Погода, яка змінила світ

9. Найяскравіша та найпонуріша мить Європи

Походження псалма, що співають шведські й фінські школярі, йдучи на літні канікули, залишається таємницею. Деякі стверджують, що обожнюваний усіма літній гімн має коріння в еротичному вірші XIII століття. Проте також у його словах можна відчути відлуння масового голоду, що лютував у Швеції та Балтійських країнах наприкінці XVII століття. Від цього голоду особливо постраждала східна частина Шведського королівства – Фінляндія.

До кінця століття майже третина фінів піде в засвіти через один із найбільших голодів в історії Європи – Великий голод 1695–1697 років. Катастрофу зумовив дощ і холод так званого Малого льодовикового періоду та спричинені останнім неврожаї.

Отже, «Час квітів» – це не лише школярський гімн прийдешній безтурботності з купанкою та яскравим сонцем над головою. Його теж можна тлумачити як відчайдушну молитву Богові, який, схоже, забув свій народ і прирік його на голодну й холодну смерть.

Псалом уперше з’явився у шведській збірці гімнів у 1695 році. Його автором зазвичай вважають ґотландського священника та псалмоспівця Ісраеля Колмудіна. Автор, пишучи рядки «Яснеє сонце м’яко / життя всім принесе», не вкладав у них жодних метафор. Цим буквалізмом священник намагався вселити надію та мужність у людей, що страждали й впали у відчай, у людей, чиї діти помирали від голоду.

Узагалі, кінець XVII століття з його періодичними роками неврожаїв і скрути видався непростим часом для країн Півночі. Попри набожні прохання псалмістів про «яснеє сонце» у 1695 році, найгірші випробування ще чекали на людей попереду. Коли через шість років псалом з’явився у фінській збірці гімнів, ті, хто вижили, певне, співали його особливо благочестиво, як на мене.

Тогочасні біди безпосередньо пов’язані з Малим льодовиковим періодом – похолоданням клімату, що тривало приблизно між 1300-м і 1850 роком. Тоді ані Ісраель Колмудін, ані будь-хто інший не знав, у якому періоді живе, їм було лишень відомо, що життя коротке та сповнене страждань.

Малий льодовиковий період – це насичена парадоксами доба тривалістю 600 років: час відьомських багать і наукових винаходів. Час нескінченних воєн і дипломатичних перемог. Час голоду та найжорстокіших злиднів, але водночас розбудови імперій і захмарних статків. Сьогодення насправді мало у чому відрізняється.

Передовсім саме впродовж Малого льодовикового періоду Європа стала панівним міжнародним гравцем. Саме за цієї доби європейські вітрила з’являться майже біля всіх світових узбереж. В Індії, Америці та Австралії. Європейці роблять відкриття, торгують, грабують і колонізують. За принесену торговими компаніями та морськими імперіями славу й прибутки довелося дорого заплатити кров’ю корінних народів.

Завоювання світу зумовлене тим, що королівські двори Європи шукали нові джерела фінансування дедалі коштовніших війн, які вибухали через похолодання клімату. Варто зазначати, що XVII століття, найхолодніше століття Малого льодовикового періоду, і досі вважається найконфліктнішим століттям в історії Європи. А на війні всі засоби хороші. Рідко коли над цивільним населенням так сильно знущалися, як, наприклад, під час Тридцятилітньої війни 1618–1648 років. Наче ніхто не зводив кінці з кінцями та наче бракувало проблем із таким непроханим постійним гостем, як неврожай.

В академічних колах точаться суперечки навколо точного початку Малого льодовикового періоду. Якоїсь загальноприйнятої дати початку не існує. Одні пропонують приблизно 1250 рік, коли в Атлантичному океані почало з’являтися дедалі більше криги (зокрема, навколо норманської колонії в Ґренландії, див. розділ 6). Другі надають перевагу 1300-м, коли влітку в Північній Європі похолоднішало. Хтось пропонує приблизно 1550-ті, коли у всьому світі почали рости льодовики.

Хай там як, ідеться про найбільшу зміну клімату після того, як «справжній» льодовиковий період 11 000 років тому добіг кінця. Особливо сильно похолодання вдаряє Північну Європу, де середня температура у цей час була на 2 °С нижче, ніж у XX столітті. Особливо похолоднішали зими, але й улітку погода вирізнялася хиткістю: похолодніло та побільшало дощів, проте сильні спеки та посухи теж траплялися. У результаті вегетаційний період скоротився приблизно на п’ять тижнів, а врожайність упала. Це зумовило біди мало не біблійних масштабів: неврожаї, голод, зменшення кількості населення та повсюдні злидні.

Контраст із попередніми століттями разючий. Ми вже були там раніше: Середньовічний теплий період, що тривав приблизно між 1000-м і 1300 роком, був порою добрих урожаїв, економічного зростання та росту кількості населення.

Але це вже минувшина. Моя бабуня часто казала: «Сіверко холодний, звідкіль би він не дув». А дме він нині.

Важко виокремити якусь єдину причину Малого льодовикового періоду, адже ця доба зумовлена, очевидно, комбінацією кількох факторів. Не є він і одноцільним періодом холоду, адже особливо холодних періодів було лише три: середина XIV століття, приблизно 1570–1710-ті та 1790–1880-ті роки. Між ними було трохи тепліше.

Не викликає заперечень, що важливою причиною холоду є кілька потужних вивержень вулканів, які, вивергаючись, випльовували в стратосферу випари, що затуляли сонячне світло (починаючи «вулканічні зими»). Частинкою пазла є, мабуть, сповільнення Гольфстріму та незвично потужна активність Ель-Ніньйо у Тихому океані, а також ослаблене сонячне випромінювання.

Холод XVII століття, зокрема, зазвичай пов’язують із періодом зменшення кількості сонячних плям, що тривав між 1645-м і 1715 роком. Уже згадуваний мінімум Маундера, названий на честь британського астронома Едварда Вальтера Маундера, який у 1894 році вперше описав це явище.

За однією теорією, на клімат вплинуло послаблення ультрафіолетового випромінювання, спричинене, своєю чергою, зменшенням кількості сонячних плям. За «нормальних» умов, сонячних плям значно більше, УФ-випромінювання сильніше, а велику його частину поглинає озоновий шар Землі, особливо навколо екватора. Це дещо відпихає одна від одної високі струмові течії (полярну та субтропічну), полярна струменева течія, зокрема, зміщується на північ.

Упродовж Малого льодовикового періоду, приміром протягом Маундерівського мінімуму, сонячних плям було мало, сонячне УФ-випромінювання було слабким, а полярну струменеву течію віднесло далеко на південь. Циклони, маршрут яких визначають струменеві течії, пройшли південніше Європи, принісши з півночі холодне повітря.

Якщо скласти мапу погоди типового зимового дня Малого льодовикового періоду, наприклад, у XVII столітті, то над Північною Атлантикою ми побачимо блокувальний антициклон, що зупиняє м’які та вологі атлантичні бризи. Ці бризи за нормальних умов приносить із південного заходу циклон, вони пом’якшують зимові морози або приносять улітку прохолодний дощ. Такі порушення зумовили домінування холодного континентального клімату. Прийшла сибірська зима, так би мовити.

Така погодна модель є типовою для ситуації, коли так званий «індекс ПАО» (Північно-атлантична осциляція) – від’ємний. За від’ємного індексу ПАО атмосферний тиск над Ісландією вищий за норму, а високий тиск над Азорськими островами послаблюється. Якщо комусь кортить дізнатися, що це означає на практиці, той може оглянутися в порівняно нещодавній 2010 рік. Тоді сонце було здебільшого без плям, індекс ПАО набув від’ємних значень, як наслідок, у Європу прийшла незвично студена зима. Це були, коротко кажучи, умови, що трохи віддалено нагадували про Малий льодовиковий період.

Льодовиковим періодом у прямому значенні Малий льодовиковий період не назвеш. Упродовж справжнього льодовикового періоду, останнього у низці похолодань, що спостерігалися більше за останні два з половиною мільйони років, температура впала на цілих 8 °С. Холод, наче у морозильній камері, тримався понад 100 000 років. Справжні льодовикові періоди зумовлені періодичними змінами орбіти та нахилу осі обертання Землі.

Малий льодовиковий період нині вважається одним із циклів Бонда (див. розділ 3), одним з усього восьми періодів регулярних похолодань, що вражали передовсім околиці Північної Атлантики з приблизно 1500-річним інтервалом після закінчення льодовикового періоду.

Тож упродовж Малого льодовикового періоду особливим морозом відзначилося XVII століття, час панування Маундерівського мінімуму. Тоді все Балтійське море замерзло аж до данських проток.

У 1658 році король Швеції Карл Х та його солдати – 12 000 озб­роєних до зубів воїнів із кіньми та гарматами – промаршували кригою, що вкривала Малий та Великий Бельт, вдаривши данців із тилу й завдавши їм нищівної поразки. Данії довелося піти на величезні територіальні поступки, віддавши Швеції, зокрема, провінцію Сконе. Тим сконцям, котрі воліють радше бути частиною Данії, слід нарікати на тріскучий мороз Малого льодовикового періоду.

Той же мороз скував кригою річки на континенті. Лондонську Темзу теж огорнула 30-сантиметрова льодова ковдра, тож лондонці влаштували так звані frost fair – ринки на замерзлій річці. Нідерландські канали товста крига стороною теж не оминула.

У Норвегії та Альпах льодовики почали наступати, знищуючи поля та зрівнюючи із землею цілі села. У Португалії за одну зиму розігралося цілих вісім лютих завірюх. У 1622 році стамбульська затока Золотий Ріг замерзла разом із Босфором, перейти на інший берег можна було пішки.

Шведський письменник і журналіст Захаріас Топеліус пише про тогочасне життя на Півночі в історичному романі «Розповіді фельдшера». Замість поступового та передбачуваного похолодання вдаряють коливання між екстремальними температурами та всіма можливими явищами. Трохи схоже на сучасне потепління.

Кінець правління Карла ХІ, за Топеліусом, «вразила низка неврожаїв, спричинених незвичними розладами регулярної мінливості пір року». Перший неврожай стався у 1688 році, а впродовж восьми наступних років усе поступово складнішало, наче природа «вийшла з рівноваги».

Топеліус описує суворі зими й чимраз нестерпнішу літню спеку та сухість, паралельно з якими панували «пошесті та лісові пожежі». У квітні 1692 року стояли такі морози, яких «ніхто у таку пору року не пригадував». Багато людей замерзали на смерть, а Центральну Європу засипало «незвичною горою снігу, після чого почалися повені та землетруси».

Але найгірше ще попереду. Великий голод 1695–1697 років, якому передувало кілька років бідних урожаїв, особливо сильно вдарив, як уже зазначалося, по східній частині Шведського королівства – Фінляндії. Майже третина населення (приблизно 150 000 з 350 000 осіб) помирає від голоду та пов’язаних із ним пошестей. Це одна з найбільших децимацій населення в окремій європейській країні від часів чуми. Кількість померлих від голоду в Китаї та Радянському союзі у XX столітті, певна річ, більша, але, коли міряти кількість загиблих проти загальної кількості населення, то Великий голод 1695–1697 років у Фінляндії – абсолютно окрема категорія. Навіть нечувано катастрофічний Ірландський картопляний голод XIX століття не погубив таку ж велику частину населення, як фінський голод 1695–1697 років.

Вступом стала люта зима 1694–1695 років. Тоді чимало людей замерзло на смерть, а фінські церковні записи розповідають про вовків, що нападали на людей у їхніх же домівках.

Наступне літо у східній частині Шведського королівства теж видалося прохолодним: у південній комуні Нюланд жито зацвіло не раніше 6 серпня, а ранні морози знищили ще незрілі посіви. У Тавастії з полів того літа майже нічого не зібрали, а в Естерботтені, хоч і вдалося щось виростити, якість врожаю була настільки низькою, що на насіння багато не залишилося.

Шведська корона відправляла до Естерботтену додаткові вантажі із зерном, але цієї допомоги було замало і приходила вона запізно, у тому числі через брак хорошої комунікації за тих часів. До того ж судна потрапили в осінні шторми Ботнічної затоки, і кілька вантажів пішли на морське дно. Ситуація лишень погіршилася згодом, адже фінські порти захопила крига, що залишалась у воді все більшу частину року.

Січень і лютий 1696 року видалися незвично теплими як для Північної Європи. У Стокгольмі вже другого лютого росла дюймова трава, а в Південній Фінляндії 11 числа того ж місяця з озер скресла крига. Частина селян вирішила скористатися слушною нагодою та почала сіяти. Але 7 березня вдаряє мороз, знищуючи все посаджене. Потому наступає весна із вальними снігопадами, а відтак сніг, почавши нарешті швидко танути, зумовлює повені.

Сівба навесні починається пізно, а все літо дощитиме. Окрім того, морози прийдуть уже 19 серпня. Голод стає дедалі жорстокішим. Люди споживали запліснявіле зерно, через що й хворіли. Печучи хліб, до борошна спершу додавали мелену кору, а згодом кора майже зовсім правила за борошно. Також додавали й мелену солому, що блокувало стравохід і в найгірших випадках ставало причиною повільної мученицької смерті.

Великі групи людей, що голодували, покинули свої домівки в сільській місцевості й ринули до міст, де міська варта ранками забирала від воріт мертві кістляві тіла. Криза гіршає від того, що країни Прибалтики – житниці Півночі – також украй сильно постраждали. У Фінляндії біда ще більше поглиблюється навесні 1697 року, Топеліус пише:

Згадку Топеліуса про канібалізм підтверджують й історичні документи, принаймні щодо поодиноких випадків. Але навіть посеред усіх смертей і злиднів, тогочасні люди вважали канібалізм чимось неприродним і гидотним, тож про всеосяжність цього явища не може бути й мови.

Мені вряди-годи кортить поплескати себе по плечу з тієї причини, що я походжу з роду, який так чи інакше пройшов крізь непідвладні опису біди того часу, уцілівши. Понад усе я волію привітати й подякувати тим, хто стояв за цим подвигом, але вони вже давно померли, більшість із них поховані в невідомій мені могилі.

Нещодавно, коли я досліджував своє родинне дерево, то з особ­ливою гостротою відчув страх упереміш із вдячністю за витримку пращурами всіх труднощів, аби я міг сьогодні жити. Але передовсім я, зрештою, здивований. Як я діяв би в подібній ситуації? Що я робив би, щоб прогодувати своїх дітей? Я, той, хто ніколи не знав нічого, крім сидячої офісної роботи. Я, той, хто сприймає як належне постійну наявність на полицях місцевого супермаркету картоплі й папаї. Як я взагалі можу зрівнятися зі своїми предками із XVII століття? Вони роззявили б роти, якби побачили розкіш, у якій я живу.

Мені вдалося відслідкувати свій родовід до XV століття: я походжу головно від південно-фінських селян, хуторян, рибалок і моряків. У моєму роді на початку XVII століття теж було двоє священників з Інґо. Решта здебільшого це «простий люд», саме та когорта, яка найбільше постраждала від голоду наприкінці століття. Не те щоб у тогочасній Фінляндії соціальний статус мав велике значення: навіть найбагатшим родинам у найгірші часи бракувало зерна та м’яса.

Щоби скласти мій віртуальний родовід, збираючи відповідні файли, я використовував програму генеалогічних баз даних. Відкриймо її та погляньмо, наприклад, на Марію Улофсдоттер Егман (1677–1772), дочку селянина із Шундео в Південній Фінляндії. Її чоловіка звати Маттс Маттссон (1667–1737). Це подружжя – мої родичі у десятому коліні. Я нічогісінько не знаю про їхнє життя. Жодних свідчень, крім церковних записів, про них немає, а ті лишень кажуть, що «родина мала восьмеро дітей, шестеро з яких дожили до дорослого віку».

На долю Маттса та Марії мусив же випасти «тяжкий рік» – 1695-й, та й решта тогочасних труднощів. Найімовірніше, родина рибалила або якийсь рибалка їм допомагав. Тим, хто жив на узбережжі, на архіпелазі чи біля великих озер, було, судячи з усього, трохи легше, ніж тим, хто мешкав у віддалених місцевостях у глиб країни. Острів’яни ж могли їсти рибу й решту дарів моря. Мабуть, це пояснює, чому третина населення Карелії та Тавастії загинула впродовж голоду 1695–1697 років, коли на Аландських островах померло «лише» 8 відсотків населення.

Це, до речі, є однією з червоних ниток, що пронизували Європу в лихоліття Малого льодовикового періоду: містам і поселенням біля моря, чи водойми, чи поруч із торговельним шляхом, жилося ліпше, ніж більш ізольованим містам на задвірках країни.

Але чи справді мої пращури користалися морем і його дарами – про це мені нічогісінько не відомо. Як не крути, Маттсові та Марії вдалося не лише вижити, а ще й прогодувати шестеро дітей до зрілого віку. Просто посеред найжахливішої фази Малого льодовикового періоду, коли третину їхніх земляків переміг голод.

Складно собі уявити передумови для початку такої катастрофи сьогодні. Загибель третини всієї Фінляндії за лічені роки… Сьогодні це зумовило би повноцінний суспільний колапс, від якого оговтається вкрай обмаль людей. А для Маттса та Марії злидні, мабуть, були всього-на-всього черговим божественним випробуванням, яке треба було пройти гідно. Хтозна. Цікаво, чи розуміли вони взагалі масштаби лиха? Одне відомо достеменно: ні про який льодовиковий період, ані малий, ані великий, вони ніколи не чули.

Навряд чи всі помічають потрясіння сучасності або принаймні не звертають на них увагу. Малий льодовиковий період – це час неабиякого збільшення різниці доходів, як сказали б сьогодні. Не лише у XVII столітті, прірва між багатими і бідними глибшає від самого початку цього періоду.

Частина Малого льодовикового періоду збігається у часі з Ренесансом, у якому насправді не бракувало страшенно багатих меценатів і дожів. З написаних пейзажів Венеції та Флоренції сонце нікуди не зникало навіть у той час. А понтифіки почали у ту пору все більше вести життя світських правителів у шикарних палацах.

Людське обурення цим, а також багато чим іншим вистрілило в 1517 році, коли Мартін Лютер прибив таблицю зі своїми тезами до дверей Замкової церкви у Віттенбергу. В дужках можна зазначити, що насправді точаться дискусії, чи справді Лютер їх прибивав. У будь-якому разі чоловік відправив тези священникам.

Так розпочалася Реформація, поділ церков, що згодом манівцями призведе до вибуху релігійних воєн між католиками та протестантами. Усе це досягне своєї кульмінації, вилившись у нечувано руйнівну Тридцятилітню війну в XVII столітті.

Труднощі як для церкви, так і для Європи загалом почалися задовго до Мартіна Лютера. Штормовим попередженням став Великий голод 1315–1317 років, брутальний будильник нової кліматичної реальності в Європі.

Протягом Середньовічного теплого періоду в Європі панували сприятливі умови – багаті врожаї та надмір зерна. Населення росло, багато хто переїхав до міст, і виник новий четвертий стан – буржуазія.

Проте відтак світ увійшов у XIV століття, гарні часи та надлишок продуктів пішли у забуття, коли погода стала холоднішою й вологішою, а в Атлантичному океані народжувалися потужні шторми (див. розділ 1).

Найдужче постраждало сільське господарство, також упав попит на продукти ремісників, а тому й знизилися ціни. Цей період називають кризою пізнього Середньовіччя. Нині ми б говорили про сильне падіння економік або про економічну кризу.

Міста, які вщерть набилися людьми впродовж Середньовічного теплого періоду, потрохи маліють. А потому починається лихоліття, 1315–1317 роки, – мільйони європейців помирають, коли дощ і холод стають причиною знищених врожаїв і покинутих хуторів.

У густонаселених містах лютували пошесті. Саме про цей період – Пізнє Середньовіччя – ми думаємо, уявляючи «Темні віки» та попутні брудні, розпачливі злидні. Протягом самого Середньовіччя, приблизно 1000–1300 роки, що збіглося із Середньовічним теплим періодом, не все було так погано.

Згідно з однією теорією, казка про Гензеля, Ґрету та відьму-людожерку має коріння у добі, коли охоплені розпачем батьки полишали дітей напризволяще. У будь-якому разі голод розпочав добу соціальних заворушень, анархії та інколи навіть канібалізму.

Наче цих бід бракувало – у середині XIV століття приходить чума, найсмертельніша епідемія, яка будь-коли вражала людство. Усе погіршилося тим, що голод 1315–1317 років послабив європейців, зробивши їх особливо вразливими до хвороб.

Повсюдний холод також посприяв поширенню чуми, принаймні опосередковано. Дослідження демонструють, як уже зазначалося раніше, що холодніший клімат зменшив популяцію щурів, змусивши бліх, переносників хвороби, шукати нових господарів – людей.

Принесені холодом голод, анархія та хаос завдали сильного удару авторитетові духівництва. Іншими словами, упродовж Ренесансу незадоволення стосувалося не лише торгівлі індульгенціями та розкішного життя священників. Годі й казати про фарс, що зветься «Західна схизма» (1378–1417), коли існувало не менше трьох понтифіків водночас, які сперечалися, хто з них справжній папа. Віряни, може, і могли б таке пробачити, якби церковні пастирі достатньо убезпечували паству за складних часів.

Римо-католицька церква тоді мала монополію на релігію в Європі, а молитви були універсальним інструментом супроти всього зла. А коли настали по-справжньому апокаліптичні, жахливі часи, Бог повернувся до людей глухим вухом і, здавалося, молитви не діяли. Тоді люди з легкістю втратили довіру до своїх духовних лідерів. І до світських лідерів, які сиділи, склавши руки, – теж.

Віки мерзотної погоди, голод і пошесті посіяли також усілякі істеричні забобони та віру в надприродні сили. З огляду на всі події у світі, присутність Зла та диявола була очевидною. Людям бракувало цапів-відбувайлів, тож тягар вини за холод, згублені посіви, хвору худобу та епідемії понесли відьми, яких раптово почали бачити геть усюди. Як наслідок, у цей період – а не за доби Середньовіччя, як можна було подумати, – починається полювання на відьом. У Середньовіччі відьомство вважалося маленьким проступком, за що іноді штрафували. Окрім того, середньовічна церква була переконана, що відьмам несила керувати погодою, яка належить до Його Царства. Але ці погляди в Малому льодовиковому періоді змінюються.

Великі переслідування відьом у Європі протягом XVI та XVII століття коштували життя 35 000 людей, з яких 2000 на Півночі. Більшість жертв – жінки, часто бідні вдови, хоч і не всюди. В Ісландії, наприклад, аж 92 відсотки схоплених – чоловіки. У народних зборах, на яких визначали жертву та її долю, брали участь як чоловіки, так і жінки. Навіть об’єктом полювання не завжди були відьми. У Лівонії, приміром, полювали на перевертнів.

Євреїв теж винили у бідах, пов’язаних із кліматом. На них покладали відповідальність за погоду не так часто, але, наприклад, у XIV столітті у Західній Європі вбивали євреїв, намагаючись зупинити чуму.

Сексуальним меншинам – яких тоді стригли під одну гребінку, просто називаючи содомітами, – теж довелося за все розплачуватися. У Венеції францисканець Тімотео да Лукка проголосив перед дожем та іншими сановниками одну запальну проповідь. Він покладав відповідальність за чуму частково на всілякі прояви аморальності та розпусти, що, за його словами, панували у жіночих монастирях, частково на содомітів, яких треба живцем палити, щоб утамувати гнів Бога. Що також ставалося, принаймні певною мірою. Не дивно, що на епідемію чуми це мало нульовий вплив. Вплив відьомських багать у XVII столітті на клімат та неврожаї, на диво, теж був нульовим.

Переслідування відьом набирає обертів після 1487 року, коли побачила світ «Malleus Maleficiarum» («Молот відьом»). Ця праця завиграшки увійшла до списку найогидніших книжок в історії людства. Її написали два монахи-домініканці та інквізитори за сумісництвом – Генріх Крамер і Якоб Шпренгер. До книги увійшли детальні описи того, як вичавити з підозрілих відьом зізнання, у тому числі використовуючи розпечене до червоного залізо та втоплення. Книгу, що систематично видавалася протягом понад 200 років, використовувала як католицька, так і протестантська церква.

Полювання на відьом відбувалося поблажливіше у католицьких середземноморських державах, аніж у протестантських країнах Півночі. Католицькі інквізитори, як правило, до обвинувачувань когось у відьомстві ставилися скептично. А також католики ретельніше давали правову оцінку чаклунству, на яке скаржилися, ніж суди в Центральній і Північній Європі.

У шведському законодавстві статті про чаклунство вижили аж до 1779 року, доки король Ґустав ІІІ не наказав їх вилучити.

Остання людина в Європі, яку засудили та стратили за чаклунство, – служниця Анна Ґельді, повішена в 1782 році у Швейцарії після визнання під тортурами своєї змови з дияволом і зізнання в отруєнні дочок власника будинку. Це надзвичайно пізня доба для подібного вироку, особливо зважаючи на те, що надворі тоді саме панувала середина Просвітництва.

Малий льодовиковий період – це не лише похолодання, полювання на відьом та істеричні забобони. Поки позиції церкви послаб­лювалися, а відьом спалювали живцем, народилося цілком нове наукове бачення світу. Бачення, у якому Земля втратила центральне місце у Всесвіті. І тут – стверджувати це можна напевне – визначну роль відіграли складні погодні умови Малого льодовикового періоду. Суворий клімат і викликані ним труднощі означали, що вченим годі вивчати біблійні тексти й обдумувати цілими днями теологічні проблеми. Тож теологічні питання почали поступатися практичним, світським проблемам.

На жаль, шляхи розв’язання практичних проблем рідко коли полегшували масові страждання людей, що мерзли й голодували. Навпаки: у Малому льодовиковому періоді прогрес у науці й техніці означав винайдення нових, ефективніших способів убивства на одному з незлічених полів бою того часу.

А причини конфліктів цієї доби слід шукати у кліматичних змінах: коли холод і дощ знищують посіви, підіймаються ціни й починається голод. Це, своєю чергою, призводить до соціальних заворушень, повстань і війн. За один-єдиний рік, 1648-й, розпочалися повстання в Росії (найбільшій державі світу) та Франції (найбільш населеній державі Європи), а в Україні, Англії та Шотландії вибухнули громадянські війни. У столиці Османської імперії – Стамбулі – розгніваний натовп розірвав великого візира Ахмеда Пашу (він дістав посмертне прізвисько Хезарпаре, «Тисяча шматків»).

Нерідко впродовж тогочасної релігійної ворожнечі миряни та священники з обох сторін конфлікту були переконаними, що небесний гнів на всіх накликав злочестивий спосіб життя ворога.

Загарбницькі війни XVII століття також значною мірою є чистісінькою математикою голоду. Навіщо армії нудитися на батьківщині, споживаючи дефіцитні ресурси своєї держави? Краще ж відправити солдатів до сусіднього краю, дозволивши їм їсти зі столу сусіда, а також грабувати, ґвалтувати та палити. Статті Женевської конвенції про захист цивільного населення під час збройних конфліктів існували в ту пору лишень у селянських мріях.

До речі, щодо Женевської конвенції: у той час, вірте чи ні, у політиці та дипломатії відбувається прорив. Складно, звісно, уявити, як Європа XVII століття переступає через усі труднощі та закладає підвалини нашого сучасного суспільства. Але спроби принаймні були, і прогрес таки відбувався, хоч і повільно.

Національні держави та дипломатія у сучасному розумінні увійшли в практику за тієї доби як побічний продукт Вестфальського миру 1648 року. Дивлячись на «вартість» Тридцятилітньої війни – вісім мільйонів життів, – іншого вибору просто-таки не було.

Тридцятилітня війна, як не крути, – збіса криваве місиво. Усе почалось як розпалена Реформацією релігійна війна католиків проти протестантів, але з часом перетворилося на бійку в барі національного рівня. Це був Чемпіонат Європи з дурості, де в суперників зрештою не залишилося нічого, крім свистка на тайм-аут. Отже, держави сіли за стіл переговорів і визначили єдині для всіх правила гри та погодили міжнародне право, що регулює міждержавні відносини.

Отже, країни стали суверенними. Крім того, громадяни вперше підпорядкувалися державі, втративши залежність від усіляких змішаних релігійних і політичних зв’язків. Це також вгамувало всеосяжні владні претензії середньовічних понтифіків та імператорів Священної Римської імперії.

Разом із Вестфальським миром Франція стала європейським гегемоном, а Швеція – імперією.

Щодо Швеції: на одному з етапів Тридцятилітньої війни погода одним махом змінила світ, або принаймні Швецію, – туман над полем бою під Лютценом проковтнув шведського короля Ґустава ІІ Адольфа.

Після Тридцятилітньої війни плутанина, голод і смерть, звісно, не скінчилися. Для більшості європейців переважна частина XVII століття – це нескінченна низка бід. Літо ніяк не приходило, лютував голод, усюди війна й ще раз війна. Слідом за Тридцятилітньою війною (1618–1648) вибухнула й, наприклад, Англійська громадянська війна (1642–1651) і Французька громадянська війна, або Фронда (1648–1653).

Північна Європа у багатьох сенсах перебувала в епіцентрі лих, не в останню чергу через уже згадані жахливі злидні наприкінці століття. Голод лишень обтяжив народ, який і без того стомився від нескінченної війни, що посприяла побудові Шведської імперії.

Хоча, попри всі негаразди, у «Записках фельдшера» Захаріас Топеліус бачить у всій сірості також позитив. «Якщо хтось воліє побачити, що може витримати народ, не загинувши, та через два чи три роки ще й перемогти пів-Європи – погляньте на нас, шведів».

Топеліус пише про сходження на престол Карла ХІІ, запального та войовитого. Наче страждань бракувало. Правління Карла ХІІ (1697–1718) – це період, який можна описати декількома словами: «з дощу та під ринву». Під відважним і не зовсім скромним Карлом ХІІ держава воюватиме у Північній війні, що затягнеться на понад двадцять років і, зрештою, коштуватиме Швеції тяжко заробленої позиції Імперії.

У Карла ХІІ усе пішло шкереберть насправді через суворі морози Малого льодовикового періоду. А надто протягом нечувано лютої зими 1708–1709 років. У квітні 1709 року Балтійське море не розмерзлося, лагуни Венеції теж стояли скуті кригою, а у Франції люди на запряжених кіньми возах їздили замерзлою Сеною. Французи називають ту зиму «Le Grand Hiver» («Велика зима»). Того року у Франції на смерть замерзло приблизно 600 000 людей, включаючи особистого священника Людовіка XV. У червні 1709-го Карл ХІІ обпечеться на катастрофічній битві під Полтавою, але все почало сходити з рейок іще десь на Різдво. Тоді юний, двадцятирічний, Карл ХІІ вів каролінерів[30] на Москву українськими степами, коли з півночі вдарили серйозні морози. Майже 3000 шведів замерзли на смерть за лічені дні. Величезна біда.

Ну а через півроку Карл ХІІ під Полтавою програв Петрові І. А також руським холодам, з якими Наполеон Бонапарт ще познайомиться. Хоча це й станеться майже за сто років, наслідки будуть не менш доленосними.

Той факт, що з часом європейське ведення війни ставало лише жорстокішим, пов’язаний з тим, що воно також ставало дедалі механізованіше та деструктивніше, майже промислове, насправді. А також дуже дороге.

Потреба фінансування дедалі дорожчої війни з часом призвела до заснування перших центральних банків, тобто до народження сучасної банкової системи. Тогочасні войовничі країни, у тому числі й Іспанія, потребували наповнення хронічно пустих скарбниць, а пречудовий спосіб це зробити – перетнути Атлантичний океан, діставшись нововідкритого світу, та привласнити золото тубільців.

Інакше кажучи: холодний клімат розпалював війни, які, своєю чергою, розганяли колонізацію, яка, своєю чергою, пхала економіку вгору.

Погода, у вигляді пасатів, гнала кораблі, що завдяки постійному попутному вітрові могли плисти до і з колоній. Іспанські торгові судна – манільські галеони – насправді не можуть лавірувати, але це й було зайвим. Ці кораблі могли перетнути Атлантичний океан двічі, подолати Тихий океан, пливучи з Філіппін до Мексики. Усе завдяки пасатам, що їх англійці називали trade winds, себто торгові вітри.

Потоки золота з Нового Світу до Європи посприяли переходу від бартерної економіки до відомої нам економіки грошової. Перші сучасні купюри випустив «Банк Англії» у 1695 році в Лондоні. Перша фінансова спекулятивна бульбашка та біржовий крах сталися через так звану Велику тюльпаноманію у Нідерландах у 1630-х роках, коли ціни на цибулини тюльпанів підскочили до небес, а потім раптово обвалилися.

Це була гарна доба не тільки для лондонських і амстердамських банків, європейські інженери також вхопили добрячий шмат. Старих воєнних чеснот – сили та хоробрості – для перемоги бракувало, адже вічно голодну машину війни треба було годувати ефективнішими гарматами та військовими кораблями. Це потребувало розумних людей, які вираховували б траєкторії польоту снарядів і вигадували б нові, точніші способи навігації у відкритому морі. Але для цього, судячи з усього, потрібні були й астрологи, які вираховували найсприятливіший час для початку військової кампанії. Тогочасні державці полюбляли оточувати себе такими.

Щоправда, не всі вчені працювали зі снарядами, гарматами та картеччю. А навіть ті, що працювали, подеколи робили якісь відкриття, що згодом стали у пригоді цивільним. Ось декілька винаходів XVII століття:

Телескоп (Ганс Ліпперсгей).

Перша газета (Йоган Каролус).

Лічильна машина (Блез Паскаль).

Барометр (Еванджеліста Торрічеллі).

Маятниковий годинник (Християн Гюйгенс).

Мікроскоп (Антоні ван Левенгук).

Поршневий двигун, принаймні у теорії (Християн Гюйгенс).

Купюри («Банк Англії»).

Закон всесвітнього тяжіння та багато що ще (Ісак Ньютон).

Часи настільки змінилися, що природознавці у XVII столітті могли із вогнем в очах відкривати таємниці Всесвіту, не відчуваючи реальний вогонь на своїх ступнях. Таке ставалося за старих кепських часів, коли церква у лютому 1600 року спалила на багатті Джордано Бруно, зокрема, за єретичні ідеї щодо обертання Землі навколо Сонця. Ні, тепер такого не було – прийшли нові часи й нові звичаї, коли старі релігійні постулати перестали задовольняти багато допитливих голів. Настав час слави перших суперзірок науки – Коперника, Галілея та Ньютона.

Колеса сучасної науки закрутилися майже мигцем після видання Ісаком Ньютоном фундаментальної праці – «Philosophiæ Naturalis Principia Mathematica» («Математичні начала натуральної філософії»), або, як її називають друзі, просто «Начала». До «Начал» увійшли закони руху Ньютона, класична механіка та закони всесвітнього тяжіння – про яблуко, що впало, ви знаєте.

Переоцінити значення «Начал» для науки майже неможливо. Шведський астроном Карл Шарльє підсумував працю Ньютона так: «Пояснити, наче за допомогою чаклунства, усі складні загадки людства, які майже два тисячоліття даремно обдумували найсвітліші голови, та водночас дати зрозуміле уявлення про весь Усесвіт – привілей не для звичайного смертного».

«Началами» Ньютон також посіяв насіння того, що зватиметься Просвітництвом, – культурно-історичний рух, який домінуватиме у XVIII столітті й правитиме за ідеологічне пальне для Великої французької революції. Філософи Просвітництва, критикуючи релігію, волітимуть раз і назавжди покінчити з «Богом даним порядком» після століть воєн, станових привілеїв, цензури, державного й церковного всевладдя. Натомість утвердиться віра у знання, науку та раціональне мислення. Добу просякнуть ідеї прав людини, ринкової економіки та рівності всіх перед законом.

Саму програму Просвітництва оголосив німецький філософ Іммануїл Кант: «Просвітництво є виходом людини із самозавиненої незрілості [...] Sapere aude! Отже, слова “Май мужність користуватися власним розумом!” є девізом Просвітництва»[31].

Зважся на свою думку! Який бойовий клич! Цей виклик можна повторювати трохи частіше у наші часи, коли думки прирівнюються до знань, а в дебатах перемагає релігійний фундаменталізм і «альтернативні факти». Коли йдеться про клімат – теж.

Цей розділ можна підсумувати одним запитанням: як так сталося, що холод і дощ Малого льодовикового періоду призвели до таких жахіть війни та голоду в Європі? Часи були настільки складними, що середній зріст європейця змалів на понад два сантиметри. По суті, Європа до промислової революції була майже винятково аграрним суспільством. Виживання такого суспільства практично повністю залежить від врожаїв. Клімат керував економікою майже безпосередньо, адже від клімату залежали передумови виробництва.

З тієї ж причини зміни клімату сьогодення найдужче б’ють по країнах, що розвиваються: левова частка їхнього населення безпосередньо залежна від рільництва. Точнісінько, як і в Європі XVII століття, коли поля дають менші врожаї, справи у таких країнах починають іти кепсько. Нам відомо це із сучасних новин: якщо ціни на найважливіші речі сильно виростають, людей це обурює і вони врешті-решт виходять на вулиці. Ріст цін на хліб став головним символом економічної та соціальної кризи впродовж так званої Арабської весни, що почалася у 2010 році. Це не просто збіг. Гасло «Хлібу, миру та справедливості» лунало, наприклад, у Єгипті, країні, що найбільше у світі імпортує пшеницю.

Кілька досліджень продемонструвало, що заворушення Арабської весни, а також війна в Сирії та потоки мігрантів до Європи в останні роки частково пов’язані з посухою, що лютує на Близькому Сході останні десятиліття. А також із ростом кількості населення, харчові потреби якого рільництво задовольнити не в змозі. Те ж саме сталося, як зазначалося раніше, в Європі впродовж Середньовічного теплого періоду. За сприятливих умов населення швидко росло, а коли почався Малий льодовиковий період, виникла проблема – поля більше не могли прогодувати голодні роти.

Щось мало статися наприкінці Малого льодовикового періоду. Щось таке, що зламало замкнене коло неврожаїв і голоду, хоч і трохи пізненько. На шахівниці з’явилася нова королева. Нова сільськогосподарська культура, менш чутлива до погодних умов, аніж традиційні зернові культури. Це така неймовірна рослина з такою захопливою історією, що вона заслуговує на цілий розділ.