Погода, яка змінила світ

5. Камікадзе – вітер богів

Пішки світ не завоюєш. Великий монгольський хан Хубілай, онук Чингісхана, володар найбільшої унітарної імперії у світовій історії, точно з цим погодився б.

Маючи чимало досвіду, хан також визнав би, що, плануючи велику кампанію, треба враховувати погодні умови, а надто якщо кампанія передбачає використання морського транспорту. У цьому розділі, потрапивши нашою машиною часу до XIII століття, ми побачимо, що монгольська кавалерія та малі перекидисті човни – не найліпше поєднання.

Кажуть, що чоботар повинен міркувати не вище чобота. За такою логікою, монгольському воїнові варто міркувати не вище власного коня. Хубілай переконається в цьому особисто, прийнявши доленосне рішення пуститися в плавання.

Така комбінація – монгольський воїн і його кінь – ужита не даремно. За часів свого правління Чингісхан підім’яв під себе удвічі більше землі, ніж будь-який завойовник до чи після нього. Ці завоювання відбувалися винятково верхи.

Жорстке ядро монгольської армії становили воїни на невисоких, але витривалих і кремезних степових конях. Хоча такі скакуни, очевидно, не вище за 120 сантиметрів, але водночас швидкі та практичніші за важку, незграбну європейську кінноту. Отже, європейські армії не могли з ними зрівнятися, коли монгольські вершники прокотилися серцем Європи у першій половині XIII століття, покінчивши перед цим з низкою руських народів, які стояли на їхньому шляху.

Успіх монгольських вершників пов’язаний також з їхньою зброєю, однією з найнебезпечніших у воєнній історії, – монгольський композитний лук, виготовлений із дерева, рогів, жил і клею. Вважається, що ефективність монгольських луків не поступалася ефективності вкрай смертельних довгих луків європейців (британські стрільці з довгого лука вселяли страх у серця французів під час Столітньої війни 1337–1453 років), що їх також називають першою зброєю масового ураження. На відміну від європейських незграбних луків, монгольські були меншими й достатньо зручними для стрільби верхи на коні. Навіть на повному чвалі.

Отож ми не можемо не взяти до уваги той факт, що монголи поєднали свої могутні луки з китайським винаходом, який відтоді став незамінним елементом воєн, – порохом.

Монголи користувалися й вогняними стрілами – в принципі звичайнісінькими стрілами, одначе з пороховим зарядом, прив’язаним до древка, після підпалення ґноту якого стріла випускалась у підхожу, легкозаймисту ворожу ціль. Це перший відомий приклад воєнного застосування зброї на основі пороху, який китайці використовували ще з IX століття. А монголи влаштували порохові прем’єру на європейському полі бою.

Почнемо розповідь із того, що завоювання світу монголами відбувалося майже безперешкодно, починаючи від доби Чингісхана. Майбутній великий хан Чингіс (або, як його з початку звали, Темуджин) народився приблизно в 1162 році, коли степи Центральної Азії купалися в м’якому та вологому теплі Середньовічного теплого періоду. Отже, від початку погода була на боці майбутнього завойовника. Мусонні дощі рухалися тоді північніше, обмаюючи зеленню азійські терени: достатньо пасовищ – ідеальні умови, аби вирощувати коней та їздити на них верхи степами. І зовнішнім світом, який нічого не підозрював.

У період свого розквіту Монгольська імперія простягалася на 9700 кілометрів од Балтійського до Чорного моря, охоплюючи наприкінці XIII століття 44 мільйони кілометрів квадратних. В Імперії жила приблизно половина всього населення тогочасної планети. Можна сказати, що лише Британська імперія була більшою за розмірами, але ця держава не відзначалася географічною об’єднаністю. Океани ділили її на безліч малих і великих уламків.

За найбільших розмірів Монгольська імперія простягалась аж до кордонів Фінляндії. Тогочасний східний сусід моєї батьківщини, Новгородська республіка, наприкінці XIII століття перебувала у залежності від Золотої Орди, північно-західної частини об’єднаної Монгольської імперії. Інакше кажучи, монголам вдалося те, чого не вдалося Наполеонові та Гітлеру, – завоювати Росію взимку, включно із Москвою в 1238 році.

Завоювання монголами Європи, яке відбувається між 1236-м і 1241 роком, очолює головний стратег і провідний полководець Чингісхана – Субедей. Завойовницька хода сягає Польщі та, що не менш важливо, Угорщини, армії якої Субедей розбиває своєю 150 000-тисячною кіннотою. Вважається, що кожен солдат мав щонайменше п’ять коней.

Сам Субедей, хоч якими блискучими стратегічними навичками він володів, мав одну ваду – любив добре попоїсти. З часом полководець набрав стільки надмірної ваги, що їздити верхи більше не міг, тож його возили полем бою на тачці.

Крім того, завойовуючи Європу, монгольська армія пройшла рекордну відтоді відстань. Від Будапешта до столиці Монгольської імперії, Каракорума, шлях становить понад 12 000 кілометрів, якщо летіти, як птах, по прямій. Пересуваючись верхи на коні, цей маршрут, певна річ, значно довший.

З огляду на те, що монголи перебували дуже далеко від дому, кампанія, на їхню думку, була більш ніж вдалою. І також страх, якою кривавою. Безжалісні монгольські набіги лише в самій Угорщині вкорочують віку від двадцяти до сорока відсоткам тогочасного населення. Варто сказати, що монголи не звикли запрошувати на чай і точити баляси з тими, хто стає на їхньому шляху, орда радше є самим уособленням військових злочинців. І це було (і залишається сьогодні), на жаль, лячно ефективним методом ведення війни.

Зрештою, вічність це не тривало. Монгольські вторгнення до Європи зійшли нанівець майже так само швидко, як і з’явилися. Після Польщі та Угорщини наступною жертвою мав стати Відень, утім, вважається, що на тому етапі хід війни змінився, не давши монголам змоги захопити австрійську столицю. Поглянувши в 1242 рік, побачимо, що спливло лише два місяці після переходу монголами Дунаю. Просто перед Віднем орда розвернулася, позадкувавши до руських степів.

Що трапилося?

Можливо, пояснення варто шукати у примхливому європейському кліматі. Погода, яка допомогла монголам побудувати їхню державу, тепер обернулася до них спиною. Історичні джерела вказують, що кінець 1230-х років у Європі видався теплим і сухим. Така погода в основному й притаманна Середньовічному теплому періодові, який у принципі ще не закінчився. Проте на початку 1240-х погода стає холоднішою та вологішою. Немов попередження: невдовзі насуне Малий льодовиковий період (приблизно 1300–1850), який на той момент уже стояв на порозі. Дані про коливання клімату 1240-х здобуті шляхом аналізу річних кілець дерев од 1230-го до 1250 року.

Спершу холод грав на руку монголам, полегшивши воїнам форсування замерзлого Дунаю. Але, коли наступила весна, родючі угорські землі перетворилися на одне велике болото, що сповільнювало кочівницьку непосидючість монголів. Ті землі, які слугували пасовищами для коней протягом сухих, теплих літ на початку вторгнення, також стали болотистими. Усе це змусило монголів відступити на схід до руських земель, де їхні коні могли знайти свіжі зелені пасовиська.

Отже, чи можуть європейці подякувати погоді за те, що непереможна та брутальна монгольська машина війни зупинилася й увімкнула задню передачу ще до приходу в Західну Європу? Принаймні через вологу та холодну європейську погоду монголи дістали зайвий клопіт – їхні луки розклеїлися, буквально (клей і жили в них, якщо точніше). Хтозна, можливо, порох на їхніх стрілах і в бомбах також змок.

Існують й інші важливі фактори, які посприяли повороту монголів на сто вісімдесят градусів: європейці, наполегливо ховаючись за мурами замків, точно неабияк псували нерви звиклим до боїв на відкритій місцевості монголам. З тієї ж причини на європейських лісистих теренах монгольські вершники відчували себе не на своєму місці.

Облоги та бої на тісних вулицях міст середньовічної Європи просто не в стилі монголів, вони витрачали на них більше, ніж отримували. Крім того, у тогочасній Європі стояла доба порівняно розвинутого сільського господарства. Це дало каштелянам можливість зробити достатні запаси провізії для вичікування довгих облав у замках. Кочівні монголи, а надто їхні коні живилися тим, що давала земля. Пасовища зникли – настав час рухатися далі.

Щодалі у Європу вдалося би проникнути монголам, їх чимраз більше змушували б воювати таким невигідним чином. Монголи вели невпинну війну проти озброєних лицарів, беручи в облогу фортецю за фортецею. Простувати далі цим шляхом не було б раціональним рішенням для монгольської орди. До цього додалася погода, яка, дуже ймовірно, могла стати вирішальним фактором.

Годі також забувати про смерть колишнього великого хана монголів, Угедея, у 1241 році, просто посеред вирішальної фази європейської кампанії. Саме хан Угедей, третій син Чингісхана, наказав Субедею йти до самого «Великого моря», тобто Атлантичного океану. Але поки між претендентами на трон Угедея точаться міжусобиці, монгольській орді залишається лише розвертатися.

Монголи певним чином візьмуть реванш пізніше. Їхня помста буде страшнішою за лучників на конях – чума. Оцінюється, що мор, або Чорна смерть, одна з найбільш смертельних пандемій в історії людства, забрала життя приблизно половини населення Європи в 1347–1351 роках. Зараза, яка народилася на центрально-азійських рівнинах, очевидно, дісталася Європи Шовковим шляхом через монгольських купців і вояк. Спершу пошесть з’явилася на Кримському півострові в 1343 році.

Між чумою та погодою існує трохи непередбачуваний зв’язок. Чума передається, як відомо, від щурів, носіїв бліх, які, своєю чергою, поширюють збудник чуми, Yersinia pestis. У теплі та вологі роки популяція щурів зростає, через що збільшується й кількість бліх. Рано чи пізно наступають холодніші роки й щурам бракує їжі, тоді їхня популяція скорочується. Блохам залишається похапцем шукати нові домівки, приміром людей. Так і поширюється зараза. Цей взаємозв’язок між кліматом і чумою описаний у дослідженні 2015 року, в рамках якого вчені вивчали зміни клімату на горі Каракорум, що на кордоні між Китаєм, Індією та Пакистаном. Зібрані ними зразки показали, що теплі роки на Каракорумі супроводжувалися певним спадом епідемій чуми в Європі.

Дослідження поширення збудника чуми у північних частинах Китаю також свідчать про те, що тривалі дощі й волога погода у цій місцевості збільшує ймовірність спалаху чуми. Дощі сприяють росту їстівних рослин, а це означає, що щури активніше розплоджуються. Це підштовхнуло деяких учених висловити свої застереження щодо виникнення більших епідемій у дедалі теплішому кліматі майбутнього.

Зрештою, слід пам’ятати, що бубонна чума сьогодні більше не майже-вбивця-цивілізації, якою вона була у XIV столітті, спровадивши на той світ від 75 до 200 мільйонів осіб у Євразії. Сьогодні щороку на чуму хворіє приблизно 600 осіб, але її доволі легко контролювати за допомогою антибіотиків.

Хоча зрозуміло, якщо виникнуть стійкі до антибіотиків штами Yersinia pestis, існує ризик, що веселощі скінчаться. Такі випадки чуми, яка не піддавалася лікуванню антибіотиками, було зафіксовано на Мадагаскарі в 1995 році. Про ще кілька випадків у країні повідомлено аж у 2014-му та 2017 році.

Полишмо бубонну чуму та повернімося до значно приємнішої головної теми цього розділу – монголів та їхніх мрій про світове панування у XIII столітті. Ці мрії жили й далі, попри невдачі у Європі. Хубілай, засновник китайської імператорської династії Юань, призначений великим ханом у 1260 році, розвиває успіхи свого дідуся Чингісхана. Окрім його ефективності та безпощадності як полководця, Хубілай також був цілком компетентним у соціальній сфері. За його ханства започаткована загальна система шкільної освіти, що посприяло поширенню грамотності навіть серед найбідніших прошарків населення. Хан також заснував ефективну поштову систему, ввів паперові купюри як валюту та – вірте чи ні – вніс зміни до законодавства, зокрема кримінального, зробивши передбачені ним покарання гуманнішими. Упродовж правління Хубілая смертна кара застосовувалася дедалі рідше, підданим надавалася свобода віросповідання, а релігійне переслідування заборонялося.

Погляньмо ж тоді на один день із життя хана Хубілая, або радше на його полководця Арана наприкінці 1274 року. На той час монголи зайшли на схід так далеко, наскільки їм дозволяла кінська спина. Аби дістатися далі – якщо відсутнє бажання промочити ноги, – треба пересісти на плавзасіб того чи іншого виду

На морі ж панують зовсім інші правила. Доти воєнним перемогам монголи завдячували малим і зручним покірливим коням, які розуміли вершників із півслова. Тепер же Хубілай раптово мав командувати морськими суднами: повільнішими, більш громіздкими та важкокерованими.

Точнісінько, як і під час вторгнення до Європи, стихія ще раз утрутилась у плани монголів. Цього разу у вигляді божественного вітру – Камікадзе.

За наказом хана Хубілая за рік буде побудований величезний флот для захоплення Японії. Як правило, на побудову та спорядження такої кількості воєнних кораблів, близько тисячі човнів, необхідно від двох до п’яти років.

Можливо, Хубілаю варто було просто залишатися на суші. Ліпше ж бути вітром і громом, що безперешкодно проноситься трав’яним морем степів, аніж вийти у невідоме та вередливе море, в якому править стихія.

Він міг би закинути руки за голову та пожинати плоди своїх колишніх завоювань, як може хтось подумати. Лише кількома роками раніше, в 1271-му, хан переміг китайську династію Сун, та проголосив себе першим імператором династії Юань.

Зважаючи на вирок долі, можливо, після успішних завоювань вартувало поставити крапку й спочити трохи на лаврах.

Нам відомо, що так не буває. Той, хто отримав усе, хотітиме ще більше. На кону стояла ціла низка монгольських завоювань і закріплена за ними репутація непереможних воїнів.

Перш ніж ми вийдемо в море з ханом Араном, який прямує назустріч своєму непевному майбутньому, майбутньому своєї армії та Хубілая, мусимо обернутись і спитати: як ми до цього взагалі дійшли? Як ми такими стали? Я кажу «ми», адже ми, європейці, не такі вже й інакші. Ми також перебували під впливом тих самих обставин, що й монголи або гуси, які, відлітаючи восени у вирій і повертаючись навесні, пролітають над нашими головами, або будь-яке живе створіння на землі. Еволюція вирізьбила всіх нас, аби максимально збільшити наші шанси на виживання в панівних кліматичних умовах нашої планети.

Протягом мільйонів років еволюція сприяла тим, хто на відкритих просторах дедалі прохолоднішого світу найкраще реалізовував свій потенціал. Наприклад, Чингісханові та його коням.

Тримайтеся міцніше, адже машина часу пірнає в круте піке. Ми й коні пройшли чималу відстань пліч-о-пліч. Наше спільне існування почалося задовго до виїзду монголів зі степів – щонайменше п’ятдесят мільйонів років тому, на світанку геологічної епохи під назвою еоцен. Це спекотний світ, в якому триває епоха тепла, що на її тлі середньовічний відповідник здається нікчемним. Нещадна спека еоцену наступає після низки потрясінь, які – за геологічними мірками – трапилися швидко.

Перше потрясіння – катастрофічний удар астероїда, який поставив крапку на беззаперечному пануванні динозаврів тривалістю понад двісті мільйонів років. Ця катастрофа дасть у майбутньому нам, ссавцям, змогу вийти із довгої тіні моторошних ящірок. Найкращий приклад приказки «що коневі на користь, то миші смерть».

Друге потрясіння – глобальне парникове потепління, яке стає домінантним кліматом після загибелі динозаврів. Цю гарячку планетарного масштабу, кульмінація якої відбулася 55 мільйонів років до нашої ери, ніяк не порівняєш із глобальним потеплінням сьогодення. Принаймні поки: ми ж іще не застали наслідків антропогенних змін клімату.

Планета й так була аж до пересади теплою, ще до переходу з палеоцену в еоцен близько п’ятдесяти мільйонів років тому. Світ динозаврів головно був теплицею. Проте протягом наступних десяти мільйонів років після сходу зі сцени історії динозаврів температура не перестає зростати, досягнувши свого піку під час відносно короткого періоду, тривалістю лише сотню тисяч років, що зветься ПЕТМ (палеоцен-еоценовий термічний максимум). У той час, 55 мільйонів років тому, середня температура по світу на дванадцять градусів перевищувала сьогоденну.

Либонь, ПЕТМ і порівняно короткотривалий період (100 000 років – це ніщо у цьому контексті), але він був брутальним. Це справжня лазня між двома полюсами. Ніде немає льоду, на Північному полюсі плавають крокодили, а в Ґренландії розвіваються на вітрі пальми. Інші місця на Землі страждають від тривалих і нещадних посух, які випробовують витривалість життя. Безліч видів вимирає впродовж цього глобального потепління, особливо в океані, поверхнева температура вод якого де-не-де сягає п’ятдесяти градусів Цельсія. Водні глибини також нагріваються, і в хімії океану відбуваються зміни.

На суші цей період сприяє малим, рухливим і здатним до пристосування видам. У цій паркій і вологій спеці на зламі між палеоценом і еоценом сонце світить двом видам, нащадки яких мільйонами років пізніше разом завойовуватимуть світ. Саме тут предки як хана Хубілая, так і його коней уперше побачать денне світло.

Еоцен (давньогрецькою «еос» означає світанок) завдячує своїм ім’ям тварині, яка вперше з’явилася у цю пору: еогіпус, пращур коней. Еогіпус означає «кінь світання».

Інший вид, який тоді активно розвивався, – це наші предки, перші примати. Існує декілька точок зору щодо часу, коли з’явилися перші примати, втім, на час раптової та брутальної смерті динозаврів примати вже так чи інакше існували. Утім, у спекотну пору, що настала після загибелі динозаврів, малі та моторні примати доводять свою силу проворністю, здатністю пристосовуватися й умінням виживати.

У ранньому еоцені коні були ще далекі від тих гордих і рослих скакунів, на яких європейські лицарі шалітимуть у далекому майбутньому. Цей вид далекий навіть від малих і витривалих поні, з якими монголи житимуть заледве не в симбіозі та які допоможуть їм завойовувати світ. Хоча пракінь, еогіпус, і досягає скромних 50 сантиметрів заввишки, що робить його схожим на собаку середніх розмірів, виглядом цей звір радше скидається на невелику косулю.

Водночас наші предки мало в чому нагадували людину навіть звіддаля. У цю добу ще немає жоднісінького поспіху, у перегрітому світі важливою була холоднокровність, рух і вміння пристосовуватися.

На щастя, згодом настануть прохолодніші часи, хоч і повільно. Духота триватиме ще мільйони років навіть після того, як абсолютний пік тепла під час ПЕТМ мине. Але річ у тім, що теплиця повільно, але впевнено почне перетворюватися на морозилку – почнеться поступове похолодання, що триватиме наступні п’ятдесят мільйонів років, закінчуючи нашими днями. Що ж стало причиною цього похолодання? Маленька, незначна водна папороть із назвою Azolla filiculoides окупувала тепле внутрішнє море, що розташовувалося тоді на території Північного полюса. Тут рослина неймовірно швидко розмножується (Azolla здатна подвоювати свою біомасу за декілька днів), тим самим засмоктуючи з атмосфери величезну кількість вуглекислого газу. Азола витягує з повітря десять тонн вуглецю щогектара. Окрім того, помираючи й спускаючись на дно, рослина кам’яніє, назавжди забираючи із собою спожитий вуглець. Унаслідок цього вміст вуглекислого газу в атмосфері знижується з нестримних 3500 до 1000 пропромілле за лишень один мільйон років. Дві третини вмісту вуглекислого газу в повітрі – геть! От тобі й похолодання.

Відтоді ми й стоїмо на цьому шляху. За останні п’ятдесят мільйонів років крива температури переважно опускалася дедалі нижче. Поки на сцені історії не з’явилися ми, люди, і не почали власноруч продукувати вуглець.

У новому, прохолоднішому, світі дощові ліси, що виділяли пару, перетворилися на відкриту місцевість, на якій домінуватиме те, чим динозаври не встигли насолодитися сповна, – трав’янисті рослини. Вони вперше з’явились у пізній крейдовий період, прямісінько перед тим, як смерть із небес наздогнала динозаврів.

Усе більш відкрита, прохолодніша та світліша природа, трав’я­ниста місцевість пасувала як коням, так і нашому майбутньому предкові, homo, як рукавичка на руку. Обидва види за мільйони років виростають і стають швидшими. Наші предки, попри все, – вихідці з відкритих рівнин, а не з лісів. Ми, homo sapiens, і коні, equus ferus caballus, – бігуни. Не дивно, чому нам так добре одне з одним.

І ми народилися й отримали наш перший поштовх у спину від тепличного світу, але розвинув і сформував нас наступний світ морозильні. Лише коли стане прохолодніше, ми перетворимося на тих, ким урешті-решт стали.

Але поки ще не настав час об’єднати наші сили.

Людям знадобляться мільйони років, аби одомашнити коней. Це сталося приблизно в 6000 році до нашої ери. На євразійських степах. Всівшись на кінську спину, годі було чомусь нас зупинити. Відтак одомашнення хвилею прокотилося Євразійським континентом.

Принаймні поки хвиля людей і коней не досягла берегів трав’я­ного моря.

Повернімося ж до одного осіннього дня з життя хана Арана (полководця Хубілая, якому довірили завоювання Японії) і його людей. Поки ми прибули у жовтень 1274 року, хан Хубілай уже надіслав японцям декілька повідомлень із закликами мирно підкоритися. Усі посланці повернулися з порожніми руками.

Тоді, подумав Хубілай, залишається лише вторгнення. Для цього потрібні кораблі. Відчувається поспіх, нетерплячий Хубілай дає вказівку за короткий проміжок часу, лише за рік, зібрати та спорядити загарбницький флот, що складатиметься з 900 кораблів. Судна мають перевезти понад 40 000 солдатів морем до Японії з Цюаньчжоу в провінції Фуцзянь. Цюаньчжоу – колишнє найважливіше портове місто Китаю, розташоване на Південно-Східному узбережжі неподалік Корейської протоки.

Строкатість солдатів була не меншою від строкатості флоту. Військо не було монгольською ордою чи елітними вершниками, монголи й справді пливли під вітрилами, але на борту головно перебували китайські та корейські вояки. Флот, що їх перевозив, переважно складався з недбало зібраних річкових човнів, не зовсім придатних для плавби у відкритому морі.

При дворі хана Хубілая та серед монголів у столиці Даду (майбутньому Пекіні), навпаки ж – святковий настрій. Підготовка до вторгнення пройшла, наскільки можна було судити, гладко, монгольське військове командування вважало, що перемога майже у кишені.

Усе почалося, безперечно, перспективно. Імпровізований військовий флот досягає південного узбережжя Японії без значних проблем, солдати сходять на берег на острові Цусіма у Корейській протоці, західніше основних японських островів. Їх зустрічає менше військо японської кінноти, яке швидко полягло. Відтак монгольські вояки займають сусідній острів Ікі, також не зустрічаючи суттєвого спротиву.

19 листопада загарбницький флот досягає бухти Хаката неподалік Дадзайфа, колишнього адміністративного центру острова Кюсю. Там і відбувається перша велика битва. Історичні джерела трохи незгодні щодо того, хто мав кількісну перевагу: обидві сторони згадуватимуть про не на жарт чисельніші війська суперників. Монголи вірили, що японська армія налічувала понад 100 000 людей, коли японські самураї гадали, що на одного їхнього солдата припадало десять монголів. Насправді обидва війська мали б бути приблизно однаково сильними.

Проте, хоч там як, зрозуміло, що японці на той момент взялися за розум і мобілізувалися після початкового вагання та шоку, що настав після новини про прихід непереможного монгольського війська на Цусіму та Ікі.

Спершу перевагу мають монголи. Японці були недосвідченими в управлінні таким великим військом, адже з часу останньої великої битви на японській землі спливло півстоліття. Це означає відсутність бодай одного японського полководця з досвідом керівництва великою армією на полі бою.

Окрім того, у феодальній Японії війни здебільшого зводилися до радше незначних кланових ворожнеч, сутичок окремих самураїв сам на сам згідно з традиційним кодексом вояка Бусідо, аніж до маневрів величезними арміями.

Додайте до цього той факт, що монголи мають свою страхітливу, смертельну та сучасну зброю – могутні луки, які стріляли вогняними та вибуховими стрілами. Усілякі призначені для катапульт гранати також були в їхньому арсеналі, зокрема керамічні гранати, яких кидали у ворожих коней, аби налякати та змусити їх у паніці втікати, несучи вершників геть.

У цій ситуації японські самураї не мали іншого вибору, окрім намагатися вистояти, очікуючи на підмогу з півночі. Попри свої слабкі тактичні позиції, їм це добре вдалося, японці завдали монгольському війську значних утрат.

Ближче вечора дев’ятнадцятого листопада здійнявся штормовий вітер, до берегів Японії наближається тайфун. Капітани монгольських кораблів вирішують, що найліпше повернути солдатів на кораблі, аби уникнути ситуації, коли шторм розбив би флот ущент, а воїни залишилися б застряглими на японській землі. Монгольські кораблі підіймають якорі й пливуть назустріч тайфуну.

Майже третина непридатних до моря річкових човнів стає жертвами кораблетрощі, велику частину армії ковтають хвилі. Удосвіта 20 листопада японці виходять у море, де явно переважають послаб­лений монгольський флот. Полководцю монголів, ханові Арану, взагалі бракувало досвіду ведення морських битв. Японські кораблі були вочевидь придатнішими до моря й більш маневровими, це дало самураям змогу взяти на абордаж монгольські судна й розпочати інтенсивний і кривавий двобій. На борту тісних суден монголи не могли скористатися своєю найважливішою зброєю – луками й усіляким начиненим порохом причандаллям. Японці, навпаки, відчували себе як риба у воді, орудуючи звичними мечами.

Попри здобуту перевагу, японці помітили незначну ваду своєї зброї: мечі були трохи заслабкими й застрягали або ламалися, рубаючи товсту шкіряну броню монголів. Це змусило японських зброярів замислитися над тим, як вони кують зброю, що згодом призведе до появи характерного для Японії меча – катани. Слово «катана», до речі, запозичене з португальської, що означає «великий ніж».

Для загарбницького війська монголів битва у будь-якому разі вже програна, а ті кораблі, які досі на плаву, вирушають назад до Корейського узбережжя.

Хану Хубілаю і його штабу новина мала б здатися громом серед ясного неба. Але сором тому, хто здається: необхідно діяти жорстокіше, думає імператор, усвідомлюючи, що його солдати радше постраждали від нещастя та негоди, аніж від майстернішого у воєнному ремеслі ворога.

Отже, Хубілай дає розпорядження готуватися до другого вторг­нення. І цього разу жодні примхи долі не мають стати на заваді. Навесні 1281 року з Масану до Кореї випливає другий, значно більший флот, налічуючи цього разу 900 кораблів із понад 30 000 монгольських та корейських солдатів на борту. Водночас із Південного Китаю в напрямку Японії, згідно з документами того часу, випливає ще більший флот із 3500 кораблями та майже 150 000 вояків на борту – така цифра є дивовижною й сьогодні. Приблизно стільки ж союзні війська висадили в Нормандії під час Другої світової вій­ни в «День Д».

Проте, як вказують сучасні історики, середньовічній історіографії притаманне перебільшення. Поділимо цю цифру на десять й наблизимося до реальної кількості солдатів, стверджує, приміром, Томас Конлан, професор історії Принстонського університету в США. Інший історик, Морріс Россабі з Колумбійського університету, погоджується, що цифри сильно перебільшені, але, зрештою, оцінює величину монгольських сил під час другого вторгнення в 70 000 солдатів.

Хоч би як рахувати, однаково тієї весни до берегів Японії вирушає чималий флот. Японці також не били байдиків, а мобілізували приблизно 40 000 самураїв та інших воїнів і укріпили узбережжя Кюсю. Їх також попередили, що друга хвиля вже в дорозі, точнісінько, як і очікувалося після першої невдалої спроби. Тож самураї гострять свої мечі, моляться синтоїстському богові війни Хачіману і, чекаючи, пильнують західний горизонт.

Монгольсько-корейський флот запливає в бухту Хаката 23 червня 1281 року, але великого китайського флоту не видно. П’ятдесят днів триває позиційна війна, упродовж якої монголам не вдається пробитися через японські укріплення.

Зрештою з’являється головний монгольський флот. Схоже, проб­леми постали перед японцями, які раптово опинилися віч-на-віч із силою, яка перевищує їхню втричі.

Саме тієї миті, коли японські самураї думали, що настав їхній час, стихія ще раз втручається, змінюючи світ. Іще один тайфун обвалюється на Кюсю 15 серпня 1281 року й розкидає, топить або знищує монгольський флот ущент. Монголи знову страждають через те, що велика частина їхніх кораблів – плоскодонні річкові човни, які за відсутності кілю відносно легко перевертаються у буйних водах і на вітрі.

З 4400 (пам’ятайте: середньовічна історіографія) кораблів залишається лише декілька сотень. Тих небагатьох монгольських воїнів, які не втопилися, японські самураї холоднокровно вбили. Лише жмені солдатів пощастило повернутися на суходіл у столицю Даду й доповісти ханові Хубілаю про те, що сталося.

Друга невдала спроба завоювання Японії стала величезною невдачею великого хана. Принаймні зважаючи, наскільки дорого все обійшлося. Аби залатати казну, хан девальвує валюту, що призводить до інфляції. Це спричиняє розбрат між корінними китайцями та звільненими від податків монголами.

Але є й інша, значно дорожча ціна, яку Хубілаєві та його монгольській династії доведеться заплатити за свою невдалу спробу продовжити світове завоювання морем. Міф про нездоланну та непереможну монгольську орду розлітається на друзки.

Як сам Хубілай, так і його наступник, хан Темур згодом плануватимуть третю спробу вторгнення, але смерть Хубілая зруйнувала всі плани і… ну, на цьому й все, так би мовити.

Унаслідок цих подій національна свідомість японців росте до гротескних розмірів. Два тайфуни, які прийшли на допомогу проти монголів, не могли ж, як уважали японці, бути природного походження. Це мав бути порятунок, посланий самими богами. Отже, ці два шторми назавжди увійдуть в історію під назвою камікадзе – вітер богів. А самі японці після цього почнуть уважати себе та свої острови неприступними та невразливими.

Решта світу познайомилася з поняттям «камікадзе» завдяки японським пілотам-самогубцям, які за часів Другої світової війни атакували американські воєнні кораблі та інші цілі, скеровуючи на них свої літаки «Mitsubishi A6M Zero», повні бензину та вибухових речовин. У Японії їх офіційно називали Токубецу Коґекітай.

Понад 2000 пілотам-смертникам судилося загинути таким чином, проте, врешті-решт, це не найгірший спосіб воювати: японцям цим методом вдалося потопити понад 32 американські кораблі.

Росіяни (які навіть раніше за японців застосовували пілотів-смертників) і німці також використовували метод камікадзе під час Другої світової війни, але японські пілоти, певна річ, найзавзятіше жертвували у такий спосіб своїм життям за батьківщину.

Попри те що сучасні історики вважають, що ревність японських камікадзе віддавати своє життя за імператора перебільшена – багато хто робив це просто через наказ або примус, – не можна заперечувати вплив двох звичайнісіньких штормів на менталітет японського народу. Тайфуни-камікадзе здійняли такий потужний вихор у душі народу, що знадобилося скинути дві атомні бомби в самісінький його центр – щоправда, ці бомби коштували життя сотням тисяч людей, – аби його утихомирити.

Чи шторми-камікадзе взагалі існували – це вже зовсім інше питання. Не всі у цьому впевнені. По-перше, це аж надто схоже на пропаганду, яку японські можновладці могли з легкістю вигадати й поширити, маючи на меті створити міф про непереможну, неприступну, обрану богами Японію. По-друге, принаймні сьогодні тайфуни є відносно незвичним явищем для тих частин Японії, якими, за легендою, пронеслися шторми-камікадзе. Те, що цілих два шторми випадково прокотилися з таким малим інтервалом, у 1274-му й 1281 році, – малоймовірно.

З іншого боку, дослідження скам’янілих відкладів, взятих зі дна озер у тій місцевості, проведені американськими вченими за сучасної доби, вказували на те, що дві різні події залишили виразний слід у рештках саме того часу. Окрім того, на морському дні неподалік японських берегів знайдені затонулі кораблі, які ніби вписуються в легенду про знищений монгольський флот. Тож хтозна?

Як я вже зазначав раніше, у розділі про Британію: життя на острові певним чином робить людину трохи особливою. Це забезпечують погода й вітри. Хоч який острів ти хотів би завоювати, слід ураховувати не лише спротив самих остров’ян, а й моря, вітрів і того, що запропонує погода. Може, ці сили й не керовані богами, але остров’яни живуть із ними з давніх-давен і стали з ними одним цілим. Граючи на своєму полі, острів’яни часто мають вирішальну перевагу, про яку хан Хубілай і Юлій Цезар знали б, якби виконали своє домашнє завдання.

Приблизно у той самий час, коли понівечені залишки флоту Хубілая повернулися з Японії, вікінги перебували точнісінько посеред своєї, здавалося б, безнадійної боротьби на іншому кінці світу. Три століття їхнього прагнення встановити колонію в Ґренландії сходять нанівець. І нормани не можуть навіть звинуватити у цьому якогось непоборного ворога. Що саме з ними сталося, невідомо й донині. Наступний розділ дещо відгорне цю завісу таємниці.