Печатка янгола

VII

Минув місяць.

Заффі повернулася додому, а ще через два тижні й Еміль — Emil — із масою два з половиною кіло. (Рафаель записав його до документів з німою літерою «е» на кінці, аби зробити це ім’я більш французьким, але Заффі думає про Еміля без «е», на німецький лад. А невдовзі певний час нам доведеться провести в голові Заффі.)

Молока в неї немає. Хто сумнівався б. Та дещиця, яку мала, висохла, поки Еміль лежав в інкубаторі для немовлят, куди Рафаель без Заффі навідувався щодня. Дитячі медсестри, передбачивши це виснаження молока до її виписки із лікарні, навчили Заффі стерилізувати пляшечки і готувати «материнське молочко»: зважувати порошок, додавати до нього мінеральної води (обов’язково без газу!), підігрівати до кімнатної температури (суміш не має бути надто холодної — у нього почнуться судоми! а гарячим він може опекти горло!). Навчили її купати дитинку (диви, не втопи!) і міняти їй пелюшки (не ранячи шпильками ніжну шкіру немовляти!)...

Рафаель робить усе можливе і неможливе, аби повернути прекрасне життя — тепер, коли дитя не заважає, коли воно без ушкоджень ступило на землю. У друкарні неподалік він замовляє розкішну листівку-повідомлення про народження нової людини: золоті літери на опівнічно-синьому папері, — і надсилає її геть усім: матері, колишнім і нинішнім друзям, усім членам оркестру...

Заффі не відправила жодної листівки.

Рафаель каже своїм друзям із площі Кліши, що дитині й матусі ведеться чудово. Він обіцяє, що скоро вони зможуть познайомитися з новим господарем виноградників клану Трала — як алжирських, так і бургундських. Та дні минають — а він їх усе не запрошує. Заффі ще надто дивно поводиться.

Вона знову взялася за господарку. Не з таким запалом, як під час вагітності, та все ж більше, ніж це було треба. Вона не може залишатися з дитиною, яка виявилася не менш апатичною, ніж мати. Еміль мало спить, рідко кличе Заффі, практично ніколи не плаче. Проте й не лепече. Рафаель подумки каже собі, що така мовчазність і така серйозність для немовляти — це ненормально. Коли він бачить, як Еміль слухняно лежить на спині в переносній люлі, широко розплющивши очі і майже не рухаючи ніжками й ручками, а мати тим часом пересувається квартирою з ганчіркою і прискачкою в руках — з-за спини його брав мороз.

Вона не вміє тримати дитину. Після купання вона витирає її пухнастим рушником — і стоїть невпевнено, заклякнувши, тримаючи голенького хлопчика майже вертикально. Або ж вона сідає з ним на стілець біля вікна — зовні люто дмуть лютневі вітри, — і таке враження, що для неї син не існує. Замість дивитися на нього, вона занурює погляд у пустку... поки — від холоду чи від голоду — Еміль не починає скиглити.

— Хочеш, найму когось? — турботливо питає Рафаель. — Буде тобі допомога.

— Допомога? Мені? Мені не треба допомагати, — відказує Заффі.

Вона закритіша і неприступніша, ніж раніше.

Рафаель, спостерігаючи за тим, як байдуже і недбало ставиться вона до дитини, впадає у розпач. О, це ще не та страшна, всеохопна й непоправна безнадія, що заволодіє ним за кілька років! Це тільки її передвістя.

Поки ж, незважаючи ні на що, він надто тішиться своїм новим статусом батька, аби почуватися нещасним. Щойно повернувшись із репетиції, Рафаель тихенько заходить до кімнати Еміля, щоби переконатися — він дихає, він ще живий! Дитина ж, упізнавши татову ходу, здригається від його запаху, реагує на його появу в кімнаті маханням ніжок і милим радісним нявканням. Рафаель не може надивитися на синочка: авжеж, він надто хлипкий, однак неймовірно гарний — з чорними, мов вугілля, очима, тоненькими ручками, соломинками пальців і голівкою, вкритою (у віці лише одного місяця!) чорним пушком, що вже потроху в’ється... атож, у нього будуть прекрасні кучері, як у тата!

«Незбагненно, — думає Рафаель. — Ти суміш нас двох. Я, Заффі, ще трохи дива, і все це дорівнює... тобі».

Часом, нахилившись над ліжечком-кліткою сина, Рафаель відчуває сльози на очах. Тоді він бере у свої руки неймовірно маленькі ручки Еміля, пестить на своїй долоні його кручені пальчики, цілує їх, шепочучи: «Це пальці митця... бути тобі музикантом, синку. Немає жодного сумніву».

І невдовзі з музичної зали, куди Рафаель не навідувався вже кілька місяців, Заффі знову чула солодкі трелі флейти. Губи її чоловіка стискаються і округляються, ніби ліплять потік повітря, що ділиться надвоє, проходячи під мундштуком. Його язик вправно керує музичними фразами, відділяючи ноти одну від одної, кидаючись на стаккато немов із гострим стилетом — такатак-такатаката!

Це ті самі губи, той самий язик, які... та Заффі майже щоразу, як чоловік намагається поцілувати її, відвертається. Їй не до смаку відчувати пожадливі вуста Рафаеля на своїх губах, впускати його гострий язик до свого рота — де він шукає її язик.

На початку березня Рафаель змушений вирушити на три дні до Мілана, де відбудеться кілька концертів. Нетривала, але необхідна поїздка.

— Усе буде гаразд? — питає він у Заффі, і питання миготить у його стривожених очах.

— Звісна річ. Mais oui.

Вона навчилася казати «mais oui», «mais non», достоту справжня француженка. Німецьке «аber» так не використаєш.

— Ось номер телефону мого готелю... За найменшої проблеми, хай там що, обов’язково клич мадемуазель Бланш. Гаразд? Вона дуже хороша... Ти впевнена, що все буде добре?

Вона ствердно хитає головою.

Перший день відсутності Рафаеля.

Дитина отам. Вона залишила її на килимі у вітальні. Хлопчик змерз і тихенько, без сліз, починає плакати. Заффі закінчує змітати порохи з меблів. Потім піднімає дитя і кладе до ліжечка.

— Спи! — каже вона.

Поруч, у ванній кімнаті вона розвішує пелюшки Еміля, щойно вийняті з пральної машинки... і замріюється.

Це чудовий сонячний весняний день, а памперси тоді ще не винайшли. Сонячний промінь падає на один з білих лляних прямокутників, який вона чіпляє на шворку — і цей вибух білого, це сонце на сліпучо-білій тканині, на пошивках переносить її далеко.

Вона допомагає мамі розвішувати білизну, вони в садку за їхнім будинком, весна — о, не така, геть не така, весна, що була до того жахіття, приблизно 1942-го, точно, або 1943-го — авжеж, їй п’ять або шість рочків, не більше, бо шворка для білизни надто високо і їй доводиться ставати навшпиньки, щоби допомогти мамі...

О, як вони сміялися того дня! Вітер виривав простирадла із рук, перш ніж вони встигали прищепити їх, вони вибухали реготом, підбирали білизну з трави (о, цей зелений і білий кольори! біль тодішніх простирадл і зелень тодішньої травички: назавжди втрачені екстракти і абсолюти) і знову натягали її, разом наспівуючи: Kommt ein Vogel geflogen, — у мами було сопрано, а в Заффі голос нижчий, альт, — прилетіла до мене пташка, тримаючи в дзьобику записку von der Mutter, від мами, — зрештою Заффі ніколи не отримувала від мами листів, і зрештою мама згодом знайшла інше застосування цим простирадлам, — але ж як вони сміялися того дня! танцювали і грали в хованки серед білизни, що тріпотіла на вітрі... Мутті! Mutti! Коли Еміль заговорить, то називатиме її maman, мамочка, а не Мутті! Mutter покладено край, а разом із нею і Muttersprache: зависли раз і назавжди...

Вона розвісила все. Захекалася, серце тривожно б’ється, страшна вага тисне на груди. Заффі швидко біжить довгим коридором, аби поглянути на Еміля в ліжечку. Він не плаче — але час його годувати. Вона бере його на руки, обіймає, колише, — не шалено, не з люттю, ні! — а він, зголоднівши, тулиться до її порожніх перс і, як завжди, не плаче...

Істотка.

Вона несе його до кухні і кладе на стіл, аби приготувати «материнське молочко» — кладе просто, немов якусь торбу (він ще замалий, аби скотитись і впасти на підлогу; і все ж страшнувато бачити таке досить тваринне ставлення до людської істоти). Коли пляшечка готова, Заффі знову бере Еміля на руки і вставляє гумову пипку йому до ротика. Еміль п’є і своїми чорними очиськами жадно вивчає мамине обличчя. Його личко оживає: маленькі ніздрі вдихають повітря, а маленькі брови піднімаються й хмуряться, надаючи дитині здивованого і водночас стривоженого вигляду...

Еміль миттю поринає в сон — і причарована Заффі уважно роздивляється його прозорі повіки, схожі на мікроскопічні географічні мапи, де блакитні вени позначають річки. Вії тремтять: цікаво, що ж то за образ пронісся перед його очима, чим може снити немовля? Еміль зітхає і прокидається, стискаючи губки навколо пипки...

А Заффі лячно.

Скочивши на ноги, вона кладе Еміля на плече (так її навчили в лікарні), плескає його по спині, чекає на відрижку — і повертає його знову собі на руки. Страшно дивитися, як син довіряє їй, віддається її обіймам, не підозрюючи, що стиснувши трошки сильніше, лише трошки...

Так просто. Просто нечувано легко...

Їй це відомо завдяки месьє Ферра, точніше Жульєну — її учителеві французької в ліцеї; він у липні 1952 року після уроків — їй було п’ятнадцять, а йому тридцять два — взяв її по-дружньому, а згодом уже геть не по-дружньому, скажімо, взяв у заручниці, ніби відчуваючи гостру потребу показати їй усе з усіх можливих кутів, звільнивши почасти її тіло і розум. Заффі не вважала за потрібне просвіщати учителя щодо своєї фізичної цноти (якої її позбавили багато років тому); щодо геноциду євреїв, то — навпаки — вона була немов чистий аркуш. Ледве могла пригадати афіші, розклеєні влітку 1945 року на небагатьох уцілілих стінах у їхньому кварталі Теґель — незрозумілі як зображення (звалені в купи голі трупи), так і підписи («Це — ваша провина!»).

Жульєн Ферра добре знав, що в оточенні Заффі — ні в школі, ні вдома — на цю тему ніколи не говорили, але вважав себе в силах засвітити цей згаслий ліхтар, адже коли він вчився в Ліоні після війни, то обожнював кіно і щодня дивився повтори жахливих хронік і новин із Нюрнберзького процесу: докази провини німців, якими досхочу годували французів, аби переконати їх у їхній невинуватості. Тому під час похмурого уроку Історії, що тривав для Заффі цілісіньке літо, месьє Ферра (чи радше Жульєн) вважав за потрібне не опустити жодної деталі; тож дівчина дізналася про Кришталеву ніч, про те, як старих євреїв примушували спускати штани посеред вулиці (досі вона й не здогадувалася про обрізання), про золоті зуби, про мило з людського лою, про абажури з людської шкіри...

А ще про це.

Це дуже просто, це нечувано легко, — пояснював їй молодий учитель на канікулах, пестячи щойно народжені перса приголомшеної школярки. Воно ж таке мале, кошеня або кроленя — дещиця, майже ніщо. Береш за ніжки, достоту лікар під час пологів — кісточки легко вміщаються в коло між мізинцем і вказівним, дитинка висить голівкою вниз, розкачуєш її раз-два — і гоп! готово, череп м’якшає, все дуже легко, мати волає, голівка розбилася, залишаються бризки крові та мізків, маленькій істоті кінець — Aus, vorbei![22] — її викидають, регочуть і беруться до наступної жертви.

Заффі притуляє до себе Еміля. Дивиться на те, як він спить, милується чорними кучерями, що приклеїлися від поту до лобика. Спить він глибоко, однак крізь вузьку щілину поміж вій проглядає чорний півмісяць зіниць.

Вона заплющує очі.

Дивиться на есесівця, що робить цей рух — дитячі кісточки схоплені в коло між мізинцем і вказівним, коротке розгойдування, розмах, маленьке тільце б’ється об цегляну стіну або борт вантажівки або бруківку... і вона запам’ятовує цей рух, цей образ, стоп-кадр! Вона підходить ближче, дивиться на юного прекрасного есесівця — такого стрункого і дужого, у нього ж теж є тіло, авжеж, він — також тіло, яке ссало молоко в матері; Заффі не вдається роздивитись обличчя, вона бачить лише білі кулі очей, сталеві щелепи й вуста, зсудомлені гримасою сарказму — але тіло вона бачить добре, тож візьмемо тіло, воно поза часом, і Заффі з заплющеними очима наближається до нього, знімає чорні блискучі чоботи, мундир і штани, і поки вона роздягає його, тіло есесівця зіщулюється, розслабляється, м’якшає... і нарешті перетворюється на Еміля, що спить на руках у матері, у Заффі.

Вона притискає дитину до себе, її нудить, вона не відводить погляду від тоненької щілини оченят поміж вій, відчуває аромат його шкіри, чує його подих — а зовні вона чує клекіт паризьких птахів, на початку березня це лише голуби і горобці — «Повернися, Рафаелю! Чому ти поїхав?!».

Vati[23] немає вдома, він далеко, як і решта тат, як завжди, дивний цей світ без батьків, із чоловіків у містечку лишилися тільки старі і недоумки, хворі і божевільні, не враховуючи Fremdarbeiter[24], які обробляють поля, але це не чоловіки — це вороги-полонені, справжні чоловіки далеко, б’ються із ворогами, наш ворог — увесь світ, вороги оточують нас, прагнуть нашої смерті, отже, чоловіки захищають нас, надсилають нам листи, тому час жінок минає в читанні і перечитуванні листів їхніх чоловіків, які украй рідко повертаються до містечка, раз на рік у відпускну або мертвими в одностроях, як герр Зільбер, наш сусід, але з Vati інакше, однострою у нього немає, він не загине, бо глухий на одне вухо, йому поталанило, тож він працює в Леверкузені, у лабораторії, мов чарівник — це дуже важлива робота, він шукає ліки, і цього разу не для тварин, а для людей, аби допомогти їм заснути...

Другий день відсутності Рафаеля — сидячи у вітальні в куточку шкіряного дивану, Заффі колисає Еміля. Усе спокійно, голуби туркочуть, горобці цвірінькають, але все спокійно, дерев’яні меблі блищать чистотою, ночі приходять на зміну дням, Заффі не спить уже другу ніч, їй дуже страшно, але все спокійно.

Це найдивніше — щоразу все ніби спокійно, безхмарно, погода ясна, у відчинені вікна ллються музика і запахи неділі, люди на вулиці щось весело лагодять або теревенять у садках, аж раптом пекло, зойки, тріск, розірвані тіла — і миттю знову спокій, знову повертаються тиша і непорушна небесна блакить...

Заффі стискає Еміля в обіймах, йому лише шість тижнів, він уже попив і відригнув, він спить, усміхається янголам, а з кутика його вуст стікає тоненька цівка молока. Заффі витирає її пелюшкою.

В усіх будинках бракує чоловічого запаху, немає ні шкури, ні тютюну, ні поту, тхне лише супом із кропиви та зажурою матерів, коли під час сільських свят, похекуючи, під вальси Штрауса кружляють самі старці... а жінки танцюють у парі з жінками.

Мати Заффі співає. Вона тримає на руках маленького двомісячного Петера — плід минулорічної відпускної, еге ж, праця на компанію «Баєр» це вам не синекура, це теж військова служба, їздити куди заманеться не вийде; Петер ховає голівку між персами матусі, а вона співає — для нього й для інших: «Alle meine Entchen schwimmen auf dem See», — усі мої каченята пливуть ставком, пливуть ставком; навколо неї їх п’ятеро, кожен чіпляється за неї, пальчики намагаються щось схопити, кожен прагне доторкнутися до неї, байдуже за що, за край сукні, за лікоть, за пасмо — «Köpfchen in das Wasser, Schwänzchen in die Höh...» Вона колише Петера, наспівуючи, і більше нічого не чути, майже нічого, усі голівоньки під водою, а над водою стирчать тільки хвостики, і не від літаків тремтить тіло Мутті, ні, це від співу, та потім — ніде правди діти — вони чують уже на звичний подзвін і знову це: довгий, протяжний свист, нічне небо спалахує феєрверком, ялинкою із сотнями свічок, і Заффі лине далеко, перетворюючись на шматок холодної паніки, на подув і посвист, на вітряну воронку, вибухи ніби лунають просто в її голові — кістки черепа неначе ламаються і хрустять — а потім дзеленчить розбите скло, і дзеленчання скалок переходить у гучний регіт — га-га-га! відьми! шабаш! — і в суцільне ревисько.

Це волання жінки, яке розриває вас від тім’я до п’ят — ніби блискавка, що розрізає обрій. І волання чути не тут — тут ми скрутилися всі на підлозі в кутку однієї з кімнат за купкою меблів — ні, його чути поруч, у сусідньому будинку, куди влучили, і це ревисько, здається, не скінчиться ніколи. Як таке може бути?!

Кінець. Літаки зникли, повернулася тиша, але ридання сусідки фрау Зільбер все одно чути. Сьогодні її черга, не наша, дах будинку упав, і на її доньку Лотту семи з половиною років (ліпшу подружку Заффі, ту саму Лотту, з якою Заффі грає щонеділі в конячок — Mensch ärgere dich nicht, «Не сердьтеся!» — так зветься гра, і вона дуже схожа на наше життя: якщо потрапляю на ту ж клітинку, що й ти, що ж, то гірше, мусиш іти до карантину й чекати, поки не викинеш шістку, щоб вийти, ти кидаєш знову і знову, але шістки немає, хай так, нервувати не варто, треба бути гравцем, добрим гравцем, у цьому вся гра, у цьому життя, освіта, добрі манери; існування обов’язково має зворотний бік, і призвичаюватися ліпше якомога раніше, ти можеш голосно зітхнути, авжеж, та потім знизай плечима і спробуй пожартувати, бо все це гра, розумієш?) падає велетенська балка і розчавлює їй праві руку і ногу.

Заффі біжить за мамою: Лотта лежить, притиснута, нерухома, непритомна, можливо, мертва? — ні, не мертва, ще дихає, але рука і нога розчавлені під велетенською дубовою балкою.

Еміль спить. Сирена! Пронизливий ляк підступає нудотою до горла Заффі, і — перш ніж зрозуміти, перш ніж мозок зумів дати бодай якесь пояснення, адже мир, не війна, Париж, не Берлін, доросла, а не дитина, — вона задихається від безсилля.

Сирена — це дзвоник у двері.

Вони йдуть до дверей, відчиняють — нічого не вибухає, ніхто не гине.

Це консьєржка, мадемуазель Бланш. Вона не хоче, аби Заффі думала, буцім вона втручається в те, що її не обходить, але все ж... її непокоїть те, що з квартири Лепажів ніхто не виходив, відколи месьє поїхав сорок вісім годин тому. Вона просто прийшла перевірити — за покликом сумління.

— Тримайте, мадам, — каже вона, простягаючи Заффі, звісно, великий, але досить плаский конверт, — мені не вдалося просунути його під дверима.

Від брехні її конопате роздуте лице червоніє, темнішають навіть родимки — втім, це не заважає їй поїдати очима Заффі. Атож, вигляд у мадам Лепаж досить збентежений... Вона здається худішою і блідішою, ніж зазвичай... Однак нічого нового в її зовнішності мадемуазель Бланш не бачить: одяг і зачіска, як завжди, бездоганні і більш ніж звичайні.

— Дитя спить, — каже Заффі консьєржці, ніби пояснюючи відсутність сина в полі зору. Вона вже хоче додати: «Вона ще жива», — але мадемуазель Бланш і так відступає, приклавши палець до вуст.

— О, даруйте! У нього сієста! Сподіваюсь, я не потурбувала його своїм дзвінком...

Вона зникає. Заспокоєна. А й справді, така мила пані.

Приблизно на цьому спогаді Заффі зупиняються. Вона не знає, що було з ними потім — чи сусідкам і їхній прірві дітлахів вдалося пересунути балку, не заваливши решту будинку, чи прибули на підмогу з сиренами «швидкі» і пожежники... Її спогади зупиняються на іншій картинці: бузок, вітер і бузок, погожа і вітряна квітнева днина, і перед будинком фрау Зільбер бузок трьох кольорів — білий, блідо-рожевий і фіолетовий — гойдається на вітрі. Вітрець приємно вдихати, аромат бузку лоскоче ніздрі Заффі — бач, бузок не ушкоджений, так само веселий і граційний, ніби світ щойно створили й Господь, схвально окинувши оком Своє творіння, пішов увечері до сну, не помітивши будинок, де Лотта, зомлівши від болю, лежала під балкою; Mensch ärgere dich nicht — нервувати немає сенсу, все одно це лише гра, погиготіли собі та й граємо далі, а якщо хтось програв, що ж, усе одно смішно, бо, хай там як, а найважливіше — не бути поганим гравцем...

Заффі кладе Еміля до колиски в його власній дитячій кімнаті — це кімната маленького француза, тут шпалери, розмальовані літачками, плюшеві ведмедики шикуються на поличках, у комоді бездоганно складені речі (піжами у верхній шухляді, трико в середній, дитячі комбінезони в нижній), посередині ліжечко, схоже на клітку, а поруч столик для сповивання з пляшечкою води, молочком для тіла, тальком від почервонінь на сідничках, мініатюрними гребінцем і щіткою для шовковистих кучериків немовляти...

Вона накриває його ковдрочкою (лише тільце, голівка лишається відкритою!) і заводить музичну скриньку — подарунок бабусі по татовій лінії — що грає «Лебедине озеро» Чайковського.

«Музичні інструменти не розумніші за птахів, — думає Заффі. — Не вміють мовчати». Бузок завжди колихатиметься на вітрі, вітер завжди дмухатиме, небо завжди буде блакитним і безтурботним, а флейти й птахи завжди співатимуть...

Лотта померла. Їм не вдалося ні зсунути балку, ні знайти допомогу — вона назавжди залишилася там, мертва, ніби єдина дитина фрау Зільбер вічно сидить на ґанку, поклавши голівку на коліна й охопивши ноги руками, тихо розгойдуючись, ніби віття бузку, гойдаючись без упину. Коли наступає ніч, мати Заффі бере за руку Лоттину матір (а тепер — нічию матір) і веде її до свого будинку: авжеж, того дня їхній будинок уцілів. Вона готує молочний суп із картоплею, але нічия матір не хоче їсти, сідає у свій куток біля згаслої грубки, сідає завжди в ту саму позу: голову на коліна, руки круг ніг — і гойдається, гойдається...

Заффі, її братики і сестрички, їхня мати, сівши в коло до столу, беруться за руки, хилять голови й палко дякують Господові за всі блага. Для них життя того вечора справді щасливе, адже ніхто з них не став Лоттою: у всіх є язики, щоби посмакувати супом, долоні, за які вони тримаються, теплі, а не холодні, і в шість голосів вони промовляють молитву. Кожна секунда цього вечора — мов епіфанія, адже нічия матір, яка гойдається тихо в своєму кутку, нагадує їм, що ніхто з них не став Лоттою, навпаки, кожен з них є собою, повноцінним собою, кожен повен життя, усі частини тіла на місці, зубів у ротах повно, а живіт повниться смакотою.

«Лебедине озеро» уривається посередині. Еміль швидко і рівно дихає.

Як сталося, що в них так багато ворогів? Навіщо вони летять до нас, навіщо палять і винищують нас — ми ж нічого їм не зробили?

Заффі не знає, кому ставити ці запитання.

Вона видирається мамі на коліна і притуляється до неї; мати подібна до гори, лісу, океану, неба, мати-всесвіт обіймає її руками-всесвітами, достоту як тоді, коли Заффі була зовсім маленька, чому не можна завжди залишатися маленькою? «То це диявол хоче нас вбити?» Саме так кажуть деякі сусідки, ворог — це der Teufel[25], у нього палають очі, а замість зубів він має гострі снаряди, гудіння його двигунів лине з-під землі, летить він іздалеку й несе безмежну ненависті і злобу, прагнучи стерти нас із мапи, знищити наші міста і заводи, наші поля і залізниці; майже щоночі він шугає над нами і всюди сіє смерть, стіни трясуться, дзеленчать і б’ються вікна і лампи, усе гуде, виє, він віддаляється і наближається знову і знову: близько — далеко — близько — далеко...

Заффі торкається вказівцем щоки Еміля. Їй досі погано вдається давати раду з близько й далеко: річ або людина на відстані багатьох метрів зненацька може видатись їй неприродно близькою, величезною і безформною, а стовбур дерева зовсім поруч може зменшитися, причому найменші деталі кори з нестерпною різкістю впадатимуть в очі.

Уночі діти прокидаються від ревіння сирен і по одному чимчикують до материного ліжка, де вже спить Петер. А однієї ночі, окрім звичних бриніння, бурхання вітру і сонного посвисту вони чують — чи радше сприймають усім своїм тілом, не тільки вухами — звуки вибуху і пожежі.

І відразу по тому: тиша.

Вони засинають знову, збившись у купку у великому ліжку.

Мати підводиться, як і інші матері в інших будинках, щоби визирнути назовні в самій нічній сорочці і капцях, щоби побачити руйнування — хто? чий будинок цього разу? скільки жертв? — але ж ні. Там, посеред сусідського поля, палає чортів літак.

Заффі закриває вікна завісами і, виходячи з кімнати поснулого сина, зачиняє двері.

Вона застигає непорушно в коридорі, опустивши руки вздовж тіла.

Того дня вона прокинулася раненько — певно, її розбудив півень на фермі неподалік, — широко розплющила очі: інші діти спали довкруж, а мати в нічній сорочці прилягла перед ліжком без ковдри, підклавши під голову стареньку подушку, а в западині її тіла з комфортом прилаштувалося немовля. Нахилившись над нею, Заффі помітила, що мати всміхалася вві сні.

Її охопила непоясненна радість. Одна на цілому світі! Вона прокинулася першою разом із сонцем, що мінилося вгорі, і сердечком, що билося в грудях! Вона обережно звільнилася від сплетених рук і ніг — достоту ніби під час гри в мікадо — «Палець! Палець! Треба вийняти цю паличку, не посунувши оту!», — дуже вправно грала в мікадо Лотта, бо в неї були видовжені вузькі нігті, а це значна перевага; то чому ж Господь, обдарувавши її такими нігтями, не зумів відхилити балку, коли завалився будинок Лотти, а втім, нехай...

Заффі стоїть непорушно в коридорі. Завтра повертається Рафаель. Завтра пізно вранці.

Заффі підхопила свою сукню зі спинки стільця, сунула ноги у старенькі сандалі — і ось вона вже на вулиці. Її не бачив ніхто. Божечки! Ніколи раніше світ не належав тільки їй одній! Вона побігла — тільки щоби відчути втіху від руху ніг, серця, тіла, вона стрибала на одній нозі, потім на другій, ніби грала у класи, бігла спиною назад, спробувала зробити сальто, як завжди впала, тоді вона голосно розсміялася, кепкуючи з себе, їй невідоме слово «свобода», але то була саме вона — сі́м’я, що бігло тієї миті по її венах.

Будинки ще спали, навіть на луках куняли корови, вклавшись усі в одному напрямку — ті тварини, які хворіли, були приречені на смерть, адже батько Заффі був у Леверкузені, але скоро він мав повернутися, бо закінчиться війна і життя потече, як раніше...

Ага! Ось і рештки розбитого літака, вони ще курили, це була купа горілого наїжаченого залізяччя — Заффі обійшла її боком, знову почула спів півня, обійшла будівлю ферми і опинилася перед стодолою.

Заффі склала руки на грудях, вчепилася пальцями в плечі. Вона стоїть у коридорі і зазирає до бездонної пустки.

Ворота до стодоли якраз прочинилися. Поволі, зі скрипом, мов у поганому сні чи в історії з привидами. Заффі, закам’янівши, не могла відвести очей: ніхто не штовхав ті ворота, вони відчинялись самі! Аж ні, був... ні, не хтось, радше щось — повзуче, чорно-червоне... Блискавично, здригнувшись, Заффі збагнула: це ж der Teufel, диявол, і водночас der schwarzen Mann, жахлива чорна людина з відомої лічилки, та, яка приходить по вас уночі, аби вкрасти й убити! Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Хто боїться чорного чоловіка? На ньому диявольський однострій кольору хакі, брудний, подертий, залитий кров’ю; це ж він хотів убити їх усіх минулої ночі, це ж його літак розбився й палав, але чорт не згорів, чорт невмирущий, він цілу ніч чекав у стодолі, ніби знав, що вранці прийде вона — і, будь ласка, повзе тепер до неї, мов змій, чорношкірий, з величезними червоними очима, з висолопленим червоним язиком, простягає до неї руки, пожирає виряченими очима, тепер вона чує його голос, він повторює одне й те саме слово: «Water!»[26] — ось чого він хоче — «Water! Water!»; певно, це щось із чорної магії, так у його краю називають смерть. «Please little girl! Please get me some water!»[27] Сичить натужно, стікаючи потом і кров’ю, тягнучи руки до неї — а Заффі безмовно, без жодного крику, без жодної думки, холодна й невидима, достоту ідея, лине вгору, у небо.

Новина швидко поширюється. Заффі, її мати, сусідки, кюре, старі — усі сходяться до стодоли, де вночі чаївся диявол. Сходяться, озброєні вилами і рушницями. Його оточують, закидають погрозами, проклинають — але він залишається там, на порозі стодоли, лицем до землі, у спаленому скривавленому шматті однострою чорного диявола.

Wer hat Angst vorm schwarzen Mann? Однак він не прикидається: він не рухається — і не поворухнеться вже ніколи.

Усе це матуся розповість їй згодом. А в її спогадах, що перетворилися на сон, коли Заффі прибігає додому з криком, щоби попередити всіх, з її вуст ніби й злітають слова: «Der Teufel! Чорт! Отам! У стодолі!» — але жодного звуку не чути. Вона махає руками («Там! У стодолі!»), і на неї дивляться, насупивши брови і хитаючи головою: «Бідне дитя, бідна малеча...».

І третю ніч Заффі не стулила очей. Коли у дверях заскрипів ключ Рафаеля, була восьма ранку.

Її чоловік повернувся раніше. Сів на перший же ранковий літак, палаючи від нетерплячки нарешті побачити свою маленьку родину. Просунувши голову в двері вітальні, він бачить, як його дружина сидить на дивані зі стуленими колінами і не відводить очей від мовчазного радіоприймача.

— Заффі? Наш Еміль спить? Усе гаразд?

Вона на нього дивиться, не відповідаючи, не розуміючи, пробує підвестися, але залишається, мов скам’яніла, на місці.

— Розкажи мені, що ти робила ці три дні... Погода стояла гарна, ви ходили гуляти?

Обличчям Заффі пробігають брижі занепокоєння.

— Гарна погода? — бурмоче вона. — Не знаю... Можливо... А як... там, де ти був?

— Кохана, — каже їй Рафаель.

Він стає на коліна на килимі поруч із нею, притуляється щокою до її стегна і обіймає її тіло руками.

— Я постійно думав про вас! Ти не уявляєш, як мені вас бракувало!

— Мені також, — після паузи відгукується Заффі.

— Ти наче змерзла. Хочеш, зроблю тобі чаю? Гарна думка! Зроблю смачного гарячого чаю... Чекай!

Заффі чекає.

Рафаель повертається з чаєм, ставить тацю на столик перед дружиною і цілує її в чоло.

— Дякую, — каже вона. І додає перед першим ковтком: — Смачно.

Отже, без змін, — думає собі Рафаель. Ліпше їй не стало, материнство не зцілило її. І, зневірений, він риється у валізі, шукаючи торбинку з туалетним приладдям, потім зачиняється у ванній кімнаті, приймаєш душ, голиться. А коли виходить, бачить, що Заффі сидить у тій самій позі. Чай охолов, а вона його й не торкалася.

Тим часом прокидається Еміль. Певно, він забруднив пелюшки: у жалісному плачі вчувається відчуття дискомфорту.

Кожному власні проблеми видаються найприкрішими, згодні? Цієї миті головна проблема Еміля — це закаляні пелюшки, сечова кислота, що обпікає ніжну шкіру сідничок і ніжок. І не смійтеся — з вами таке теж траплялося. І цілком імовірно, що ви матимете цю проблему в майбутньому.