Погода, яка змінила світ

10. Бульба, яка прогодувала Європу

Чи вплинула якась рослина на історію, суспільство та животи населення західних країн настільки сильно, як Solanum tuberosum, картопля? Без цієї непомітної, маленької бульби нашій частині світу заледве вистачило б необхідної для проведення промислової революції поживи та людського ресурсу. Чверть приросту населення Європи між 1700-ми та 1900-ми роками з’явилася завдяки картоплі. За скромними підрахунками.

Сьогодні непомітний коренеплід – один з основних харчових продуктів західного світу, проте ще у Середньовіччі жоднісінька душа з цього боку Атлантичного океану ніколи не чула про картоплю. Усі класичні світові цивілізації та імперії розвивалися без картоплі. Єгиптяни не здогадувалися про існування цієї рослини. Як і древні греки та римляни, зайве говорити про монголів. До речі: який вигляд мав би сьогодні світ, якби безжалісна орда вершників Чингісхана скакала Європою, маючи картоплю? У такому разі ми всі, напевне, жили б у юртах.

Машина часу везе нас крізь століття, щоб ми могли на власні очі побачити прибуття картоплі до Європи. Ця звичайнісінька рослина змінить світ більше, ніж будь-що раніше. А попит на неї забезпечить суворий клімат Малого льодовикового періоду.

Картоплю із Південної Америки до Європи привезли іспанські конкістадори у XVI столітті. Причиною походу туди було золото, необхідне іспанській короні для фінансування воєн, що вибухали через Малий льодовиковий період. Конкістадори наткнулися на картоплю у Перу, в Андах. Там, у краях навколо озера Тітікака, місцеві, вочевидь, їли дику картоплю ще десять тисяч років тому.

Перші європейці – іспанські конкістадори на чолі з Франсіско Пісарро – побачили картоплю десь у 1532 році. Пісарро разом із хроністом Хуаном де Кастельяносом, який брав участь в іспанській експедиції у Північних Андах, уперше письмово описали картоплю.

Спраглим до золота іспанцям картопля не видавалася причиною для фанфар. Рослина не надто схожа на справжній інкський скарб. У будь-якому разі, іспанці, пливучи водами Атлантики на батьківщину, смакували картоплею. А також й іншим смачненьким південно-американським делікатесом – кукурудзою. І конкістадори не прогадали, адже незабаром збагнули: якщо їсти картоплю, то про цингу можна й забути. Річ у тім, що картопля багата на вітамін С.

Повертаючись додому, іспанці зупиняються на Канарських островах. Ось і перша зупинка переможної ходи картоплі Європою: відомо, що в тамтешніх краях картоплю вирощували ще в 1562 році.

Взагалі, британці завжди стверджували, що їхній сер Френсіс Дрейк привіз картоплю до Старого Світу зі своєї навколосвітньої подорожі. Це заледве може бути правдою, тому що Дрейк повертався додому довгим шляхом через Тихий океан, огинаючи Мис Доброї Надії. Картопля, лежачи впродовж такої довгої подорожі в трюмі, втратила б здатність розмножуватися.

Картопля потрапила до Європи Малого льодовикового періоду тоді, коли континент конче потребував плану «Б». У середині XVII століття вся Європа була зруйнована Тридцятилітньою війною. Постраждало й рільництво, яке ще без війни й хаосу перебувало у кризовому стані через холодний клімат Малого льодовикового періоду.

Хоча ніхто того й не знав, ботаніки проводили експерименти із картоплею добрячий проміжок часу. Уперше картоплю згадують у 1567 році в нідерландському документі, що стосувався відправлення картоплі та цитрусових до бельгійського Антверпена. У 1573 році картоплю продають в іспанській Севільї, де лікарні годують нею пацієнтів. Наприкінці Тридцятилітньої війни рослина знайшла для себе домівку в Нідерландах.

Зважаючи на нескінченні війни та неврожаї, що панували в Європі Малого льодовикового періоду, нову рослину зустріли більш ніж радо. Картопля стійка та невибаглива, росте навіть у холодніших і вологіших умовах, тож, на відміну від теплолюбних зернових, у кліматі Малого льодовикового періоду відчуває себе як риба у воді.

Багата на вітаміни B і C картопля також дає більше калорій на гектар (а також на літр води), ніж будь-яка зернова культура. З одного гектара картоплі можна отримати 23 000 кілокалорій, коли один гектар пшениці дає лише третину – майже 7500 кілокалорій.

Картопля – також дуже практична рослина: її не потрібно молотити, сушити чи молоти, також зайве використовувати спеціальні інструменти, щоб її саджати та збирати. А зібравши, можна як є кинути в каструлю, і раз – усій твоїй родині є що поїсти.

Крім того: якщо ворожі солдати навідаються на село, вони можуть спалити пшеничні лани твого сусіда, щоб заморити його голодом, а от твою картоплю ніхто не спалить, адже вона захищена шаром землі. Земля також захищає картоплю від граду та злив, запеклих ворогів пшеничних ланів.

Утім, як то кажуть, найважче – почати. Європейці почали вирощувати картоплю у великому масштабі аж у XVIII столітті. Хоч і були такі, що усвідомлювали, що немає злого, щоб на добре не вийшло, у XVII столітті простий люд картоплю делікатесом не вважав. Найліпше вона годилася для годування худоби. Картоплю навіть уважали отруйною, що насправді не така вже й хибна думка: надземна частина картоплі містить отруйний для людей і тварин соланін.

Картоплі також безпідставно закидали всілякі нісенітниці. Приміром, швейцарський ботанік Каспар Баугін наробив гармидеру наприкінці XVI століття, приписуючи картоплі небезпечні якості. За Баугіном, рослина не лише пробуджувала гріховну хіть, а й зумовлювала прокази та метеоризм. Останні два, певна річ, псують те задоволення, яке може викликати перше.

Теза про картоплю як винуватця проміскуїтету, звісно, частково пов’язана із відсутністю згадки про рослину будь-де у Біблії. А це означає, що картопля мала, певне, інфернальне та гріховне походження. До того ж бульби ростуть у темноті, під землею. Дуже підозріло! Висновок у будь-якому разі один: побожним людям їсти картоплю не варто.

Підозри такого штибу сильно поширилися серед простих європейців, які внаслідок цього надавали перевагу ходінню з буркотливими животами, аніж ризикові з’їсти диявольську картоплю. Це стосується не в останню чергу Франції, де основним харчовим продуктом традиційно залишався хліб. Там спершу презирливо нехтували брудними земляними бульбами.

Один француз вирішив покласти край подібним нісенітницям. Його звали Антуан-Огюстен Пармантьє, фармацевт і згодом генеральний інспектор медичної системи Франції. Обіймаючи останню посаду, чоловік, поміж іншим, відповідав за проведення першої масової вакцинації від віспи.

А з картоплею Пармантьє довелося трохи повозитися. У той час, упродовж другої половини XVIII століття, у Північній Франції було заборонено навіть вирощувати картоплю. Влада купилася на балачки про те, що картопля поширює проказу й бозна-що іще, тож на картоплю наклали табу. У Пруссії ситуація зовсім інша. Король Фрідріх ІІ у 1744 році наказав органам влади всього королівства роздавати картоплю на розсаду безкоштовно. Інструкції її вирощування також були у вільному доступі. І це не пусті слова, а наказ: селяни зобов’язані вирощувати новий коренеплід під загрозою штрафу.

І як виявилося, Антуан Пармантьє під час Семилітньої війни кілька разів потрапляв у полон до Пруссії. Француз не тільки пережив усі роки неволі, а й повернувся додому, до того ж у хорошій формі. Це, підсумовує Пармантьє, завдяки картоплі – майже єдиному, що він їв за ґратами.

Пармантьє бере участь у конкурсі, який організувала Академія Безансона, маючи на меті знайти замінник хліба для пом’якшення люті голоду, що йшов слідами неврожаїв. Пармантьє виграє конкурс, дослідивши хімічну будову картоплі. Після публікації дослідження у 1772 році Академія наук Франції нагороджує Пармантьє, а заборону на вирощування картоплі в державі скасовують. Це не означає, що картопля ступила перший крок переможної ходи. Підозри французького простого люду не зникли. Релігійна громада, що володіла землею, де Пармантьє вирощував картоплю для дослідів у Парижі, вимагає негайно зупинити експерименти.

Утім Пармантьє – не із тих, хто легко здається, вчений натомість починає рекламувати картоплю, пригощаючи нею на обідах таких гостей, як Бенджамін Франклін і Антуан Лоран Лавуазьє.

Є один анекдот про те, як Пармантьє у 1785 році вручив квітки картоплі Людовікові XVI та його дружині, коли ті прогулювалися парком у Версалі. За цією історією, королева прикрасила волосся квіткою, а король просунув стебельце крізь петельку для ґудзика. Королівське оточення, певна річ, наслідувало приклад подружжя, а про цю подію пліткували де тільки можна.

Проте, щоб переконати звичайних людей, цього не достатньо. Іще один відомий анекдот про хитрість Пармантьє розповідає, що чоловік оточив свою плантацію картоплі біля Неї-сюр-Сен, що західніше Парижа, озброєною вартою, щоб справити враження, буцімто там є щось важливе та вартісне. Кажуть, що найліпший спосіб змусити француза щось робити – заборонити йому це робити. Принаймні в цьому разі це справджується. Парижани невдовзі зрозуміли, що уночі поля ніхто не охороняє, тож великими групами почали користатися нагодою для здійснення нічних рейдів на поля Пармантьє. Окрім того, за інструкцією, вартові могли брати хабарі від будь-кого, хто хотів поцупити картоплю удень.

Решта, як кажуть французи, – уже історія. Хитрість Пармантьє далася взнаки, й відтак картопля швидко поширювалась усією Францією.

Щоправда, голод це не зупинило, але в майбутні роки неврожаю картопля прогодує населення, дещо рятуючи від голоду та зберігаючи хліб. Це стосується передусім неврожайного 1785 року в Північній Франції, де голоду вдалося уникнути завдяки раніше зневаженій картоплі. Ця подія нарешті переконала французів у неперевершеності картоплі.

Решта Європи підтягнеться згодом, хоч і внутрішня сутність нового продукту дещо спантеличуватиме. Це можна помітити, дивлячись на імена, які картопля дістала в різних мовах. Pomme de terre, «земельне яблуко», – така назва французькою («pommes frites» у германських мовах, картопля фрі, буквально ж означає «яблуко, обсмажене у фритюрі»). У частинах Німеччини назва така ж сама: erdapfel. Італійці називають картоплю tartifola, бо подумали спершу, що це трюфель. Англійське potato пішло від іспанського patata, що, своєю чергою, утворилося через те, що картоплю переплутали з бататом, batata.

Лю́ба бульба має багато імен, але сама лиш картопля, зрештою, не могла врятувати Людовіка XVI та французьку монархію. Соціальні злидні, що продовжувалися й погіршувалися, з часом призвели до початку Великої французької революції в 1789 році. Як ми пам’ятаємо з розділу про вулкани, на початок революції також частково вплинула вулканічна зима, що настала після виверження Лакаґіґару в Ісландії в 1783 році.

Революціонери не забули діяння Антуана-Огюстена Пармантьє, взявшись вирощувати картоплю та увіковічивши «картопляного» піонера. З часом Пармантьє стає героєм, а його ім’я й досі живе в усій Франції у вигляді статуй і назв площ, вулиць і станцій метро. А також назв картопляних страв, певна річ. Сам Пармантьє похований на цвинтарі Пер-Лашез, у могилі, яка обсаджена – хто б сумнівався – картоплею.

Ми простежили прибуття картоплі до знищеної війною та промерзлої Європи. На жаль, рослина прибула із запізненням у кілька століть, зважаючи на найгірші негоди Малого льодовикового періоду. Проте, в будь-якому разі, картопля розірвала замкнене коло голоду, яке оберталося починаючи з XIV століття.

У майбутньому, коли поглянути у XVIII століття та на початок промислової революції, європейські поля завдяки картоплі зможуть прогодувати істотно більше ротів. Картопля також тамуватиме спрагу значно більшої кількості людей, адже люди швидко збагнуть, що на картоплі виходить напрочуд добрий самогон. Графиня Ева Екеблад (у дівоцтві Делагарді), одна із піонерів дослідження картоплі у Швеції, в 1748 році, у віці 24 років, обрана першою жінкою у Шведську королівську академію наук. Жінка ушанована такою честю завдяки своєму винаходові – технології виготовлення самогону з вареної, товченої картоплі, змішаної з ячмінним солодом. Через це у Швеції із середини XVIII століття вирощення картоплі сильно зростає, що, на жаль, чимраз більше споює народ. Однак, з іншого боку, люди водночас усвідомили, що картоплю можна їсти. А також побільшало хліба, адже раніше спирт гнали із зерна.

Малий льодовиковий період – якому на час обрання Еви Екеблад до Академії наук залишилося тривати ще майже сто років, – готує, на жаль, украй неприємний і навіть смертельний сюрприз. І картопля також відіграватиме у ньому важливу роль. Отже, налаштуймо нашу машину часу на 1845 рік. Місце призначення – Ірландія.

У цей час, а саме 1845 рік, зелений острів заселяє приблизно сім мільйонів осіб. Це майже на два мільйони більше за сучасне населення Ірландії. Держава й нині не повністю оговталася від шоку 1845–1849 років. А почалося все з картоплі.

Від садової рослини знаті картопля, починаючи від кінця XVIIІ століття, перетворилася на головне джерело харчування для більшості ірландців. Приблизно шістдесят відсотків харчових потреб населення у середині ХІХ століття займала картопля.

Спершу коренеплід був базовим продуктом насамперед для найбідніших, а надто взимку. Проте з часом картопля повністю узалежнила виживання все більшої частини населення. Третина всього поголів’я худоби теж головно харчувалася картоплею.

Найбільше вирощували один сорт, що зветься «Irish Lumper», «Ірландський портовий вантажник» себто. Саме ця картопля відома своєю здатністю рости у неродючих і вологих ґрунтах. Інакше кажучи, ідеальна для ірландських умов. Також цей сорт дає багаті врожаї. Проте така прихильність до «Irish Lumper» створює й ризик вирощування монокультури, породжуючи брак генетичного розмаїття на картопляних полях.

Монокультурність «Ірландського вантажника» у поєднанні із залежністю більшості від картоплі як головного продукту – це справжній рецепт для катастрофи. А якщо ще й втрутиться погода, то годі чекати на щось добре.

Літо 1845 року видалося холодним і вологим. Панували ідеальні умови, щоби почав розмножуватися певний вид гриба: Phytophthora infestans, фітофтороз картоплі. Спори плямами з’являлися на листках картоплі, звідки дощ змивав їх у ґрунт, даючи спорам змогу інфікувати саму бульбу картоплі.

Отже, коли того літа ірландські селяни збиратимуть картоплю, то, витягнувши рослину, в руках триматимуть лише чорне місиво. Незабаром починається серйозний голод. За сім не на жарт злиденних років щонайменше один мільйон ірландців заморить голод: ірландці називають його Gorta mór, «Великий голод». Відтак півтора мільйона ірландців емігрує, переважно до США, де їм не надто раді, м’яко кажучи.

Це далеко не перший раз, коли картопляна чума вкоротила віку багатьом жителям Ірландії. У 1741 році чверть мільйона осіб загинули від голоду за схожих умов. Проте «чума» завжди лютувала лише рік, наступного року картопля оговтувалася від хвороби, даючи нормальні врожаї. Тому в Ірландії всі думали, що так буде й цього разу. «От наступного року вродить ліпше», – казатимуть вони.

Проте стається немислиме: картопляна чума повертається не лише наступного року, рослина хворітиме чотири літа поспіль.

До того ж – наче бракувало страждань – незвично холодними стають зими. Зима 1847 року видалася винятково холодною й багато недогодованих ірландців замерзли на смерть у примітивних домівках, де часто бракувало опалення.

Проте Ірландський картопляний голод зумовлений не лише погодою й картопляною чумою. Катастрофу, може, вдалося б відвернути або хоча б відносно пом’якшити, якби можновладці проводили іншу політику. В Ірландії, яка тоді була частиною Сполученого Королівства, вкрай бракувало рівності. Землею володіла переважно протестантська аристократія, а католицькі селяни змушені були платити орендодавцям за поля шалені гроші. Крім того, після безлічі поділів на чимраз менші ділянки, поля стали настільки малими, що зібраного з них урожаю насилу вистачало у добрі роки. А коли за дверима стали злидні, люди не могли взяти харчів із запасів.

Отже, погіршенню злиднів сприяла політика. По-перше, йдеться про тогочасний політичний тренд laissez-faire (принцип невтручання), попередник сучасного неолібералізму. Британський уряд знай провадив таку політику, яка виходить із того, що уряд має щонайменше втручатися в економіку. Наприклад, не втручатися, коли Ірландія продовжує експортувати чимало зерна та молочних продуктів до Англії, хай навіть у державі панує голод. Варто зазначити, що теж не слід інвестувати в кухні для нужденних чи допомагати бідним придбати квиток до Америки. За laissez-faire, це не державна компетенція.

По-друге, тоді серед знаті та заможних панувала глибоко вкорінена думка про те, що ірландцям треба ганити себе за своє ж неефективне рільництво. Голод – це Божа кара за те, що ірландці не зробили як належне. Втручатись у праведні вироки Господа – справжнісінька безбожність.

По-третє, щодо римо-католицьких ірландців існували давні та глибоко вкорінені етнічні упередження. Британія XIX століття, від уряду та держслужбовців до звичайних людей, не зовсім сприймала ірландців за людей. Зазвичай сусідів уважали непідприємливими, грубими та нездатними подбати про себе.

Ті ж самі упередження чекали на ірландців у США, куди ті емігрували величезними юрбами. Консервативні американці XIX століття дивилися на ірландців із такою ж відразою, як і сучасні прихильники Трампа дивляться на мусульман і мексиканців. Таблоїди зображували ірландців як переносників хвороб, брудних, лінивих хуліганів, які розмножуються, мов щури. А що найгірше – ірландці католики, а значить, у змові з Ватиканом, що ставило під сумнів лояльність до них американців. Сьогодні деякі американці роблять такі ж висновки про поклони мусульман до Мекки.

Лідери громадської думки, як-от Александер Гамілтон та Джон Адамс, хотіли повністю закрити кордони від «чужої орди» ірландських мігрантів. Це стосувалося й ірландців-протестантів. Як наслідок, органи влади в Массачусетсі та Нью-Йорку депортували кількадесят тисяч бідних ірландців.

Такі упередження про тих, хто пережив картопляну чуму, глибоко засіли в американському суспільстві. Їх розвіють майбутні покоління американців ірландського походження: Генрі Форд, Волт Дісней, Джон Ф. Кеннеді, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Грейс Келлі, Гаррісон Форд, Том Круз і Курт Кобейн – і це лише деякі.

Великий голод залишив кривавий шрам в ірландській душі, ця національна травма вперто болить уже понад 150 років. Щодо potato famine XIX століття в Ірландії постійно точаться гострі дебати. Коли говорять про відповідальність Британії, часто лунають гіркі заяви, а вгору здіймаються стиснуті кулаки. Не рідко лунає слово genocide, масове вбивство.

У Фінляндії (та частинах Швеції) сильний голод панував у 1866–1868 роках. Це останній великий голод Нового часу в Європі, який заморив і, принісши пошесті, погубив від 150 000 до 200 000 фінів. А спричинили голод – знову – холод і неврожаї. На відміну від ситуації в Ірландії, обмаль фінів бодай раз чули про Великий голод 1860-х. Натомість фінський голод цікавив ірландських дослідників, приміром Ендрю Ньюбі. Він уважає, що Фінляндія подолала травму голоду, бо, бувши частково автономною у складі Російської імперії, воліла показати свою незалежність, стабільність і здатність приймати самостійні рішення.

За тієї пори у Фінляндії формується національна ідентичність, окрім того, нещодавно в обіг ввели власну валюту – фінську марку. Зупинятися на голоді або ж винити когось ззовні, наприклад російських можновладців, з якими хотіли мати якнайменше спільного, не було в інтересах Фінляндії. Тож, уважає Ньюбі, молоде й автономне Велике князівство Фінляндське рішуче розв’язує проблеми. Для пом’якшення голоду розпочинають кілька національних проєктів: копають канали, починається побудова мережі залізниці. Відтак голод швидко відійшов на другий план. У 1870 році Фінляндію вже замешкувало більше людей, ніж до голоду, а в Ірландії – як вже зазначалося – жило навіть менше осіб, ніж до Великого голоду 1840-х.

Проте в Ірландії, Фінляндії та Швеції спільним наслідком голодів є початок серйозних міграцій. Загалом 1,1 мільйона шведів і 350 000 фінів зібрали валізи й подалися до США. Ірландія ж – в іншій лізі: з держави до Америки виїхало 4,6 мільйона осіб. Хоч і вказати на єдину для всіх країн причину голоду неможливо, але у запуску міграційних потоків важливу роль відіграла погода.

Хоч і названі лихоліття були останніми найбільшими спалахами голоду в європейській історії, експерти здебільшого визнають одну річ: глобальне потепління підвищує ймовірність виникнення подібних трагедій у майбутньому. Деякі фахівці стверджують, що ірландську картопляну чуму можна вважати таким собі попередженням того, що станеться, якщо потепління принесе різних паразитів і хвороби рослин північніше. А історія нам показує: коли це станеться – люди на місці не сидітимуть.

Я задумуюся: картопля витягла Європу із замкненого кола голоду, чи зможе рослина це повторити? У наш час. Картопля, вуглеводна бомба для організмів середнього класу («картоплю до замовлення не бажаєте?»), яку трендові дієтологи й ентузіасти LCHF[32] зазвичай ненавидять.

Одне ясно точно: у майбутньому людство потребуватиме нової чудо-бульби. Щороку наша планета втрачає приблизно дванадцять мільйонів гектарів полів через ерозію та опустелювання. За підрахунками, за лише останні сорок років так зникла ціла третина світової сільськогосподарської землі. Безперервна оранка та важкі добрива механізованого рільництва сучасності не на жарт виснажили поля. Якщо Землю й далі замешкуватиме сім, а скоро й вісім, дев’ять, мільярдів осіб, то рано чи пізно почнуться злидні. Чи врятує картопля людство ще раз?

Коли поглянути на батьківщину картоплі, Перу, то перспективи видаються туманними. Що тепліше стає, то вище на схилах Анд селяни змушені вирощувати картоплю. А картопля не дуже любить тепло. Тому вчені гарують понаднормово для виведення нових сортів, що ліпше за сучасні переносять тепло та сухість. У Нідерландах, наприклад, нині працюють над виведенням сорту, який можна поливати солоною водою. Така картопля стане в пригоді, коли майже по всій планеті рівні морів підіймуться, зробивши поля солоними.

Чи, може, цього разу за чудом стоятиме інша рослина? Хорошим кандидатом може бути генетично модифікований рис. Китайським ученим вдалося виростити модифікований рис у пустелі в Дубаї, поливаючи рослину солоною водою. Отже, поливаючи пустельний ґрунт солоною водою, в найкращому випадку з одного гектара можна зібрати 7,5 тонни рису, який витримує майже 50-градусну дубайську спеку. Це хороший знак для азійців, які в майбутньому воліють дотримуватися традиційної рисової дієти. Як відомо, для вирощування рису потрібно чимало води.

Проте у наші дні з ростом прибутків азійці, схоже, перестають їсти спраглий рис. Натомість вони споживають, наприклад, свіжі овочі, кіноа та пшоно, культуру, яка потребує значно менше води, ніж рис. Лідером уважається Тайвань, там споживання рису впало на приблизно 70 відсотків від кінця 1960-х. Проте, згідно з підрахунками Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН, у Японії, Південній Кореї та Китаї також спостерігається така тенденція.

Однак не варто списувати з рахунків стару-добру культуру – пшеницю. У серпні 2018 року з’явилася новина, що міжнародній команді вчених після тринадцяти років роботи вдалося, нарешті, розшифрувати геном пшениці.

Нині вченим відомо про 108 000 генів пшениці (людина має «лише» 24 000 генів у ДНК). Це напрочуд важлива новина, ці знання полегшують та пришвидшують модифікування пшениці, додаючи до того ж небаченої раніше точності. Вчені, зважаючи на майбутні кліматичні умови, можуть вивести новий, стійкіший проти посух, спеки та хвороб сорт пшениці. Також існує можливість адаптувати сорти пшениці під людей із целіакією[33].

Було б, звісно, добре, якби пшениця, чия уразливість і примхливість у вирощуванні спричинила голоди в Європі впродовж Малого льодовикового періоду, стала б героєм у нужді. У перегрітому майбутньому, де суперродюча картопля XVIII століття досягла межі своїх можливостей, модифікована суперрослина, пристосована давати родючі врожаї за будь-яких умов, точно стала б у пригоді.

Два останні розділи машина часу возила нас теренами Малого льодовикового періоду. Ми побачили, як усе почалося: жахи XIV століття, голод і чума водночас. Поглянули, як послабився авторитет церкви і як Європою прокотилася хвиля відьомських переслідувань. А також відвідали знищені війною та голодом XVII та XVIII століття.

У ці століття невпевнена після Реформації церква втратила частину довіри людей, століття молитов яких залишилися без відповідей. Наука проникала в традиційні сфери впливу церкви, заперечуючи універсальність її відповідей на складні питання людського пізнання.

Такий прогрес посприяв початку доби Просвітництва, яка, своєю чергою, стала ідеологічним пальним для Великої французької революції. Остання – але не менш важлива – наша подорож показала, як картопля, південно-американська чудо-бульба, з’явилася, зламавши замкнене коло повторюваних голодів, які лютували в Європі, починаючи з XIV століття.

Як і коли скінчився Малий льодовиковий період? Відповімо спершу на просту частину питання: «коли». Фахівці зазвичай ставлять крапку в Малому льодовиковому періоді близько 1850 року. Є й такі, які вважають, що він тривав аж до 1920-х років у західних частинах Північної Америки, а приблизно у 1850-х період закінчився лише в Європі. Саме у цих роках спостерігалося максимальне розширення альпійських льодовиків. До початку свого чергового відступу ці льодовики були більші за сучасні щонайменше вдвічі.

Причина танення льодовиків після середини XIX століття довго залишалася кліматологічною таємницею. Дослідники припускали, що на це вплинуло тогочасне різке зменшення атмосферних ­опадів.

Та нині це пояснення не вважається задовільним, особливо з огляду на те, що льодовики не просто зупинили свій наступ, а почали відступати. За тієї пори температури не почали помітно підійматися, ріст почнеться не раніше кінця століття. Якщо зважати лише на температуру, яка в цьому регіоні задокументована чи не найліпше у світі, то альпійські льодовики мали б почати танути не раніше 1910 року.

Тож що тут сталося? Говорячи знаменитими словами з фільму «Касабланка»: «Round up the usual suspects»[34]. А звичайними підоз­рюваними в цьому разі є ми, люди.

Власне кажучи, підняти температуру повітря навколо сніжки – це не єдиний спосіб її розтопити. Ефективним способом є посипати сніжку чорною сажею, через що вона почне поглинати сонячне тепло ефективніше, ніж раніше, коли сніжка ще була білою, як – саме так – сніг. Говорячи науковими термінами, сажа зменшила альбедо сніжки, здатність відбивати світло. Щоби переконатися в цьому власноруч, будь-хто може провести цей простий фізичний експеримент удома.

У 1850-х роках вміст вуглекислого газу в повітрі ще не піднявся настільки, щоби спричинити якесь потепління. Зате промислова революція начинила всю Європу заводськими коминами та паротягами, які викидають у повітря чимало чорної, як ніч, сажі. Вітри носили сажу всією Північною півкулею, приземливши її, зрештою, на вершини альпійських льодовиків. Історичні документи середини XІХ століття свідчать про те, що домогосподарки в австрійському Інсбруці, що неподалік Альп, не вивішували прання сушитися на вулицю, бо в повітрі витала сажа.

Усе це результати дослідження, зробленого на початку 2010-х років, яке очолювали австрієць Ґеорґ Касер, гляціолог в Інсбруцькому університеті, та американець Томас Пейнтер, сніговий гідролог Лабораторії реактивного руху НАСА. Стаття була опублікована у 2013 році в журналі «Proceedings of the National Academy of Sciences».

В основу наукової статті лягло дослідження двох крижаних кернів, один із льодовика Зіґналькуппе (4455 метрів над рівнем моря) неподалік швейцарсько-італійського кордону, а другий із льодовика Фішер (3900 метрів над рівнем моря) у Бернських Альпах. Раніше вважалося, що сажа заводських коминів Європи не могла опинитися на гірських схилах настільки високо, щоби спричинити танення. Втім названі крижані керни чітко демонструють, що кількість сажі у снігу, що випадав, різко зростає починаючи з приблизно 1860 року і пізніше. Навіть на тій висоті, звідки керни вибурили.

Потому вчені порахували кількість теплової енергії, яку зафіксована кількість сажі мала би поглинути із сонячного проміння. Тоді дослідники, не вдаючись до суперечливого пояснення – різкого зменшення кількості атмосферних опадів узимку, – побачили, що спричинене сажею танення цілком може пояснити відступ льодовиків у другій половині XIX століття.

Сажа європейських фабрик і залізниць гризтиме альпійські льодовики понад сотню років. Не раніше 1970-х років повітря у регіоні стане настільки чистим, що сажа перестане бути головним винуватцем танення льодовиків. Тоді ця роль дістанеться вже глобальному потеплінню, яке почало керувати еволюцією.

Інакше кажучи, за таненням льодовиків стоїть той самий вироблений людьми вуглець. Змінилися лише форма й механізм дії. У будь-якому разі Малий льодовиковий період, очевидно, добіг кінця, коли людство однією ногою ступило у XX століття, особливо якщо враховувати тогочасний перехід Сонця до активнішої фази. Усі цикли Бонда теж закінчувалися ж через кілька століть. Урешті-решт, саме сажа з європейських димарів стала початком кінця Малого льодовикового періоду на початку XIX століття. За п’ятдесят років до його реального кінця.

Сажа, певна річ, торкнулася не лише Альп. Вона дала про себе знати також, наприклад, у Ґренландії, де Норденшельд, першопроходець Північно-Східного проходу, наткнувся на цікаве явище під час ґренландської експедиції 1870 року. Полярник знайшов містичний чорний порошок на кризі й назвав його кріоконіт, «чорна пилюка». Порошок поглинав сонячне тепло, розтоплюючи кригу та утворюючи де-не-де глибокі дірки. Норденшельд уперше помітив і описав цей феномен, який, на його думку, мав космічне походження. Як виявиться згодом, чорний порошок походить із Землі. Це принесені вітром пилові частинки із лісових пожеж, вивержень вулканів та далеких пустель. А також із заводських коминів у Європі та Північній Америці. Також ці частинки містять життя у вигляді мікробів. Хай там як, найголовніше, що вони зменшують альбедо криги, пришвидшуючи її танення.

Нехай від заводських димарів і паротягів промислової революції сьогодні залишилися лише спогади, проте сажа та «чорний сніг» не втратили свою актуальність після початку відступу альпійських льодовиків у середині XIX століття. І постраждали не лише Альпи: вчені зафіксували, як сніг, що щойно випав у Гімалаях на висоті 5800 метрів, за одну ніч набув коричнево-чорного відтінку. Йдеться про так званий чорний вуглець, неорганічний вуглець, який здебільшого виникає внаслідок лісових пожеж і підсічно-вогневого землеробства, а також про наддрібну сажу, яку викидають, зокрема, дизельні двигуни та заводи.

Потемніння снігу неабияк пришвидшує відступ арктичних льодовиків. За підрахунками, Північний полюс утрачає приблизно 27 мільярдів тонн криги щороку лишень через «чорний сніг». Приблизно чверть зафіксованого глобального потепління починаючи з 1979 року спричинено зменшенням альбедо льодового покриву.

Сезон танення льодовиків у Ґренландії за останні сорок років поступово подовжився до 11 днів улітку, не останню роль у цьому відіграло «почорніння снігу». До того ж процес лишень посилюється, адже вітер видуває арктичний ґрунт, який раніше покривав сніг і крига, відносячи його на тисячі кілометрів і приземляючи на льодовики та сніг.

Коли поглянути на це все згори, вас дещо може вразити іронічність ситуації. Ну, тобто на глобальне потепління, сажу на льодовиках і решту. Усе це з’явилося ж як побічний продукт несамовитої промислової активності, характерної для нашої цивілізації останні кількасот років, принаймні починаючи з другої половини XVIII століття.

І можна ж, за бажання, розглядати промислову революцію як продовження революції наукової, що їй передувала. Остання, своєю чергою, була реакцією на потребу фінансування машини війни у жорстокому XVII столітті. Його жорстокість зумовлена повсюдним браком їжі. А дефіцит спричинила мерзенна погода, яка не хотіла поліпшуватися, – панував Малий льодовиковий період.

У кінцевому підсумку: потепління світу, танення льодовиків і підняття рівня морів спричинене тим, що 500 років тому похолодання зробило юрбу голодних європейців конфліктними. Може, трохи спрощено, зате як іронічно.

Крапля іронії є в тому факті, що все танення в Арктиці виливає в Атлантичний океан страх як багато талої води. Якщо тала вода вставить палиці в колеса Гольфстрімові – це в найгіршому разі розпочне новий, рукотворний, цикл Бонда.

Раптом ми можемо пройти коло, повернувшись на 8200 років у минуле. Хто з вас прогортав початок третього розділу – «Вас вітає голоцен», – поверніться туди, щоб збагнути, що я маю на увазі.

У цьому лісі дещо натягнутих, але не повністю хибних взаємозалежностей, варто виокремити іще одну – картоплю.

Картопля витягла Європу XVIIІ століття із замкненого кола голоду, яке тероризувало континент від початку Малого льодовикового періоду в XIV столітті. Картопля стала рясним і стабільним джерелом калорій, що уможливило ріст населення спершу в Європі, а відтак у світі. Без картоплі промислова революція заледве була б можливою, адже для заповнення цехів забракло б людей. Чи для купівлі всіх продуктів, вироблюваних заводами, чи для запуску, власне, заводів, локомотивів і згодом дизельних автобусів, які виробляли всю ту сажу. Яка розпочала потепління.

Отже, може, винною треба вважати картоплю. Я не відаю, чи або коли настане Судний день, але тоді картоплю фрі обов’язково подаватимуть.

Аби не закінчувати останній розділ у мінорній тональності, ми дамо останнє слово італійцеві Антоніо Страдіварі. Його милозвучні скрипки насправді безпосередньо пов’язані з Малим льодовиковим періодом. Подейкують, що скрипки Страдіварі так неперевершено звучать, тому що дерева, з яких майстер їх виготовив, довго росли у холоді, стаючи щільнішими і твердішими. Це дало інструментам унікальний звук. Отже, не забудьте взяти картоплю, зручно вмостіться та послухайте, наприклад, як Енн Акіко Меєрс грає «Арію» із Сюїти № 3 Йоганна Себастьяна Баха на своїй скрипці Страдіварі.

Не все у світі – зло, врешті-решт.