Погода, яка змінила світ

2. Куди ми (та вони) якось ринули

Нехай Нью-Йорк і є тим містом, яке ніколи не спить, проте в по-справжньому старих містах Європи і Близького Сходу є щось особливе. Це почуття безперервності – присутність чогось стародавнього, потік людей, кольори, звуки й запахи, які ширяють у повітрі майже безперервно впродовж багатьох тисячоліть. Сидячи у кафе поруч з Аппієвою дорогою у Римі або ж на площі в Єрусалимі, це дуже виразно відчувається. Називайте це помахом крил історії або як вам заманеться.

До речі, про Аппієву дорогу: на думку спадає теплий день пізнього літа 2012 року. Тоді я сидів на околицях Рима поруч із цим античним шляхом, яким римляни переправляли солдатів між столицею та Бриндізі. Жоден моднячий скутер Vespa не наважився протріщати повз, і мене мигцем шпигнуло саме таке почуття. Зрештою, таке могло статися будь-коли й будь із ким на цьому старезному місці. Римський цензор Аппій Клавдій Цек доручив розпочати перший етап будівництва вимощеної камінням дороги у 312 році до н. е., давши їй тим самим своє ім’я. Це типовий приклад одного із легендарних місць, де любо присісти на хвильку й поринути у свої думки чи то пак уявити, як виглядав би фільм історії, відтворений навспак.

Сказано – зроблено: кінострічка часу відмотується назад чимраз швидше. Потік автомобілів і «весп» зникає в уяві, їх заступають коні, вози та пішоходи. Телефонні лінії та вуличні ліхтарі зникають, а будівлі й погризені часом руїни оживають, стаючи новенькими будинками. Деякі будівлі зовсім щезають – на їхньому місці постають руїни з, очевидно, ще величнішого періоду. Я бачу, як мармурові статуї втрачають свій бурий наліт – патину, – головною причиною утворення якої стали зміни повітря XX століття.

Правічні, завтовшки метр, дерева обабіч дороги маліють і щезають. Одяг людей у ритмічному, стрімкому потоці довкруж стає все старезнішим. Розбрат, періоди воєн, загарбницькі війська, вогонь і дим – усе майорить повз. Я дещо сповільнюю плин часу. Настають холоди, безперестанно йде дощ, а сонце ледь проблискує з-поза швидкоплинних, сталево-сірих хмар, подекуди видно кістлявих коней і помираючих від голоду людей. Сама ж дорога вряди-годи заметена снігом. Примітка французького історика та дипломата Жана-Батиста Дюбо: «Римські літописи розповідають нам про сувору зиму 480 року, яка знищила всі дерева у місті. Річку Тибр, на якій стоїть Рим, скувало кригою, а землю вкривав сніг упродовж сорока днів».

Машина часу привезла нас до, певне, незвично холодної фази середини VI століття, коли місто іноді мало майже повністю безлюдний вигляд.

Проте кращі часи настануть, коли вивернутий потік часу наново набере швидкість. Повертається тепло. Ми досягли Римського кліматичного оптимуму, періоду тепла, що тривав понад 600 років. Тоді тепле сонячне сяйво зігрівало Римську імперію, яка саме перебувала у зеніті слави, продовжуючи прокладати свої шляхи у глиб континенту.

Десь там, де годинник процокав повз 70 рік до н. е., на узбіччі з’являються зловісні хрести – римляни розпинають шість тисяч рабів-повстанців, які під проводом Спартака намагалися позбутися свого ярма. Шляхи життя дуже швидко можуть стати дорогами смерті. Проте з такою ж швидкістю можуть і стати шляхами воскресіння: одне з безлічі невідомих облич у юрбі належить апостолові Петрові, який – якщо легенда не бреше – мав би проходити повз те місце, де я зараз сиджу. Незабаром учень розвертається й повертається до Рима. Камо грядеши, Петре?

Події миготять повз мене так швидко, що я насилу встигаю їх побачити. Якщо достатньо прискорити відтворюваний фільм часу – немає значення, чи у звичному, чи в протилежному напрямі, – потік життя над дорогою й землею нагадуватиме серпанок. Зі швидкістю навіть навколишні дерева стають максимально рухливими, живими хлорофіловими феєрверками. Водночас сама земля змінюється під дією життєвих і стихійних ерозійних сил. У плині часу шлях нагадує повільно пульсуючу, дриґотливу змію. Його поверхня то підіймається, то опускається, а краї поволі рухаються у різні боки, проте головний маршрут залишається незмінним. Ніби два паралельних світи існують: один швидкий – біологічний, другий повільний – геологічний. А дороги, вздовж яких постійно тече життя, є місцем, у якому ці два світи перетинаються.

Промотуючи далі, зникнуть і сліди присутності людей. У нашій поїздці назад у часі незабаром буде зупинка: високі кам’яні будинки й мощені дороги щезають, перетворюючись на курені пастухів і багнисті стежки. Ці зміни миготять повз нас так швидко, що годі й було б їх помітити, якби ми ненароком заплющили очі. Кліпнувши ще з десяток разів, людство із його мізерним часом перебування на землі, геть зникне з очей. Але дороги зостануться! У світі, в якому життя, погода й клімат постійно змінюються, дороги залишаються чимось незмінним, навіть у швидкісній мандрівці назад у часі.

Наявні у цю мить шляхи – які ведуть аж ніяк не до Риму, а радше до Африки, як на те пішлося, – ще не окутували щільно землю, проте шлях – це не звичайнісінька поверхня, а щось значно більше. Як уже було сказано, визначальним є його маршрут, а він може бути старішим за нашу культуру, старішим за саме людство. Дороги зиґзаґами пронизують землю ще від появи на ній життя. Життя, що за своєю природою невгамовне. Воно завжди кудись рухається – з пункту А в пункт Б. Причиною того безугавного руху є щорічні міграції, продиктовані колообігом води. Цей колообіг, своєю чергою, диктує сонце, прогулюючись між лініями тропіків. Так утворюється погода, пори року, вітри та дощі. Дороги планети – це її біологічні жили та нервові шляхи.

Шведський астроном і письменник Петер Нільсон у своєму творі під назвою «Назад на Землю» пише:

І хочете – вірте, а хочете – ні: з огляду на легкість, з якою вченим вдається розпізнати биті шляхи динозаврів віком десятки мільйонів років, наші дороги точнісінько так само залишать свій вічний слід у скам’янілостях. Слід, що його вдасться розтлумачити навіть протягом сотень мільйонів років після останнього подиху останньої людини.

Якщо уява перемістить нас трохи далі в часі, до іншого старого міста – Парижа, – перед очима постане його найстаріша вулиця – Сен-Жак. Перед вирушанням у паломництво, прочани, які прямують до могили апостола Якова в Сантьяґо-де-Компостела, що на півночі Італії, саме збираються під церквою Сен-Северин. Ідучи цією вулицею та виходячи за місто, паломники, очевидно, не знають, що ноги ведуть їх старою стежиною шерстистих мамонтів. Цим шляхом звірі ходили до річки Сени, що слугувала їм водопоєм понад десять тисячоліть тому.

Водночас із цоканням часу, що дедалі швидше відмотується назад, ми відлітаємо з Парижа на південний-схід, минаючи Рим і Понтійські болота, які пронизує життєво важлива артерія Римської імперії – Аппієва дорога. Машина часу несе нас на Близький Схід, до одного з найстаріших роздоріж. Попри те що в місці нашого призначення не існує якогось чітко прокладеного шляху, як-от Аппієвої дороги, одначе присутність там величезної дорожньої розв’язки важко заперечити. Ось тут, поруч із оазою у Палестині, десь неподалік Віфлеєма, чи то пак біля Хайфи, у місцині, яку три великі релігії вважають святою, настав час мені вмоститися під старезним кипарисом і спертися на рюкзак.

Не так уже й дивно, що саме тут є – або буде – Свята земля. Святі ж постійно подорожують, у хоч яке Святе Письмо ви б подивилися. Пророки завжди кудись простують, аби передбачити чи засвідчити щось величне. Вважається, що всі важливі події в Біблії й Корані стаються «в дорозі». Чи не найважливіша подія всього Нового Заповіту відбулася – чи ще відбудеться – у стайнях одного заїжджого двору неподалік звідси.

Утім важко погодитися, що це сталося в грудні. Погодні умови в цих краях такі: зима холодна і волога, а дороги майже непрохідні. Якби імператор Август і справді хотів провести приписуваний йому перепис населення, імператор не проводив би його простісінько посеред зими. Громадянам, які мусили піти до міста своїх пращурів, аби записатися, було б зручніше це зробити в іншу пору року. Та й, зрештою, жоден наділений самоповагою пастух не підніметься зі своєю отарою на пагорби, коли надворі дошкульний до кісток мороз і надвисока вологість.

Хай там як, а сенсу сперечатися, що Свята земля розташовуватиметься поруч із цим роздоріжжям, немає. Не викликає, мабуть, сумнівів і останній учинок Ісуса – проходження шляху на місце свого розп’яття. Цей шлях відомий нині під назвою Віа Долороза, або ж Хресна дорога.

Зважаючи на те, що великі релігії людства та їхні вчення від самого початку поширювалися світом передовсім пішки – разом з апостолами, які їх і розносили, – не дивно, що пора паломницьких подорожей Середньовіччя знайшла свій відбиток у символізмі сьогодення. Символ уже названого паломницького шляху до могили апостола Якова в Сантьяґо-де-Компостела – культова мушля-черепашка – дійшов і до наших днів. Мушлю легко помітити поруч з автострадами та на Європейському маршруті E04 у вигляді логотипу мережі автозаправних станцій «Shell». Також подейкують, що її пази символізують різні шляхи, якими прочани можуть дістатися до Сантьяґо-де-Компостела.

Повернімося ж у нашій подорожі в часі та просторі до старого перехрестя в північній Палестині. Уявити собі важливіше й природніше роздоріжжя, ніж це, нелегко. На південь звідси біжить дорога до Дамаска та Єрусалима, а звідти – до Єгипту й Нілу, зеле­ної жили, повз яку проходили чи не найперші хвилі ранніх переселенців. Піра­міди, стоячи поруч із цим стародавнім шляхом, здаються таким собі орієнтиром.

На захід від перехрестя розташована Європа та її старі культури – грецька й римська. На схід звідси видніються центрально-азійські рівнини. На них монгольська орда, скачучи верхи вправляється в стрільбі з лука та тренує інші корисні для війни уміння, вичікуючи свого часу. Шлях на Схід увійде в історію під назвою Великий шовковий шлях, об’єднавши Китай із портовими містами Заходу, такими як Александрія, звідки кораблі курсували на Рим. Уздовж Шовкового шляху наприкінці XIII століття мандруватиме й Марко Поло, прямуючи до двору хана Хубілая. Проте тоді шлях уже почав утрачати своє торгове значення, а після відкриття європейцями на чолі з Васко да Гамою морського шляху до Індії зовсім змарнів.

Поруч із цим великим роздоріжжям, достоту як сидячи поруч з Аппієвою дорогою, поки час мчав назад, біля мене точно промиготів якийсь пророк чи то учень. Може, серед них були й апостоли, що прямували до Єрихона, або Ашкелона, або хтозна-куди. Це німб промайнув повз, відбиваючи промені полудневого сонця, чи мені здалося?

Мене вражає, що всі зникомі круг мене люди, прожили життя, твердо переконані у важливості та особливості своєї доби. Окрім того, чимало людей вважало саме їхню добу кінцевою, очікуючи апокаліпсиса за рогом.

Передбачення Другого пришестя Христа, наприклад, були ж від початку призначені для Його сучасників. Багато ранніх християн, чи принаймні ті, що вірили найсильніше, продали все своє майно, щоби бути готовими до повернення Ісуса. «З хвилини на хвилину!» Щоправда, розуміння того, що доведеться чекати значно довше, з’явилося пізніше. Попри неабияку впевненість, що Він з’явиться зараз, мигцем спричинивши кінець усього земного, злам першого тисячоліття, 1000 рік, став великим розчаруванням – нічогісінько не сталося.

Коли взагалі люди не були переконані, що саме їхня доба є останньою? Така певність існувала ще за ранньої церкви, коли 999 рік став 1000, нікуди вона не зникла й наприкінці другого тисячоліття. Останнє чітко врізалося в мою пам’ять – разом із більшістю моїх читачів ми бачили це на власні очі. Світ мав би зупинитися ще тоді. Трохи дивували й відчайдухи, які продали геть усе й чекали. Й чекали…

З іншого боку, віра в Друге пришестя Ісуса Христа і Армагеддон, який за ним настане, серед багатьох наших сучасників помітно зменшилася, утім її заступила віра у прийдешню кліматичну катастрофу. Щоб не легковажити серйозністю ситуації, час і цього разу продовжуватиме свій невблаганний плин. У скрутні часи багато хто, певне, повірить, що ось він – кінець, утім, людство із високою ймовірністю знайде спосіб пристосуватись і простувати далі, хоч і в меншому складі.

Пристосовуватися ми мастаки. Чи до хорошого, чи до поганого, майже до будь-чого. Людство, урешті-решт, пристосовується до вкрай нищівних кліматичних змін, створених ним самим, доки вони відбуваються досить повільно. Повільно, звісно, за людськими мірками. Що ж зміни, що нам здаються повільними, насправді блискавичні й різкі, коли міряти згідно зі старожитніми масштабами природи. Наша здатність пристосовуватися до майже будь-яких обставин є нашим благословенням і прокляттям водночас. Хоча це вміння й допомагає вижити, завдячуючи йому, навіть найдивніші речі часом здаються нормою.

Утім не можна твердити, що остання доба по-справжньому ніколи не настане. Таку ймовірність не варто зводити до нуля, адже таке вже ставалося. Однак не з нами (поки що), а, мабуть, з тими, хто ходив нашими стежками до нас. Річ у тім, що ми прибули до цього роздоріжжя у майбутній північній Палестині, аби на власні очі побачити початок кінця однієї ери й одного народу. Кінець йому покладуть наші предки, перші представники нашого виду, які вирушили з півдня на північ, аби заселити Європу. Прибуття наших пращурів до Європи збігається з часом, коли буде покладено край багатьом іншим речам, приміром, походам мамонтів до берегів Сени та незабаром будь-яким їхнім походам взагалі. Проте сконцентруймося на вже згаданому народі, якому судилося загинути просто на цьому роздоріжжі у часі та просторі – неандертальцях, Homo neanderthalensis.

Наші найближчі родичі, неандертальці, зникли з Європи приблизно сорок тисяч років тому. Там вони жили впродовж двохсот тисяч років, ба навіть довше, ще до початку минулого міжльодовикового періоду. Як виявилося, вимирання неандертальців збіглося так файно – якщо це слово доречне в цьому контексті – з появою на сцені історії наших предків, кроманьйонців. Уважається, що це сталося приблизно 43 000 років тому, можливо, за сприяння саме цього роздоріжжя.

Потік мігрантів у той час мусив бути порівняно жвавим: періоди раптових змін клімату часто викликають великі переселення, а в Європі льодовикового періоду була саме така пора. Стало ще холодніше та сухіше. Напевно, однією з основних причин таких змін було виверження супервулкана на Флегрейських полях, що неподалік сучасного Неаполя. Вивергаючись, вулкан викинув у атмосферу стільки діоксиду сірки, що сонячне світло ледь потрапляло на поверхню землі, що призвело до її охолодження. Це зумовило зникнення великих лісів, які покривали вільні від криги частини Європи – місце проживання неандертальців. Ці ліси перетворилися на маленькі зелені острівки, оточені відкритими луками. Як виявилося, наші новоприбулі пращури обожнювали таку місцевість. Там вони могли скористатися своїми сильними сторонами – спритністю та швидкістю. Відкрита місцина надавала їм перевагу в боротьбі за дедалі меншу кількість їжі.

Тож ця зустріч 43 000 років була заледве першою зустріччю неандертальців із першими Homo sapiens. Не назвеш це й першим вискоком неоантропів з Африки. Ніхто не знає достеменно, коли сучасна людина покинула Африку вперше, й ще менше відомо про найраніші вилазки з неї представників роду Homo. Міжнародна група вчених нещодавно віднайшла на місці розкопок Шанчень у Центральному Китаї комплект примітивних кам’яних інструментів. Вік найстарішої знахідки – 2,12 мільйона років, що свідчить про те, що архаїчні люди вийшли з Африки ще до Homo erectus, попередників сучасної людини.

Рання міграція Homo sapiens з Африки відбувалась у декілька етапів, перший із них міг трапитися досить рано – 270 000 років тому. Аналізи ДНК неандертальця, матеріали для яких зібрані із залишків ноги, знайденої на території Німеччині, вказують на слід африканських генів у тодішньому геномі неандертальців.

Людству достеменно відомо, що принаймні одна хвиля переселенців з’явилася на Близькому Сході приблизно 115 000–130 000 років тому, тодішні люди йшли на північ уздовж Нілу і вийшли з Африки через Єгипет. Їх, імовірно, гнала серія сильних посух в африканських тропіках, змушуючи податись у сторону берегів і за них. Однак ця хвиля первісних мігрантів не просунулася західніше чи північніше, а зупинилася в околицях сучасного Ізраїлю й остаточно померла на тому ж місці або ж повернулася до Африки 80 000–90 000 років тому.

Не всі міграції проходили через «палестинське роздоріжжя». Є підстави вважати, що остання велика хвиля переселенців рушила з Африки приблизно 70 000 років тому. Тоді люди пішли «південним шляхом» (згідно з теоріями прибережних міграцій), територією сучасної Еритреї та через Баб-ель-Мандебську протоку, «Ворота сліз», як її ще називають. Тоді, у середині пізнього льодовикового періоду, протока була значно вужчою за її двадцятикілометрову сучасницю. А рівні морів були приблизно на сімдесят метрів нижчими за сучасні через те, що вся вода була зосереджена в льодовиках. Не можливо було пройти протокою, взагалі не промочивши ніг, проте навряд чи мігрантам було особливо складно перетнути її на простих плотах.

Після подолання протоки переселенці розділилися. Один табір рушив далі на схід уздовж узбережжя Азії, територією сучасного Ірану та Індії, осівши вперше на території останньої. Інший табір пішов далі й з часом урешті-решт дійшов до Австралії. Це сталося 50 000–65 000 років тому. Хіба не іронічно, що європейцям подобалося називати свій континент «старим світом», коли люди потрапили до Австралії раніше, ніж до Європи? Що вже тоді казати про Африку…

Поки левова частка переселенців продовжувала рухатись ­Азією, інша – ринула на захід і остаточно досягла Європи орієнтовно 43 000 років тому. Ось цих африканських переселенців і зустрічають неандертальці, можливо, простісінько біля «роздоріжжя», визначивши тим самим свою долю.

Час, у який наші прабатьки подалися з Африки до Європи, був доленосним і фатальним, імовірно, через кліматичні причини. Міграція Баб-ель-Мандебською протокою збігається у часі з ефектом «пляшкового горла» у еволюції людини, який спостерігався між п’ятдесятьма та сотнею тисяч років тому. Простіше кажучи, у ту пору популяція людей на всій планеті значно скоротилася, коливаючись між трьома та десятьма тисячами осіб. Чимало вчених уже давно пов’язали цей ефект з іншим нечуваним виверженням, цього разу надвулкана Тоба в сучасній Індонезії, яке відбулося майже 74 000 років тому і, можливо, мало жорстокі наслідки для погоди та клімату. За шкалою VEI вулканічна експлозивність Тоби оцінюється у вісім балів, тобто йдеться про найбільше супервиверження за останні 25 мільйонів років. Учені припускають, що наслідками цієї катастрофи стала всесвітня вулканічна зима й глобальне похолодання на майже 3,5 °С тривалістю тисячу років, що завдало значної шкоди земній флорі та фауні.

Дослідження, проведене нещодавно, навпаки, вказує, що значення виверження Тоби й спричинена ним вулканічна зима дещо перебільшені. Проте після Тоби багато що пішло шкереберть. Хай там як, генетичним фактом є те, що всі живі люди, включаючи і мене, і вас, походять від декількатисячної групи людей, людства на межі вимирання. Міграція з Африки «південним шляхом» почалася після виверження Тоби, приблизно 70 000 років тому, вціліла юрба людей саме панувала планетою. Це може бути просто збігом – або ж ні.

А поки над роздоріжжям глибоко у минулому сутеніє, я розведу багаття, аби тримати холод льодовикового періоду якомога далі, а потому дозволю собі розповісти вам коротку казочку. Деякі фрагменти наступного тексту, зауважте, не ґрунтуються на наукових дослідженнях, а є продуктом моєї фантазії, яка, своєю чергою, черпала натхнення з казок, що мені розповідали в дитинстві, вкладаючи спати.

Коли я ночував у бабусі з дідусем, бабця зазвичай читала мені казки на ніч. Будинок, у якому вони жили, стояв у іншому кінці двору, тож я проводив у них чимало часу. До моїх улюблених казок належать книжки Ельзи Бесков про тролів. Бабуня також співала мені колискову троль-мами. «Гу-ай-ай-ай-ай-пуф», либонь чули[5]. Ну й нам відомо, як зазвичай описують тролів: добряче схожі на нас, однак ширші, гладкіші, дуже сильні, часто небезпечні для того, хто зайде задалеко у ліс. Найкмітливішими їх, мабуть, не назвеш, проте достатньо мудрими з багатьох поглядів тролі точно є. А живуть вони в дрімучому темному лісі.

Точнісінько, як і неандертальці, тролі схожі на наших пра­батьків.

Неандертальця мій дідусь назвав би «борцухою», лишень вимовляючи це слово на свій південний манір: «барцуха», широко роззявляючи рота на літері «а». І справді, людина неандертальська вирізняється дебелістю, широченними плечищами, здоровенними м’язами та нечуваною силою. Така будова тіла обґрунтована тією добою, завдяки їй первісні люди могли вижити у холодній Європі льодовикового періоду. Неандерталець зберігав тепло краще, ніж Homo sapiens, чиї довгі, вузькі, граціозні кінцівки еволюціонували під африканським сонцем.

Статура неандертальця була також результатом його способу полювання. Виживання на морозі потребувало дієти, яка базувалася головно на протеїнах. Джерелом білків слугувало м’ясо. Гора м’яса. Улюблений метод полювання неандертальця був простим. Він ховався за деревом у тіні й вичікував, поки повз пройде олень чи кабан. Тоді мисливець вистрибував і валив тварину на землю. Перелом ноги, поруч із численними переломами та зрощеннями всіх ребер, – звичне явище на розкопаних скелетах, що дало вченим змогу зробити відповідні висновки щодо способу полювання неандертальських мисливців. Вони проживали тяжке, сповнене болю життя. Зникненню цього виду принаймні не посприяла нездатність упоратись із суперником у рукопашному бою, адже їм це точно було до снаги!

Вони були настільки грізними, я твердо у цьому переконаний, що наші пращури, сидячи навколо багать під зірками, почали розповідати про них казки. Казки, які дійшли до сьогодення крізь тисячоліття. Ви вже розумієте, куди я хилю?

Між нами й неандертальцями є величезна відмінність: неандертальці мали міцну статуру, довгі руки та короткі ноги. Рухаючись, ці корінні європейці витрачали багато енергії, прикладаючи доволі великих зусиль. Сучасні ж люди, навпаки, – бігуни від народження, із довгими витонченими кінцівками, сформованими, щоб переслідувати й мчати наввипередки зі здобиччю африканськими відкритими рів­нинами. Ми народжені кочівниками. Якщо погодні умови рідного краю ставали надто нестерпними, наші предки збиралися та йшли туди, де світить сонце. Неандертальці так зробити не могли, вони мусили перечікувати бурю, нікуди не йдучи.

Іще одною перевагою, що дала нашим пращурам змогу взяти гору над неандертальцями, була зброя. Неандертальці полювали, як уже сказано, фізичною силою, валячи здобич на землю або ж заколюючи її списом. Вихідці з Африки мали дистанційну зброю – метальний спис із кам’яним вістрям. Зброя неандертальців далеко не рівня такій технології.

Узагалі, у цю пору Homo sapiens переживали свою золоту добу, маючи все найкраще. Полишивши згодом полювально-збираль­ницький тип господарства, сучасні люди осіли й почали обробляти землю. Хтось може сказати, що людство стало нещаснішим, почавши володіти землею, житлом та іншою власністю, яку треба було боронити. Адже з появою власності в скам’янілостях починають з’являтися сліди воєнних дій.

Проте ще тоді, понад сорок тисяч років тому, ми були щасливими, збираючись навколо вогнищ і розповідаючи казки про великих, дебелих створінь, яких наші мисливці одного вечора бачили краєм ока десь поміж дерев ген там, на краю галявини. «Вони живуть глибоко у лісних хащах, а виходять, коли сонце сідає за небокрай. А чи знаєте ви, малята, що вони крадуть маленьких діток – таких, як ви, – якщо ті погано себе поводять, а надто якщо випадково заходять задалеко у ліс?»

У пам’яті знову виринають бабусині казки з дитинства. До ознак тролів належить іще й підвищена чутливість до денного світла, так би мовити. Тролі були народом ночі та темряви. Якщо ці мешканці лісів не поверталися до своїх печер до того, як зійде сонце, то перетворювалися на камінь.

Така ж біда могла спіткати й неандертальців, якби вони відійшли задалеко від своїх темних лісів і печер. Ззовні, на світлих рівнинах, перебували наші пращури – прудконогі та озброєні надсучасними метальними списами, витвором мистецтва того часу, коли йдеться про наступ. Тоді неандертальці могли не те щоб за­кам’я­ніти, а буквально злягти каменем.

А поки я фантазую, роки й тисячоліття котяться далі, народжуються розповіді про тролів – народ, який не надто відрізнявся від нас, але однаково був інакшим. Страшні, сильні, чужі створіння з глибини темного лісу. Чутки з плітками перекочували до міфології, де стали казками, що їх розповідали ще довго після того, як справжні створіння зникли (а надовго вони не затрималися).

Найдовше казки протрималися на крайній півночі, тут, де я живу. Зимні вечори у цих краях довгі й темні, а усні традиції завжди були сильними. Тролі – це ж невіддільна частина лишень скандинавської міфології.

Інакше кажучи: старі вікінги зберегли для наступних поколінь тисячолітні легенди про неандертальців у вигляді казок про тролів. Спогад спогаду про спогад про старенну зустріч, яка перетворилася на казки. Тільки уявіть, а якщо так і справді було!

Як зазначено вище, це лише політ моєї фантазії, жодній людині це не вдасться довести. Я навів свої роздуми насправді через одного з передових авторитетів людства у питаннях неандертальців, професора Кліве Фінлайсона з Гібралтарського музею, в якого я багато років тому брав інтерв’ю для «Квантового стрибка»[6]. Професор уважає, що думка про неандертальців як прообраз тролів із наших казок є щонайменше цікавою. «Цю гіпотезу неможливо підтвердити або спростувати, але зрештою – це хороша історія», – визнав учений. Особисто передовий палеоантрополог не вважав, що казки про тролів з’явилися на світ зазначеним мною чином. «Але хтозна?» – підсумував Фінлайсон.

Хоч би що там було, уже не вперше відлуння спогаду про реальну подію виживає, з’являючись у розповідях сучасності. Візьмемо для прикладу міф про Всесвітній потоп. Знайома всім розповідь про несамовиту повінь, яка затопила геть увесь світ, згадується не лише в Біблії. Дуже схожу легенду можна зустріти в декількох інших міфологіях із регіону Середземного моря, наприклад в «Епосі про Гільгамеша». Цей літературний твір, зазвичай розглядуваний як найдавніший, з’явився орієнтовно за 2100 років до початку нашого літочислення. В «Епосі» боги також наслали на світ великий потоп, аби знищити людство, втім вони вирішили помилувати одного чоловіка на ім’я Утнапіштім. Його завданням стає побудова великого судна і… ну, ви достеменно знаєте, чим усе скінчиться.

Є люди, які вважають, що міф про Всесвітній потоп ґрунтується на реальній події, яка сталася приблизно 12 500 років тому, наприкінці останнього льодовикового періоду. Тоді Чорне море було внутрішнім озером, ізольованим від Середземного моря перешийком там, де сьогодні протікає Босфор. Коли льодовиковий період добігав кінця і рівень води піднявся через танення льодовиків, Середземне море проломилося через скелястий перешийок. За короткий час величезні обшири води перелилися за скелі й повністю затопили морські береги разом з їхніми жителями. Рівень Світового океану, певне, піднявся на цілих 80 метрів, а вода залила приблизно 155 000 квадратних кілометрів, що відповідає майже половині площі Фінляндії. Така катастрофа мала б здатися місцевим кінцем світу, покаранням богів за людські гріхи. А з часом оповідку закарбували у величних епосах і не в одному Святому Письмі.

Чи вдасться довести зв’язок між міфами про Всесвітній потоп Ноя / Утнапіштіма та водою, що увірвалась у Чорне море наприкінці льодовикового періоду? Ні, навряд чи, але це не зупинило серйозних океанологів – приміром, Роберта Балларда, першовідкривача уламків «Титаніка», – в їхніх пошуках затонулих поселень на затоплених повінню берегах колишніх озер. Попри заведену полеміку щодо достовірності теорії про затоплення Чорного моря, погодьтеся, це гарна історія. Дослідження, власне, не заперечують можливість ізольованості Чорного моря від Середземного та того, що наплив морської води міг відбутися наприкінці льодовикового періоду. Але з огляду на зазначену в теорії незвичну швидкість подій і виняткову висоту підняття рівня Світового океану, ця гіпотеза вельми суперечлива й далека від доведення.

Треба, певна річ, визнати, що набагато ймовірніше хтось знайде сліди затоплених поселень кам’яного віку на дні Чорного моря, аніж неспростовний доказ зв’язку між реальними неандертальцями та казковими тролями. Та й украй малоймовірно, що хтось зустріне справжнісіньких тролів. Згідно з розповідями моєї бабці, ці створіння зникли з Півночі з приходом християнства, адже їхні вуха не зносили бамкання церковних дзвонів.

За казками ховається серйозне запитання: тож куди зникли неандертальці? Або ж правильніше: чому вони зникли? Одного вечора декілька років тому, перебуваючи у літній хижці, я дивився серіал Шведського телебачення «Літні розмови»[7]. Того сезону серед гостей сидів професор Сванте Пяебо, очільник Інституту еволюційної антропології товариства Макса Планка у Лейпцигу. Пяебо – іще один передовий експерт людства з питань неандертальців. Поміж іншим, учений вивчав ДНК з понад сімдесяти різних кісток ніг неандертальців. У програмі він поставив точнісінько таке саме запитання: «Куди вони подалися? – А потім повів далі, власноруч оголосивши майже до болю очевидну відповідь: – Розслідуючи це зникнення, усі докази не можуть указувати на причетність будь-кого іншого, крім нас – Homo sapiens».

Насправді ж дуже ймовірно, що їхнє зникнення є одним із перших скелетів у нашій спільній шафі. Вони мешкали тут до нас, справжні європейці за походженням, а ми прийшли й витіснили їх. Протягом багатьох років, двохсот тисяч, ба більше, неандертальці пристосовувалися до суворої погоди та холодного клімату, притаманного територіям на південь від краю льодовикових щитів. Вони залишалися тутешніми європейцями впродовж усього тогочасного зледеніння і, очевидно, протягом минулого, поки ми вешталися Африкою.

Попри тролеподібність, незграбність і туподумство порівняно з нами, вони були геть не дурними. Їхній мозок був більшим за наш. Вони ховали померлих, попри полеміку щодо церемоній поховання. Неандертальці були здатними до комплексного мислення, точнісінько як і ми. Вони були митцями: нещодавно виявлені наскельні малюнки в Мальтравіесо, що в Західній Іспанії, створені щонайменше 67 000 років тому, задовго до прибуття на Піренеї Homo sapiens. Людина неандертальська користувалася кам’яними інструментами, окрім того, розвинувши й поліпшивши їх, скоса поглядаючи на моделі наших прабатьків по їх прибуттю.

Усього їхнього майна, усієї їхньої сутності таки забракло для перемоги в раптово виниклій боротьбі за ресурси. Боротьба, що велася проти новоприбулих, конкурентного, легко пристосовуваного, прудкішого та краще озброєного виду, стала для них всього-на-всього занадто нестерпною. А надто коли союзником конкурентів випадково став дедалі примхливіший клімат, дедалі холодніша погода та зникнення великих лісів – їхньої домівки.

Але, уявіть, якби все пішло інакше! Як виглядав би наш світ сьогодні, якби неандертальці вижили? У програмі Шведського телебачення Сванте Пяебо дозволив собі трохи гіпотетичних роздумів такого штибу, які не є чужими для авторів і ентузіастів наукової фантастики. Якби неандертальці продовжили існувати, а не зосталися стертими з лиця землі, як сучасні люди поводилися б з ними? Які б між нами склалися відносини? Певна річ, ми б також досі існували у цій альтернативній історіографії.

Пяебо стверджував, що співіснування із неандертальцями змусило би людство глибше задуматися над тлумаченням того, що є людським і що ним не є. Строгого поділу на людей, з одного боку, та на все інше, з другого, можливо, тоді не існувало б. Межа між «нами» й «ними» була б менш чіткою. Неандертальці навчили б нас чогось нового про толерантність.

«Або ж ні, – майже водночас констатував Пяебо. – Якби неандертальці існували серед нас, людство могло б бути ще нетерпимішим до них, ніж до наших ближніх з іншим кольором шкіри чи інакшою від нашої орієнтацією».

Ми можемо лишень розмірковувати, а якщо кров неандертальців залишилася на руках наших прабатьків – жалкувати вже запізно. Вони зникли, раз і назавжди. Достоту як й інші родинні види, включно з денисівською людиною та людиною флореською, Homo floresiensis. Гілки родинного дерева людства не такі вже й густі, еге ж? Підозріло рідкі насправді та майже одинакові. Куди зникли неандертальці – зрозуміло, але ж де всі гобіти реальності, а ельфи, а єті, а хтозна які інші родичі Homo sapiens?

А де сьогодні мамонти? Їм фактично вдалося прожити значно довше, ніж неандертальцям: уважається, що останні мамонти жили на острові Врангеля – що на півночі найсхіднішої частини Сибіру – не так уже й давно, лишень 3600 років тому. Це майже вчора в масштабі давніх часів. Тоді цивілізація Стародавнього Єгипту перебувала в самому розквіті, а великі піраміди в Гізі вже тоді були тисячолітніми. Стоунхендж в Англії, мабуть, трохи старіший.

Старий Чікко, незахищена від вітру ялина, що досі росте на горі у шведській провінції Ємтланд, на час смерті мамонтів уже мала шість тисяч років. Вік старезного дерева встановлений методом радіовуглецевого датування старих шишок, знайдених під ялиною. Окрім того, 9500 років – це не вік ствола дерева, а вік вцілілих частин кореневої системи, які з часом пустили нове коріння. Жодна первісна частина Старого Чікко не дійшла до наших днів, але генетично – це та сама рослина з добіблійного часу.

Що ж забило останній цвях у домовину древніх мамонтів, другого великого переживця льодовикового періоду після неандертальців? Підозри вчених зводяться до добре знаних причин – зміна клімату та люди. Археологічні сліди з острова Врангеля вказують на появу людей на острові приблизно у той ж час, коли й вимерли останні мамонти. Ймовірно, частково їхня смерть спричинена спрагою, адже тоді рівень Світового океану піднявся й прісні озера, з яких мамонти пили, наповнилися морською сіллю. Водночас на острів, який став для них доступним у дедалі теплішому кліматі, прибули люди.

Учені ведуть балачки про відродження мамонтів шляхом прищеплення їхньої реконструйованої ДНК ембріонові сучасних слонів. Питання полягає в тому, який сенс матиме таке створіння. Світ, у якому жили мамонти, зник дуже давно, й вони не були лише набором усіляких генів. Ці звірі були стадними тваринами, що жили в складному соціальному контексті, який ніколи не вдасться відтворити, навіть за вдалого відтворення ДНК. Можна, певна річ, спробувати вкоренити їх у сучасне стадо слонів, але постає питання: як слони їх приймуть? І знову-таки: навіщо це робити, крім того, щоб довести, що це можливо?

Зі схожою проблемою, однак дещо глибшою – тому що вона дотична до того, що є людським, а що ним не є, – ми стикаємося у випадку з неандертальцями. Теоретично, ми могли б відродити первісних людей. ДНК неандертальців уже навіть реконструювали. Їхнє відродження нині є цілком іншою історією, на відміну від життя з нами від початку із гіпотетичних прикладів Сванте Пяебо. Легко уявити собі, наскільки жорстоко спробувати наново ввести доволі сонного неандертальця у світ, у якому майже повністю бракує знайомих йому ознак, а клімат не пасує йому ще більше, ніж раніше. Цей індивід неминуче сприйматиме майбутнє як циркову виставу, повну дивин.

Окрім того: навіщо взагалі турбуватися, зважаючи на те, що ДНК неандертальців, на відміну від ДНК мамонтів, принаймні частково живе в нас у середині. Наскільки велика частина нашого генетичного спадку походить від неандертальців, оцінюють по-різному, однак зазвичай ця цифра становить 2–4 відсотки від нашого ДНК. Міжнародна група вчених, очолювана вже названим Сванте Пяебо та Каєм Прюфером, провела секвенування генома зразка «Віндія 33.19», скам’янілої кістки ноги європейської неандерталки, знайденої в печері в Хорватії. Результат продемонстрував, що від 1,8 до 2,6 відсотка генома сучасної людини походить від неандертальців.

Це стосується насамперед неафриканців. Сучасні африканці, на відміну від усіх інших на планеті, майже не мають генів неандертальців, позаяк їхні пращури залишалися вдома, коли решта праафриканців пішла у великий світ. Корінні африканці сьогодення ніколи не проходили роздоріжжям й ніколи не зустрічалися з неандертальцями і передусім – ніколи не мали спільних з ними дітей. Саме тому ми, народжені в Європі сьогодення, хоч на краплю є неандертальцями. Достоту як і деякі вихідці з Далекого Сходу, Меланезії та австралійські аборигени мають дещицю ДНК денисівської людини. Денисівська людина – це ще один родич родом з Азії, споріднений із неандертальцями, але як вид – відокремлений.

Якщо ми хочемо заново познайомитися з неандертальцями, то можемо натомість подивитись у дзеркало і трохи попишатися цією частиною нас самих. І це не лишень прихована цікавість – гени неандертальців усередині нас не мовчать і не згасають. Їхній вплив на людей, починаючи від зовнішнього вигляду і закінчуючи поведінкою, важко переоцінити.

Перш ніж робити будь-які наступні висновки, варто згадати, що генетика – це пазл підвищеної складності, взаємодія безлічі генів різного походження. Неандертальці вплинули, наприклад, на те, як легко наша шкіра обпалюється на сонці в дитячому віці. Ці ж гени також можуть впливати на наш циркадний ритм, біологічний годинник. Дослідження показали: що північніше людина живе, то сильніше на її організм впливає ген ASB1, який вирішує, чи людина є совою за біоритмом або чи подобається людині куняти по обіді. Ген ASB1 походить від неандертальців далекої півночі, де темрява панувала більшу частину дня в холодну пору року. Там біологічний годинник не йшов із таким самим регулярним ритмом, як у тих, хто жив на далекому півдні.

Отож краплина генів неандертальців і досі жевріє в середині нас, проте мене не полишає думка, що ми також можемо бути носіями їхніх спогадів. Або ж радше спогадів про спогади, відлунням відлуння голосів протолюдей, що передавалися крізь тисячоліття від одного багаття до іншого.

З іншого боку, відтоді минуло сорок тисяч років, ба навіть більше. Уже насправді неможливо довести щось подібне. Проте це цікава історія, яку мені подобається розповідати своїм дітям перед сном.

Утім настав час збирати наплічник і вшиватися з цього великого роздоріжжя у часі й просторі.

Беззаперечно, наша присутність у Європі в ролі її хазяїв і, відповідно, відсутність неандертальців заледве була б реальною без ланцюжка подій, пов’язаних із кліматом, що почалися приблизно сто тисяч років тому й підштовхнули Homo sapiens покинути Африку.

Уміння наших новоприбулих предків пристосовуватися до дедалі примхливішої погоди льодовикового періоду дало їм перевагу над неандертальцями. Homo sapiens максимально користалися цією перевагою, що й призвело до зникнення неандертальців понад сорок тисяч років тому. І більше вони нікому не потрапляли на очі, за винятком того мигцевого, маленького відблиску в дзеркалі ванної, коли ранкове світло випадково падає під саме тим, правильним кутом.