Погода, яка змінила світ

7. Доґґерленд, Атлантида Північного моря

У дитинстві я обожнював переносити із фантазії в реальність цілі світи, малюючи їхні мапи на папері. Можливо, на мене справили враження фантастичні краї зі світу літератури: Середзем’я Толкіна, наприклад, чи Нанґіяла Астрід Ліндґрен. Мені кортіло побачити всі ці місця перед очима, назви країв, як текли річки, якими шляхами каравани перетинали великі пустелі та де у великих морських битвах тонули цілі армади.

Разом із двійкою приятелів ми часто малювали подібні землі, заселяючи їх екзотичними народами й тваринами. Потому, певна річ, між нашими народами вибухала кривава війна, починалося завоювання земель і островів ворога. Часто все закінчувалося світовою війною, яка перетворювала світи на безлюдні задимлені пожежами руїни. Це все було десь на зламі 1970-х – 1980-х років, в особливо небезпечний період холодної війни. Так вона впливала на дитячу свідомість.

Намальовані нами світи не завжди були повністю вигаданими. Інколи вони ґрунтувалися на справжніх картах світу та Європи, щоправда, із дещо внесеними корективами. Ми могли вигострити гірський хребет, що перетинав би Фінляндію із заходу на схід, викопати величезне море посеред Європи або насипати посеред Балтійського моря острів, якого в реальності ніколи не існувало. Таку собі Атлантиду, так би мовити.

Уявіть собі моє здивування, коли я достатньо виріс, аби полишити вигадані світи та їхні мапи у дитинстві, й збагнув, що карти реального світу колись виглядали інакше. До речі, відносно нещодавно.

Коли я був малим, я собі й уявити не міг, що на мапі Європи Пізнього льодовикового періоду існувала справжнісінька Атлантида, реальний край зі справжніми річками та пагорбами. Земля, яка пішла в забуття, коли море піднялося. Широченні простори посеред сучасного Північного моря, де мисливці льодовикового періоду полювали на мамонтів, північних оленів та іншу дичину. Ім’я окутаної міфами землі відгукнулося в одному старому шлягері, який я почув у дитинстві та який розпочинає цей розділ.

Мартін Нільссон мимохідь оспівує цей край у пісні «Старе Північне море», яка у виконанні Гаррі Бранделіуса частенько лунала з дідусевого та бабусиного грамофона у моїх дитячих літах. Доґґер-банка, мілина, яку минають моряки із пісні, – це колишні пагорби древнього Доґґерленду, які стирчали з рівнинного краю, що колись простягався на території сучасного Північного моря. Але у дитинстві я цього знати не міг. Про Доґґерленд у школі не вчили. Цьому є природне пояснення. Навіть коли в 1988-му я отримав атестат, термін «Доґґерленд» увійде в ужиток іще за кілька років.

Деякі називають Доґґерленд «Атлантидою Північного моря». Атлантида з легенд, очевидно, ніколи не виходила за межі фантазії Платона, а Доґґерленд же існував насправді, не так далеко від рідних для мене теренів.

Річ у тім, що ця місцина була серцем континенту для європейців льодовикового періоду. Доґґерленд, судячи з усього, був ідилічним краєм, багатим на здобич і ягідні кущі. Домівкою не лише для наших прабатьків, а й для неандертальців. Утім прадомівка європейців приречена на катастрофічне зникнення, на тлі якого легенди про падіння Атлантиди можуть лишень бліднути. До цього не причетні ані НЛО, ані прибулі з космосу єгиптяни, вистачило звичайнісінької зміни клімату. А сталося це лишень 7000 років тому. Або навіть раніше. Лишень декілька тисячоліть тоді відділяло світ від зведення Стоунхенджу та інших стародавніх кам’яних пам’яток Європи.

Нехай англійський письменник-фантаст Герберт Веллс понесе нас у втрачений край крізь двері своєї новели «Кам’яна доба», що вийшла у світ у 1897 році. Сюжет відбувається

Доґґерленд пов’язував сучасну Англію не лише із Францією, а й із Німеччиною та Данією. За найбільших розмірів, наприкінці минулого льодовикового періоду, майже 20 000 років тому, ця земля простягалася від протоки Ла-Манш до місця, де сьогодні розташовані Шетландські та Оркнейські острови. Між Доґґерлендом і Норвегією протікала затока, що зветься Норвезький жолоб.

Варто пам’ятати, що рівень тодішнього моря був на 120 метрів нижчим за сучасний, адже вода була заручником льодовиків. Окрім того, Північне море – молоде та передусім відносно мілководне, завглибшки в середньому 93 метри (коли світові океани, для порівняння, завглибшки у середньому 3700 метрів). А південна його частина не глибше п’ятдесяти метрів. Саме тому не складно уявити, що впродовж льодовикового періоду на теренах Північного моря переважно простягалася суша.

Крига ніколи не повивала Доґґерленд повністю, навіть за найбільшого поширення льодовикових щитів, коли вона притиснула Північну Англію та Шотландію, разом із, певна річ, Скандинавським півостровом. Південна Англія та Доґґерленд за тієї доби, навпаки, були позбавлені криги тундрою. Приблизно 12 000 років тому, коли температура почала рости, а льодовиковий період закінчувався, північний берег Доґґерленду складався з низинних багнистих угідь із лагунами, маршами[20], трясовинами, озерами та річками. Доґґерленд наскрізь пронизували Рейн і його тодішня притока – Темза.

На цих теренах мисливці-збирачі й кочівники кам’яної доби полювали на мамонтів, північних оленів, птахів та інших тварин, збирали ягоди й лісові горіхи. Доґґерленд завиграшки міг бути найбагатшим мисливським угіддям усієї тогочасної Європи. Люди ж уперше з’явились у тамтешніх краях, очевидно, приблизно 15 000 років тому.

Назву регіонові аж на початку 1990-х дала британська археологиня Бріоні Кольз. Термін «Доґґерленд» походить від уже згаданої назви, яку, своєю чергою, використовували нідерландські рибалки, починаючи з XIV століття, коли виходили у Північне море, – Доґґер-банка. Але ці піщані мілини, бувши найвищою точкою колишнього Доґґерленду, могли й зватися Доґґер-пагорби. Звідти місцеві мисливці поглядали вдалечінь на тамтешні рівнини.

Бріоні Кольз теж склала ймовірну карту місцевості. Саме її дослідження регіону викликали інтерес широкого загалу до прадавнього Доґґерленду.

Розуміння, що Доґґерленд колись існував, у сучасних людей з’явилось у XIX столітті, коли нідерландські рибалки, що зазвичай вели промисел у прибережних ділянках, почали ловлю риби у Північному морі тралами[21]. На їхній подив, у сітках з’являлися доволі незвичні предмети: величезні мамонтові бивні, залишки древніх носорогів, печерних левів та інших давно вимерлих тварин. На жаль, вилов такого штибу часто викидали назад у море, адже тогочасних рибалок рідко коли цікавило таке сміття. Вони переймалися важливішими речами, наприклад утриманням своїх родин.

У 1931 році траулер на ім’я «Колінда», плаваючи за 40 кілометрів віддалік англійського узбережжя, випадково витягнув грудку торфу. Виявилося, що всередині містилося зазубрене вістря гарпуна, зробленого з рогу, завдовжки понад 20 сантиметрів. Установлений вік предмета – близько 12 000 років, час коли місцина під кілем траулера була тундрою.

Британські археологи вмовили капітана траулера вирушити до місцини, де моряки виловили гарпун. Дослідники взяли зразки торфу з морського дна й дослідили його за допомогою нового для того часу методу – спорово-пилкового аналізу. Результат показав, що пилок, який містив торф, має не зовсім морське походження, а радше прісноводне. Окрім того, зразки пилку були ідентичними пилкові, знайденого вздовж узбережжя Північного моря, на суходолі. Отже, стало зрозуміло, що в південній частині Північного моря колись простягалися звичайнісінькі рівнини – мисливські угіддя кам’яної доби.

Вивчили й інші залишки тогочасних рослин. Виявилося, що до затоплення морем, тундру доби льодовикового періоду вкривала пишна зелень: великі листяні ліси, де ріс дуб, береза, в’яз, верба та ліщина. У лісах роїлося, поміж іншим, оленів, вепрів, диких коней і лосів.

На більш ранньому етапі Доґґерленд мусили замешкувати наші родичі – неандертальці. Серед предметів, виловлених із дна Північного моря, знайдений фрагмент черепа неандертальця, датований часом до зникнення цього виду, близько 40 000 років тому. Частину черепа виловили за 16 кілометрів від узбережжя Зеландії. У 2009 році в Лейдені, Нідерланди, його виставили на огляд.

Через рік оголосили, що новий статус регіону – потенційна археологічна скарбниця – може вплинути на плани побудови вітрових електростанцій у районі Доґґер-банки. Втім і сьогодні поруч із мілиною, де глибина сягає від 18 до 63 метрів, планують побудувати чотири вітрові електростанції, спільна потужність яких сягатиме 4,8 ГВт. А колись, думаю я собі, на покритих хитливою травою пагорбах могли би стояти вітряні млини, а навколо них бігати рогаті північні олені та мамонти.

Картина Доґґерленду та його топографії, насиченої річковими долинами та пагорбами, з часом зібралася докупи – до цього доклали рук не в останню чергу ентузіасти, як-от археолог Вінсент Гаффні з Бредфордського університету та геофізик Річард Бейтс із шотландського університету Сент-Ендрюса. Важливу роботу провели й нафтовидобувні компанії, що мають морські свердловини в регіоні. Їм же важливо знати морське дно, як свої п’ять пальців. Цього досягають за допомогою однієї ехолокаційної технології, яка називається методом відбитих хвиль. Суть його полягає у тому, що з човна посилають звукову хвилю, яка відбивається від дна й, залежно від матеріалу, на який вона потрапляє, хвиля відбивається трохи по-різному. Приймач, який судно тягне на буксирі, приймає відбиті хвилі. Що більше приймачів, то точнішою на екрані з’явиться тривимірна карта дна.

Завдяки даним такого штибу гіпотетичні мапи Доґґерленду Бріо­ні Кольз набули більш реальних, конкретних обрисів. Дослідники змогли відтворити топографію доґґерлендських великих лісів, глибоких річок і широченних рівнин, створили карти, що показували древні гори, озера, гирла річок і болота. Серед перших знахідок фахівців – велика річка, яку назвали Шоттон, на честь відомого британського геолога з Бірмінгемського університету.

Учені також знайшли й сліди людської присутності, старих поселень. У 2012 році Річард Бейтс констатував, що, попри брак знахідок достеменно антропогенного походження, знайдено «чимало артефактів і підводних споруд, виникнення яких дуже складно пояснити природними явищами, приміром пагорби, оточені канавами та скам’янілими пнями дерев».

Серед інших знахідок із глибин, можна згадати про масове заховання мамонтів, камені, що стоять навсторч, і щось, мабуть, схоже на старе людське кладовище. Втім, звісно, відтворити картину Доґґерленду сповна неможливо. Річард Бейтс заявив, що більшість слідів зруйнувала водна ерозія, а відповідно, це є спробами шукати лишень частину голки у копиці сіна. Зрештою Бейтс підсумував, що наявні результати досліджень дають змогу вказати місця, де ймовірність знайти вцілілі ознаки життя найвища.

Ким же були європейці кам’яного віку, що жили в цих краях, і чим вони займалися? Найімовірніше, як уже мовилося, вони були кочівниками, мисливцями та збирачами, тими ж, ким були ми, перш ніж осіли й почали обробляти землю.

Утім, з іншого боку, це лишень спрощена картинка реальності. Вчені дослідили поселення кам’яної доби неподалік Північно-Східного узбережжя Англії, точнісінько на кордоні зі старим Доґ­ґерлендом. Є підстави вважати, що люди піклувалися про своє помешкання й поверталися до нього рік за роком. Поняття власної країни та рідної землі може бути старішим, ніж нам здається.

Можливі поселенці Доґґерленду однаково скоро побачать зникнення своїх домівок під натиском хвиль Північного моря. Солона вода витіснить прісну, миси та півострови стануть острівками, а насамкінець море проковтне їх повністю.

Що ж трапилося, коли європейська Атлантида, старе ядро континенту, майже мигцем опинилася під водою? Це також неймовірно захоплива та драматична легенда, про кульмінацію якої тогочасні люди із покоління в покоління мали б розповідати казки, збираючись навколо вогнищ.

Ми не можемо завершити цей розділ, ані слова не сказавши про той раптовий «всесвітній потоп», який потопив Доґґерленд. Та все інше, що трапилося йому на шляху.

Те, що зумовило зникнення Доґґерленду, називається Стуреґґа, а відбулося це майже 8000 років тому. Стуреґґа – величезний підводний зсув неподалік південного узбережжя Норвегії, через який різко відкололося й почало сповзати 3400 кубічних кілометрів морського дна. Така кількість землі, що раптово почала рухатися, еквівалентна або навіть перевищує об’єм лави, що вивергалася під час найбільших відомих нам вивержень супервулканів.

По ширині зсув виріс до майже 300 кілометрів. Це, вочевидь, спричинено землетрусом, який, своєю чергою, зумовив декомпозицію великої кількості замерзлого доти на дні гідрату метану. Танучи та поширюючись, один кубічний метр гідрату метану стає 164 кубічними метрами газу метану, а на арктичному дні чимало замерзлого метану такого штибу. А зсув цей процес прискорив. Отже, величезна кількість сильного парникового газу, метану себто, звільнилась у повітря, що спричинило, очевидно, сильне, але короткотривале потепління.

Стуреґґа, найбільший відомий людству підводний зсув, також дав поштовх найбільшому цунамі в історії Європи. Взагалі, цунамі – це рідкісне для Європи явище, через доволі «нецікаву» та вельми стабільну корінну породу. Але Стуреґґа став винятком, який підтвердив правило: цунамі, спричинене зсувом, розрослося до величезних розмірів. У норвезьких фіордах хвилі виросли до п’ятдесяти метрів.

На захід і південь вирушили хвилі не менших розмірів. Сліди морських організмів знайдені аж на шотландських височинах. Їх туди могло принести лишень мегацунамі. Шетландські острови, на своє нещастя, потрапили під гарячу руку, стоячи на шляху хвиль, висота яких у тамтешніх краях, за різними оцінками, мала б сягати 30 метрів.

Старому Доґґерленду, який через зростання рівня моря вже перетворився на низку низинних острівків посеред Північного моря, Стуреґґівське цунамі завдало смертельного удару. Таких висновків дійшли шляхом проведення надсучасних комп’ютерних симуляцій в Імперському коледжі Лондона, поєднуючи їх з палеобатиметричними даними. («Палеобатиметрія». Гарненьке слово, чи не так? Воно означає науку про вивчення старих морських ден.)

Кінець Доґґерленду став і кінцем неолітичних культур, які там існували. Або ж, іншими словами: кінцем людей, які ще жили на островах. Археологічні докази лишень це підтверджують.

Моделі Імперського коледжу Лондону демонструють, що хвилі цунамі, які дісталися Доґґерлендського архіпелагу за лічені години, виросли до п’яти метрів. Причини, через які хвилі не перевищили п’яти метрів – це низинність і плоскість Доґґерлендських островів. Що крутіше узбережжя, то вище підіймається цунамі. Цунамі, яке вразило Японію після руйнівного землетрусу 2011 року, те, що, поміж іншим, спричинило вибух атомної електростанції у Фукусімі, заввишки було від семи до десяти метрів.

Аби повністю потопити низинні Доґґерлендські острови п’яти метрів було цілком достатньо. Тоді острови височіли не більше за кілька метрів над рівнем моря. Це, як уже зазначалося, призвело до негайної та повноцінної катастрофи для останніх доґґерлендців. Точну інформацію про їхню кількість, життя й загибель ми навряд чи колись дізнаємося. Складно проводити археологічні розкопки, коли місцевість, яка цікавить учених, ховається під хвилями на глибині кількадесят метрів. Та ще й посеред одного з найжвавіших судноплавних маршрутів у світі.

Фактично частинки Доґґерлендського архіпелагу могли ще проіснувати деякий час після Стуреґґівського цунамі, але в такому разі вони остаточно затонули після дренування у Північній Америці величезного льодовикового озера Аґассіс. Після прориву льодових валів навколо нього рівень Світового океану за короткий час піднявся на висоту від одного до трьох метрів.

Є й такі, до речі, які полюбляють фантазувати про минуле й альтернативне майбутнє Доґґерленду. На початку розділу поданий уривок із новели Герберта Веллса із кінця XIX століття, дії якої відбуваються у старому Доґґерленді, хоча ніхто за часів Веллса Доґґерлендом його не називав. Це не єдиний приклад появи Доґ­ґерленду в художній літературі: дії науково-фантастичної трилогії Стівена Бекстера «Northland» відбуваються в мезоліті, де закінчується льодовиковий період і море прагне повернути свою землю. Але маленька дівчинка вирішує щось змінити. Дещо нагадує боротьбу з екологічними проблемами сьогодення[22].

Є й також детектив «Felsteg» («Помилки») Марії Адольфссон, виданий у 2018 році. Дії в ньому відбуваються в сучасному Доґґерленді, який ніколи не тонув, а частково вистояв і став суверенною державою.

Звісно, чому ні, гратися з уявою буває весело. Лишень уявіть суходіл між Скандинавським півостровом і Англією у наші дні. Якою мовою розмовляли б місцеві, як називалися б міста тощо. Не кажучи вже про те, як би вплинула на війни та політику з позиції сили у Європі наявність поруч Великої Британії не в ролі острова, а нарівні з будь-якою іншою територією. Як землі, до якої солдати можуть дістатися на своїх двох. Або ж на танках.

Можемо навіть сказати таке: Європа, в якій Наполеон Бонапарт переміг під Ватерлоо, могла стати реальністю. Цього ледь не сталося за словами самого Веллінгтона – «a damn close-run thing» («збіса близько»). Або ж на практиці Європа із Доґґерлендом над морем заледве існувала б. За таких умов щось мусило б порушити старий цикл похолодань і потеплінь, а голоцен не почався б. Інакше кажучи, холод мав би затриматись і льодовики ніколи б не почали танути, принаймні повністю.

Затримаймося трохи на цій думці: припустімо, що людям, попри льодовикові щити на півночі, вдалося створити промислову цивілізацію на кшталт нашої, з аналогічною нездоровою залежністю від викопного палива. Доґґерленд тоді став би розвиненим і густонаселеним регіоном, на кшталт сьогоденної Англії. У такій украй нереальній ситуації Доґґерленд рано чи пізно опинився б у такому самому становищі, що й реальні та нинішні Нідерланди, які повернули забрану морем землю. Відвойовану місцевість, майбутнє якої в епоху глобального потепління стало сумнівним через рівень моря, що підіймається.

Над Доґґерлендом нависла б небезпека ще більших масштабів, якби крига у нашому гіпотетичному світі почала б танути, підіймаючи рівень моря. Варто згадати, що сьогодні Північне море, хоч і вважається відносно мілким, зрештою, має середню глибину 90 метрів. Такий об’єм води стримувати було б складно, якщо, уявімо, захищати доґґерлендців а-ля Нідерланди – дамбами.

А якщо й захопитися такими фантазіями, мені й моїм землякам, уродженцям Півночі, не варто забувати, що за життя Доґґерленду довелося б поплатитися Фенноскандією, яка б тоді залишилася покритою льодом. Так, як колись Ґренландії доводилося бути під кригою, аби великі частини сучасної Європи могли існувати. По суті, тут або Доґґерленд, або ми.

Доґґерленд може навчити нас багато чого корисного. Стуреґґа та моделі цунамі – теж. Доказів прямої взаємозалежності між морем, що дедалі теплішає, і великими підводними зсувами в стилі Стуреґґи, принаймні, не існує. Втім нам відомо, що це ставалося раніше й може статися знову. Тоді знання про ймовірні наслідки можуть стати у пригоді 80 мільйонам європейців, що живуть уздовж узбережжя Північного моря. Особливо британцям, на чиєму острові немає точки далі ста кілометрів від моря.

Доґґерленду вчитися на своїх помилках у будь-якому разі вже запізно, цього краю більше немає. Стуреґґа чи ні, кінцевий результат залишився б однаковим. Мисливці, що блукали там тисячоліттями після закінчення льодовикового періоду, через потепління й танення льодовиків змушені були б податися на узвишшя.

Через зміни орбіти та напрямку осі обертання Землі Північна півкуля періодично отримує більше сонячного тепла протягом зимньої частини року. Так було під час голоцену. Це явище називається циклами Міланковича, що отримало назву на честь сербського математика та інженера Мілутіна Міланковича (1879–1958), одного з піонерів у дослідженні глобальних змін клімату у зв’язку з періодичними змінами деяких параметрів орбіти Землі.

Доґґерленд – це не лише історія про зниклу Європу, у гіршому разі це може бути історія про майбутнє Європи. Про Європу, яку прийдешні покоління досліджуватимуть із палуби бурової платформи. Різниця між «тоді» й «тепер» полягає у тому, що раніше йшлося про щонайбільше кількадесят тисяч людських домівок і хат, що зникли під хвилями. А їхні власники були кочівниками, звиклими ходити за дичиною. Нині ж йдеться про великі міста, постійні домівки для мільйонів осіб.

Річ у тім, що в сьогоденному світі на відстані шістдесят кілометрів від моря живуть мільярди людей, і всі вони підуть під воду, якщо поверхня води підійметься настільки високо, як того разу, коли потонув Доґґерленд. Що в теорії цілком можливо: якщо нині крига обох полюсів розтане повністю, рівні морів підіймуться на приблизно сімдесят метрів.

Перед нами постає таке питання: що ми готові зробити, аби цьому запобігти? Хоча, забудьте про сімдесят метрів. Навіть одному метрові буде доволі складно протистояти. Мабуть, настала пора засукати рукави, поки час не змусив нас засукувати холоші.