Погода, яка змінила світ

4. Боги погоди протестанти

Захоплення Юлієм Цезарем разом із легіонерами Галлії є загальновідомим фактом. Так, імператор захопив її повністю, хоч би що стверджував класичний вступ до коміксу про Астерікса. Сьогодні терени колишньої Галлії входять до складу Франції, Бельгії та частин Швейцарії, Німеччини й Нідерландів.

Здобуття перемоги над вкрай роздробленими галльськими племенами та довершення завоювання Галлії далося із легкістю. Втім галли й справді показали себе доволі непокірними, Ґосінні та його колега, ілюстратор Удерзо, мали рацію щодо цього.

Труднощі з’явилися, коли Цезар наважився на чергове завоювання. Річ у тім, що для нього завоювання Галлії не було б довершеним, якби імператор не прибрав до рук нелегкого західного сусіда галлів – Британію. Адже британські племена постійно пхали носа куди не треба, пропонуючи притулок галльським повстанцям і підтримуючи їх у боротьбі проти римлян.

Утім, як виявиться, такий міцний горішок, як Британія, Цезареві й римлянам розлущити буде нелегко. Британські острови завжди мали на своєму боці могутнього союзника – погоду. Одна й та сама погода, що й слугує невичерпним джерелом small talk (балаканини) для британців, ускладнювала життя кількох сповнених надій генералів, які задумали захопити ці території. Римський імператор Юлій Цезар винятком не став. Це ж чекало й на іспанського короля Філіпа ІІ та його «Непереможну армаду» шістнадцятьма століттями потому.

Погода воюватиме на боці британців й іншим разом. Приміром, у червні 1815 року, коли Наполеон Бонапарт сів у калюжу під Ватерлоо – буквально кажучи – принаймні частково через несприятливі погодні умови.

Коли прийшла черга Адольфа Гітлера, технології та зброя відігравали важливішу за погоду роль, але, на мою думку, чимало тисячоліть життя на незахищеному від вітру та дощу острові, мабуть, ще тоді зробили британців трохи міцнішим горішком.

Таке острівне життя, ймовірно, далося взнаки й улітку 2016-го під час підтримки британцями Brexit’у. Або ж коли ґренландці, своєю чергою, підтримали «Ґрексіт». Ґренландія покинула лави Європейської Економічної Спільноти у 1982 році після проведення референдуму, в якому 53 відсотки проголосувало за вихід.

Я стверджую – і я не перший і не єдиний, хто так уважає, – що існує особливий острівний менталітет, наприклад, той, з якого утворили свій локальний варіант японці. Острівне життя позначається на способі мислення. Сидячи на скелі посеред океану, людина стає трохи специфічною, як у хорошому, так і у поганому сенсі, а надто якщо на острові дме вітер і дощить більшу частину року. Щоправда, Велика Британія – велетенська скеля, але факт є фактом: ніколи не перебуватимеш більш ніж за 100 кілометрів од моря, хоч би де на ній стоїш.

Це також означає, що ти не перебуватимеш більш ніж за 100 кілометрів від будь-якого ворога, що вирішить вдарити з моря. Тому, аби жити з морем, необхідно вміти дві речі: отримувати з нього прибуток і захищатися від будь-яких загроз, які можуть із нього надійти: чи то кораблі ворожих сил, чи шторми.

Море, інакше кажучи, – це водночас і загроза, і можливість: морем будь-хто може приплисти до тебе будь-коли, але з морем ти зможеш сягнути всіх куточків світу, якщо вирішиш будувати найбільшу морську імперію в історії.

Життя на острові, безумовно, викликає гордість, навіть почуття обраності вищими силами. Японія та Велика Британія є чи були центрами відповідних імперій, де сонце сходить або взагалі ніколи не заходить.

В острівному мисленні також не бракує фаталізму та покори перед неминучим. «Hanging on in quiet desperation is the English way», – як співає гурт Pink Floyd. Так, а також ось це: «Stiff upper lip» і «Keep calm and carry on»[14].

Британські острови кілька разів завойовувала безліч народів – кельти, вікінги, римляни, нормани. Проте в усіх випадках це закінчувалося тим, що рано чи пізно острів їх асимілював. Усі загарбницькі народи ставали радше британськими, ніж острів і його культура – яскраво вираженими кельтськими, скандинавськими, римськими чи якимись іншими. «Плавильний тигель» для розмаїтих культур, ось як це можна назвати.

Від Британських островів як палицею кинути до західної берегової лінії Афроєвразії, найбільшої монолітної частини суходолу, такого собі «суперконтиненту» сучасності, що нині найбільше скидається на Пангею. Неналежність британців до континенту, інакше кажучи, є чудовим вихідним пунктом для аутсайдерства.

Британія – це хвилеріз Європи й перша лінія оборони супроти штормів і циклонів, які постійно сунуть з Атлантичного океану. Острів розташований на перехресті ліній вогню двох надзвичайно потужних погодних рушійних сил. Перша із них – Гольфстрім, без якого у Північній Європі взимку похолоднішало би на десять градусів. Але той самий Гольфстрім приносить і опади, що ллються з небес у Лондоні одного сірого дня у… ну, майже будь-якому місяці.

Друга важлива погодна сила, яка впливає на британський клімат, – це так звана полярна струменева течія, потужний, але вузький потік повітря на висоті приблизно одинадцяти кілометрів, який дме впродовж цілого року. Цей потік слугує межею між холодними арктичними повітряними масами та теплішим південним повітрям. Оскільки курс струменевої течії звивистий і мінливий, саме у результаті цих коливань і змінюється клімат. Погода на Британських островах може різко зіпсуватися та знову розпогодитися декілька разів протягом одного дня.

Юлій Цезар познайомився з цим феноменом особисто, готуючись до вторгнення до Британії у серпні 55 року до н. е. До речі, він – далеко не перший римлянин, якого побачили британці. Контакти між острівною державою та імперією на ту пору добре налагоджені, попри те що для багатьох римлян Британія лежала за краєм відомого світу. Деякі навіть уважали, що ніякої острівної держави взагалі не існувало.

У своїх знаннях про Британію чимало римлян спиралися на праці грецького купця, географа та мандрівника на ім’я Піфей, який подорожував уздовж узбережжя Північно-Західної Європи протягом IV століття до н. е. Піфей, поміж іншим, уперше описав полярний день, паковий лід і Полярне сяйво. Його також зазвичай згадують як людину, яка дала ім’я Британії («Претанія»). Але все-таки в Римі вистачало тих, хто гадав, що Британія – це міф, а розповіді Піфея – вигадка. Нині їх би називали «британоскептиками».

Інші налаштовані практичніше. Британія мала зв’язки із класичним світом сотні років до переправи Цезаря протокою Ла-Манш. Острів відомий за тієї пори багатими мінеральними ресурсами, такими як мідь, золото, залізо, свинець, срібло та, мабуть, передусім олово. Греки, фінікійці та карфагенці залюбки торгували корнуолльською циною. Греки називали Британські острови Каситериди, тобто «олов’яні острови». Попри те що Цезар проводив маркетинг своєї військової кампанії, переконуючи неохочих удома, посилаючись на воєнно-стратегічні причини, це заледве зашкодило британцям, що сиділи на наповненій дорогоцінними мінералами скрині скарбів.

Римські торгові контакти з британськими племенами встановилися вже в столітті, що передувало першій переправі Цезаря протокою. Британці імпортували, наприклад, з континенту вино. Згодом римляни ж почнуть у великих масштабах вирощувати виноград у Британії. Насправді ж саме британці згодом, під час панування нормандських королів, закладуть підвалини сучасного європейського виноробства. Це станеться у Бордо, яким британці тоді володітимуть. Тільки вдумайтеся, яка іронія: волога, холодна, незахищена від вітру Британія познайомила Європу з вином! Утім, це вже зовсім інша історія.

Погляньмо ж натомість на Юлія Цезаря та його флот у Болоньї 23 серпня 55 року до н. е., де йде підготовка до вирушення у води протоки Ла-Манш. Флот складається із вісімдесяти суден, які разом можуть вмістити та перевезти через протоку два легіони – Легіон VII і Легіон X, загалом десять тисяч солдатів. Цезареві варто поквапитися, бо, як відомо, кінець серпня – ризиковано пізній час для початку військової кампанії: осінь наближається.

У третю варту, після опівночі, зійшовши на борт, легіонери на чолі з Цезарем пускаються у плавання. В іншому порту, трохи північніше, розташована кавалерія, яка ще перебуває в середині своєї посадки. Ідея полягає в тому, що кавалерія приєднається до загарбання, коли для неї створять відповідні умови. У тому ж порту залишається й риштунок легіонерів і усе грубе воєнне обладнання, зокрема, важке знаряддя для облоги. Незрозуміло, було це тактичним промахом чи вказує на те, що Цезар навіть не планував тривалого вторгнення. У будь-якому разі розумним кроком це, як виявиться згодом, не назвеш.

На годиннику приблизно дев’ята ранку, коли перше судно досягає білих скель Дувра. Там Цезар віддає наказ кинути якорі, щоби почекати, аби флот встиг зібратися. Не може бути й мови про вихід на берег у Дубрісі (Дуврі), адже британці вже пронюхали, що відбувається. Їхні солдати зібралися зверху на скелях, перебуваючи у неперевершеній позиції для метання списів у римських легіонерів згори. Тож Цезар пливе далі на північ уздовж берега.

Близько третьої пополудні римляни підіймають якорі та гребуть на схід. Трохи далі десяти кілометрів од Дувра на узбережжі графства Кент, де тепер лежить містечко Валмер, Цезар вирішує зробити спробу висадки.

На лихо Цезареві, британці слідкували за римлянами вздовж узбережжя та зустріли їх на березі з кавалерією та бойовими колісницями. Почався жорстокий бій, у якому римляни змусили британців відступати, використовуючи встановлені на кораблях катапуль­ти та пращі. Це могло б стати переможним шансом Цезаря: якби його кіннота прибула вчасно, полководець випустив би її, аби переслідувати британців, і, найімовірніше, виграв битву. Проте вітрила кораблів із кавалерією на горизонті не майорять – прямуючи до Цезаря, судна потрапили в шторм, а зважаючи на коней на борту було прийнято рішення повернутися до Галлії.

Через той самий шторм стало непереливки й флоту Цезаря: військові кораблі розбилися та – уражені й пошкоджені – сіли на мілину. Постраждали й транспортні кораблі, що стояли на якорі далеко в морі.

Британці воліли скористатися проблемами римлян сповна, тож здійснили раптовий напад на Легіон VII, який Цезар відрядив плюндрувати зерно з британських полів. Англійці сподівалися заморити Цезаря та його вояків голодом, змусивши зимувати в Британії. Проте Легіон VII отримав підкріплення з узбережжя, й атака британців зійшла нанівець.

За кілька днів, коли вдалося зібрати більше військо, британці нападають на римський табір іще раз. Але римлянам знову вдалося відбити атаку, і, осідлавши тих небагатьох коней, яких перевозили перші кораблі, легіонери почали переслідувати британців. Римляни вбивають усіх, кого тільки вдалося догнати, спалюючи всі поселення, що траплялися на їхньому шляху.

Британці вирішують укласти мир. Цезар вимагає заручників, цю умову, зрештою, виконали лише двоє британських племен. У будь-якому разі, Цезар уже збагнув, що з такої безнадійної ситуації, в якій опинилося його військо, варто вичавити якомога більше й урешті-решт зупинитися на досягнутому.

Звиклий до легких вітерців Середземного моря, Цезар недооцінив шторми північних вод та їхні високі хвилі. Полководець усвідомлює, що змушений вирушати назад до Галлії, поки його не замкнули на острові прийдешні зимові шторми. Отже, римляни роблять усе можливе, аби залатати якнайбільше розбитих кораблів, і пускаються назад на материк.

Попри невдачу першої експедиції Цезаря до Британії, йому в будь-якому разі показали піднятий догори великий палець у Римі за сміливу пригоду за межі відомого світу. Сенат оголошує двадцятиденний supplicatio – обряд подяки на честь богів.

Наступного року Цезар зробить іще одну спробу вторгнення, маючи того разу значно більші сили. Хай імператорові й вдасться пом’якшити британський супротив, ця кампанія теж зрештою зійде нанівець. Цезарю так і не вдасться досягти заявленої цілі: перешкодити британським племенам допомагати непокірним галлам на континенті.

Після другої невдалої спроби вторгнення ніякого supplicatio у Римі вже не оголошують, а розчарований Цицерон пише своєму другові в Греції:

Утретє захопити Британію Цезар не намагався через виниклі в Галлії заколоти. Заворушення почалися через слабкі врожаї. На придушення розшумованих галлів у римлян пішло декілька років.

Можна, певна річ, подумати, наскільки погода справді змінила світ, сплутавши карти Цезаря й завадивши йому захопити Британію. Відтак, мабуть, саме через шторми римські кораблі з кіннотою не змогли висадитися на британський берег, де легіонери билися за місце під сонцем.

Звісно, Британія стала б римською трохи швидше, якби Цезарю поталанило. Римові дісталася, очевидно, легша робота – контролювати збунтованих галлів. Але, врешті-решт, складно уявити собі ще успішнішого Цезаря, який осів неподалік від Темзи та став штатним британцем. Або ж що він тим самим врятувався від кинджалів у idus martiae (березневі іди) майже десятьма роками пізніше.

Британія однаково стане зрештою римською. (Але хіба вся? Ні! Північна частина, в якій мешкають непокірливі шотландці, не припиняє чинити опір загарбникам.) Римський прапор з орлом встановлюється на британській землі на постійній основі в 43 році до н. е. Тоді імператора звали Клавдій, він відряджає до Британії чотири легіони на чолі з генералом Авлом Платієм, який стає першим намісником Риму на острові.

На три наступних століття Британія стає незаперечною частиною Римської імперії, попри спроби повстанців, як-от Боудіка, позбутися легіонерів. Ця жінка в 60 чи 61 році підняла декілька кельтських племен на повстання супроти римських окупаційних сил, але спіймала облизня. Британія з Лондініумом (Лондон) і Камулодуном (Колчестер) у ролі головних міст залишається римською до 410 року, тоді останні легіонери покинуть острів.

Зрештою, британці виженуть легіонерів не власноруч: римляни відступили, коли імперія втратила здатність захищати свою західну колонію. 410 рік випадково став тим самим роком, у якому Аларіх зі своїми варварами захопив і пограбував Рим (див. розділ 3). І це не простий збіг: Рим відчайдушно потребував якомога більше легіонерів для оборони серця хиткої імперії.

Принесення в жертву Британії виявилося зрештою марним: 66 роками пізніше останній імператор Західної Римської імперії Ромул Август остаточно продав усі квитки на виставу, яка на той час уже давно добігла кінця.

Причиною падіння Риму та, відповідно, звільнення Британії від ролі його провінції, як уже сказано, стали зміни клімату, жахлива погода та холод спричинили так зване Велике переселення народів. Тож саме погода привела варварів до воріт Вічного міста та провела крізь них.

А тепер уважно стежте за моїми думками й дозвольте їм трохи розігнатися, адже я збираюся злегка пофантазувати. Тільки подумайте, що могло б статися, якби імператори Західної Римської імперії мали б достатньо сил і вміли розробляти далекоглядні стратегії, аби втримати імперію попри все. Тоді Британія могла б відіграти ключову роль у майбутньому вцілілої імперії.

Деякі з цих думок позичені в британського письменника Стівена Бекстера, палкого прихильника альтернативної історії. Бекстер гадає, що якби Рим утримав Британію під контролем, то розпаду імперії, можливо, вдалося б уникнути. Британія, оточена та захищена морем, – це не звичайнісінька колонія. Кількасот років острів забезпечував армії в Галлії та деінде на континенті зерном і залізом. Під вдалим управлінням Британія могла б стабілізувати Західну Римську імперію, допомагаючи їй військами й усім необхідним.

Варто також згадати, що клімат у Європі вже став удвічі холоднішим. Бракувало харчів, а Британія зі своїм постійним м’яким атлантичним кліматом могла це змінити.

Проте Рим припустився однієї важливої, навіть фатальної помилки. Римляни побудували Адріанів вал, мур 120 кілометрів завдовжки, який за іронією долі боронитиме шотландців від римлян більше, ніж римлян від шотландців. Натомість Октавіану Августу та Римові треба було, за Бекстером, вирушити бліцкригом прямісінько до Шотландії та підкорити острів повністю.

А так пікти на півночі отримали час і нагоду, аби зміцнитись і прискорити занепад римських сил у Британії.

Що ж, легко бути розумним, озираючись у минуле.

Але я нагадаю ідею Бекстера: припустімо, що Британія стала могутньою римською провінцією. За допомогою британських легіонів вдалося б відбити напад германських варварів. Згодом Західна Римська імперія могла б у VII столітті дати відсіч дедалі більшому тискові нової релігії, ісламу, значно ліпше, ніж це вийшло у Східної Римської імперії. Рим також міг би встояти перед Чингісханом і монголами в ХІІ столітті.

Рано чи пізно, як каже Бекстер, Рим знайшов би Новий Світ. І на відміну від конкістадорів, римляни не винищували б місцеві цивілізації, це не в стилі Риму. Римляни будували амфітеатри, акведуки та дороги, але, по суті, лише асимілювалися, дозволяючи корінним народам дотримуватися своїх звичаїв, хоч і в ролі римських провінцій. Хвороби зі Старого Світу тубільці, певна річ, пережили б.

А що тоді було б у Європі? Жодних Темних віків у Середньовіччі. Усі знання стародавніх греків дісталися б майбутньому світові, їх не довелося б рятувати від арабів. Феодалізму не було б узагалі. Жодних баронів і лицарів. А також – наголошує Бекстер – жоднісінької англійської, іспанської або французької мови. Від Шотландії до Барселони всі сьогодні розмовляли б латиною з місцевими діалектами.

Речі, які ми вважаємо позитивними, також зникли б самі по собі. Жодного Ренесансу, він був би просто зайвим, адже античне мистецтво та знання, як уже сказано, не довелося б відтворювати. Ніколи б також не існувало ніякої англійської Великої хартії вольностей, жодного парламенту, жодної французької революції, жодного проголошення незалежності США. Жодної західної демократії. І насамкінець – наголошує Бекстер – ніякого скасування рабства.

Особливістю імперій, на думку Бекстера, є те, що вони забезпечують стабільність. У хорошому й поганому сенсі.

Тож пан намагається запевнити, що такий розвиток подій був би ліпшим? Аж ніяк. Британець Бекстер так пишається своєю англосаксонською традицією особистої свободи та презирства влади, що попри все задоволений історією, яка обігралася в реальному житті.

А якщо навіть і було б інакше, ніхто не каже, що Рим однаково вижив би. Можливо, варвари й забили останній цвях у домовину Римської імперії, але передостанній цвях забитий мінливим і немилим кліматом.

Мені спадають на думку рядки з пісні австралійського гурту Crowded House:

Іще один короткий політ на крилах фантазії: якби Західна Римська імперія встояла достатньо довго, аби зберегти Британію, що сталося б, коли з’явилися вікінги? Так, вікінгів, прибулих наприкінці VІІІ століття, римські легіонери відкинули б назад у море. Натомість, нормани були би змушені податися на захід і зосередити свою енергію на встановленні присутності в Новому Світі. Тоді їхня колонія в Ґренландії, мабуть, вижила б. Тоді б, можливо, вікінги закріпились у краї, названому ними Вінланд (див. розділ 6). Як тоді виглядав би (Новий) світ сьогодні?

Останній абзац це роздуми не Стівена Бекстера, а мої. Щоправда, не цілком реалістичні, адже серед багатьох інших викликів, після прибуття до Нового Світу вікінги стикнулися б із кліматом. І я підозрюю, що нормани програли б цю боротьбу в будь-якому разі. Але полишмо польоти до гіпотетичних подій альтернативної історії й продовжимо з історією справжньою.

Отже, цей розділ присвячений Британії. Я використовую Британію як приклад, щоби показати, наскільки сухопутним щурам-завойовникам може бути складно зайняти й утримати острів, навколо якого вартує стихія.

Відтак ми не можемо не сказати декілька слів про, можливо, найвідомішу з усіх спробу вторгнення, яка однаково зазнала провалу, адже стихія знову вставила палиці в колеса завойовникові, цього разу королю Іспанії Філіпові ІІ. Настав час застрибнути у машину часу й рулити в кінець XVI століття. Щойно ми загальмуємо, на горизонті замайорять загрозливі вітрила, що наближаються з південного заходу.

Іспанська Непереможна армада увійшла в протоку Ла-Манш 19 липня 1588 року. Тоді 124 судна цілилися на південний край Англії, мис Лізард. 18 000 солдатів, 8 000 матросів і 2500 гармат містилися на борту. На кону стояло майбутнє королеви Єлизавети І та всієї Британської імперії.

Але чому Непереможна армада? Ні, це не спойлер, але для іспанського воєнного флоту, скажімо, не все так сталося, як гадалося. Проте, строго кажучи, армада зосталася переможеною не британцями на чолі з віцеадміралом сером Френсісом Дрейком.

Оборонці, безперечно, добре впоралися, їхній флот був швидшим, більш маневровим і керувати ним було ліпше, ніж дубовими галеонами Армади. Дрейк, безперечно, був найдосвідченішим військово-морським офіцером того часу. Іспанську Армаду очолював герцог Медіна-Сідонія, до заслуг якого належали насамперед його родовід і величні титули. Як командир воєнного флоту, герцог був, навпаки, недосвідченим і майже некорисним. Ситуацію не поліпшувала схильність командира до морської хвороби.

Зважаючи на всі перелічені чинники, навіть трохи дивно, що іспанці не отримали ще більшого прочухана.

Проте прямої перемоги у вирішальній і епічній морській битві британці не здобули. Дещо затерте поняття «тактична перемога», можливо, є доречним у цьому контексті. І цією перемогою королева Єлизавета І може завдячувати стихії.

Панівні у Західній Європі вітри здебільшого дмуть із південного заходу. На це впливають циклони, що постійно кружляють навколо Північного полюса, потрапляючи до Північної Європи, проносячись над Атлантичним океаном. Обертаючись проти годинникової стрілки, циклони утворюють зазвичай західні або південно-західні вітри. Так було й у липні 1588 року, коли Армада, яку підганяв попутний західний вітер, плила в протоку Ла-Манш. Щоправда, коли флот покинув Іспанію, не все йшло як по маслу. Шторми в Біскайській затоці завдали Армаді перших збитків. П’ять військових кораблів змушені були розвернутися, а ще декілька зазнали значних пошкоджень.

Через тиждень, коли Армада заплила в протоку Ла-Манш, ліпше не стало. Іспанцям дещо допомогла вогнева міць їхніх галеонів, що перевищувала міць британських суден. Британці, своєю чергою, були значно маневренішими, майже вісімками кружляли навколо важких, негнучких іспанських галеонів, завдаючи Армаді серйозних втрат. Втім, не вирішальних.

Вирішальним могло стати 27 липня, коли Армада кинула якір неподалік від Кале, даремно очікуючи на підмогу від губернатора іспанських Нідерландів, герцога Пармського. Наступної ночі британці застосовують старий фокус, перевірений ще за античних часів, – брандери. Остров’яни підпалили вісім великих суден, скерувавши їх на Армаду, яка півмісяцем стояла на якорях. В іспанському таборі почалася паніка. Флагман герцога та найбільші військові кораблі тримали позиції, але решта Армади відрубала свої якірні троси, запідозривши, що британці начинили брандери порохом. Згодом виявилося, що відрубування тросів було величезною та вирішальною помилкою.

Починається остання морська битва, бій біля Ґравеліна, в якому Армада знову й знову отримує на горіхи. Битва тривала вісім годин, допоки в британців не забракло ядер і вони не почали заряджати всілякий металобрухт, з-поміж іншого ланцюги, у гармати. Тяжко поранена, але в принципі ще не переможена, Армада й досі однією своєю присутністю загрожувала Англії королеви Єлизавети. Підштовхуваний південними вітрами понівечений флот кульгає до Північного моря. Британці наступають на п’яти, переслідуючи іспанців до Ферт-оф-Форту біля східних берегів Шотландії, там гонитва і припиняється. Герцог Медіна-Сідонія, поранені та виснажені люди якого страждають від спраги, голоду й цинги, у цей момент не має іншого вибору, аніж плисти додому в Іспанію. Щоправда, є одна проблема – іспанці не можуть повернутися тим самим шляхом, адже в тому напрямку проти них грають як британці, так і вітер. Тож вони змушені повертатися додому довгим шляхом, обпливаючи навколо Шотландії та Ірландії.

Коли Армада обігнула Шотландію й вийшла в Атлантичний океан, починається сильний шторм, який розпорошує флот і викидає декілька кораблів на ірландське узбережжя. Зазвичай у такій ситуації приймається рішення кинути якорі й перечекати бурю на морі. Але позаяк більша частина Армади залишила свої якорі на дні протоки Ла-Манш, обрубавши троси неподалік Кале, іспанці таку можливість утратили. 26 іспанських кораблів стають жертвами кораблетрощі на ірландських берегах. Гинуть від п’яти до шести тисяч осіб. Зі 130 кораблів і 26 000 людей до Іспанії вдається повернутися лише 67 суднам і менш ніж 10 000 осіб. Серед померлих значно більше було жертв шторму, ніж ворожих гармат.

Уважається, що Філіп ІІ, почувши про поразку, промовив: «Я посилав Армаду проти людей, а не проти вітрів і хвиль Бога». Пам’ятна монета, випущена згодом зловтішними нідерландцями, містить такий текст: «Єгова подув, і вони розпорошилися». Однак усім англофілам, які б’ють себе в груди, кажучи, що Бог точно мусить бути протестантом, варто нагадати, що британці наступного року зібрали проти Іспанії власну армаду на чолі з Дрейком, проте в них також вийшло не набагато ліпше.

Шторми, які вразили іспанську армаду, можна пояснити радше не втручанням вищих сил, а тим, що кінець XVI століття був не на жарт вітряним періодом у Північній Атлантиці. 1588 рік опинився посеред кульмінації так званого Малого льодовикового періоду. Це призвело до того, що на півночі, неподалік узбережжя Ґренландії, плавала надзвичайно велика кількість морського льоду. Різниця температур між крижаною й замерзлою Арктикою та теплішими південнішими широтами Атлантики породжувала чимало штормів. Іспанська армада просто стала жертвою рідкісної непогоди.

Годі й задумуватися, наскільки інакше виглядала б світова історія, якби Армада перемогла, а Єлизавета І зазнала поразки. Проте зрозуміло, що, якби Іспанія захопила Англію, ніколи не було б жодної Британської імперії. Очевидно, не було б і США, принаймні англомовних. Дві світові війни, ймовірно, також не розпочалися б, однак натомість точно вибухнули б інші війни.

Зрештою, будувати фантазії – зайве, адже факт залишається фактом: зусилля Філіпа ІІ пішли псові під хвіст. І що найголовніше: за це відповідальні не боги погоди. Це помилка самих іспанців, які належно не підготувалися. Більше не завжди означає краще. Вікінгам удалося вдертися до Британії, маючи значно менше людей та істотно менший флот, а головно – спричиняючи значно менше шуму. І найважливіше: вони були вправними мореплавцями. Нормани вміли поважати стихію, попри те що доба вікінгів загалом характеризувалася порівняно м’яким кліматом.

Довгі човни вікінгів також були більш придатними до плавби, на противагу іспанським галеонам. Проте й норманським завоюванням є межа, у визначенні якої погода й клімат відіграли, як завжди, важливу роль. Більше про це у розділі 6.

А поки погляньмо на ще один карколомний момент світової історії за участі британців, хоча події й розгорталися далеко від вод протоки Ла-Манш, на іншому її боці. Цього разу погода також мала туза в рукаві. Я, звісно ж, кажу про битву під Ватерлоо, яка стала кінцевою зупинкою Наполеона (і квитком до зірок для гурту ABBA[16]).

Цього разу британцям допоміг не вітер, а дощ. Удень, а надто вночі напередодні великої битви, 18 червня 1815 року, з неба лило як з відра. На полях неподалік сіл Лан і Брен-л’Алле, що в Північно-Західній Бельгії, гриміла гроза, а дощ поливав військових, які стояли у багнюці, їх били дрижаки. Отже, у цьому місці, південніше самого Ватерлоо, незабаром почнеться битва. Битва асоціюється з Ватерлоо через те, що герцог Веллінгтон, головнокомандувач британсько-нідерландської армії, мав свою штаб-квартиру саме в цьому місті.

Наступив ранок 18 червня й Наполеон якнайшвидше рвався до бою, допоки чисельніші британці, що стояли на пагорбі, не дочекалися прусського підкріплення. Наполеон сподівався розпочати атаку зі сходом сонця, але годинникова стрілка наблизилася до одинадцятої ранку, коли полководець зрештою повів своє військо в атаку. Така затримка спричинена тим, що французи змушені чекати якомога довше, аби вогка земля висохнула у променях вранішнього сонця. Цього так і не сталося, поле бою зосталося суцільним багнистим місивом. Кавалькади грузли у багнюці – наступ французів не на жарт сповільнився.

Іще більші труднощі виникли у важкої артилерії Наполеона, на яку він покладав величезні надії. Багнюка ускладнила переміщення масивних гармат. Якість самих обстрілів також страждала через вологу. Артилерійський вогонь ефективніший, коли снаряд відскакує від землі до потрапляння у ціль, це збільшує руйнівну силу пострілу. Проте земля, розм’якла й волога від дощу, поглинала чималу частину рушійної сили ядер. Вони просто кепсько відскакували.

Окрім того, французька піхота мала ще одну проблему, пов’язану з погодою. Аби вразити ворога, їй довелося пройти крізь мокрі від дощу житні поля. Проходячи мокрими полями, солдати намочили порох у своїх мушкетах, які через це здебільшого не стріляли.

Яке ж тоді значення все це мало, зважаючи на кінцевий результат? Веллінгтон описав свою перемогу словами «a damned near-run thing» – «збіса близько». Бій був рівним, і обидві сторони могли перемогти, але через декілька малих і більших чинників перевагу здобула британська сторона. Не останню роль відіграла недостатня комунікація та кволе командування, зокрема з боку французького генерала Груші та самого Наполеона, і тоді вже погода. Рядовий 95-го стрілецького полку Британської армії Джон Левіс писав: «…Такого рясного дощу, як лив тоді, солдати-старожили ніколи не бачили».

Віктор Гюго описав історичну негоду в третьому розділі «Знедолених» так:

Що ж спричинило негоду, яка призвела до поразки Наполеона? Згідно з новим дослідженням, проведеним Метью Генджем при Імперському коледжі Лондона, за цим могло стояти виверження вулкана. І не абиякого вулкана, а Тамбори в Індонезії, катастрофічний вибух якого відбувся лишень за два місяці до битви під Ватерлоо.

Нам відомо, що виверження Тамбори спричинило «рік без літа», як називають 1816-й. Але чи могло це виверження вплинути на погоду на іншому боці Землі лише за два місяці? На думку Генджа, це цілком можливо. За словами вченого, дослідження довело, що потужне виверження вулкана викинуло негативно заряджені частинки вулканічного попелу розміром 500 нанометрів в іоносферу на висоту 100 кілометрів. Дослідник уважає, що це спричинило «коротке замикання» самої іоносфери й посприяло утворенню хмар далеко від місця виверження. Метеорологічні дані з років інших великих вивержень підтримують цю теорію. Наприклад, після виверження Кракатау в 1883 році над Англією спостерігали рідкісну сріблясту хмару, що може вказувати на наявність у той час вулканічного попелу над стратосферою.

Не існує прямих доказів зв’язку між зливою над Ватерлоо та виверженням індонезійського вулкана. Також навряд чи вдасться довести, що саме погода вирішила результат битви на користь Веллінгтона. Проте, коли згадати дотепну назву цього розділу – боги погоди протестанти, – то варто зазначити, що Індонезія, де лежить вулкан Тамбора, у 1811–1815 роках була британською колонією. На час битви під Ватерлоо – теж. Чудово мати такого союзника на своєму боці, чи не так, Веллінгтоне?

Говорячи про Наполеона, можна написати в дужках, що лідер французів і до Ватерлоо натрапляв на спротив стихії. Ризикована кампанія в Росію 1812 року закінчилася, як відомо, абсолютним фіаско. Потужна армія Наполеона, більша за російську на півмільйона, майже повністю злягла. Як це взагалі можливо? Наполеон же сказав зі звичною йому зухвалістю: «Зроблені дурниці мають бути вдалими». Провал російської кампанії Наполеона був і дурним, і вкрай невдалим.

До найважливіших причин цього фіаско належать холод і неврожай, які панували у 1812 році. Через погоду російські жнива не могли прогодувати французьких загарбників. Непридатні російські дороги погіршили й так безрадісну ситуацію la Grande Armée. Погода влаштувала безлад. Знову.

Полишмо на цій сумній ноті Наполеона на поталу долі й погляньмо на жваву водну магістраль, дальнє узбережжя якої Наполеонові також не вдалося підкорити. Протока Ла-Манш, або ж Англійський канал, якщо подивитись із західного боку.

Якщо дивитися на протоку на мапі, вона не видається непоборною перешкодою. Може здатися, що під час її перетину навряд чи навіть захитає. Лише 34 кілометри відділяють британський Дувр від французького Кале в найвужчому місці протоки, частині, яку називають Па-де-Кале. Люди перетинали канал на автівках-амфібіях, на парашутах, на водних лижах, літальних апаратах із педалями, а також, що не менш важливо, перепливали. Першою людиною, кому це вдалося, став англійський капітан Метью Вебб. Чоловік переплив протоку 24 липня 1875 року, після двох років тренувань і підготовки. На це йому знадобилося 21 година та 45 хвилин, попри безпосередній контакт із жалючими медузами та сильними штормами, які збивали його з курсу. Сумарно Вебб проплив не менше 64 кілометрів.

Дістатися іншого берега не надто й важко, особливо маючи міцний флот, – ось що передусім спадає на думку. Але канал поховав свого часу мрії як могутнього римського генерала Цезаря, так й іспанського короля Філіпа ІІ щодо швидкого завоювання землі по той бік протоки. А про Наполеона годі й казати. Гаразд, можливо, британці також до цього причетні.

Щоби перетнути Ла-Манш, не завжди необхідно було прикладати такі зусилля. Колись в Англію з материка можна було дістатися, не промочивши ніг. Річ у тім, що Англія остаточно відділилася від континенту аж у 6500 році до н. е., або десь у той час. І це, звісно, пов’язано з льодовиковими періодами та їхнім впливом на ландшафт.

Протока Ла-Манш почала формуватися приблизно 425 000 років тому, наприкінці тодішнього льодовикового періоду. Південніше льодовика, на місцині, де згодом пролягатиме Доґґерленд (див. розділ 7) і де сьогодні вирує Північне море, утворилося велике озеро. До нього стікала вода з Рейну та Темзи, а також льодовика, що танув.

На південному заході дамбою для озера слугувало величезне крейдяне гірське пасмо. Цей західний край озера можна побачити й сьогодні, ми називаємо це місце «The White Cliffs of Dover» – Білі скелі Дувра. Тож ці самі скелі колись пасмом простягались аж до Кале у сучасній Франції.

Проте щось цей вал зруйнувало або радше викликало з часом його ерозію. І цим «щось» став, очевидно, один із найзахопливіших потопів і один із наймогутніших водоспадів, які тільки бачила планета.

Так от, приблизно 425 000 років тому вода в озері за «дамбою Дувра» починала виливатися за краї. Попервах поволі, але в якийсь момент вода мусила перетворитися на гігантський водоспад, на тлі якого сучасний Ніагарський водоспад виглядає дитячою забавкою. Звідки нам це відомо? Що ж, у 2007 році команда науковців з Імперського коледжу Лондона на чолі із Сандживом Гуптою проаналізувала дані, зібрані Британською гідрографічною агенцією з дна Па-де-Кале. Вчені виявили явні сліди ерозії – видовбані долини у корінній породі дна протоки, що тягнулися з північного сходу на південний захід (їх довелося навіть оминати, будуючи підземний тунель, який з’єднує Англію та Францію).

Проведені нещодавно поглиблені аналізи морського дна виявили, що корінна порода між цими долинами складається з 36 підводних кам’яних островів. Таке характерне «рифлене» дно виникає, коли велика кількість води й ерозивної породи витікає на земну поверхню, вимиваючи найм’якіші шари.

Дослідження показує, що така повінь була не єдиною. Величезне наводнення повторилося пізніше, приблизно 160 000 років тому, наприкінці попереднього льодовикового періоду, й цього разу могло бути навіть сильнішим. Воно було настільки потужнішим, що залишки гірського хребта між Дувром і Кале змилися раз і назавжди. Ось так утворився Ла-Манш і відбувся первісний Brexit.

Утім пізніше Британія знову возз’єднається з континентом. Це станеться, коли в останньому льодовиковому періоді рівень моря опуститься, через що шлях між Кале та Дувром знову стане придатним для пішоходів. Але, як і інші зв’язки Британії з материком, навіть це сполучення виявиться лише тимчасовим. Раз острів’яни – назавжди острів’яни.