламутровою ніжністю шию.

Одна пані в окулярах у роговій оправі — вона сидить навпроти — зворушено нахиляється над поснулим малям.

— Ач, яка ляля! — каже вона Заффі медовим мазохістським і змовницьким тоном матусі. — Вони всі такі гарні у цьому віці.

— Ні, без усмішки спокійно відказує Заффі. — Мадам, ви помиляєтеся. Ця дитина — наполовину німчура, майже есесівець! Він уже вміє вбивати пташок.

Пані, побагровівши від гніву, підводиться і пересідає.

— Навіщо ти таке кажеш? — здивовано запитує Андраш.

— Овва! Так просто бути люб’язним з дітьми. «Милий, гарнюня...» Чому вона тебе гарнюнею не назвала? Або мене, га? Бо ми не заслужили на її ввічливість? Або... або він, отам? — і вона скошує очі на старого мусульманина у тюрбані й джелабі, який спить, скоцюрбившись, у кінці вагона.

— Заффі! — з удаваним подивом скрикує Андраш. — Тільки не кажи мені, що ти стала помічати людей навколо себе!

Середина липня, гаряче, важке надвечір’я, повітря схоже на теплий суп. Блукаючи вузенькими вуличками Шаронн — маловідомого їм кварталу, — вони випадково виходять на площу Сен-Блез. Перед терасою облізлої забігайлівки двоє музи́к виводять нестерпні мотиви. Отакої! А вони й забули — сьогодні ж 14 липня! Незабаром — танці, петарди і феєрверки — місто порине у святкування.

Заффі не відводить очей від сцени. Звичайні підмостки, скромні розкоші злиденних парижан. Музи́ки — один із трубою, другий з акордеоном — старі й поганенько вдягнені; і все ж вони грають, і якоїсь миті люди на вулиці беруться до танцю, ось дві пари за сорок років, кілька літніх жінок, купка підлітків, що байдикують і незграбно наслідують рухи дорослих.

Зненацька Заффі охоплює втома — і не через довгу ходу під гарячим липневим сонцем — ні, це давня нерушима втома. Ноги підкошуються. Вона спирається на плечі сина. Маленький Еміль стоїть перед нею і дивиться на неї. Не біжить до інших дітей, які грають у бабки на хіднику.

Заффі пригнічена, придушена, осліплена цією миттю: її наповненням... таким майже прозорим. Здається, достатньо пориву вітру, порошинки в оці, ноги, що випадково наступає на іншу ногу, щоб усі зреклися і з буркотом та прокльонами, попльовуючи на землю, розійшлися. Ненависть, злість і відчай... Вона відчуває, як її тіло поволі заливає хвиля розплавленого свинцю, авжеж, давнє віко Blei накрило всі її члени, і вона чує вальси Штрауса, бачить жінок, які абияк танцюють одна з одною, вона ніби помирає знову, і немає нічого з її нового життя, ні Парижа, ні літа, ні Рафаеля, ні Андраша, ні Еміля...

А що ж Еміль? Чи відчуває по легкому стисканню пальців на своїх плечах, що матуся мертва?

Хитаючись від цієї важкої непевності, вона хапається за руку Андраша, який, неправильно витлумачивши її жест, відводить Еміля до одного зі стільців на терасі, обертається до коханої, бере її в обійми і цілком природно, навіть романтично вводить у танець, час від часу дмухаючи їй у чоло, аби не було так спекотно — завдяки Андрашові жахлива нереальність речей уже вкотре зникає: рух знову стає рухом, а не перебраною непорушністю, скуте тіло м’якшає, слідуючи за простеньким ритмом вальсу — «ум-па-па! ум-па-па!» — миті пожвавлюються, повертаються на своє місце в ланцюжку дійсності, уся ця пригода спалахує і перевертається, ніби заявляючи своє право на існування, що тепер ніщо її не зупинить, пари кружляють у танці, музика пнеться вперед, її три темпи помалу чергуються, не заважаючи одне одному... З рукою Андраша на талії Заффі могла би півсвіту обійти в ритмі вальсу!

Коли танець завершується, вона, спітніла, сяючи щастям, падає на стілець біля Еміля. Андраш замовляє випити — пиво, лимонад, яблучний сік, страшна розтрата — і вони сидять там аж до смерку, милуючись оркестром і танцівниками.

— Чому ці люди танцюють? — цікавиться Еміль.

— Святкують Революцію! — відповідає Андраш.

— А що таке рре...люція?

— Коли людям голови відрубають, — відказує Заффі.

— То чому ж вони танцюють, якщо їм голови відрубають?

Наступного ранку на Єлисейських полях перед генералом де Ґоллем проходить великий військовий парад. П’ятсот літаків (і серед них «Загадка», «Супер Меч», «Гриф», новенькі реактивні моделі) нестерпно гудуть. Парашутисти з Алжиру в червоних беретах і спеціальному камуфляжі викликають у натовпі фурор.

Цього ж літа 1960 року в Парижі, Ліоні й Діжоні де Ґолль віддасть наказ покласти на гільйотину восьмеро алжирців із Фронту національного звільнення.

Увесь серпень Заффі минає на віллі у Сен-Тропе. Вона грає з Емілем у воді. Горлає, регоче, коли він її оббризкує. Годинами допомагає йому зводити вежі пісочного замку... Ні, вона не згадує своє дитинство: це і є її дитинство, перше знайомство з безтурботністю й радістю. Спить вона теж, мов дитина, майже щоночі їй сниться Андраш. Рафаель тижнями працює в Ніцці, повертається на вихідні і квапиться приєднатися до родини. Йому радісно бачити Заффі засмаглою і розслабленою.

— Ти аж світишся, — каже він.

А хіба може бути інакше?

Її раювання триває до осені.

А наприкінці листопада повертається безсоння, а разом з ним кавалькада нічних страхіть. І одного дня в майстерні Андраша вона відчуває біль.

Не маючи сил читати, вона заходить за червону запону і лягає на ліжко. Прикриває очі ліктем правої руки. Андраш, умостивши Еміля на верстаті — малий клеїть шматочки губки до великого картонного аркуша — іде до неї.

Він кладе голову Заффі собі на коліна — і, достоту як у день поцілунку янгола, починає вивчати її обличчя не великими грубими, а вправними пальцями.

— А що це таке? — запитує він, вказівним пальцем торкаючись двох зморшок, смутком прорізаних поміж брів Заффі.

— Це залишилося від тата.

Фраза виривається мимоволі. Заффі вражена. Як вона могла сказати таке?! Тепер доведеться пояснювати. Андраш чекає. Тож вона додає, запинаючись про всяк випадок:

— Мій батько під час війни працював на концерн «Байєр», тому щоразу, як болить голова, я згадую про нього.

Андраш відчуває брехню. У нього на неї чуття. І хоч він не розуміє, у якій частині фрази ховається пастка, все ж знає, що цієї митті повним ходом віддаляється від Заффі, достоту метеорит, що падає з космосу. У нього немає жодного бажання розпитувати її.

— «Баєйр», кажеш? — порожнім голосом перепитує він, інтуїтивно чіпляючись до єдиної власної назви.

— Так... саме так... знаєш, у Леверкузені, такий великий хімічний завод... Він цікавився а... анестезією, правильно? Хотів лікувати біль... Тож один знайомий допоміг йому влаштуватися в «Байєр», тому батько і не служив у війсь­ку. Тобто це й було його службою, власне, замість іти на Східний фронт — він не чув на одне вухо, тому воювати був непридатний.

Заффі ухиляється, петляє, тікає. Андраш уже не слухає, не чує її слів — лише шарудіння втечі.

— Саме тому... у сорок п’ятому ми не могли піти. Розумієш? Щодня росіяни підходили ближче, усі виїжджали, тисячі... Flüchtlinge, людей, які тікали у холод і сніг, драпали поїздами, санчатами, пішки, з порожніми руками, голодні, діти й старі замертво падали на шляху, матері народжували серед заметів на очах у власних дітей, люди тинялися безладно (о, Андрашеві все це добре відомо, і Заффі знає, що йому це відомо, то нащо ж вона все це розповідає?!), але ми були змушені залишатися вдома, бо мій тато був живий, мав повернутися, а якби ми пішли, як він нас мав знайти? Тому ми залишалися, ми чекали, а потім... зрештою, у вересні він таки повернувся...

Андраш мовчки виходить з кімнати. За мить повертається з чаєм із медом.

— Відпочинь, — каже він їй. — Сонечко визирнуло, піду прогуляюся з Емілем. Сходимо на Сену, пограємо на піску. Поспи, Заффі.

Високий блондин і маленький брюнет несуться набережною, тримаючись за руки — раптом, схопивши Еміля на плечі, він підскакує разом із ним і співає щойно вигадану лічилку:

Тато в мене

буржуа

і рантьє —

бабуся

а хто я

хто я

хто я?

— А я люблю шоколад! — скрикує Еміль і заливисто регоче, і вони починають знову. А дитині ж іще й трьох років нема!

Тато? Буржуа-поганець!

Баба? Жадібна-рантьє!

А хто я, хто я?

А я

Шоколад люблю!

Вони вигадують різні варіації пісеньки, деруться вгору на піщаний пагорб і спускаються вниз на картонках.

Пізніше, коли вони повертаються додому із Заффі, Еміль повторює лічилку. І Заффі — приголомшена і здивована — сміється, прикривши вуста рукою. Наказує йому ніколи — чуєш, ніколи! — не співати цього у присутності тата. Вона пригортає синочка до себе міцніше і йде далі.

— Ходи, малий...

Еміль самотужки — хоч і рачки — піднімається сходинками Мосту Митців.

— Дивися...

Заффі виймає з торбинки плюшеву лапку.

— Ану перевіримо, чи вона плаває!

— Так!

— Хто кидатиме — ти чи я?

— Я!

— Гаразд, тоді кидай!

Лапка падає каменем і без бризок пірнає в зелені масні хвилі Сени, миттю виринаючи на поверхню.

— Пливе! Мамо, пливе!

— Попрощаємося із лапкою?

— Па-па, лапо! Па-па!

— У добру путь!

— У добупуть!