Погода, яка змінила світ

8. Вулканічні зими та смертельні імли

Жителі Південної Ісландії влітку 1783 року, певне, подумали, що почався Раґнарьок. Кінець світу наближався, а брама, що веде до царства мертвих, відчинилася. Коли все скінчиться, крізь цю браму пройде п’ята частина населення Ісландії.

Зрештою, зумовлені ісландськими подіями екстремальні погодні умови призведуть до голоду в Фінляндії, Швеції та в інших краях. Наприклад, Єгипет утратить сьому частину свого населення, як наслідок. А у Франції кліматичні коливання відгукнуться повсюдними злиднями, через які, своєю чергою, за шість років спалахне Велика французька революція.

Восьмого червня, на день Святої Трійці, у Південній Ісландії між льодовиками Ватнайокутль і Мюрдальсйокутль у земній корі відкрилася двадцятип’ятикілометрова тріщина – Лакаґіґар. Справжнісінька глибока відкрита рана на грудях планети почала рясно стікати вогнем. Величезні фонтани лави, піднімаючись вище тисячі метрів, майже торкалися неба.

Тріщина Лакаґіґар названа на честь вулкана Лакі, що розташований посеред неї. Хоча до виверження 1783 року сам Лакі не причетний. Тріщина простягається із південного заходу на північний схід і складається зі 135 відокремлених кратерів. Лакаґіґар – це частина вулканічної системи, куди, поміж іншим, входить один із найбільших вулканів Ісландії – Катла.

Виверження, яке ісландці назвали Вогнями Скафти, на честь однойменної річки, тривало вісім місяців. Після його закінчення п’ята частина населення Ісландії та майже три чверті всього поголів’я худоби на острові назавжди попрощалися з життям. Згадуючи цей період, ісландці називають його «Móðuharðindin», що приблизно означає «пора імли труднощів».

Тим, хто жив у ту пору, в 1783 році, Пророцтво вельви Х століття навряд чи здалося вигадкою. Геймдалль, син Одіна та охоронець богів, засурмив у Ґ’ялларгорн, закликаючи побратимів на останню битву перед Раґнарьоком. Кінець богів і людей уже близько.

Шотландський священник і місіонер Ебенезер Гендерсон описує тодішні події у своїй книжці «Ісландія, або Часопис життя в тій Ісландії, протягом 1814-го та 1815 років». Зі слів очевидців, чоловік розповідає, що тих, хто жив західніше Скафти, протягом тижня турбувало кілька землетрусів поспіль, що вказувало на наближення виверження вулкана. Люди полишили домівки й розбили намети на відкритих рівнинах, страх як хвилюючись, очікуючи прийдешнє. Удосвіта восьмого червня величезна хмара густого диму затьмарила небо, а з-за пагорбів випорскували густі темні стовпи. Гендерсон продовжує:

Виверження Лакаґіґару починається із серії так званих фреатичних вивержень. Фреатичне виверження – це тип вибухового виверження, при якому гаряча магма – температурою від 600 до 1170 °С – контактує з ґрунтовими водами. Вода, отже, моментально випаровується, що зумовлює величезний вибух попелу, породи та пару. Після початкової вибухової фази Лакаґіґар вивергає купу лави – всього приблизно чотирнадцять кубічних кілометрів. Часом лавова повінь Лакаґіґару нагадує потік Амазонки. Цей лавовий потоп затопив би Гельсінкі разом з околицями, глитнувши 72,71-метрову вежу Олімпійського стадіону.

Фреатичні виверження також супроводжуються виділенням токсичних газів, що сталося й під час виверження 1783 року. Європа вже незабаром це відчує.

Захопливо та жваво ці події описав один з очевидців – Йон Стайнґрімссон, священник із селища неподалік Кірк’юбаярклаустур, яке, своєю чергою, лежить трохи південніше Лакаґіґару. Стайнґрімссон змальовує всю серйозність ситуації у своєму щоденнику «Надприродне», який був виданий у 1788 році:

Вулканічне волосся, яке згадує Стайнґрімссон, також відоме як «волосся Пеле», а в Ісландії його називають «Nornahár», себто «волосся відьом». Це тоненькі нитки діаметром приблизно один міліметр, що утворюються, коли розтягується розплавлений базальт.

За вісім місяців Лакаґіґар вивергає в повітря майже вісім мегатонн фтороводню, що повністю отруює пасовища. Вироблений виверженням діоксид сірки – 120 мільйонів тонн – окислив дощ настільки, що краплі дірявили листя рослин. Люди хворіли на дивну пошесть, що, очевидно, пов’язана з флюорозом чи фторовим отруєнням.

Йон Стайнґрімссон пише, що тим, у кого забракло запасів і хто не отруївся, жилося не солодко: «Нарости, набряки та пухлини з’являлися на їхніх ребрах, тильних сторонах рук, ступнях, кістках і суглобах». Далі священник розповідає, що людські тіла розпухали й що «у ротових порожнинах виникали виразки, які набрякали і розривалися, що спричиняло нестерпні муки та пекельний зубний біль».

Йон Стайнґрімссон увійшов у історію під ім’ям «Вогняний проповідник», адже прямісінько під час виверження, у неділю двадцятого липня 1783 року, священник проголошував проповідь.

За Стайнґрімссоном, у цей день трималася неймовірна спека, а повітря настільки просякло вулканічною імлою, що люди не бачили церкви, стоячи перед нею. У будинках було темно, наче вночі. Із землі здіймалися димові султани, а поки парафіяни сідали на церковні лави, надворі лютувала вулканічна гроза.

Прихожан настільки вразив вогняно пристрасний порив священника, що проголошену ним того дня проповідь згодом називатимуть «Вогняна меса». Поки Стайнґрімссон проповідував, лавова ріка наближалася до Кірк’юбаярклаустуру і місцеві побоювалися, що лава проковтне маленьке селище. Але ріка з лави застигла за кілька кілометрів від поселення. Ісландці вважають, що це заслуга Стайнґрімссона.

Наслідки виверження Лакі торкнулися не лише Ісландії. Для решти світу поступово настане «вулканічна зима» – завіса викидів, що огортає світ, спричиняючи, далебі, кепську погоду, неврожаї та люті зими. Викинуті вулканом в атмосферу частинки діоксиду сірки приваблюють молекули води. Так утворюються крихітні краплинки, що збираються в хмару, яка стає білішою, ніж зазвичай, чим відбиває більше сонячного проміння. Якщо виверження достатньо потужне, то такі хмари сильно охолоджують глобальний клімат. А після виверження Лакі середня температура Землі впала приблизно на один градус Цельсія. Це ще до появи Смертельної імли Лакі.

На жаль, виверження випадково збіглося з незвичними природними умовами: над Тихим океаном, імовірно, саме панували явища типу Ель-Ніньйо[25].

Окрім того, над Ісландією сформувалася зона високого тиску. Через це вітри понесли густий, кислотний, насичений сіркою та фтором туман до Західної Європи. Як наслідок – чимало страждань і тисячі смертей протягом залишку 1783 року. Спершу циклон неподалік Норвезького узбережжя повів імлу Лакі до Північної Скандинавії. Звідти хмара посунула на південь і поступово на захід. Смог досягнув Праги 17-го, Берліна 18-го, а Парижа – 20 червня. Велику Британію кіптява окутала 23 червня.

Для багатьох наслідки стали нечувано гіркими: дихання смердючим діоксидом сірки часто зумовлює смерть від задухи – коли газ реагує із вологою в легенях, утворюється сірчана кислота, а легенева тканина набрякає. За деякими підрахунками, від захворювань дихальних шляхів улітку 1783 року у Великій Британії загинуло 23 000 осіб.

Судна стояли у гаванях, адже орієнтуватись у морі, коли видимість близька до нуля, – неможливо. За димовою завісою ледь проглядалося бліде, багрянцеве сонце, що опускало на землю тьмяне, іржаве сяйво. По-особливому зловісними, майже вогняними барвами сяяла сонячна заграва.

Літо 1783 року видалося найспекотнішим в історії. Згідно з деякими джерелами, спека принесла сильні грози із градом, що міг побити й навіть забити худобу на полі. Така погода трималася, доки туман не розвіявся з приходом осені. Британський природознавець Гільберт Вайт, який жив у Сельбурні в Південній Англії, занотував, що влітку стояла така спека, що м’ясо у різниці заледве було їстівним наступного дня після забиття тварини.

Того ж року прийшла сувора й люта зима. Лише у Великій Британії від холоду загинуло понад 8000 осіб. Винахідник, науковець і письменник Бенджамін Франклін, посол США у Франції в ті роки, записав, що послаблене сухою імлою сонячне світло не могло достатньо нагріти поверхню Землі. Це призвело до того, що перший осінній сніг не розтанув, це лишень охолоджувало повітря, приносячи більше снігопадів. Франклін зробив правильний висновок щодо того, що туман прийшов з Ісландії, хоча його підозри й падали на вулкан Гекла, який де-факто цього разу не причетний. Виверження Гекли сталося кілька десятиліть тому, в 1766 році.

Інший бік Атлантичного океану також відчув наслідки виверження Лакі. Вздовж Східного узбережжя США середня температура впала на 4,8 °С. Південні штати замела потужна хуртовина, річку Міссісіпі в Новому Орлеані скувала крига, а Мексиканською затокою плавали крижини.

У Норвегії через холод, що йшов слідами виверження Лакаґіґару, сильно страждали люди. У Фінляндії у 1783–1784 роках панував голод. У Швеції справи йшли не ліпше. Шведський історик Карл Ґрімберг у 1921 році у книжці «Дивовижна доля шведського народу» пише про «Великий голод 1783–1784». Ґрімберг описує зиму 1783–1784, що видалася незвично суворою – ще й у березні «дороги окутував такий шар снігу, що їздити кінською запрягою було майже неможливо». Крига сковувала моря до травня, а озера аж до червня.

У Франції посуха, сильний дощ і руйнівний град декілька років поспіль зумовлювали неврожаї. Упродовж 1783-го та наступного року у Франції до болю бракувало їжі, водночас спостерігається різкий ріст бідності, через що в 1789 році починається Велика французька революція.

Точну й остаточну кількість опосередковано загиблих від виверження Лакі ми не дізнаємося ніколи. У будь-якому разі, підтвердженим фактом є спричинене виверженням катастрофічне та довготривале похолодання в усьому світі, а надто в Північній півкулі. Що також призвело до послаблення мусонів і зменшення кількості опадів у Північній Африці, на Аравійському півострові та в Індії. Наслідки нечуваного природного явища могли вкоротити віку цілих п’яти-шести мільйонів людей. Коли так, то Лакаґіґар можна вважати найбільш руйнівним вулканічним виверженням, що ставалося в наш час.

Чи могло б щось подібне трапитися сьогодні? «Жодних сумнівів», – сказав мені ісландський сейсмолог Рейнір Бедварссон, коли я брав у нього інтерв’ю від імені «Svenska Yle»[26] на початку 2010-х. За його словами, ризик навіть зростає в такт потеплінню.

«Через глобальне потепління об’єм і вага ісландських льодовиків останнім часом суттєво зменшилися», – розповідає Бедварссон. Це означає, що зменшилось і навантаження на земну кору, тому газам у підземній магмі потрібно менше тиску, аби розпочати виверження.

Бедварссон також зазначив, що європейці не зовсім розуміють небезпеки великого виверження вулкана в Ісландії. Сейсмолог уважає, що донести цю інформацію політикам важко, адже ті міряють геологічні явища людськими мірками. Тобто: «якщо цього не сталося за три покоління, то більше й не станеться», що насправді помилкове припущення. Рік 1783-й був майже вчора, коли дивитися на геохронологічну шкалу. Але людям це складно збагнути, особливо коли йдеться про великі та, здавалося б, нечасті події. Ось тут і криється велика небезпека. «Маленьке виверження Еяф’ятлайокутлю у 2010 році, яке на тиждень вбило повітряний трафік, блідне на тлі того, що станеться після по-справжньому великого виверження в Ісландії», – попереджує Бедварссон.

Хоча виверження вулкана, безсумнівно, може призвести до великих руйнувань і безпосередньо – лавою та попелом, – і опосередковано – викликавши екстремальні погодні явища, є і зворотний бік медалі. Заради справедливості, треба звернути крихту уваги на той факт, що ми й усі живі створіння насправді повинні завдячувати вулканам життям. Без впливу вулканів на клімат життя заледве було б можливим. Виверження вулкана стає причиною не тільки похолодання – у довготривалій перспективі це також спричиняє потепління. А потепління – це не завжди погано, хоча це, певна річ, зле, коли йдеться про потепління, спричинене нині людьми.

Ті, хто сумнівається в антропогенному глобальному потеплінні, зазвичай зазначають, що вуглекислий газ – незамінний для життя на Землі, що ми маємо бути вдячними за його існування. Вони, звісно, мають цілковиту рацію. Вуглець – це не лишень хімічний наріжний камінь усієї земної біології. Вуглець, що в повітрі існує у формі вуглекислого газу, також відіграє ключову роль у створенні парникового ефекту, що затримує в атмосфері тепло – хоч атмосфера містить не більше за приблизно 0,04 відсотка вуглекислого газу. Без діоксиду вуглецю сонячне тепло поверталося б у космос, відбиваючись від поверхні Землі, а океани замерзли б і найважливіші передумови існування життя зникли. Або ж радше життя ніколи первісно не виникло б.

Аби життя було можливим, необхідно, щоб був налагоджений не лише колообіг води, а й вуглецевий цикл. Забраному з повітря вуглецю необхідна система, яка б повертала його в атмосферу.

Повітря втрачає вуглець, наприклад, через дощ і хімічне вивіт­рювання гірських порід. Вуглець також можуть споживати всі живі організми, а помираючи, відкладати в землю. Тут і втручаються вулкани.

Вулкани не лише створюють нову родючу землю для рослинності. Їхній вплив на цьому не зупиняється, а йде значно далі: Земля, ймовірно, була б нині мертвою планетою, якби не колишня вулканічна активність і цілковита мерзлота між двома полюсами.

Коли заводських коминів і вихлопних труб автомобілів не існувало, вулкани мільярди років забезпечували атмосферу Землі вуглекислим газом, необхідним для підтримання середньої температури вище нульової позначки. А щодо заводських коминів, саме час зазначити, що люди з їхніми димарями виробляють вуглекислий газ у 100–300 разів ефективніше, ніж вулкани. Річний вулканічний викид діоксиду вуглецю становить від 130 до 380 мільйонів тонн, тоді як людські викиди – приблизно 35 мільярдів тонн. Щороку.

Упродовж років вулкани мали непросте завдання – нагрівати планету. Не бракувало й критичних випадків, коли холод хапав Землю за горло міцною рукою. Одним із найбільших прикладів цього є суперзледеніння, яке відбулося приблизно 2,4 мільярда років тому, – гуронське зледеніння, також його можна назвати «Земля-сніжка», з причин, які доволі легко собі уявити.

Це холодний період в історії Землі, безпрецедентний як за територіальним охопленням, так і за тривалістю. Ніхто не знає достеменно, чи Земля на піку зледеніння і справді замерзла між полюсами. Можливо, екватором і пролягала водяна смуга чи пасмо талого льоду. У кожному разі, йдеться про льодовиковий період такої потуги, що зледеніння сучасності в порівнянні здаються доволі керованими.

Може послугувати гарною нотаткою: це суперзледеніння, очевидно, спричинене маленькими, скромними, одноклітинними створіннями – ціанобактеріями, або так званими синьо-зеленими водоростями, які напередодні розвили здатність виділяти кисень шляхом фотосинтезу. Через активне вироблення кисню та інтенсивне розмноження трапляється три події.

Першою подією стає вимирання всіх наявних на той час форм життя, адже кисень для них – смертельна отрута. Стається одна з найбільших екологічних катастроф, які тільки бачила Земля.

У другу чергу вивільнений ціанобактеріями кисень зв’язувався у хімічних реакціях з іонами заліза, на які тоді був багатий океан, утворюючи поклади залізної руди. Усе залізо, що ми знищуємо й використовуємо, усе залізне знаряддя у вас удома, усе залізо у світі пішло з цієї події.

Третьою подією, яку ми можемо витлумачити з тогочасних відкладів, стає відносно сильне похолодання. Коли в океані закінчилося залізо, з яким міг реагувати кисень, оксиген починає реагувати з метаном, що містився в атмосфері. Чим помітно змінює характер земної атмосфери: дуже потужний парниковий газ метан зникає майже до останнього іона, а його заступає інший, у тридцятеро менш ефективний – вуглекислий газ. Окрім того, сонячне випромінювання тоді було слабкішим, ніж сьогодні, тому результат міг бути тільки один: планету почала обіймати крига.

Але нам відомо, чим усе закінчилося. Попри все, крига не здобула перемогу. Ми, очевидно, живемо нині у переважно вільному від криги світі. Навіть льодовикові шапки на полюсах – відносно нове явище. Заледеніння Антарктики, приміром, почалося не раніше середини еоцену, 45 мільйонів років до нашої ери, – не надто й давно, коли дивитися на геохронологічну шкалу.

Річ у тім, що щось перетворило гуронське зледеніння на всесвітню відлигу, давши земним океанам змогу знову збивати хвилі. Ключову роль, імовірно, відіграли – саме так – вулкани, які викинули стільки вуглекислого газу в атмосферу, що знову утворився парниковий ефект, льодовики почали танути, насувалася всесвітня весна.

Але крига ще візьме реванш, під час гуронського зледеніння Земля не востаннє перетворилася на сніжку. Схожі льодовикові періоди наступатимуть і пізніше, навіть проходитимуть за тією ж схемою: з приходом тепла земне життя розпашіє і вкраде стільки вуглекислого газу з повітря, що почнеться зледеніння, яке триватиме, доки вулкани не вироблять достатньо вуглекислого газу для повернення тепла; через це життя розквітне знову й поцупить купу CO2 з повітря і так далі…

З невідомих причин заледеніння, які утворювали Землю-сніжку, майже перестали траплятися приблизно в часи кембрійського вибуху, приблизно п’ятсот мільйонів років тому. Чому так сталося – незрозуміло. Але температура Землі впродовж усієї її історії то підіймалася, то падала, іноді принаймні частково через те, що одна чи інша форма життя засукувала рукави й бралася за якийсь проєкт на кшталт викрадення вуглекислого газу з повітря. Як приклад – початок серйозного поширення перших наземних рослин. Жодних травоїдних тварин, які могли би тримати їх у шорах, тоді не існувало, тож баланс вуглецю у повітрі ковзнув до мінімуму й помітно похолодшало. Принаймні доки в травоїдних не розвилися достатньо ефективні зуби та травна система, щоб перетравити частину зелені.

З часом рослини дедалі вищали, аби уникати голодних пащ тварин, тоді шиї динозаврів почали витягуватися, аби дістатися найвищих рослин. Відповіддю рослинного світу в цих перегонах озброєнь стали трав’янисті рослини, які розмножувалися настільки безперешкодно, що знову стало прохолодніше, принаймні до появи нас, людей, та наших газонокосарок. Утім нам так і не вдалося по-справжньому приборкати трав’янистих. Звідси виник термін «бур’ян».

Неважливо, хто і коли мав над ким перевагу в цій прадавній боротьбі. Як тварини, так і рослини мають одну спільну рису – після смерті потрапляють під землю. Вуглець у їхній біомасі стає заручником скам’янілостей і не може виконувати таку потрібну роботу в ролі вуглекислого газу. Натомість ми можемо вважати, що нам пощастило із вулканами, які заправляються вуглекислим газом з-під землі.

Звісно, не тільки старезна боротьба між формами життя та вулканами впливає на температуру планети. Інші фактори, як-от розміщення континентів на Землі, зміни еліптичності земної орбіти та зміни у сонячному випромінюванні, грають не менш важливу роль.

Важливою частиною мозаїки клімату сьогодення є Гімалаї, які висунули із землі свій гострий хребет приблизно 47 мільйонів років тому, коли Індо-Австралійська плита зіткнулася з Євразійською. Через це Гімалаї здійнялися, наче покорчений зіткненням лоб у лоб автомобільний капот. А мусонні дощі, проносячись над новоствореним хребтом, вимивали з повітря ще більше вуглекислого газу, який, взаємодіючи з гірськими породами, зв’язувався в них. Як наслідок зменшення вмісту в повітрі вуглекислого газу, починається традиція постійного похолодання, що сприяє низці льодовикових періодів, які Земля переживала останні три мільйони років.

Неважливо, хто чи що визначає кліматичний курс, глобальне потепління сьогодення цю традицію порушило. Представники життя, у нашій особі, уперше починають працювати на те, щоб виділяти вуглекислий газ в атмосферу, замість того, щоб його споживати, як досі робило земне життя. Ми та вулкани, на диво, робимо одне й те ж, через що рівень вуглекислого газу в атмосфері зростає, а температура підвищується з небувалою раніше швидкістю.

Оскільки головною темою цього розділу є вулкани, я подумав, що його решту варто присвятити декільком найважливішим та найвпливовішим вулканам і вулканічним подіям, дивлячись на них із погодного та кліматичного боку. Вулканам, які своїм впливом на клімат створили відомий нам світ.

ТАМБОРА, ІНДОНЕЗІЯ

На острові Сумбава в сучасній Індонезії лежить вулкан Тамбора, який у 1815 році розпочав єдине супервиверження в сучасній історії. Зайве додавати фразу «відоме людству», адже якби десь вибухнув супервулкан, ми б точно це помітили. Повірте мені! Виверження супервулканів – це просто-таки одне з найпомітніших явищ у світі, хіба що після зіткнення з кілометровим астероїдом.

Непомітність – це насправді не про Тамбору. У 1815 році цей вулкан вибухнув так гучно, що гуркіт, чи раде гуркоти, почули аж на Суматрі, що розташована за понад 2600 кілометрів. Очевидці на Суматрі подумали, що хтось неподалік стріляє з гармат.

Виверження випльовує 160 кубічних кілометрів лави, що еквівалентно кубові з ребром завдовжки п’ять із половиною кілометрів. За шкалою VEI, вулканічна експлозивність Тамбори оцінюється у сім балів. Варто розглянути й решту офіційних характеристик шкали, що визначає силу вибухового виверження від нуля до восьми: 0 – невибуховий; 1 – слабо вибуховий; 2 – вибуховий; 3 – катастрофічний; 4 – катаклізм; 5 – пароксизм; 6 – колосальний; 7 – мегаколосальний; 8 – апокаліптичний.

Тож виверження Тамбори 1815 року вважається мегаколосальним, також з огляду на приблизно 400 мільйонів тонн випущених в атмосферу сірчаних газів. І це справді неабияка катастрофа: понад 10 000 людей на Сумбаві загинули враз – згоріли живцем або загинули під градом каменюк. Значно більше згодом загинуло голодною смертю, адже попіл знищив їхні посіви. Достеменну кількість жертв неврожаїв, епідемій і холоду, яке принесло із собою виверження, не знає ніхто.

Рік після виверження Тамбори, 1816-й, зазвичай називають «рік без літа». У США цей рік дістав назву «eighteen hundred and froze to death» (тисяча вісімсот на смерть замерзлий). У Німеччині його називають «рік жебраків». Утім радше правильним терміном буде «вулканічна зима», а виною цьому не лише Тамбора. Незадовго до Тамбори вибухає кілька більших вулканів: Суфріер на Карибах і Аву в Індонезії в 1812 році, Суваносе-Дзіма на японських островах Рюкю в 1813 році та Майон на Філіппінах у 1814 році. Виверження Тамбори в 1816-му стає останньою краплею, коли так поглянути.

Окрім того, на 1816 рік припадає самісінька середина так званого мінімуму Дальтона (що тривав приблизно у 1790–1820 роках), останнього з трьох періодів низької сонячної активності (після мінімуму Шперера та Маундера) у Малому льодовиковому періоді. Це могло лише посилити спричинене Тамборою похолодання.

У будь-якому разі, ці негативні фактори зумовлюють початок буремних часів у Європі, яка тоді ще оговтувалася від наполеонівських воєн. Ідеться про найбільший дефіцит XIX століття та про останні великі голоди на континенті. Хоча британські острови теж страждали від сильних неврожаїв: лише в Ірландії від голоду й епідемії тифу, що йшла слідами голоду, помирає майже 100 000 осіб. А проте це ніщо, проти справді великої пошесті, яка вразить наступне покоління – Ірландський картопляний голод (до якого ми ще повернемося). А в Уельсі голод змушує силу-силенну людей жебракувати.

На континенті справи йдуть не набагато ліпше. У Німеччині починається сильний, безперестанний дощ, річки виходять із берегів (зокрема, Рейн), а мороз приходить незвично рано, через що ціни на продукти зростають до небес. Людей обурює такий скажений, незрозумілий стрибок цін, і юрби виходять на протести до зерносховищ і пекарень. Згодом протести перетворюються на великі повстання, підпали й грабежі. Найбільше від насилля страждала Швейцарія, де ситуація погіршувалася через брак морського сполучення.

Можливо, через мерзенну погоду у Швейцарії влітку 1816 року трійко заможних молодих осіб – Мері Шеллі, лорд Байрон та Джон Вільям Полідорі – вирішили провести літо на віллі Діодаті, яку Байрон винаймав на березі Женевського озера. Знічев’я через погоду молоді люди вирішують позмагатися в письменництві, пишучи жахи. Так вийшла у світ відома книга Мері Шеллі про створеного Франкенштейном монстра.

Полідорі, своєю чергою, пише оповідання, вплив якого важко переоцінити, – «Вампір». Твір, що вважається першою сучасною історією про вампірів.

А що лорд Байрон? Він описує свій настрій у вірші «Тем­рява»:

Але темне дощове літо породило не лишень готичну понурість. Інший дещо незвичний продукт вулканічної погоди 1816 року – ідеї одного німецького винахідника, Карла Дреза, щодо альтернативного транспортного засобу, адже ціни на коней теж стрибнули до небес. Тож він конструює те, що називає laufmaschine, машину для бігу, яка попри брак педалей стає прототипом сучасного велосипеда.

ФЛЕГРЕЙСЬКІ ПОЛЯ, ІТАЛІЯ

Супервулкани схильні бути такою собі темною конячкою у світі вулканів, принаймні доки дрімають. Це тому, що їхнє виверження рідко коли утворює ту характерну конусоподібну гору, яку будь-хто ідентифікує як вулкан. Супервулкани радше з’являються у вигляді однієї кальдери (чи декількох) – раптово спорожнілої та зруйнованої магматичної комори, яка, крім того, настільки велика, що ідентифікувати саму влоговину з рівня землі складно.

Campi Flegrei, «пломінким полям», що західніше Неаполя вдалось якимось чином зостатися майже непоміченими, перебуваючи посеред однієї з найбільш густонаселеної місцевості в Європі. Приблизно півмільйона людей живе у безпосередній близькості до вулкана або ж навіть на ньому. Певна річ, помітити Везувій в околицях Неаполя набагато простіше.

Непомітності Флегрейських полів сприяв той факт, що його кальдера, дванадцятикілометрова у розрізі, почасти ховається за водами Неаполітанської затоки.

Утім сторонній спостерігач навряд чи второпав би, що у райо­ні відбувається щось вулканічне. Кальдера Флегрейських полів складається з 24 маленьких кратерів, декількох гейзерів і різних термальних вулканічних вод. Один із кратерів, з якого здіймається дим і сірчаний сморід, Сольфатара, згідно з римською міфологією, слугував домівкою для бога вогню та ковальства – Вулкана, сина Юпітера і Юнони, чоловіка Венери.

Останнє по-справжньому велике виверження на Флегрейських полях сталося приблизно 200 000 років тому. Трохи менше виверження, приблизно 40 000 років тому, було настільки потужним, що спричинена ним вулканічна зима могла посприяти зникненню неандертальців, як ми пам’ятаємо з другого розділу.

Останнє виверження Флегрейських полів – відносно скромне – відбулося в 1538 році. Воно тривало 8 днів і утворило гору Монте Нуово. Відтоді Флегрейські поля здебільшого дрімали.

Повномасштабне виверження на Флегрейських полях за сучасних умов стало би, без жодного сумніву, непідвладною опису катастрофою, і не тільки для Італії, а й для цілої Європи та решти світу. Виверження супервулкана в одному з найбільш густонаселених районів у світі – краще про таке навіть і не думати.

Тому нині аж трохи незручно, що Флегрейські поля за останні сімдесят років демонстрували підвищену активність. Від 1950-х район вразило чимало землетрусів, а земля в центрі кальдери (її центр розташований прямісінько під містом Поццуолі) почала повільно підійматися, наче дріжджове тісто для булочок. Це вказує на наближення виверження. Коли воно почнеться – нікому не відомо, земля може підійматися кілька десятиліть.

Поки не почалася евакуація половини Італії, варто наголосити на тому, що нині земля піднялася лише трохи вище чверті того рівня, що передував виверженню 1538 року. Моделювання виверження 1538 року продемонструвало, що земля над епіцентром виверження піднялася на майже 17 метрів за сто років перед вибухом. Наразі земля піднялася не вище чотирьох метрів. Це мало би вказувати на те, що тиск у магматичному резервуарі менший, аніж перед виверженням 1538 року. Якщо виверження і станеться в близькому майбутньому, є висока ймовірність, що воно не буде надто катастрофічним. Схрестимо пальці.

Якщо ви гадаєте, що не такий страшний чорт, як його малюють, – завжди можна поглянути на сусідній Везувій. Хоча він і відрізняється від Флегрейських полів, відомо, що його виверження може бути вкрай небезпечним. У минулому, поховавши у 79 році Помпеї та кілька інших міст під багатометровою товщею лави, Везувій досягнув п’ятірки за шкалою VEI. В умовах сьогодення таке виверження стало б чималою катастрофою, не в останню чергу для всіх неаполітанців, що живуть безпосередньо біля вулкана.

ТОБА, ІНДОНЕЗІЯ

Якщо виверження на Флегрейських полях 40 000 років тому посприяло зникненню неандертальців, то останнє виверження вулкана Тоба майже визначило долю Homo sapiens.

Виверження, про яке йдеться, сталося 75 000 років тому, що збігається в часі з уже згаданим ефектом «пляшкового горла» в еволюції людини (та й багатьох інших видів). Людство тоді складалося з кількох жалюгідних тисяч індивідів, очевидно, через вулканічну зиму, спричинену вибухом Тоби. Вплив виверження на клімат піддається сумнівам, принаймні щодо інтенсивності.

Утім ніхто не може заперечити, що це виверження – одне з найбільш руйнівних. Виверження Тоби за шкалою VEI оцінюється у 8 балів, себто найвище. Апокаліптичне, іншими словами: йдеться про найбільше відоме людству виверження вулкана. Вибух створив кальдеру розмірами 30 кілометрів стократ. Кількість викинутої вулканом магми оцінюється приблизно у 2800 кубічних кілометрів, що в сто разів більше за найбільше виверження вулкана сучасності, уже розглянуте виверження Тамбори 1815 року.

З цієї цифри майже 800 кубічних кілометрів випало у вигляді попелу. Цей попіл і досі вкриває майже усю Південну Азію п’ятнадцятисантиметровим шаром. Той же попіл знайдений у зразках відкладу, взятих із дна Південно-Китайського моря, що може вказувати на те, що оціночна кількість викинутої магми, 2800 кубічних сантиметрів, – це лишень найменша цифра.

Тоба – один із найважливіших етапів у еволюції сучасної людини. Виверження стало стартовим пострілом і шпорою для людства, яке саме збиралося покинути свій прадім, Африку, і розійтися світом. Проте й цього разу не обійшлося без жертв. Відоме прислів’я каже: «що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Тоба, зрештою, доклав руку, аби зробити нас сильнішими, але через вулкан наше життя висіло на волосині.

ЄЛЛОУСТОУН, США

Уявіть собі, що ви маленька блоха, яка живе у великому лісі. Десь поблизу лунає собачий гавкіт. Збагнути, звідкіля лине гавкіт – складно, але, зважаючи на глухий, гучний гавкіт, це мав би бути великий собака. Ви ходите лісом і шукаєте кілька тижнів поспіль, але ніде ніякого собаки не знаходите.

І нарешті одного прекрасного дня ви усвідомлюєте, що не можете його знайти через те, що стоїте простісінько на ньому. Ліс насправді лісом не є, жодних дерев немає, усе навколо – собаче хутро.

Схожим чином осяяло вулканологів наприкінці 1970-х, коли вчені, нарешті, знайшли в північно-західній частині США вулкан Єллоустоун. Довго вважалося, що у багатій на гейзери та термальні води місцевості, як-от, власне, Національний парк Єллоустоун, мусить бути вулкан. У Єллоустоуні також відносно часто трапляються маленькі землетруси, а отже, поблизу стовідсотково дрімає вулкан – такі робили висновки.

Коли вчені поглянули на перші зняті із супутника на початку 1970-х знімки місцевості, то роззявили роти. «Гаразд, – сказали експерти – ось чому ми не бачили жодного вулкана». Виявилося, що весь регіон був супервулканічною кальдерою, рештками старої магматичної комори, яка вибухнула. Єллоустоунська кальдера завдовжки 90 кілометрів і завширшки 50 кілометрів.

Взагалі, термін «супервулкан» не є чітко визначеною науковою дефініцією. Слово ввели в обіг ЗМІ, які обожнюють додавати префікс «супер» перед назвами небуденних явищ. Як і у випадку із «супермісяцем» – насправді звичайним повним місяцем, який, обертаючись на своїй еліптичній орбіті, максимально наблизився до Землі.

Проте, авжеж, ніякої буденності у виверженні вулкана, який викидає тисячу кубічних кілометрів лави та попелу заразом, немає. Подібним феноменам епітет «супер» пасує нівроку. Перший ужиток слова «супервулкан» відстежується в документальному телесеріалі на телеканалі BBC у 2000 році, але останнім часом це слово все частіше з’являється у серйозних вулканологічних статтях наукового характеру.

Єллоустоун розташований над гарячою точкою земної мантії. Вважайте виверження вулканів результатом такої собі погоди у бурхливих, гарячих надрах землі. Потік гарячого повітря де-не-де підіймає магму догори так само – щоправда, значно повільніше, – як потік повітря над пустелею здіймає птахів до небес. Потік магми, що підіймається, називається «мантійний плюм».

Саме мантійні плюми утворюють так звані гарячі точки в корі землі. Гарячу точку можна порівняти зі зварювальним апаратом під літосферною плитою, який пропалює вверх яскравий стовп. Щоправда, стовп є не гострим світлом ацетиленового полум’я біло-синього кольору, а потоком розплавленого каміння, що повільно здіймається. Сповільненому газовому різаку, у випадку Єллоустоуна, вдавалося проштрикнути товсту кору літосферної плити майже кожні 600 000 років. Такі гарячі точки розташовані всією Земною кулею, наприклад на Гаваях і в Ісландії.

Єллоустоун іноді лютував надмірно, навіть як для супервулкана. Вулкани такого штибу не вивергають скромні лавові бульбашки, як мальовничі вулкани з гавайських листівок. Зазвичай супервулкани просто-таки злітають у повітря, наче величезні порохові бочки. Подібний Єллоустоуну вулкан має магматичну комору, яку можна порівняти з величезною банкою із содовою. Протягом тисячоліть її насичують вулканічні гази із земних глибин; гази, які нікуди з комори не вивітрюються. Тому утворюється тиск, наче в добряче збовтаній банці содової. Рано чи пізно тиск дається взнаки – банка запаморочливо вибухає.

Американський письменник Білл Брайсон порівнює вибухову силу Єллоустоуну з начиненим динамітом – аж до найвищих шарів стратосфери, що на відстані тринадцять кілометрів над землею, – регіоном розміром із Род-Айленд (або Ґотланд)[28].

Останнє виверження Єллоустоуну відбулося 630 000 років тому. Тоді вулкан викинув близько 1000 кубічних кілометрів вулканічного матеріалу. Викинутий вулканом попіл окутав майже весь захід сучасних США від Чикаго.

А до цього виверження були 1,3 мільйона та 2,1 мільйона років тому. Це ж треба, майже 600 000-річний інтервал – за такою простою математикою, можна підсумувати, що нового виверження можна чекати незабаром. Але невже все так просто? Досить Землі у регіоні вулкана небуденно здригнутися, ЗМІ починають активно волати, що скоро почнеться нове величезне виверження. Коли вірити геохімікові Іллі Біндеману, одному з авторів статті, в якій досліджувалася роздвоєна магматична комора Єллоустоуну, – усе куди складніше.

В інтерв’ю для «Chicago Tribune» Біндеман, навпаки, сказав, що Єллоустоун, можливо, «наблизився до кінця своєї еволюції», тому що велика частина матеріалу у верхній коморі – це вторинна переплавлена магма минулих вивержень. Передовий дослідник Геологічної служби США, Майкл Поленд, у тій же науковій статті порівнює виверження зі стравою, яка кілька разів остигає, а її знову і знову розігрівають у мікрохвильовці. Кулінарного феєрверку чекати марно, врешті-решт.

Нікому не відомо достеменно, коли Єллоустоунська кальдера дасть про себе знати новим великим вибухом. Якщо та коли це станеться, уся Північна Америка та незабаром увесь світ зазнають катастрофічних наслідків, що триватимуть не одне десятиліття. Проте, нагадують дослідники, нічого не вказує на наявність на порядку денному майбутнього супервиверження.

ДЕКАНСЬКІ ТРАППИ[29], ІНДІЯ

А ось і, мабуть, найвпливовіше виверження вулкана, чи радше серія вивержень, в історії. Цього разу вулкани причетні до прокладання шляху в світ, де ми можемо спокійно рухатися, не переймаючись, що нас з’їсть Тиранозавр Рекс. А починається цей процес 66 мільйонів років тому.

Деканське плато розташоване у центральній частині Індії, на висоті від 500 до 1000 метрів над рівнем моря. Так звані Деканські траппи розташовані в його північно-західній частині – це застиглий потік лави, понад 2000 метрів завтовшки, що вкриває майже півмільйона кілометрів квадратних. Загальний об’єм базальту становить, за оцінками, приблизно один мільйон кілометрів кубічних. Це еквівалентно кубові з ребром сто кілометрів, який своєю висотою сягав би космосу.

Джерело такої неосяжної кількості лави – серія величезних вулканічних вивержень, які сталися наприкінці крейдового періоду, періоду тривалістю 30 000 років. Це особливо цікавий період, адже ми знаємо про ще одну тогочасну катастрофу. А саме про падіння астероїда чи комети на іншому боці Землі, неподалік півострова Юкатан у Мексиці. Майже десятикілометрова каменюка відправила Землю у такий нокаут, що майже три чверті всіх форм земного життя вимерло. Через спричинену вибухом вулканічну зиму – теж. Найвідоміший приклад – динозаври, яких відтоді ніхто не бачив. Зате бачили сучасних птахів, які походять від динозаврів.

Наразі деякі вчені вважають, що масові вимирання кінця крейдового періоду зумовлені великими виверженнями вулканів у Індії, тими, що утворили Деканські траппи, а не падінням астероїда. Інші впевнені, що одне зумовило друге: за цією теорією падіння у Мексиці спричинило ударні хвилі, які розповсюдилися Землею і викликали супервиверження в Індії. Іще одна група вчених стверджує, що за масовим вимиранням стоять передовсім Деканські виверження, а падіння астероїда «лише» завдало останнього удару. Хай там як, а планетою тоді заволоділа найпекельніша погода з усіх можливих. Погода, яку маленькі спритні ссавці, наші предки, зуміли пережити завдяки своєму вмінню пристосовуватися. Тому нині людина – самопроголошений володар планети, а нащадки динозаврів їдять зі створених людиною годівничок.

СИБІРСЬКІ ТРАППИ, РОСІЯ

А якщо ми вже й заговорили про траппи, то продовжимо цю розмову, відлетівши на схід від Уральських гір. Гірше цього виверження вже не буде. Приблизно 250 мільйонів років тому на території сучасного Центрального Сибіру тріснула земна кора, упродовж одного мільйона років лютувало велике виверження. Усього з-під землі вийшло приблизно від чотирьох до шести кілометрів кубічних лави. Застигнувши, сьогодні ця лава вкриває регіон площею приблизно два мільйони кілометрів квадратних, з Уральськими горами на західному краю і простягаючись на схід до річки Лена. Це еквівалентно майже шістьом площам Фінляндії.

Виверження, яке утворило Сибірські траппи, підняло середню температуру Землі майже на п’ять градусів Цельсія, через що вивільнилася велика кількість замерзлого гідрату метану на морському дні. Метан, своєю чергою, підвищив середню температуру ще на п’ять градусів Цельсія. Унаслідок цього вимерло приблизно 95 відсотків усіх земних видів. Так зване масове пермське вимирання є найбільшим і найжорстокішим вимиранням, яке тільки бачила планета.

Якби не велике сибірське виверження, то життя продовжило б свій розвиток і в довготривалій перспективі могло би піти в зовсім іншому напрямку, нас могло б, імовірно, і не бути. Це стосується всіх масових вимирань в історії Землі. Що коневі на користь, то миші смерть.

Це був короткий огляд кількох великих вивержень, які посприяли створенню того світу, в якому ми з вами живемо. І хоча вулканологія та кліматологія – це дві строго різні наукові дисципліни, не можна заперечувати нечувано важливий вплив вулканів на клімат. І на погоду – вулканічними зимами та смертельними імлами, які погіршували життя людей аж у Новому часі. Так триватиме, доки на Землі існує життя. З іншого боку, вулкани випхали наш вид до нових земель і висот.

Вулкани й зумовлені ними погодні явища також можуть залишати свій слід у мистецтві. Можуть навіть створювати цілі жанри, як у випадку з Мері Шеллі та монстром Франкенштейна чи Джоном Полідорі та його вампіром. Утім не варто забувати про слід, який вулкани залишили в живописі.

Вулканічні випари та попіл не тільки блокують частину сонячного випромінювання й охолоджують атмосферу, а й фарбують заходи сонця у видовищні кольори. А митці ж полюбляють таке увічнити. Хоча художникам і не завжди відомо, що стоїть за розкішною загравою вечірнього сонця.

Одним із прикладів є норвезький художник Едвард Мунк і його картина «Крик». На полотні зображено знайому спотворену фігуру, що кричить від горя, а на горизонті видніється червоне небо, яке посилює почуття приреченості та болю. Символізм криваво-червоного неба можна тлумачити як заманеться, а сцена, найімовірніше, ґрунтується на реальному заході сонця, який Мунк побачив на власні очі, гуляючи ввечері з двома друзями. Заграва вразила Мунка. Ось що художник пише у своєму щоденнику: «Раптом небо стало криваво-червоним. Криваві, схожі на вогняні язики, хмари звисали над темно-синім фіордом і містом, а я стояв самотою та тремтів зі страху. Я відчув, як вічний крик прорізається крізь природу».

Едвард Мунк – далеко не єдиний, кого вразило це явище. Газети всього світу в той час розповідали про вогняно-червоне вечірнє небо, що палає. А художники, не зволікаючи, кинулися до своїх мольбертів, аби його увічнити. Фотоплівки «Kodachrome» тоді ж не було.

Цього разу видовищні заходи сонця спричинив вулкан Кракатау в Індонезії, вибухнувши в 1883 році. Вогняні сутінки можна було побачити наступного року над Європою, а також над Осло. Доволі логічно й природно припустити, що червоне вечірнє небо, яке уявляв собі Мунк, пишучи «Крик», спричинене виверженням Кракатау.

Слово «виверження» в контексті тієї події – це ще м’яко сказано: вулкан Кракатау радше вибухнув, злетівши у повітря. Це насправді вважається найгучнішою подією в історії (навіть гучнішою за концерт гурту Motörhead). Британський корабель «Norham Castle» на момент виверження перебував за 64 кілометри від Кракатау – в більшої частини екіпажу луснули барабанні перетинки. Ударна хвиля вибуху чотири рази обійшла навколо Землі, доки не вщухла.

Вулкан виплюнув на тридцятикілометрову висоту в стратосферу величезну кількість попелу, вулканічного пилу та діоксиду сірки, як частенько буває через виверження такого масштабу. У стратосфері часточки протрималися кілька років, доки спокійно не опустилися на землю. Вони заломлювали світло сонця, що сідало, створюючи те темно-червоне небесне сяйво, через яке тогочасні митці роззявляли роти.

Вечірні й ранішні заграви зумовлені тим, що сонячні промені зранку й увечері мусять долати довшу відстань, перш ніж досягти ока. Оскільки в атмосфері блакитні промені розсіюються набагато сильніше, ніж червоні, то кількість червоного світла, яке досягає очей, більше, коли сонце нижче. Явище, яке фарбує небо (у блакитне вдень, у червоніше ввечері) називається релеївське розсіювання. Що більше в атмосфері частинок, приміром вулканічного попелу та пилу, то сильніше розсіюється блакитне світло – через що небо і виглядає червонішим.

Інший митець, який намалював вулканічно-червоне вечірнє небо, – британець Вільям Ешкрофт. Його настільки вразили вогняні вечірні небеса, які з’явилися після виверження Тамбори в 1815 році, що він написав не менше 500 тематичних картин упродовж 1815–1816 років. У деякі дні він навіть робив зарисовки щогодини, аби зафіксувати ледь вловимі зміни вечірнього світла.

Іще один британський метр, якого захопили породжені Тамборою вогняно-червоні заходи сонця, – Вільям Тернер. Навіть він присвятив майже рік написанню серії картин, які зображували мінливі червоні відтінки, які палали в небі після виверження Тамбори в 1815 році.

Отже, вулкани надихали митців на створення багатьох шедеврів, які зачаровують нас століття за століттям. На жаль, за дивовижну гаму кольорів довелося поплатитися людськими стражданнями, не в останню чергу впродовж «року без літа».

Наш час не може похвалитися асортиментом таких кольорів, але особисто я пригадую виверження Пінатубо на Філіпінах у 1991 році. Доволі велике виверження також викликало дивовижно видовищні заходи сонця наступного літа. А ще невеличке похолодання глобальної температури – на півградуса Цельсія.

Гарні, рожево-червоні вечірні небеса повсякчас були моєю слабкістю, тож, мабуть, варто відкопати мій архів діапозитивів на маминому горищі. Проєкт на наступне літо, певне. Або ж відмовлюся від цієї ідеї й насолоджуватимуся заходами сонця, які нині пропонує західний горизонт. І не обов’язково, щоб вони були видовищними, трохи нудніші сутінки – це маленька ціна за літо, яке взагалі настане.

У наступному розділі ми прогуляємось одним із найскладніших періодів у Європі після кінця льодовикового періоду. Йдеться про так званий Малий льодовиковий період, де народилося багато з того, що утворило сучасне людське суспільство. Малий льодовиковий період був певним чином найпишнішою миттю Європи – але й також її найтемнішою порою, сповненою страждань і принижень.