Погода, яка змінила світ

3. Вас вітає голоцен

Літуючи в дитинстві на архіпелазі Інґо у Фінській затоці, я вперше втямив, що ми живемо у напрочуд старому світі. Сидячи на скелях, я міркував, що крижані велетні, човгаючи ногами, проходили цією місцевістю дуже давно. Прямі лінії на відшліфованому в льодовиковий період граніті чітко вказують напрямок їхнього руху. З півночі на південь. Отже, гіганти згладжували скельні виступи, ідучи у наступ, а не відступаючи!

Сповзаючи, вони також розсипали довкруж себе могутні ератичні валуни, величезні камені, на які я змалку полюбляв вилазити. Каміняччя скидається на важкі, розсипані між соснами гранітні кулаки. Не дивно, що їх часом називають «град велетнів»[8].

Який фантастично-гучний, оглушливий шум, глухий, майже сейсмічний гуркіт шліфування каменів кригою мусив би тут стояти, коли багато тисячоліть тому околицями проходили крижані велетні. Такі думки часто снували в моїй дитячій голівці. Я насправді й досі про це думаю, сидячи на тих самих скелях і дивлячись на гладінь затоки вечорами.

Я відчуваю пальцем залишений ними в могутньому граніті слід на скелях, де мені у дитинстві жодного разу не поталанило висікти своє ім’я.

Крижані гіганти ступали так важко, що під їхніми кроками прогиналися гори, здіймаючись потому. Це означає, що, наприклад, та прибережна скеля, на якій я сиджу, перебувала б на морському дні або посеред лісу, якби ми перемістилися на тисячу років назад або вперед у часі. Думка про це колись тамувала мій подих найбільше.

У цьому розділі ми зануримось у час, який настав після того, як крижані велетні пішли назавжди, на північ, де й остаточно зникли. Наша мандрівка подеколи пролягатиме крізь геологічну епоху, яка триває й досі, – голоцен. За бажанням її також можна назвати «післяльодовиковий час», або інтергляціал – теплий період між двома заледеніннями (у цьому випадку між минулим і ще прийдешнім). Ця епоха почалася понад одинадцять тисяч років, відколи крижані гіганти послабили хватку після останнього відчайдушного похолодання, яке називається пізній дріас.

У цю добу на сцену земної історії виходять люди, добро і зло. Це принесло настільки бурхливі зміни, що дехто вважає, що епоху після появи людей треба називати «антропоцен». Проте еволюція кілька разів порушувалася, часом доволі істотно, зокрема, коли клімат тимчасово повертався до своїх звичок льодовикового часу, знову здіймаючи холодні вітри.

Саме така непередбачуваність і крихкість у райських буднях інтергляціалу перетворили його на захопливий і динамічний час, наповнений важливими подіями. Як-от, наприклад, чи не найбільший карколомний момент в історії нашої цивілізації, коли люди перестали вештатися планетою, осіли й почали розбудовувати суспільства. Проте з початком осілого життя й появою міст з’являються війни, біженці та пошесті.

Якщо Едемський сад, з якого нас вигнали, чи будь-яке добро і зло колись й існували, то було це під час голоцену. Щоправда, за ворота Едему нас виставляє не примхливий Бог. Винуватими варто вважати обставини, які не залишили нам жодного вибору. Під обставинами я маю на увазі клімат.

Одна червона нитка наскрізь пронизує буття людини як виду. Коли з’являється загроза виживання – приміром, починається засуха чи холод, – у нас прокидаються стародавні кочівницькі інстинкти. Ми не стовбичимо, чекаючи на кращі часи, адже щось усередині нас промовляє, що вони, можливо, не настануть ані через століття, ані через тисячоліття. Тому ми йдемо. І знаходимо щось краще. Вихід. У дорозі міркується ліпше, адже більше не залишається нічого іншого.

Не дивіться згорда на біженця: він бачив те, чого не бачили ви, він знає те, чого не знаєте ви! Чого тільки варті такі відомі біженці, як Фредді Мерк’юрі, Зиґмунд Фройд, Альберт Ейнштейн, Марлен Дітрих, Ісус… Цей список можна продовжувати досхочу.

А в майбутньому він лишень поповнюватиметься.

Погода змінила світ, не залишивши нас осторонь. Аби помститися, людство відповідає зміною світу, не залишивши осторонь погоду. Проте гаряче сонце інтергляціалу не підштовхнуло нас до винайдення колеса та виходу в космос. Радше навпаки: надлишок сонячного сяйва та попутного вітру олінює. Як ми побачимо, за істотним поступом нашої цивілізації стоять труднощі та крижаний вітер. Раптові та катастрофічні зміни клімату примушують нас гуртуватись і спонукають до єднання світлих голів.

Говорячи про сонячне сяйво і попутний вітер: золотий вік голоцену називається Атлантичним періодом, це особливо тепла пора між 9200 та 5500 роками тому. Найтепліше було між 6800 та 5500 роками. Тоді у Скандинавії та Фінляндії середня температура на 2–3 °C перевищувала сучасні показники. У Північній Європі пишніли широколистяні ліси з дубами, в’язами, липами та ясенями. На Далекій Півночі сосни, ліщини та вільхи дедалі більше відтісняли березові угіддя.

Згодом у цій місцині поступово холодніє. Кульмінація вечірки вже минула, а сьогодні остаточний кінець веселощів уже близько. «Win­ter is coming» («зима близько»), – як то кажуть у «Грі Престолів».

Або ж принаймні так мало би статися за початковим планом. Нині залишається тільки спостерігати, як наше втручання до клімату вплине на графік прибуття майбутнього заледеніння, повернення крижаних гігантів. Може, початковий план заморожений, так би мовити.

Так звані кліматичні скептики полюбляють наголошувати на тому, що клімат ніколи не зазнавав змін. І справді: клімат завжди регулювали одні й ті самі природні механізми (але все-таки природні і спричинені людиною зміни клімату не взаємовиключні явища). Найбільші кліматичні катастрофи голоцену, спричинені природою, охолоджували клімат. Від початку голоцену виявлено дев’ять особливо холодних періодів, більшість супроводжувані посухами. Між цими періодами минало, згрубша кажучи, 1500 років.

І вважається, що всі вони – о, диво! – збігаються у часі з важливими подіями та критичними етапами в історії нашої цивілізації. Наприклад, не виключено, що Велике переселення народів, яке призвело до падіння Риму в V столітті н. е., стало наслідком одного з таких періодів похолодань. А так званий Малий льодовиковий період, який тривав між XIV і XIX століттями, також був однією з цих подій.

Малий льодовиковий період, імовірно, принаймні частково спричинений зменшенням кількості сонячних плям і підвищеною активністю вулканів. Візьмемо для прикладу так званий мінімум Маундера у XVII столітті, тоді люди каталися на ковзанах Темзою, а король Швеції Карл Х Ґустав переправив свої війська через замерзлі протоки: Малий і Великий Бельт.

Деякі фахівці називають ці закономірні та повторювані кліматичні коливання циклами, або подіями, Бонда. Цю назву вони отримали не на честь Агента 007, а на честь американського геолога Джерарда К. Бонда, чиє дослідження цієї закономірності, опубліковане наприкінці 1990-х, привернуло чимало уваги. Події Бонда пронумеровані від 0 до 8 у зворотному хронологічному порядку: остання, Малий льодовиковий період, міститься під номером 0.

З чим ці події пов’язані – чи вони мають щось спільне з ритмічними змінами у сонячному випромінюванні, чи то пак із циклічними коливаннями морських течій, – нікому достеменно не відомо. Чи дійсно існує якась закономірність, чи йдеться лишень про статистичні збіги? Вчені досі про це сперечаються. Щодо 1500-річного циклу точилися й точаться дискусії серед кліматологів. Деякі впевнено скажуть, що це контроверсійне питання. Проте неможливо заперечити, що щось таки ставалося з орієнтовно 1500-річним інтервалом, часто з фатальними наслідками для молодої людської цивілізації.

Є причини вважати, що принаймні перші цикли Бонда зумовлені порушеннями в циркуляції Гольфстріму (або ж АМОС – Atlantic Meridional Overturning Current[9], – як він називається на жаргоні вчених). Гольфстрім, коротко кажучи, – це могутня течія, що переносить об’єм води, як у сотнях Амазонок, і таку кількість тепла, що виробляє мільйон атомних електростанцій. Жителі Північної Європи взагалі завдячують Гольфстрімові життям.

Ось тут, мабуть, своєчасно пояснити, як ця течія функціонує. Гольфстрім, течучи від Південного узбережжя США на північ, виділяє тепло та водяну пару. Випаровуючись, морська вода не виділяє у повітря сіль. Це означає, що, рухаючись на північ, солоність вод чимраз зростає.

Коли вода стає солонішою, заразом зростає її густина. Це призводить до того, що вода опускається приблизно на 1500 метрів десь під час наближення до Ісландії. Звідти вода прямує підводною течією назад на південь. Отже, функціонування течії трохи скидається на конвеєр, допоки не виникають можливі порушення.

Коли солоні поверхневі води змішуються з прісними, наприклад талими водами ґренландських льодовиків, здатність води опускатися знижується. Це, своєю чергою, призводить до сповільнення конвеєра.

Так відбувається не лише в теорії. Нам відомо, що північно-східне продовження Гольфстріму, Північно-Атлантична течія, сповільнилася приблизно на п’ятнадцять відсотків од середини 1950-х. Почасти це спричинено природними коливаннями: Гольфстрім має швидший і повільніший періоди. Проте ми не можемо заперечити, що частково послаблення безпосередньо пов’язане зі спричиненим глобальним потеплінням таненням льодовиків у Ґренландії.

Втім талі води, які нині витікають із Ґренландії, бліднуть на тлі потоку, що потрапив в Атлантичний океан майже 13 000 років тому.

БОНД 8: ПІЗНІЙ ДРІАС, ЛЬОДОВИКОВИЙ ПЕРІОД ЗАВДАЄ УДАРУ У ВІДПОВІДЬ

«Коли греблі рве» – така підназва теж пасувала б цьому циклу Бонда. Роль «греблі», яка рветься, у цьому випадку відіграє озеро Аґассіс у Північній Америці. Йдеться, власне, про два пов’язаних між собою озера – Аґассіс і Оджибвей, але, аби оминути ускладнення, поговорімо лишень про Аґассіс.

Озеро Аґассіс – колишнє велике льодовикове озеро, що лежало в центральній частині Північної Америки, південно-західніше Гудзонової затоки, приблизно 13 000 років тому. Ім’я озеро дістало від швейцарсько-американського дослідника льодовикової доби Жана Луї Аґассіса – одного з найпалкіших прихильників теорії льодовикового періоду в ХІХ столітті.

Незадовго до того, як гребля 12 800 років тому луснула, озеро Аґассіс до країв наповнилося талими водами з північно-американського льодовикового щита, що танув із карколомною швидкістю у такт потеплінню. Площа озера перевищувала площу п’яти Великих озер, які сьогодні лежать неподалік американсько-канадського кордону, разом узятих. За найбільшого розливу Аґассіс охоплювало цілих 440 000 квадратних кілометрів – це означає, що воно було більшим за Балтійське море та будь-яке сучасне озеро, включаючи Каспійське море.

Попри величезні розміри, вічним Аґассіс не було. Озеро почасти захищали крижані вали, а коли ці бар’єри тріскали – що ставалося з певною періодичністю, – великі частини озера раптово виливалися в Атлантичний океан майже мигцем.

Імовірно, те саме сталось і на початку пізнього дріасу. Коли озеро Аґассіс зненацька та бурхливо дренувалося, ефекти не обмежилися підняттям рівня морів. Величезні об’єми прісної води, раптово скинуті в Атлантичний океан, негайно та істотно вплинули на циркуляцію води в океані. Циркуляція Гольфстріму та його північного продовження, Північно-Атлантичної течії, порушилася, що призвело до швидкого та майже негайного похолодання.

Холод протримався майже тисячу років, перервавши відступ льодовиків, а льодовиковий період тимчасово повернувся. Найвідчутнішими стали зміни на північних узбережжях Атлантичного океану. У Скандинавії під час пізнього дріасу середня січнева температура повітря впала на цілих десять градусів Цельсія. На місце лісів, які вже встигли поглинути велику частину території, повернулася тундра. На далекому півдні Європи середня річна температура впала на 4–6 °С. Влітку майже втричі похолодніло, а взимку крига сковувала Атлантичний океан аж до берегів Південної Англії.

Похолодання в період пізнього дріасу не охоплювало всю Земну кулю. У південній півкулі льодовики продовжували танути, а у тропіках подекуди стало навіть тепліше. Це спричинене тим, що більша частина тепла залишилася на півдні, замість того, щоб перенестися нагору до рідних мені широт.

Геологічний «гальмівний слід» льодовиків, відступ яких перервав пізній дріас, можна й досі побачити у вигляді так званих кінцевих морен[10]. Морени Ра у Південній Норвегії, Середньошведські морени та Салпаусселькя у Фінляндії – усі ці гігантські гряди утворились уздовж південного краю Пізньовейхсельського Феноскандійського льодовикового щита через зупинку його танення.

Попри те що пізній дріас достатньо катастрофічний і важливий кліматичний період – це ще, строго кажучи, не голоцен. Лише після того, як пізній дріас згасне, а Гольфстрім набере колишню швидкість, вважатиметься, що льодовиковий період добіг кінця й настала доба голоцену.

Але й у майбутньому крижані гіганти нагадуватимуть Європі про своє існування. Вони це робитимуть пліч-о-пліч із подіями Бонда, навколо яких обертається цей розділ. Я вирішив фокусуватися на тих подіях, які мають особливе значення для нашої цивілізації та її історії. Подія Бонда під номером п’ять, безумовно, належить саме до них.

БОНД 5: РОЗКВІТ СУЧАСНОГО ЗЕМЛЕРОБСТВА

8.2 Kiloyear Event – таку назву носить подія, що сталася 8200 років тому. Ми прибуваємо в середину інтергляціалу, клімат уже почав ставати приємно-теплим, а життя, включаючи людське, почало вкорінюватися навіть на Далекій Півночі. Скандинавія на той час щойно звільнилася з кайданів льодовиків, хоча мине ще чимало часу, поки, наприклад, узбережжя Ботнічної затоки побачить денне світло. Сучасні прибережні шведські міста Ваза й Умео тоді лежали глибоко під поверхнею колишнього Анцилового моря, величезної водойми, що пізніше стала Литориновим морем і нарешті Балтійським.

Коли суходіл Фінляндії піднявся, з Анцилового моря утворилися великі озера сьогодення: Саймаа, Нясіярві та Пяйянне – колишні затоки Анцилового моря. Затока Саймаа тоді була відокремлена від основної тюленячої популяції, тому в тамтешніх водах почали розвиватися власні види тюленів. Слід колишньої берегової лінії Анцилового моря й досі чітко видно в ландшафті, приміром у гельсінському районі Якомякі, будівлі й дороги якого підносяться над рівнем моря на шістдесят метрів.

Також саме тим часом, понад 8000 років тому, датуються перші знайдені істотні сліди людських поселень у Фінляндії (у Південній Швеції мисливці культури Бромме полювали ще у 12 000 до н. е.).

Температура на берегах Анцилового моря не перевищувала сучасні тамтешні показники, хіба що була іноді трохи нижчою. Проте дослідження скам’янілого пилку, взятого зі дна озер, підтверджують, що десь у ту пору відбулося тимчасове, але відчутне похолодання. Холоди протрималися майже 600 років, а температура подекуди впала на цілих п’ять градусів Цельсія. Я гадаю, тоді, мабуть, з’явилися й перші скарги на фінську погоду. Доволі історичний момент у такому разі.

Уважається, що це похолодання спричинено тим самим, що й похолодання на світанку пізнього дріасу, – дренуванням озера Аґассіс. Страх, як багато прісної води – щось на кшталт 420 000 кубічних кілометрів – вилилося в Північну Атлантику. За одну мить рівень Світового океану підійнявся на один-три метри.

Цього вистачило, аби потопити останні низинні острівки «Європейської Атлантиди», Доґґерленду, які ще стирчали з-над хвиль Північного моря (див. розділ 7). Доґґерленд – колишній суходіл, який упродовж останнього льодовикового періоду й деякий час після нього пролягав між Данією та Англією, там де сьогодні вирує Північне море. На цій території – доки крига не розтала й море не затопило колишні мисливські угіддя – полювали й жили європейці льодовикового періоду.

Отже, повторне потужне дренування озера Аґассіс стає останнім цвяхом у домовину Доґґерленду. Колись безкраїй суходіл, що зменшився й перетворився на низовинний розкиданий архіпелаг, урешті-решт поглинають бурхливі води дренованого північно-американського озера.

Подія, що сталася 8200 років тому, за часів, що могли б бути приємно-теплими, та спричинене нею сповільнення Гольфстріму зумовили не лише похолодання. Зі змінами в мусонному кліматі у багатьох місцях стало посушливіше. У частинах Азії та Африки цілі століття триватимуть страшні посухи. От тоді погода й справді змінила світ, змусивши людей у колисці нашої цивілізації – на Близькому Сході – переглянути свої звичні стратегії.

Ті, хто займався порівняно новим видом діяльності в Месопотамії, сільським господарством, змушені вигадувати альтернативні методи порятунку своїх посівів. Тут вирощували зернові культури приблизно від початку голоцену. Месопотамська місцевість складалася почасти з боліт, почасти з пустельних земель. Дві могутні річки – Тигр і Євфрат – щовесни виходять зі своїх берегів, угноюючи береги річок поживним намулом.

Після 8.2 Kiloyear Event клімат стає холоднішим і посушливішим. Покладатися на регулярні розливи більше не можна. Ось тут і стається карколомний момент у сільському господарстві – початок створення мережі іригаційних каналів. Ранні месопотамці осушили болотні землі й викопали в сухих ділянках канали. Це робили й доти, деінде, але саме месопотамці утворили з цього систему. Починаючи з малого, з часом система іригаційних каналів стала ефективною та доцільною системою зрошування, регульована владою та призначеними для цього працівниками. У майбутньому шумери забудують береги Євфрату й викопають іригаційні канали та рівчаки ще в більшому масштабі.

Зрошування істотно збільшило врожаї й уможливило ріст кількості населення вище колишнього рівня. Часи дефіциту, як-от період посух, зумовили також єднання сімей і більших груп. А з харчуванням, яке з’являлося завдяки дедалі ефективнішому сільському господарству, виростали перші міста.

Інакше кажучи, маємо красномовний приклад того, як потреба стає матір’ю винаходів (попри те що, на мою думку, цей вислів переоцінений – куди частіше потреба стає матір’ю лише бід і злиднів).

Утім, можна ж обговорити переваги й недоліки появи міст у довготривалій перспективі. Коли людина була щасливішою: блукаючи полями Африки як мисливець або збирач чи то пак борючись за своє виживання в дрімоті величезних агломерацій? Ми торкалися цього питання в минулому розділі: з появою міст в археологічних розкопках починають знаходити й перші сліди воєн. З припиненням кочівницького способу життя й появою власності – житла, землі, навіть інших людей, – у нас з’явилися речі, які потребували захисту від неприятелів, що бажали відібрати в нас наше майно. Зненацька з’явилися причини для заздрощів. Легко сприйняти біблійну легенду про Каїна та Авеля як метафору, що ілюструє ту добу.

Осівши у містах, ми починаємо також більше хворіти. Коли люди згуртувалися, недугам і пошестям стало легше поширюватися. Нас побільшало. Кількість населення росла, як гриби після дощу, адже дедалі ефективніше сільське господарство могло прогодувати все більше ротів. Проте продукти сільського господарства поживнішими не стали. Від початку вирощування зернових наш раціон переважно базується на вуглеводах.

Ми також стали нижчими. Середній ріст людини з часом зменшився, це наслідок гіршого харчування та бідності, які з’явилися разом із містами, що росли. Отже, міста почали зростати через сільське господарство, ефективність якого, своєю чергою, зросла завдяки зрошуванню, на яке людей надихнуло кліматичне коливання 8200 років тому.

Настав час знову сісти в машину часу і прямувати до наступної події Бонда. А на нашому шляху крізь голоцен до сьогодення ця одна з великих і важливих подій, на мою думку, є особливо захопливою. Точнісінько, як і 8.2 Kiloyear Event, це потрясіння змусить нас переглянути наш спосіб життя і згуртуватися, якщо ми хочемо вижити.

БОНД 4: ЗЕЛЕНА САХАРА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА ПУСТЕЛЮ, ЄГИПЕТ БУДУЄ ПІРАМІДИ

Машина часу доправила нас на 5900 років назад. Четверта подія Бонда спричиняє найжорстокіші в усьому голоцені посухи. Особливо катастрофічною подія стає для Сахари – найбільшої у світі пустелі сьогодення. Важко повірити, що тут колись нуртувало життя. Раніше, до речі, не надто й давно, Сахара кишіла слонами, бегемотами, буйволами, левами, жирафами, бородавочниками, антилопами та страусами. Ну і, певна річ, на тварин чатували мисливці пізньої кам’яної доби.

Сахара декілька разів перетворювалась із сухої пустелі на вологу родючу місцевість і навпаки. Протягом льодовикового періоду Сахара була переважно сухою, це змінилося лише ближче до кінця пізнього дріасу, приблизно 10 000 років тому. Тоді зарядили рясні дощі й пустеля почала зеленіти, перетворюючись на родючу савану. Місцеві озера, річки та водойми – які сьогодні вже давно висохли – аж роїлися рибою. 7000 років тому озеро Чад у Центральній Африці вдесятеро перевищувало за площею свого сучасника, інакшими словами: за своїми розмірами озеро було значно більшим, ніж, наприклад, Каспійське море, найбільше озеро сучасності.

З того ж часу походять і перші наскельні малюнки, знайдені в Сахарі. Вони зображують, хоч як це дивно, тварин, на яких полювали тогочасні мисливці. А тоді тварин у Сахарі не бракувало, у час її розквіту люди пасли на теренах сучасної пустелі навіть корів.

Наскельні малюнки зображують серед іншого й таку тварину, як гігантський буйвіл Pelorovis (вимерлий сьогодні). Цей звір – один із найбільших представників родини парнокопитних, що будь-коли існували. Найбільші самці важили майже дві тонни, а відстань між двома рогами сягала чотирьох метрів.

Людським культурам, що замешкували Сахару в ту пору, ми завдячуємо частиною корисних винаходів, які змінили світ на кулінарному фронті. Представники культур у долинах річок Сахари виробляли глиняні горщики, у яких їжу не лише зберігали, а й готували. Перші відомі рагу та супи, перша каша – усе це приготоване на берегах сахарських річок приблизно 8000 років тому.

Древня сахарська саванна може також містити ключ до таємниці єгипетських пірамід. У сучасній пустелі на захід від оази Харґа, що в Південному Єгипті, стоять природні кам’яні утворення, що дивовижно нагадують піраміди та Великого Сфінкса в Гізі. Згідно з однією сучасною теорією, ці утворення надихнули сахарських кочівників, які осіли в долині Нілу, коли клімат став посушливішим, на побудову пірамід.

За цією гіпотезою стоїть колишній учений НАСА, єгипетсько-американський дослідник Фарух Ель-Баз. Наразі Ель-Баз – професор-дослідник Бостонського університету. Вчений уважає, що перші поселенці в долині Нілу навіть уявлення не мали, як виглядають піраміди. Концепт пірамід – і сфінкса – у долину Нілу принесли кочівники, які тікали від посухи, що перетворила їхні рідні терени на пустелю. З давніх-давен кочівники проходили повз ці схожі на піраміди скелясті утворення в південній савані, що слугували за орієнтир і дороговказ. Єгипетські піраміди, за цією теорією, є відгомоном спогаду про зелену та родючу Сахару, савану, наповнену тваринним життям як на суші, так і в тутешніх річках і озерах.

Цей світ, зниклий через мінливий клімат, зник так само безслідно, як раніше в Європі зник Доґґерленд.

Незалежно від того, як з’явилися піраміди (не всі вчені поділяють думку Ель-База), у повітрі майже 6000 років тому відбулися значні зміни. Так званий 5.9 Kiloyear Event перевернув умови життя наших пращурів з ніг на голову.

Унаслідок цього коливання у Північній Африці стало посушливіше. Зелена й родюча Сахара зникла та перетворилася на відому нам пустелю, змусивши місцеве населення податися на схід, до Нілу. Осівши у долині річки, місцеві побудували суспільство, в якому з часом з’явилася ціла низка ієрархій і взаємозалежностей. А також почалася справжня культурна революція – поява писемності. Необхідно злегка наголосити, яким квантовим стрибком у культурному розвитку стала мить, коли ми раптово отримали можливість записувати історію.

З часом це призвело до появи єгипетської цивілізації та династій фараонів. Цивілізації та водойми повсякчас ішли пліч-о-пліч, у тому числі, через зрошування. У південній Месопотамії неподалік від Тигру та Євфрату виникли перші міста-держави. У долині річок Інд і в Китаї теж розвиваються свої цивілізації.

Засухи та кліматичні кризи зазвичай схиляють людей до руху. Сухіший і холодніший клімат, спричинений посухою 3900 року до н. е., призвів до того, що протоіндоєвропейці зі степів Північного і Східного Причорномор’я ринули на Балкани. Так у Європі з’явилися індоєвропейські мови.

БОНД 3: ПОЧАТОК КІНЦЯ СТАРИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Мабуть, слушно було б нагадати читачеві, що ми досі перебуваємо в голоцені, у теплій і загалом приємній добі, що слідувала за льодовиковим періодом. Проте, якщо ми припаркуємо нашу машину часу і вийдемо з неї приблизно у 2200 році до н. е., то побачимо, що середина інтергляціалу вже позаду. Отже, можна сказати, що все починає змінюватися на гірше, хоч і, на щастя, дуже повільно.

Точнісінько у цей час відбувається ще одна подія Бонда, так званий 4.2 Kiloyear Event – раптове, хоч і тимчасове загострення кліматичних умов. Донні відклади чітко свідчать про тривалу засуху, яка поширилася від Південно-Східної Європи до Тибету та Індії, у Північній і Східній Африці, на Близькому Сході та на Аравійському півострові. Також похолодніло: льодовики почали знову наступати в Канаді, Кіліманджаро й Андах. В Ісландії зарослі березою та травою землі поступилися місцем більш арктичній місцевості. Що ж до Північної Європи – дані відкладів, навпаки, складно розтлумачити.

Наслідки кліматичного загострення стануть майже апокаліптичними для цивілізацій, які встигли пустити коріння й почали розквітати в різних куточках світу, починаючи від Єгипту та Месопотамії і закінчуючи долиною річки Інд і Китаєм.

У Єгипті останні 500 років промайнули під правлінням фараонів Стародавнього царства. Вважається, що Стародавнім царством (2686–2181 до н. е.) правили III–VI династії. Це точно була епоха пірамід та їхніх будівельників, епоха, коли «забагато» означало «у міру».

Це також пора, коли влада єгипетських фараонів досягла свого зеніту, а самі фараони стали живими богами. Сини бога Сонця Ра доручали будувати пам’ятники, храми та піраміди на свою честь. Цей тренд розпочав фараон на ім’я Джосер, за його наказом у Саккарі зведена однойменна ступенева піраміда. Протягом правління IV династії побудова пірамід сягає своєї кульмінації, тоді, зокрема, збудована піраміда Хеопса в Гізі, найбільша з-поміж єгипетських пірамід. Годі й казати про Великого сфінкса в Гізі.

Період Стародавнього царства, мабуть, найдинамічніший і найбадьоріший період у всій довгій історії Єгипту з погляду культури та мистецтва. У цю пору скульптори створюють перші статуї в повний ріст із каменю, дерева та міді. Розвивається писемність і мистецтво створення рельєфів, але вони ще не так детально вивчені, як у пізніші періоди. У будь-якому разі, Стародавнє царство встановлює мистецький канон і спосіб вираження, що домінуватиме в єгипетській культурі протягом наступних трьох тисячоліть. Більшість із того, що ви бачите перед собою, коли я кажу «Древній Єгипет», походить саме з цієї пори.

Просто посеред розквіту цивілізації вдаряє 4.2 Kiloyear Event. У світі похолодніло або, якщо ми говоримо про Єгипет, то стало насамперед посушливіше.

Стародавнє єгипетське царство зазнало великої шкоди. Усі масштаби посухи можна проілюструвати на прикладі Мерідового озера, що лежить південно-західніше від Каїра, нормальна глибина якого сягає 65 метрів. Під час посухи озеро вщент висохло й зникло.

Від чого люди найбільше постраждали, так це від щорічних повеней Нілу, від яких повністю залежать урожаї землеробів. Під час посухи річка заледве розливається, вона втратить свою потугу протягом наступних трьох десятиліть.

«When the life giver dies all around is laid waste»[11]. Цитата з пісні «Powerslave» гурту Iron Maiden описує ймовірний досвід двох мільйонів людей, що жили у Стародавньому царстві. Два мільйони людей, повністю залежних від капризів Нілу. Споконвіку ритм річки не змінювався, хоча насправді Ніл – доволі примхлива річка. Через один різкий рух може здатися, що джерело життя всохло.

Перепади настрою та коливання кількості води можуть продовжуватися десятиліттями, ба навіть і сторіччями. А збігаючись із посухою 2200 року до н. е., Ніл впадає у глибоку депресію. Та сама річка, яка поклала початок цілій цивілізації, тепер забирала в неї життя.

А це дійсно була неабияка цивілізація! Як уже сказано, йдеться про Стародавнє єгипетське царство, першу велику цивілізацію у світі, яка на той час уже існувала тисячу років. Коли життєдайні розливи Нілу припинилися на три десятиліття, ба більше, країна занурилась у соціальний хаос і анархію, зазнала пошестей, громадянську війну й голод.

Гнітюче лихо описується у так званому Папірусі Іпувера, що походить із часів ХІІ династії (1991–1803 до н. е). Події, про які пише, ймовірно, Іпувер, скидаються на біблійний опис Десяти єгипетських кар. Автор розповідає про людей, що, голодуючи, їли від відчаю власних дітей, про Ніл, який став червоним від крові, про осквернення усипальниць фараонів тощо.

Одні тлумачать Папірус Іпувера як опис загибелі Стародавнього царства, тоді як інші вважають, що в Папірусі йдеться про так званий Перший перехідний період (2150–2040 до н. е.), довгий період анархії та розрухи в Єгипті.

У будь-якому разі кінець Стародавнього царства мусив видатися тогочасним єгиптянам кінцем світу. Від того що ці події збіглись у часі з кінцем правління фараона Теті ІІ, ліпше не стало. Серед усіх фараонів Теті ІІ правив найдовше, згідно з деякими документами, державець перебував при владі понад 90 років (він почав царювати з шести років). Уважається, що ані фараон, ані його чиновники не володіли достатньою для порятунку ситуації силою та самовладанням.

Дехто однаково намагався робити все можливе. Один номарх[12] доручив висікти на своїй могилі такий текст, як запевнення у тому, що принаймні він зробив усе можливе для полегшення людських мук:

Але, попри всі злидні й очікування кінця світу, кінець Стародавнього царства аж ніяк не означав кінець Єгипту. Деякі ознаки вказували, що Єгипет – коли ритм щорічних розливів Нілу відновиться – де-факто вийде із ситуації посиленим, принаймні у довготривалій перспективі. Всевладдя фараонів іде на спад, добігає кінця мегаломанійна епоха побудови пірамід, а суспільство диверсифікується й осучаснюється.

Від тих часів зберігся один відомий текст, у якому фараон Хеті ІІІ дає настанови своєму синові й наступникові, Мерікару, напередодні його сходження на трон. Твір зветься «Повчання для царя Мерікара» та наголошує на милості, справедливості та виконанні суспільних обов’язків володаря перед своїми підданими. Згідно із вказівками Хеті синові, правитель зобов’язаний бути опорою для слабких і виконувати роль щита, що захищає проти ударів долі. Ці мудрі принципи не втратили актуальності й сьогодні.

Чого ще нас можуть навчити події, що почалися з кліматичних потрясінь 2200 року до н. е.? Складно уявити, наскільки уразливим є залежне від єдиного джерела живлення суспільство. Чи не складно? Наше сучасне, механізоване сільське господарство також повністю залежне від однієї речі – горючих корисних копалин.

У Швеції порахували: якщо половина нафтового ресурсу раптово зникне, то протягом кількох років пануватиме голод. Причиною цього є брак будь-яких запасів продовольства, адже сучасне суспільство залежне від безперервного постачання. Точнісінько, як древні єгиптяни були залежними від своєї життєво важливої судини – Нілу.

Єгиптянам ніколи не вдавалося по-справжньому позбутися залежності від Нілу. Ця залежність існує й у наші дні. ООН порахувала, що до 2050 року в басейні річки Ніл житиме близько одного мільярду людей. Удвічі більше за сучасні цифри. І, очевидно, це лишень збільшить уразливість з огляду на майбутні порушення в річці Ніл. Вона вже нині показує, що стає більш непередбачуваною, варто лише згадати сильну посуху чи руйнівну повінь, що востаннє відбулися у 2015-му та 2016 році.

Нова повномасштабна подія Бонда або катастрофа таких саме масштабів (спричинена нами), яка у найгіршому разі призведе до посухи та падіння рівня води в Нілі не на одне століття, – це те, чого ліпше собі й не уявляти. Проте, якщо ми не будемо брати до уваги такий сценарій і не складатимемо відповідних планів, це також буде великою помилкою.

Під час 4.2 Kiloyear Event біда прийшла не тільки до Єгипту. Несолодко було й Аккадській імперії в Месопотамії, що на території сучасного Іраку в межиріччі Тигру і Євфрату.

Аккадську державу, що існувала між 2300-м і 2200 роком до н. е., називають першою імперією у світовій історії. Єгипетське Стародавнє царство, безсумнівно, старіше, проте Аккадська імперія вирізнялася багатонаціональністю – її кордони тримали разом кілька держав і міст, заселених різними народами. У період свого найбільшого розквіту Аккадська імперія простягалася до узбережжя Середземного моря і володіла територіями Ірану й Аравійського півострова.

Археологи вже давно спантеличені тим, як квітуча й енергійна імперія раптово розпалася, а її міста залишилися покинутими. Аналізи ґрунтів старих сільськогосподарських угідь північної частини Аккадської імперії свідчать про раптовий і жорсткий період посух, що почався приблизно у 2200 році до н. е. і тривав близько трьох сторіч. Це узгоджується з відповідним циклом Бонда.

Руйнування Аккадської імперії мало наслідки, які можуть видатися нам до болю знайомими. Посуха та голод змусили народ імперії податися на південь, до берегових районів Перської затоки. Серед людей, які вирушили в дорогу, були амореї – скотарі, які, судячи з усього, не надто цінувалися серед знаті. Писар у стародавньому столичному місті Ур описує амореїв як «народ марнотратців із тваринними інстинктами, якому не відоме поняття “зерно”». Здається, в економіці, заснованій на вирощуванні злаків, усе, що асоціювалося з худобою, було чимось особливо образливим.

Аби заблокувати переселення народів із півночі, аккадійці звели мур 180 кілометрів завдовжки – «Відштовхувач амореїв». Отже, на практиці мур мусив утримувати амореїв ззовні. Немає нічого нового на нашій матінці Землі, зважаючи на мури та паркани сьогодення. Ізраїльський бар’єр на західному березі річки Йордан, плани Трампа побудувати стіну на кордоні з Мексикою, угорський паркан проти біженців на кордоні із Сербією… І вже сьогодні можна припустити, наскільки зросте кількість таких споруд, коли нинішні кліматичні зміни посиляться.

Уважається, що кліматичні події та посуха 4200-річної давнини також зумовили великі переселення у євразійських степах і в Південній Азії. Люди в тій місцевості були змушені відмовитися від сільського господарства й повернутися до кочівного способу життя.

Спричинене подією сильне послаблення мусонних дощів, очевидно, причетне до гибелі Індської цивілізації в сучасному Пакистані. На падіння Індської цивілізації вплинув також брак колишніх торговельних контрактів зі Стародавнім єгипетським царством і Месопотамією.

Тут ми й полишаємо 2200 рік до н. е. й продовжуємо нашу подорож інтергляціалом. У літньому пейзажі голоцену вже можна розгледіти перші жовті листочки на деревах і відчути перші осінні холодні вітри, а також раптові, як шок, похолодання, схожі на цикли Бонда. Так званий кліматичний оптимум, найприємніший і найбільш ідилічний час Атлантичного періоду, залишився позаду.

Ми все ближче до нашого часу, в якому також є два цикли Бонда: так зване Велике переселення народів, яке призвело до падіння Римської імперії, та Малий льодовиковий період, про який ітиметься нижче. Якщо погода й справді змінила світ, то сталося це саме тоді.

Насамперед ми все-таки розглянемо наступний цикл Бонда, який і цього разу зумовлює катастрофічні зміни.

БОНД 2: КАТАСТРОФА БРОНЗОВОЇ ДОБИ

Ми паркуємо машину часу неподалік 1200 року до н. е. Схоже, історикам не вдалося придумати достатньо красномовного прикметника найвищого ступеня, щоб описати ширину і глибину тієї події, від якої постраждала цивілізація, коли бронзовий вік раптово скінчився.

Американський історик, професор Роберт Дрюз описує кінець пізнього бронзового віку як «найгіршу катастрофу в світовій історії, гіршу навіть за падіння Західної Римської імперії».

Можна припустити, що це був жорстокий і кривавий перехід. Наприкінці XIV століття до н. е. майже всі старі великі цивілізації довкруж Середземного моря та на Близькому Сході занепадають. Можливо, за винятком Нового єгипетського царства, яке ще деякий час боротиметься, проте урешті-решт зазнає провалу й буде поглинуте заколотами та конфліктами.

Та ж сама історія спостерігається по всій Європі та по всьому Близькому Сходу. Міста палали, а люди їх полишали, лютувала війна та руйнація, народ утікав, а мережа стародавніх торгових маршрутів раптово рвалася. Торгівля зникла майже вщент. Грамотність занепала. Кількість населення критично знизилася, зокрема й у Північній Європі. Радіовуглецеве датування залишків стародавніх поселень в Ірландії показало, що сліди людської присутності – наприклад, тваринні кістки поруч із поселеннями та залишки засівів – ближче до початку першого тисячоліття до нашої ери майже зникають.

Панував хаос біблійних масштабів, що, мабуть, є справедливим описом ситуації, адже біблійні часи і справді почалися, принаймні на Близькому Сході. З попелу тогочасних пожеж і переселень виникає, зокрема, біблійний Ізраїль. А також антична Греція. Гомерівська «Іліада» ґрунтується на спогадах буремної війни гучного кінця бронзової доби Європи.

Те, що сталося тоді, досі є однією із великих таємниць сучасної археології, яка заледве має одне вичерпне пояснення. Важливою частиною цього незбагненного пазла є раптова зміна клімату на холодніший і посушливіший. Дослідження скам’янілого пилку, взятого зі дна водойм у Ізраїлі, Анатолії, Кіпрі, Сирії та долині Нілу, підтверджують, що всеохопна та інтенсивна посуха панувала в регіоні точнісінько у той час.

Стародавні міста падають, як кеглі. У Греції хиріє Мікенська цивілізація. Такі великі міста, як Мікени, Кносс і Пілос, або нищать, або покидають; старі палаци охоплює вогонь, а їхніх лідерів вбивають. Наступну добу зазвичай називають Темними століттями Греції (приблизно 1100–800 до н. е.). Не через темряву, а тому, що від того часу до наших днів дійшло обмаль інформації. Зокрема, тогочасна грецька писемність утрачена назавжди. Цивілізація біднішає, кількість населення зменшується, а поселення убожіють. Люди перестають зводити кам’яні споруди і переходять до будівель із дерева, що є ще одною причиною, яка вказує на близьке закінчення бронзового віку. З того часу залишилися насамперед рештки керамічних виробів.

Хеттську цивілізацію, що існувала в Анатолії та Північній Сирії, біда також не оминула. Зникають такі міста, як Газа та Троя. Деякі вважають, що Гомер згадує про ці часи у своїх розповідях про міфічну Троянську війну – у «Іліаді» та «Одіссеї».

У будь-якому разі катастрофічні часи кінця бронзового віку ще довго гучно відгукуються у колективній грецькій свідомості. Пізніше пору до колапсу почали згадувати як містичну, втрачену «золоту еру», добу, коли все ще не полетіло шкереберть. Дехто, наприклад, уважає, що розповідь Платона про міфічну Атлантиду з’явилася через пам’ять про багатий і величний бронзовий вік.

Грецький письменник Гесіод (прибл. 700–600 до н. е.), перший відомий поет західного світу, поділяє світову історію на золотий вік, що переходить у срібний і бронзовий віки. За ними слідує героїчна доба. У цей час відбуваються величні пригоди напівбогів і героїв, як-от Персей, Геракл і Тезей, а про Ясона й аргонавтів годі й казати. Проте після цих подій, за Гесіодом, настає лиха залізна доба, темні століття, коли «кулак буде правом». Вечірка бронзової доби добігла кінця, настав час гіркого похмілля.

Отже, чимраз холодніший і сухіший клімат частково пояснює раптові потрясіння, що вразили стару й багату бронзову добу в Європі. Іншою вагомою причиною є так звані народи моря, які лютували в регіоні в ту пору. Більше про них трохи згодом.

Проте дехто вважає, що ми можемо нарікати на, власне, залізо, чиє ім’я носить прийдешня доба. Англійський археолог Аян Арміт в інтерв’ю шведському телеканалові SVT заявив, що кінець наступив, коли «простий люд» узяв до рук залізну зброю. Арміт уважає, що потреба людей у блискучих бронзових предметах створила складні соціальні ієрархії – суспільством керували військові еліти, озброєні дорогоцінною бронзовою зброєю. Дешеве та легкодоступне залізо цю структуру перекреслило.

Постачання бронзи забезпечувала заплутана мережа торгових шляхів, що кроїла весь відомий світ. Коли почали руйнуватися міста, ця мережа зруйнувалася разом із ними, і можливість користатися бронзою скоротилася. Залізо ж не потрібно було возити Європою, цей метал доступний усюди. Це значно простіший і демократичніший матеріал на противагу ексклюзивній бронзі. Саме це, на думку Арміта, дестабілізувало систему, якою користалась озброєна еліта для суспільного контролю.

Військова еліта, звісно, намагалася боротися проти такого прогресу, щоправда, з мечем у руці, що призвело до війни та до зайвого скорочення кількості населення, а ще до того, що світ став загалом біднішим. Про це свідчить те, що археологи не знайшли бодай приблизно такої ж кількості дорогоцінних предметів із залізного віку, як із бронзового. Це стосується й Північної Європи, і британських островів.

Я згадав так звані народи моря як вагому причину катастрофи бронзового віку. Їхнє походження було й залишається таємницею. Зважаючи на той чималий слід, який вони залишили в історії, напрочуд дивно, що майже всі сучасні вчені знизують плечима, згадуючи народи моря.

«Народи моря» – це загальний термін для назви войовниче налаштованих племен, які наприкінці бронзової доби ходили під вітрилами, зокрема, у східному районі Середземного моря, сіючи смерть і безлад. Народи моря мали б займатися й піратством. Уважається, що 1220–1180 роки до н. е. були піком їхніх нападів. І, схоже, вони не на жарт лютували, навіть коли народи, на які вони нападали, чинили слабкий спротив через засуху та голод. Під їхнім тиском впала могутня Хеттська імперія. Прогнулися й такі міста, як Угарит, Ашкелон і Хацор.

Народи моря доволі часто з’являються у тогочасних єгипетських рельєфах і згадуються в текстах. Єгипет атакували народи моря (у єгипетських джерелах – haunebu) декілька разів між 1210-м і 1100 роком до н. е., проте фараонівським військам, на відміну від інших, вдалося відбити атаки. Утім, на думку деяких учених, є підстави вважати, що єгиптяни у пропагандистських цілях дещо перебільшували, описуючи страхітливі народи моря. Коли фараон перемагав народи моря, образ правителя поставав трохи могутнішим.

Часом нападами народів моря навіть пояснювали хаос і біди пізнього бронзового віку. Проте сучасні історики частково заперечують небезпеку народів моря та роль, яку вони відіграли в катастрофі бронзової доби. На думку багатьох учених, вони навряд чи стояли за всім спустошенням, за всіма підпаленими містами та знищеними країнами, у чому їх обвинувачують.

Окрім того, сам термін «народ моря» – порівняно сучасна вигадка. Описуючи рельєфи на стіні поминального храму Рамзеса ІІІ в Луксорі, цей термін (peuples de la mer) у 1885 році застосував французький єгиптолог Еммануель де Руж.

Ким же тоді були народи моря? Одним із розпізнаних народів є ахейці, засновники Мікенської держави, про яких також писав Гомер. У такому разі, можливо, саме вони знищили Трою приблизно у 1200 до н. е. Також винуватцями визнано племена стародавніх кельтів, одних із представників так званої культури полів похоронних урн у Центральній Європі. Проте до них також належать різні народи Північної Греції, Анатолії, Італії, навіть Скандинавії. Знання про ідентичність народів моря, м’яко кажучи, скупі.

Натомість відомо, що народи моря були добре озброєними – новими, довгими, залізними клейморами, з якими бронзовим колючим мечам складно було зрівнятися. У їхньому арсеналі також був новий вид коротких метальних списів. А особливо вправно вони билися на кінних бойових колісницях.

Наприкінці бронзової доби або трохи раніше у багатьох місцях навколо Середземного моря будувалися фортеці. Це може свідчити про спробу захиститися від народів моря.

Хоч ким народи моря були, тут ідеться не про один окремий народ, а радше про мішанину розмаїтих племен. Включаючи згаданий у Біблії, ймовірно індоєвропейський, народ – філістимлян (який дав своє ім’я Палестині, попри те що сучасні палестинці не вважаються їхніми нащадками). Філістимляни – могутній войовничий народ, що постійно перебував на стежці війни з ізраїльтянами, є одним із тих небагатьох народів у регіоні, що вмів кувати залізні вироби. Ґоліят, переможений Давидом, був філістимлянином.

Зрештою, немає нічого вічного, і напади народів моря не є винятком. Уважається, що саме Єгипет завдав їм вирішального удару. У 1175 році до н. е. вони зустріли військо Рамзеса ІІІ, яке їх спершу перемогло на суші, після чого у битві в східній долині Нілу величезної поразки завдали їхньому флотові. Певна річ, фараон Рамзес ІІІ не міг цим не похизуватися в усіляких написах і рельєфах на стінах Луксорського храму.

На цьому й усе, так би мовити. Після цього люті напади народів моря припиняються. Проте Єгипет, останній бастіон бронзової доби, незабаром після цього поглине розвал і хаос.

Катастрофа бронзової доби – це пора безладів і регресу в Європі й на Близькому Сході. Проте закінчилось усе так само, як і в решті подій Бонда, – людство відновилося в іще більших масштабах. Цивілізації зализали свої рани та згодом оговталися. У Греції з часом добігли кінця темні століття й наступила пора процвітання, яку ми звикли називати Класична Греція – період, у якому були закладені підвалини всієї культури та науки, на яких згодом постала не лише Римська імперія, а й уся західна цивілізація.

Чи були б ми там, де ми є сьогодні, якби раптові та інтенсивні зміни клімату не зруйнували старі цивілізації бронзової доби, тим самим лишень загартувавши всіх? Е, якби та якби та виросли на голові гриби – був би город, як часто казала моя бабуся.

БОНД 1: ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

Отже, пойняті тлінням руїни бронзової доби зосталися позаду, а ми прямуємо ближче до наших днів. Нам ще залишилося відвідати дві події Бонда. Останню, яку ми називаємо Малий льодовиковий період, прибережемо на один із наступних розділів. А зараз подивимося ближче на те, що сталося приблизно 1500 років тому. На період, який приблизно збігається зі вторгненням гунів у Європу в 376 році та захопленням лангобардами Італії в 576 році. А ім’я періоду – Велике переселення народів.

Це і є тією червоною ниткою, яка пронизує всі цикли Бонда, – міграції. Що ж цього разу – і як завжди – комусь десь стало зле.

Так званий Римський кліматичний оптимум (приблизно 250 до н. е. – 350 н. е.) добіг кінця. У помірному теплі цього періоду Рим перетворився на наддержаву, а Середземне море стало внут­рішнім морем Імперії.

Проте десь у 350 році погода кардинально змінюється – стає холодно та сухо. Прибутки із сільського господарства маліють, люди гостро потерпають від неврожаїв і голоду, впадають у відчай і кидаються навтьоки. Це стосується й тих, кого називають гунами й варварами. Це, своєю чергою, призводить до війн, адже там, де з’являлися ці подорожні, здебільшого, уже хтось жив. Це старий світ, урешті-решт, людям бракувало незайманої землі (наступного разу щось подібне станеться на Марсі). Наполегливий стукіт варварів у ворота Рима дався взнаки. Падіння Західної Римської імперії, з якого розпочинається Середньовіччя, без жодного сумніву, є «головною подією шоу» Великого переселення народів.

Про те, що над Європою у пору Великого переселення народів дмуть холодні та суворі вітри, цього разу ми знаємо з неабиякою точністю.

Про погодні умови більшої частини голоцену нам відомо завдяки аналізам пилку та інших органічних речовин, що містяться в складі скам’янілих відкладів озер. Вивчення коралів також дають нам корисні знання, як і хімічний аналіз бульбашок повітря в крижаних кернах, взятих із льодовиків Ґренландії та Антарктики.

Непрямі знання про клімат такого штибу називаються палеокліматичними індикаторами. До цієї категорії також входять історичні письмові джерела. Палеокліматологи давно перебувають у залежності від індикаторів, адже метеорологічні вимірювання температури й атмосферних опадів почалися в Європі лише у XVIII столітті, а в решті світу ще пізніше.

А щодо Великого переселення народів, тут ми вперше отримали доступ до широкого обсягу даних завдяки річним кільцям дерев. Це дало змогу дослідникам реконструювати погоду тієї пори з неймовірною точністю. Про що ж свідчать річні кільця? Коротко кажучи: мандрівники в часі, вдягайтеся тепліше та не забудьте захопити парасолю.

Для початку, між 350-м і 450 роком уже нашої ери рясно дощило, приблизно вдвічі сильніше порівняно із середнім значенням. Тож приблизно від 4500-го до 600 року було по-справжньому зимно та сухо. Літня температура в Європі впала на три градуси Цельсія. Вчені називають цей період Малим льодовиковим періодом пізньої Античності.

Що ж за цим стоїть? Аналізи крижаних кернів із льодовиків указують на три великих виверження вулканів, у 536-му, 540-му та 547 році. Один із головних підозрюваних – кальдера Рабаул у Папуа Новій Гвінеї, що вивергалася близько того часу.

Вивергаючись, вулкан вивільнив у стратосферу величезну кількість вулканічних матеріалів і випарів, насамперед діоксиду сірки, затуливши Землю від великої частини сонячного світла. Через це температура протягом наступних десятиліть неухильно падала. Почалася «вулканічна зима» (див. розділ 8).

Візантійський історик Прокопій пише про 536 рік таке:

Кількість сірки в льодовиковому осаді з того часу вказує на те, що йдеться про таке виверження, яке навіть перевершує виверження вулкана Тамбора, і викликаний ним «рік без літа» у 1816-му.

Усе це призвело до неврожаїв і голоду, до руйнації та зменшення кількості населення майже в усій Європі.

Це і є, поміж іншого, ті самі нечувано холодні роки близько 536 року, які, на думку деяких істориків, можуть стояти за появою поняття «Фімбулвінтер», себто велика/сувора зима. Фімбулвінтер згадується в «Старшій Едді», норманському епосі, тексти якого написані протягом 800–1000 років у Західній Норвегії та Ісландії.

Фімбулвінтер описується як трирічна зима взагалі без літа, яка передує Раґнарьоку, кінцю світу.

Аналізи річних кілець дерев у Швеції та Фінляндії демонструють, з-поміж іншого, їхній аномально малий ріст у 536 році, а потім знову в 542 році, що вказує на таку холоднечу, яка могла з легкістю змусити людей фантазувати про Фімбулвінтер і про те, що Раґнарьок уже стоїть на порозі.

Також уважається, що події 535–536 років могли б частково пояснити виявлені в тогочасних скандинавських похованнях золоті предмети. Люди приносили в жертву свої скарби, аби задобрити богів, сподіваючись, що тепло повернеться. У Східному Естерботтені у Фінляндії також у похованнях знаходили подібні речі.

Попри те що в найхолодніший рік епохи Великого переселення народів мої пращури в Північній Європі вигадували холодові прокльони й очікували Раґнарьока, найбільші зміни відбувались у Римській імперії.

Кажучи трохи спрощено: вважається, що погіршення клімату і спричинені ним переселення стоять за падінням Західної Римської імперії, яке, своєю чергою, вважається початком Середньовіччя.

Шлях до колапсу Західної Римської імперії можна описати як такий собі ефект доміно (будьте уважні, збитися з цього шляху надзвичайно легко). Усе почалося з погіршення клімату в середині IV століття, через що гуни пішли з Центрально-Азійських рівнин. Гуни з’явилися неподалік Чорного моря близько 370 року, підкоривши германських остготів (грейтунгів). Вестготи (візіготи) відмовилися від життя під пануванням гунів, тож перейшли Дунай і вирушили далі до Рима, де їм були не надто раді. Римляни прийняли вестготів, але поводилися з ними так негоже, що почалися конфлікти. Вестготи дали римлянам відносно доброго прочухана в битві під Адріанополем у 378 році. Востаннє римляни зазнавали такої приголомшливої поразки хіба що у війнах із Ганнібалом майже 600 років тому.

Це могло обернутися тотальною катастрофою для римлян, зокрема у довготривалій перспективі, якби не імператор Феодосій (той, хто оголосив християнство державною релігією в Римській імперії), якому вдалося вгамувати вестготів і укласти з ними хиткий союз. Вестготи впродовж певного часу слугували щитом проти інших варварських народів. Проте згодом це однаково скінчилося тим, що вестготи, очолювані Аларіхом, пограбували Рим у 410 році. На цьому казка про Західну Римську імперію більш-менш закінчується.

Східна Римська, або ж Візантійська, імперія протримається ще цілу тисячу років. Вестготи згодом осіли у Південній Галлії, а відтак в Іспанії та Португалії.

Після падіння імперії її в самісіньке серце вражає ніж – з початком Малого льодовикового періоду пізньої Античності клімат стане ще суворішим. Саме місто Рим, яке за своїх найкращих днів замешкувало мільйон людей, у 650 році зберегло лише близько 20 000 жителів. Регіон Середземного моря тоді вже втратив чи не половину свого майже 75-мільйонного населення, що жило там у період розквіту Римської імперії. Не останню роль у цьому відіграли пошесті, приміром Антонінська чума, яка лютувала протягом 165–180 років. Тільки ця епідемія коштувала життя приблизно п’яти мільйонам людей.

А гуни? Хто вони, й що з ними трапилося? Гуни – союз племен із Центрально-Азійських степів, чиє походження до кінця не з’ясоване. Ймовірно, етнічно гуни складалися з тюркських і угорських народів. Гуни, а надто їхній король Аттіла, з часом стали чимось на кшталт карикатури на брутальних і брудних варварів. Аттіла, каган гунів між 434-м і 453 роком, відомий у тодішній Європі під прізвиськом «бич Божий». У тодішніх скандинавських саґах правитель іменується Алті, а в епічній «Пісні про Нібелунгів» його називають Етцель.

Зі своєї штаб-квартири в сучасній Угорщині Аттіла керував найбільшою тогочасною державою Європи, що простягалася з Центральної Європи до Чорного моря та від Дунаю до Балтики. Під проводом Аттіли гуни двічі завоювали Балканський півострів і взяли в облогу Константинополь. Вони також форсували Дунай і, пройшовши пів-Франції, дійшли до Орлеана.

Карколомним моментом стала битва на Каталаунських полях у 451 році, коли гуни зазнали поразки від об’єднаних військ Західної Римської імперії та вестготів. Аттіла спробував почати ще одну військову кампанію проти Італії, але в 453 році раптово загинув. Згідно з деякими джерелами, у нього почалася сильна носова кровотеча й він задихнувся у свою весільну ніч (дружиною мала стати жінка готського походження).

З останнім подихом Аттіли майже мигцем загинула й Гунська імперія. Вважається, що сама епоха Великого переселення народів закінчується вторгненням лангобардів до Італії у 568 році.

У підсумку: пора Великого переселення народів – час непосидющості та змінних кордонів у Європі. Період часто вважають темною, як ніч, епохою анархії, хаосу та брудних варварів. Більш сучасні історики піддавали цей образ сумніву, вважаючи такий підхід до розгляду цього питання надмірно похмурим і однобічним. Багата на події, войовнича та часом геть заплутана – отакою була пора Великого переселення народів. Погляньте, наприклад, комікс «Астерікс і готи». У ньому французький письменник Ґосінні з гумором і похвалою підбиває підсумки своєї версії германської та готської плутанини.

Протягом Великого переселення народів на мапі з’явилися перші контури сучасної Європи. Германські племена, набувши вигляду англів і саксів, дісталися до Англії. Слов’яни зібралися в Центральній і Східній Європі. У Західній Європі германці заклали підвалини Французького королівства, яке в 800 році за правління Карла І Великого стане імперією. Він обтрусить пил із титулу, яким себе ніхто не називав понад 300 років, – «імператор Римської імперії». Онуки Карла Великого згодом поділять королівство на Західно-Франкське, яке стане сучасною Францією, та Східно-Франкське королівство, яке перетвориться на Священну Римську імперію.

Велике переселення народів торкнулося й Північної Європи – незначними потоками фінських народів зі сходу та германських народів із півдня. З багатьох поглядів це був динамічний час, тоді, зокрема, повернулася традиція курганів бронзової доби. У Швеції та Норвегії будували старезні замки. Готський історик Йордан уперше згадує данців як окремий народ.

Узагалі, Північна Європа уникне всієї тієї плутанини, від якої потерпав континент. Проте сама вона, своєю чергою, заплутає континент трохи згодом – за допомогою вікінгів та їхніх набігів. Доба вікінгів офіційно не вважається частиною Великого переселення народів, але вкрай помилково не брати до уваги поодинокі міграції у дусі того часу.

В одному з наступних розділів, ми попрямуємо разом із вікінгами на захід і дізнаємося, що сталося з мрією про Ґренландію, саме ім’я якої є фактично одним із перших прикладів оманливого маркетингу.

Отож чого нас може навчити Велике переселення народів? Ну, принаймні того ж самого, чого й решта подій Бонда нас уже навчила: коли в чиємусь житті стає замало або забагато води – люди вирушають у дорогу. Протягом історії з цих двох альтернатив посуха була загальнішою та невідкладнішою проблемою. Втім повені також були не меншим лихом. А надто віддати їм належне доведеться у майбутньому. Частково через дедалі бурхливіші та безупинніші зливи, частково через море, рівень якого підіймається.

Світовий Банк у своєму новому звіті порахував, що глобальне потепління за найгіршого сценарію у наступному десятилітті може змусити щонайменше 143 мільйони людей покинути свої домівки. До групи ризику входить 86 мільйонів людей з Африки на південь від Сахари, 40 мільйонів – у Південній Азії та 17 мільйонів – у Латинській Америці. Усім – а надто мільйонам потенційних кліматичних біженців – стане краще, якщо ми докладемо всіх можливих зусиль, аби запобігти такій нагальній водній кризі, поки найгірші побоювання не стали реальністю.