Печатка янгола

VI

Пришвидшимо хід подій — ця можливість п’янить, ніби сон, спершу солодко насолоджуєшся особливою миттю, а потім — яка насолода! — усе зсувається, дні минають, з’являються і розчиняються, тануть один у одному... Поплаваємо трохи на поверхні океану подій, що відбуваються на планеті Земля восени 1957 року. Унизу миготять брижі... Час від часу виринають клоччя піни, яку ми розпізнаємо — то Рафаель із засмученим поглядом, повним кохання й турботи, то Заффі, завжди задивлена в себе, — та ось їх відносить хвиля, заміняючи на новини, що сиплються щедро, заколисуючи і причаровуючи нас.

Скажімо, після секретної операції «Шампань» у січні тогоріч[17] чимало юних французьких призовників навчилися сяк-так допитувати фелахів або тих, кого підозрювали в належності до них чи в тому, що приховували фелахів, а також тих, кого підозрювали в тому, що ті могли щось знати про сховки фелахів — себто усіх, будь-кого з місцевого населення... Тим часом Федеративна Німеччина перетворювалася на найквітучішу країну Європи... Мао Цзедун, вдихаючи аромати Ста квітів[18], збирався з силами перед Ривком... У Радянському Союзі виведення на орбіту «Супутника–1» щойно відкрило нову космічну еру... А президент Сполучених Штатів — той самий Дуайт Ейзенгауер, який розчавив Вермахт 1945 року, — почав придивлятися до В’єтнаму...

Щодо Лепажів з вулиці Сени, то їх ці події мало турбують. Рафаель щовечора, звісно, купує «Le Monde» — так само його батько купував раніше «Le Temps» — та найчастіше гортає сторінки газети, байдуже продивляючись заголовки. Найменше ж, що можна сказати про Заффі, — її мало цікавить навколишнє життя. Вони обоє далекі від нього, хоч і з різних причин. Заффі зачинилася у своєму болю — щільно, достоту устриця навколо перлини. А Рафаелеві зосередження дається ліпше, аніж цікавість: його голова забита і вагітною дружиною, і вечірнім концертом.

Тому, прокинувшись вранці 17 жовтня і з подивом зрозумівши, що не працюють ні світло, ні газ, ні ліхтарі зовні на вулиці, та почувши з перехрестя на Одеоні (у ста п’ятдесяти метрах від них) гудіння страхітливого затору, вони не могли збагнути, що трапилося. Усі ці тижні вони не читали про глухе і загрозливе буркотіння працівників електричних і газових компаній Франції. І коли ввечері того самого дня Нобелівський комітет вирішив вручити премію в сфері літератури Альберу Камю, вони не побачили політичного підтексту рішення. Про Камю вони не знали нічого, не читали ані рядка з його творів, навіть не знали, що це француз із Алжиру[19].

Вагітність Заффі минає болісно. Цим вони і живуть.

За перші чотири місяці вона втрачала вагу, замість набирати її. Їсть вона мало. Те, що ковтає під заохочувальні вмовляння Рафаеля, миттю виходить із неї. Позбавлене їжі дитя харчується її кістками. І без того блякла врода Заффі згасає: обличчя марніє і нагадує череп, під очима висять глибокі мішки, ясна стікають кров’ю, сили немає.

Вона вже не ходить на закупи на вулицю Бюсі, не готує на кухні. Її вивертає від одного лише вигляду м’яса. Рафаель змушений повернутися до звичок юного одинака: перехоплює щось нашвидкуруч — вдома чи в бістро на розі.

Тим часом Заффі продовжує мучити себе господарством — бачити її за роботою нестерпно. Марія-Фелісе знала, як поставити старі чоботи Рафаеля біля його улюбленого крісла так, щоби наступного дня він їх одразу знайшов. Заффі ж їх миттю прибирає. Причому іноді так добре, що Рафаель не може нічого знайти і благає її повернути свої речі.

Він приголомшений і розпитує Мартена: Мішель так само дивно поводилася під час вагітності? Ні... не зовсім... принаймні точно не так.

І коли ввечері він повертається додому, від Заффі, закляклої в темряві за кухонним столиком (причому навіть під час перерв у страйках електриків), у нього стискається серце.

Найгірше (гіршого і не вигадаєш) — те, що вона навідріз відмовляється ділити з ним ліжко. Мовляв, її безсоння заважатиме йому спати, а він мусить бути в добрій формі, щоби грати на флейті — тож тепер вона спить на розкладній канапі в бібліотеці, у протилежній частині квартирі. Рафаель із недовірою хитає головою: лише через три місяці шлюбу вони вже сплять у різних кімнатах?!

Якось уранці, випадково зайшовши до бібліотеки, поки Заффі була у ванній кімнаті, серед розкиданих простирадл він помічає дивний предмет. Він миттю перетинає кімнату й хапає його. Із подивом крутить у руках. Цієї миті повертається Заффі — вона з люттю кидається до чоловіка і вириває з його рук лапку плюшевого ведмежати.

— Віддай!

Це крик відчаю. У Рафаеля шлунок зводить від передчуття. Він навіть не намагається чинити їй спротив.

— Заффі, що це таке? — бурмоче він.

— Це моє! — горлає Заффі й уся тремтить. І спантеличена власною надто бурхливою реакцією, додає: — Нічого такого. Іграшка... коли я була маленькою... Тому... вибач...

— Але що це?

— Просто дурничка. Ти сміятимешся...

— Заффі! Хіба я колись сміявся з тебе?

Заффі ховає дивний предмет під подушку і швиденько прибирає ліжко — бездоганно, мов медсестра, мов солдат.

— Ходімо. Тобі зробити кави?

Певно, це була найдовша їхня розмова за всю осінь.

А й справді, спілкувалися між собою вони дедалі менше. Дарма, що Рафаель покохав Заффі за її загадкове мовчання — відколи вона стала йому за дружину, особливо ж відколи була при надії, це йому не до вподоби. Її мовчанка здається йому важкою й загрозливою. Чому Заффі така закрита? Йому боляче про це думати — таке гидке для нього саме відчуття зажури.

Почасти до шлюбу із Заффі Рафаель ніколи не мав справжніх проблем. Авжеж, татова смерть засмутила його, але не була тим, що можна назвати проблемою.

Він не знає, як цьому зарадити, і відчуває біль.

Коли телефонують Мартен і Мішель, стривожені здоров’ям його дружини, він дає туманні і більш-менш оптимістичні відповіді. «Тепер це очевидно!», — приблизно так каже він.

Авжеж, вочевидь маленький і незручний мозоль: ніби дитя великого мозоля, на який Заффі обернулась улітку, того дня, коли Рафаель без попередження завів будильник. Він засмучено каже собі, що порівняно з нинішньою розгубленістю той ранок волань і страху перетворився мало не на приємну згадку.

— Я переконаний, що все буде гаразд, — запевняє він Мішель по телефону. — Хоча... іноді вона дійсно здається такою... пригніченою.

— Можливо, вона зберігає якусь похмуру таємницю? — припускає Мішель. — Можливо, під час війни вона стала свідком смерті якоїсь дитини, а вагітність їй нагадала про це? Хтозна... Вона часто плаче?

Рафаель не очікував на це питання.

— Ні, — каже він по нетривалій паузі, кілька разів провівши пальцями лівої руки по рідкому волоссю. — Ось ти запитала — і я розумію, що ніколи не бачив її у сльозах. Жодного разу.

Рафаель розраховує на появу дитини в березні, аби все залагодити, полегшити атмосферу... Атож, він дуже на це подівається. Зрозуміло, що з незбагненних для нього причин Заффі боїться цієї дитини-незнайомця. Та щойно вона з’явиться на цей світ, то стане цілком реальною — саме ця дитина, не якась інша! Не буває матерів, які встояли б перед власним дитям!

Отже, усе залагодиться. Так має бути.

Тим часом пригніченість Заффі просочується під двері й інфікує кожен квадратний сантиметр помешкання на вулиці Сени. Навіть повітря здається зіпсованим. Як вдувати таке повітря в любу його серцеві важку срібну флейту роботи Луї Ло? Аби підготувати «П’ять замовлянь» Жоліве[20], Рафаелеві нині потрібні всі сили й уміння. Тому навіть над своїми сольними партіями він працює у приміщенні, яке оркестр винаймає біля Орлеанської брами, і повертається додому пізно.

(Інші жінки? Ні. Йому таке й на гадку не спадає. Він закоханий в Заффі. Зворушений її вагітністю. Спантеличений її горем.)

Дні тягнуться дуже повільно. Це найкоротші дні року — і все ж нестерпно повільні. Нестерпні і довжелезні ночі.

Якось увечері, після вечері, ще нестерпнішої, ніж зазвичай (у меню страви, зроблені Рафаелем для Рафаеля, бо Заффі не терпить запах жиру під час приготування: оката яєчня і смажена картопля — смажена, на жаль, на завеликому вогні і недостатньо довго, тож зовні вона згоріла, усередині ж була сира, словом, неїстівна; для Заффі: кілька грінок без масла і трав’яний чай без цукру), дзвонить телефон.

Рафаель бере слухавку:

— Мамо!

Нічого вдіяти з собою він не в змозі — серце тьохкає радісно, мов у хлопчини.

— Ну як? — каже Ортанс де Трала-Лепаж. І після короткої паузи: — Як справи?

— Усе гаразд. Ça va, ça va, — відказує паралізований Рафаель.

Навіть якщо зараз у їдальні Заффі немає, Рафаелеві важко щиро розмовляти з мамою про ситуацію, яка склалася. То як підсумувати шість місяців шлюбу з наймичкою-німкенею? «Усе гаразд... Ça va, ça va...»

— Ти ж приїдеш до нас на Різдво? — веде далі Ортанс і (випадок безпрецедентний!) у її голосі вчувається натяк на ввічливість і навіть на ніжність. Рафаель розуміє, що її жахає сама думка про негативну відповідь.

— На Різдво? — перелякано перепитує він, намагаючись виграти час.

Мати і син Лепажі жодного разу не розлучалися на Різдво. Синові на гадку відразу спадає довжелезна низка довоєнних шкільних свят: батьки пожирають очима свого одростка із завитими кучерями, що десь у кутку великої сцени грає на флейті Пана в костюмі чередника... Щороку після вистави мамині щоки блищали від сліз. Чому ж Заффі ніколи не плаче?..

Мовчання триває надто довго, гнітить, Рафаель розуміє, що мусить знайтися із відповіддю. Байдуже, з якою саме — але хутчіш!

— Треба сказати... О, мамо! Було би просто чудово, якби ми могли приїхати...

— Я не сказала «ви». (І хоча мати перервала його, вона старанно зберігає цукор у голосі.) Я сказала «ти». О, Рафаеле, ти ж не хочеш сказати, що залишиш мене на Різдво саму з Марією-Фелісі?!

— Але ж мамо! — обурено скрикує Рафаель. І додає дуже тихо — так, аби Заффі його не почула, бо вона вже тут, поруч, на кухні, із лячною силою миє і тре посуд: — Я тепер одружений чоловік, ти мусиш прийняти це!

— Мені дуже шкода, — каже Ортанс, і по її голосу чути, що так і є. — Я не можу приймати цю жінку!

— Мамо... Ця жінка, як ти кажеш, нині виношує твого онука.

Тривала мовчанка по інший бік дроту. Нарешті до вуха Рафаеля долинає кілька притлумлених схлипувань.

— Мамочко люба, не плач, благаю! Ти мені робиш боляче.

— Це ти, ти раниш мене!

— Досить, будь ласка... Ти ж знаєш, як мені тебе бракує. І будинку нашого теж бракує... Яка там у вас погода? Як ведеться нашій молодчині Марії-Фелісі?

— Наступного року, — відказує мати, — чи іншим разом, як вирішиш, можеш приїхати із малим. Він ні в чому не винен. Але вона!.. Мені шкода... Після всього, що сталося...

Отже, Різдво Рафаель і Заффі проведуть удвох на вулиці Сени.

Та як святкувати з людиною, яка відмовляється їсти?

Засмучений Рафаель замовляє одну-єдину страву — собі. Він накриває на стіл: прегарний білий обрус, білі вишиті серветки, срібні прибори, свічки, високі бокали для шампанського. Йому коштує величезних зусиль умовити Заффі хоча б умочити губи у «Вдову Кліко».

— За тебе, серденько... і за наше дитя!

Вона ж ані пари з уст.

— Заффі, я кохаю тебе.

— Moi aussi. Я також.

Проте на ім’я його не називає. (Чи називала хоч раз? Він не пам’ятає.)

Щораз, як вони замовкають, між ними встає важкий сірий, мовби бетонний, мур.

— Наступного року поставимо ялинку, еге ж? — з удаваною веселістю звертається до неї Рафаель. — Для дитинки. А цього разу обійдемося.

Вона ані пари з уст.

— У вас удома ставили ялинку, як ти була маленька?

Пригнічений мовчанкою дружини, він починає співати (голос у нього чудовий) єдину відому йому пісеньку німецькою мовою:

— O Tannenbaum, o Tannnenbaum...[21]

— Годі, зупинися! — недобрим голосом мовить Заффі.

Рафаель хилить засмучено голову. І повертається до фаршированої каштанами індички.

— Скажи... — за десять хвилин каже він, не в силах стриматися і бажаючи за будь-яку ціну розбавити мовчанку, що ніби глузує зі святкового столу. — Ви з батьками тоді... раніше... ходили на Різдво до церкви?

— Так. Звісна річ, — примирливо відповідає Заффі.

— А мій тато був атеїстом, не хотів переступати поріг церкви, але мати наполягла на його присутності, коли я брав перше причастя. А потім ми з нею разом ходили на служби — принаймні на Різдво і на Великдень... Мені так подобався хоровий спів! Якщо хочеш, можемо сходити на опівнічну месу. Гарно буде... І хор співатиме... Навіть якщо не знаєш слів, арії всюди однакові...

— Ні, іншим разом. Я втомлена.

— Але ж мова саме про цей вечір! — збентежено скрикує Рафаель. — Завтра ж уже не буде Різдва! А втім... роби як знаєш.

Миттю налетіла мовчанка — і він одразу відчув нагле бажання розбити її.

— А ти... ти теж певної миті втратила віру в Бога?

Очі Заффі зиркнули зеленими блискавками: ти порушуєш правила, ти підходиш занадто близько!

«Хто ж складав ці диявольські правила?!», — із розпачем думає Рафаель. Він вирішує не зважати, наступати на неї, трохи порушити її рівновагу; йому кортить почути від неї хоч щось, адресоване саме йому. А вона віддає йому своє тіло, наче поживу, не поділившись з ним ні своєю історією, ні своїм минулим, ні музикою своєї душі...

— Чим займався твій батько? До війни, я хочу сказати.

Як не дивно, Заффі відповідає просто:

— Лікував тварин.

— Ветеринар?

— Так. Vé-té-rinaire, — повторює Заффі, червоніючи несподівано. — А моя мати була просто матір’ю.

І вона підводиться, щоби прибрати зі столу.

«Ми не можемо просто сидіти за столом до другої ночі, розмовляючи і випиваючи, — думає Рафаель. — Хоче це саме те, що подобається мені найбільше. Коли ж я знову зможу це пережити?»

— Піду ляжу, — заявляє Заффі, щойно завершує мити посуд.

Так закінчується їхній різдвяний вечір.

Рафаель грає на флейті.

Грає дедалі ліпше й ліпше, адже тепер його надто інфантильна й оптимістична вдача забарвлена стривоженістю. Вона домішалася до несамовитого кохання (ні, не заступила його), немов прослизнувши у щілини в його музиці і збагативши її, надавши їй нових барв — складніших і густіших. Особливо в адажіо кожна зіграна Рафаелем нота скидається на поверхню ставка, під якою мерехтять незліченні скарби.

В оркестрі це помітили всі: Лепаж грає, мов навіжений, так, ніби від цього залежить його життя. Він став одним з найвідоміших флейтистів свого віку. Сам Рампаль запримітив його.

А Заффі знай собі миє. Миє та й миє.

Одного холодного дня наприкінці січня вона на кухні тре підлогу жавелевою водою — так, як робить це щопонеділка, щосереди і щоп’ятниці, — аж раптом глухий затаєний біль розриває живіт, відступаючи і зникаючи згодом.

— Рафаеле! — налякано зойкає вона, коли до неї повертається мова.

Вони у «швидкій», над ними блимає світло.

— Занадто рано, — бурмоче Рафаель глухо, стривожено. — Тільки сім із половиною місяців. Напевно, дадуть тобі щось, аби конвульсії припинились... а потім ти відпочиватимеш. Ти мусиш лежати... О, Заффі! Невже аж так необхідно було мити ту кляту підлогу!? На тій кухні нікого не буває, там завжди чисто!

Він боїться втратити дитину. Піт стікає його чолом, мов дощ на лобовому склі. Заффі його не слухає. Оніміла і перелякана, вона хапається за нього автоматично, не усвідомлюючи, що це він. Щодві-три хвилини, щоб не закричати, вона хапає вустами його світло-бежевий шовковий шарфик.

«Швидка» доправляє їх до пологового відділення однієї з велетенських паризьких лікарень (не тієї, де вона так невдало робила аборт), і Рафаель бачить обличчя дружини — знеможене, непізнаване, — яку каталка везе на материнську Голгофу.

«Хоч би не... — думає він. — Хоч би оминуло...»

У 1958 році чоловіки ще не супроводжують дружин до пологової кімнати. Не спостерігають безсило і з жахом за розп’яттям коханого тіла. Не хапають — чи то з огидою, чи то із зачудуванням, відвертаючись — своє щойно народжене дитя, щойно воно виходить із пекельного раю, ще липке від крові й слизу... Ні, 1958 року вони мають право спокійно триматися осторонь усього цього у чекальній залі, чисті й сухі, немов мудреці. Як відомо, більшість із них міряють залу кроками, випалюючи по кілька цигарок. Оскільки Рафаель не курить, як четверо-п’ятеро майже батьків, які чекають разом із ним, він знову і знову проводить лівою рукою по свій майже лисій голові. Уперше йому зрадила схильність до зосередження: піднявши одне зі старих чисел газети «Paris-Match», що лежали на столику, він не може збагнути смисл репортажу. Усе єство Рафаеля тягнеться до подій, що розгортаються просто зараз, так близько, але недоступні для його очей: народження або смерть — він не може знати, що саме, — його дитини...

Господи, ну навіщо було мити підлогу?!

Крики породіль чути навіть через зачинені двері. Часом можна розрізнити слова («Маааааамочкооооо!», «Боооооляче!», «Нііііііі!», «Уже не моооооожу!»), та переважно це пронизливі схлипування, невиразні клики, дикий рев... опісля такого раз і назавжди можна відмовитися від альковних утіх.

«Господи!» — зітхає приголомшено Рафаель. Намагається уявити, як Ортанс виштовхує його з-поміж своїх стегон, волаючи, як оці... але миттю відмовляється від цих думок.

Жоден з цих криків, здається, не належить Заффі... але чи зможе він упізнати цей крик, почувши його? Напевно, це буде не той крик, що він чув того літа — різкий і навдивовижу дитячий...

Заффі й справді не кричить. І не тому, що стійкіша за інших матерів — просто десять хвилин тому їй прописали загальну анестезію. Її обличчя і ноги прикриті рядниною, а гінеколог тим часом розкриває скальпелем її черево.

Ця мала не хотіла народжувати.

Ця мала не хотіла тужитися.

І безсила тепер: хоче вона чи ні, дитя в неї буде.

А ось і воно, вже виходить, падає в руки лікаря — хлопчик! Негарний. Синенький. Синя дитинка.

Його забирають — швидше, швидше, йому потрібні кисень, перфузії і трансфузії! — і все таки сердечко б’ється! — бум бум бум бум — так, воно б’ється!

Дитинка важить менше двох кілограмів. Це надто мало — навіть для народженого завчасно, на сьомому з половиною місяці.

Це матуся годувати його не хотіла.

Це вона не давала йому нічого, окрім своїх кісток.

І ось Заффі тут, знеможена, переможена, розверста, в оточенні анестезіологів і медсестер. Вона стікає кров’ю, вона вже втратила чимало крові, людей відволікла загроза для дитини, навіть гінеколог пішов, та ось він уже біжить назад, це молодик, який щойно закінчив інтернатуру, його лякає ця надзвичайна ситуація, але він хоче довести свій авторитет — тому, розуміючи необхідність за будь-яку ціну зупинити цей кривавий потік, він схиляється до простішого рішення:

— Ріжемо!

Медсестри шоковані, анестезіологи теж, але вирішує лікар, і він починає видаляти зазначений орган, потім зашиває непритомну жінку, стібок за стібком, скоби, накладені шви... Довгий потворний фіолетовий шрам назавжди проріже її живіт.

Тепер у залі очікування Рафаель сам-один, і самотність лише посилює його страх. Якби він мав волосся на передній частин черепа, то, навчено, зараз затято виривав би його. Він стоїть, не рухається, із заплющеними очима, двома руками схопившись за голову. Волею випадку інші чоловіки розійшлися по своїх виснажених подругах і галасливих немовлятах — і лише Рафаеля ще ніхто не кликав. Страх душить його. Дуже зворушливо (адже під кінець дитинства він таки перейняв упертий атеїзм батька) він починає молитися. Пригадує давні молитви, завчені на заняттях катехізисом, і глухо проказує одну з них: «Богородице Діво‚ радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою. Благословенна Ти в жонах‚ і благословен плід утроби Твоєї...». Порившись у пам’яті і не знайшовши більше нічого, він починає спочатку: «Богородице Діво...».

— Месьє Лепаж?

У цієї медсестрички напрочуд приємний голос. Певно, дитина не вижила.

— Хочете бачити сина?

Він ніби потрапляє під душ зі щастя. Неможливо описати радість і втіху, що миттю його наповнюють. Він німіє, не здатен зронити хоч звук.

А тепер ходімо разом із ним милуватися малесенькою людинкою в інкубаторі. Що, ви не любите дітей?! Та годі вам, підійдіть, обережно — і ви побачите! Повірте, ця дитина незвичайна. Мені теж огидно дивитися на рожевих щокатих ляльок, завжди схожих одна на одну, що заповнюють міські парки. Проте тут дещо геть інше. Бачте, це немовля... як би це сказати? Навіть якщо воно не більше ваших двох кулаків — це вже хтось. Погляньте, як швидко воно дихає! Погляньте на розкуйовджені пасмочка його волосся! Погляньте на маленьке худеньке личко з напрочуд виразними рисами! Погляньте, як крізь повіки зеленими спалахами блимають ці чорні оченята! Хлопчикові віку лише півгодини — а він уже сяє, випромінюючи надзвичайну чуттєвість.

Рафаелеві не можна ні тримати його на руках, ні навіть торкатись його. Дитина поки що лежить під склом. Їм ледве вдалося її врятувати. Проте все вже позаду. Еміль житиме.

Щоки Рафаеля блищать від сліз.

А що там Заффі? Out. Без тями. Ще досі out.