Погода, яка змінила світ

6. Мрія про зелений край

Нещодавно, прямуючи вночі з Ванкувера до Лондона, я пролітав над Ґренландією. У безхмарному небі висів повний місяць. Перебуваючи на висоті дванадцяти кілометрів, я час від часу зиркав на крижані терени Ґренландії або, як казав шведський полярник Адольф Ерік Норденшельд, «її крижану пустелю». У місячному сяйві вся поверхня краю нагадує простирадло. Хоч би куди поглянеш – крига й ще раз крига. А що, якби я міг надіслати Норденшельдові телеграму, у 1883 рік, коли дослідник саме збирався до Ґренландії на пошуки міфічних зелених просторів острова:

«НЕ ЇДЬТЕ КРПК ЗЕЛЕНІ НЕМАЄ КРПК ЛИШЕ КРИГА І ЩЕ РАЗ КРИГА КРПК»

Хоча, з іншого боку, вирушити до Ґренландії таки варто, аби що ви там шукали. Найбільший у світі острів і другий за величиною льодовик. Край, де льодовиковий період ніколи не закінчувався. Цікаво, скільки ж треба часу, аби перетнути ті простори на собачій упряжі із заходу на схід. Досвідчений полярник, мабуть, впорається за місяць. Особисто я ніколи б не наважився.

Ось ці рядки із старенького фінського шлягеру несподівано виринули з моєї пам’яті, коли я смакував білим вином. Попри все, мабуть, не дивно, що Норденшельд уявляв захищені кригою зелені долини, що ховаються ген углибині острова. Ну тобто, чому ж тоді вікінги назвали острів Ґренландією, коли значно зеленіша Ісландія зветься, ну, Ісландією? Нормани мали знати щось, чого не знаємо ми, чи як?

Колега Норденшельда за фахом, норвежець Фрітьйоф Нансен теж, певна річ, задумувався про це. Йому та його команді з іще п’ятьох людей, як і Норденшельду, не поталанило віднайти зелених долин, але натомість в експедиції 1888 року їм вдалося пройти Ґренландію зі сходу на захід на лижах. Норденшельд і його соратники п’ятьма роками раніше розвернулися, пройшовши 160 кілометрів.

У моїй голові виринає чимраз більше запитань. Чому вікінги покинули ґренландську колонію у XV столітті після п’ятсотрічної безперервної присутності на острові? Куди вони поділися? Я далеко не перший, кого це цікавить.

У 1721 році норвезький місіонер Ганс Еґеде, «ґренландський апостол», поплив до Ґренландії шукати зниклих колоністів. На той час про них ніхто не чув понад 200 років. Еґеде прагнув врятувати ґренландських норманів од «вічного забуття» та, звісно ж, навернути до протестантизму. Тож місіонер дослідив окутані крижаними горами фіорди, потинявся хвилеподібними долинами, пройшов коло сріблясто-блискучих озер, що поруч із краєм льодовика, але знайшов лише мисливців-інуїтів. Коли чоловік запитав, чи знають вони, що сталося із норманами, інуїти лишень знизали плечима й показали Гансові покинуті руїни церкви – єдиний слід п’ятсотрічної присутності вікінгів.

«Норманів винищили тубільці, – поцікавився Еґеде, – чи вони стали жертвою волі невблаганного клімату, чи, може, вмерли від голоду, коли поля змарніли?» Питань багато, а відповіді жодної, і, правду кажучи, відтоді відповідей не побільшало.

Це, наскільки мені відомо, єдиний випадок в історії, коли ціла колонія просто-таки зникла на рівному місці без жоднісінького на те пояснення. Чому ґренландська колонія норманів занепала? Найпопулярніше та, напевно, найліпше пояснення пов’язане з кліматом. Коли морський лід Малого льодовикового періоду оточив Ґренландію, вікінги опинилися в ізоляції, замерзлі та забуті у своєму далекому куточку світу. Нормани програли бій зі стихією.

Але насправді не все так просто. Це припущення, можливо, – помилка, від яких ніхто не застрахований. У реальності все могло піти інакше. Ми ще до цього повернемося.

Іще одне питання: чому нормани полишили Америку, тримаючи її у кулаці ще за майже півтисячоліття до Колумба? Вікінги ж вселяли жах у своїх ворогів, були вправними завойовниками, їм було нескладно просто загарбати чиюсь територію та жити собі спокійно. Хіба ні?

Ну, якщо хтось і справді так вважає, то й тут теж не все так просто.

У цьому розділі ми попливемо на захід разом із вікінгами, перестрибуватимемо з острова на острів, доки не досягнемо Він­ланду, краю, де вікінги залишили один-єдиний слід – фундаменти у Ньюфаундленді. Що сталося?

Погляньмо спершу на історичну мапу клімату. Наша машина часу зупиняється просто посеред Середньовічного теплого періоду, що тривав приблизно між 900-м і 1250 роком (у Ґренландії цей період міг початися навіть у 600-х). Коли вікінги вперше вирушили кораблями на захід, могутня центрально-американська цивілізація майя занепала, найімовірніше, через сильні й тривалі посухи. Перестав іти дощ, урожаї збідніли, тож старі міста цивілізації майя за відносно короткий проміжок часу зовсім захиріли.

Що ж зумовило Середньовічний теплий період? Сонячна активність, зміни у морських течіях чи брак вулкана, який своїм виверженням охолодив би планету? Ніхто не знає достеменно.

Кажучи «теплий період», слід зважати, що Середньовічний теплий період не був глобальним явищем. У деяких регіонах, приміром у тропічній частині Тихого океану, було навіть прохолодніше, ніж зазвичай. Також слід пам’ятати, що в цей період надворі не трималася пекельна спека, йдеться радше про нормальні температури (якщо, говорячи про клімат, термін «нормальний» є дозволеним). Що ж до Європи, температура на її теренах сягала рівня, приблизно, ХХ століття. Проте, певна річ, упродовж оптимуму було тепліше, ніж під час доби Великого переселення народів, що йому передувала, та ніж протягом Малого льодовикового періоду, його наступника.

Ми вже були у Високому Середньовіччі, яке саме збігається у часі з Теплим періодом, – доба добрих врожаїв, стрімкого росту кількості населення, прогресу та розкішних страв. Згідно з деякими джерелами, тоді на далекій півночі Англії вирощували виноград. Виноградну лозу до Англії привезли римляни під час минулого кліматичного оптимуму, Римського.

У Норвегії у цю пору вирощують пшеницю значно північніше, ніж сьогодні. У Центрально-Північній Швеції, у провінціях Гер’єдален і Ємтланд, розчищають місцевість для полів. Утім, це не обов’язково означає, що упродовж Середньовічного теплого періоду посіви на Півночі сходили ліпше. Влітку було не лише тепліше, а подеколи й помітно посушливіше, що зумовлювало неврожаї, особливо у Східній Швеції. Однак узимку погода була м’якою та вологою.

У будь-якому разі, тепло та сприятливі погодні умови дали вікінгам змогу вирушити безкраїм океаном на захід. У періоди тепла в Атлантичному океані виникає менше штормів – Арктика нагрівається швидше, ніж широти, і різниця температур зменшується. За це вікінги точно були вдячними. Тепер нормани могли вийти в океан і пуститися до земель, заселення яких доти вважалося нереалістичною ціллю.

Пливучи на захід, норвезькі вікінги в 795 році натикаються на Фарерські острови, першу зупинку на майбутньому шляху до Нового Світу, хоча скандинави про те ще не знали. Втім нормани не першими зійшли на берег Фарерів. Острови вже давно правили за лігво ірландським монахам-самітникам.

Наступна зупинка вікінгів: Ісландія. Сюди нормани дісталися приблизно у 840 році. Вважається, що у довікінгській Ісландії теж жили ірландські ченці, або, як їх називали вікінги, – papar, «папи». У 2016 році у південно-західній частині Ісландії, неподалік села Гапнір, археологи віднайшли руїни хижи, що могла належати самітникам. Методом радіовуглецевого датування визначено, що будівлю покинули приблизно у 770 році.

Першими постійними поселенцями Ісландії заведено вважати Інґольфа Амарсона та його брата Лейфа. Інґольф заснував Рейк’явік, назвавши його цим ім’ям – «димна бухта» – на честь пари, що здіймалася з гарячих джерел на місці поселення.

Легенда про те, як Ісландія дістала своє ім’я, також варта уваги. Згідно зі середньовічним ісландським рукописом «Книгою про заселення» («Landnáma­bók»), першим норманом, який зійшов на ісландський берег, є один із перших поселенців Фарерських островів – Наддод. Чоловік не мав наміру потрапити до Ісландії, але, прямуючи на Фарери, Наддод збився з курсу й потрапив до східного узбережжя Ісландії. Мигцем поглянувши довкола та вирішивши, що острів безлюдний, чоловік веде своє судно далі до початкової точки призначення, Фарер. Саме тієї миті починається снігопад, через що вікінг називає острів Снеланд, «сніговий край».

Наступник Наддода, який потрапив на острів десь між 860-м і 865 роком, – швед Ґардар Сваварссон. Цей норман теж майже випадково спіткнувся об Ісландію. Від початку чоловік прямував до Гебридських островів, аби забрати спадщину свого тестя, але потрапив у шторм. Хвилі віднесли Ґардара далеко на захід і врешті-решт прибили до східного берега Ісландії. Пливучи попід берегом, швед збагнув, що перебуває біля острова. Острова, який він впевнено називає – хто б сумнівався – Ґардарсгольм, «острів Ґардара».

Відтак Ґардар сходить на берег на півночі, причаливши у затоці Скьяульванді, будує там будинок і перезимовує. Сваварссон став першим норманом, що перезимував у Ісландії. Місце, про яке йдеться, сьогодні називається Гусавік.

Наступного літа Ґардар повертається додому, залишаючи на острові своїх рабів і одного прибічника на ім’я Наттфарі. Отже, ці люди й стають першими постійними поселенцями Ісландії.

Машина часу везе нас далі. У 868 році на захід прямує норвезький вікінг на ім’я Флокі Вільґердарсон. Його навіть називали Воронячий Флокі, або Флокі-Ворон. Таке ім’я з’явилося недаремно – подейкують, що коли Флокі почув про Ґардарсгольм, йому закортіло його знайти, тож аби дістатися туди, вікінг використовував трьох воронів. Перший випущений ним ворон полетів на Фарерські острови, другий повернувся на корабель, а третій полетів на захід. Так Флокі й зрозумів, що в тому напрямку є земля, тому повів корабель слідом за вороном. Незабаром норвежець зійшов на берег в одній затоці західніше Рейк’явіка. Ця затока дістала ім’я, яке носить донині, – Факсафлоуі, «затока Факсі», названа на честь одного з людей Флокі.

Дві дочки Флокі трагічно гинуть, тонучи в штормі: одна неподалік Шетландських островів, а друга неподалік Фарерських. Серія невдач триває й після заснування на острові поселення: Вільґердарсон намагається займатися рільництвом, але результат – не надто задовільний. Окрім того, наступної зими від голоду помирає худоба. Засмучений і розчарований, Флокі сходить пагорбом, на вершині якого його очам відкривається заповнений ущерть айсбергами фіорд.

Через, власне, ті айсберги край і отримав своє кінцеве ім’я – Ісландія, «край криги».

Крижані брили, які побачив Флокі, очевидно, принесло з Ґренландії, але це, мабуть, не грає жодної ролі. Хоча на той момент Флокі був ситий островом донесхочу і не надто волів чути про нього балачки, назва «Ісландія» однаково застрягає у свідомості норманів.

Один із соратників Флокі, Торольф, повернувшись до Норвегії, починає поширювати чутки про новознайдений острів. Розповідаючи про багатство острова, Торольф казав, що з кожної травинки на ньому стікає масло. Через цю історію відтоді його почали називали Торольф Масло.

А відтак Ісландія залишилась Ісландією назавжди. Постійні поселення починають засновувати невдовзі після прибуття на острів Флокі. Хвиль мігрантів, котрі хотіли скористатися новими можливостями, не бракувало, а надто тих, хто прагнув утекти від брутального правління конунга Гаральда Прекрасноволосого та від високих податків на батьківщині, у Норвегії.

З часом на честь Флокі назвали одну із вулиць у центрі Рейк’я­віка – Флокаґата. А персонаж із його іменем з’явився у відомому телесеріалі «Вікінги».

Тож з Ісландією розібралися. Пора рухатися далі на захід, аби дізнатися, чи вдасться нам віднайти відповідь на велике питання цього розділу: що сталося із колонією вікінгів у Ґренландії?

Ця легенда теж розпочинається з вікінга, чий корабель хвилі збили з курсу. І знову-таки одіссея стала вдалою помилкою. Вікінгів – й усіх інших, хто збивався з курсу в бурхливих водах Північної Атлантики, – у їхніх випадкових мандрах можна зрозуміти. Попри все, у цьому регіоні панують західні вітри. Постійно прямуючи на схід, циклони утворюють штормові вітри і хмари, за якими годі побачити сонця – смертельно важливий орієнтир для визначення напрямку руху на морі. Вважається, що вікінги користувалися легендарними «сонячними каменями», щоб орієнтуватись. Як виявилося, сонячним каменем був звичайнісінький кальцитовий кристал, який, поляризуючи світло, давав змогу знаходити сонце за хмарами. Втім його не завжди вистачало.

Приблизно в 930 році такий собі Ґуннбйорн, син Ульфа Крока, випадково потрапляє в сильний шторм неподалік Ісландії. Хвилі збивають корабель Ґуннбйорна із курсу й відносять далеко на захід. Коли стихія вгамувалася, вікінги збагнули, що бачать незнайоме їм узбережжя та кілька маленьких острівків поруч у морі. Ґуннбйорн зійшов на одному з них на берег і новий край припав йому до серця, тож він називає його – хто б сумнівався – Ґуннбйорнсшерен, «шхери Ґуннбйорна».

Відтак вікінгові вдається повернутися до Ісландії, де той вирішує прорекламувати своє відкриття.

Утім ті, хто потрапили на цю землю після Ґуннбйорна, мали інші плани щодо її назви, тож «Ґуннбйорнсшерен» зосталася лишень робочою назвою. Зате сьогодні його ім’я носить гора у східній частині Ґренландії. Ґуннбйорн-ф’єльд, або просто Ґуннбйорн, – найвища гора Ґренландії заввишки 3700 метрів над рівнем моря.

Приблизно п’ятдесятьма роками потому, десь у 982-му, настає час нової експедиції. Того, хто цього разу приплив із заходу з новинами, звуть Ерік Торвальдссон, або Ерік Рудий. На ту пору Ісландія мимохідь встигла заснувати найстарішу в світі демократію, що функціонує відтоді й дотепер, із парламентом – Альтинґом. Коли я пишу ці рядки, ця інституція старіша за тисячу років.

А Ерік Рудий, стоячи посеред Альтинґу, який також виконував функції верховного суду, має чималий клопіт. Ерік убив людину й, за правилами молодої демократії, йому присудили вигнання. Суд постановив, що Ерік мусить покинути Ісландію на три роки. Вигнання, до речі, це в нього родинне: його батька свого часу вигнали з Норвегії через схожі причини.

Вирушити на схід, до Данії чи Норвегії, Ерікові на думку не спадало. Зате він чув балачки про західні землі, куди плавав Ґуннбйорн, – нічого така альтернатива. Тож Ерік збирає з десяток поселенців і випливає із Брейда-фіорду в Західній Ісландії. Досягнувши східного узбережжя Ґренландії, Ерік Рудий пливе вздовж нього на південь, оминає південний мис острова і сходить на берег у сучасному Какортоці, трохи західніше південного рогу.

Наступні три роки Ерік присвячує дослідженню нової землі, яка – як він постановив – називатиметься Ґренландією, «зеленим краєм». Рудий виявився розумнішим за Флокі Вільґердарсона, адже той назвав край, до якого потрапив випадково, Ісландією. Ерік розумів: аби заманити сюди поселенців зі сходу, місцині, куди він потрапив, необхідна назва, котру можна легко продати. У «Сазі про Еріка Рудого» можемо прочитати, що край дістав назву «Ґренландія, адже гарна назва манитиме сюди людей».

Інакше кажучи, ми стикнулися з одним із перших прикладів оманливого маркетингу. Як ця зухвала рекламна кампанія спрацювала? За сучасними мірками – так собі, не багато хто стрімголов помчав до Ґренландії. Проте, за свого найбільшого розміру, ґренландську колонію замешкувало майже 5000 норманів. Доволі непогано, варто визнати.

«Зелений» край, у якому Ерік Рудий зі своїми людьми осів, виявився таким же неродючим, як і рідна їм Ісландія, але взагалі не все було так погано. Попри те, що Ґренландія доби Середньовічного теплого періоду не надто відрізнялася від Ґренландії сучасної, рослинний світ тоді був пишнішим, ніж у прийдешньому Малому льодовиковому періоді. Береза, наприклад, яку вікінги рубали на дрова чи колоди, за доби норманських колоній росла в багатьох місцях у Ґренландії.

Тоді ж у долинах також росло вдосталь зеленої трави, на якій могли пастися тварини. У фіордах і струмочках аж роїлося риби, а вздовж узбереж літали водоплавні птахи й плавали тюлені. Коли піти углиб острова, можна було зустріти дикого оленя чи полярну лисицю. Глибше в захищених частинах долин ріс ялівець і кущі їстівних ягід. Щоправда, винограду за присутності норманів (як часом стверджують) на острові не було. Востаннє дикий виноград ріс на Ґренландії понад 60 мільйонів років тому.

Безлюдність нового острова також не породжувала проблем Ерікові та поселенцям. Утім безлюдним острів був не завжди.

Саґа «Книга ісландців», написана Арі Торґільссоном у ХІІ столітті, розповідає про відкриття норманів таке: «І на сході, і на заході вони знайшли рештки поселень, човнів, кам’яних інструментів. Це означає, що цим шляхом колись проходили такі ж самі люди, як ті, що живуть у Вінланді, “скрелінґи”, як їх називають ґренландці».

Скрелінґами нормани називали інуїтів, а згодом і тубільців, що їх зустріли у Вінланді, тобто в Америці. (У дужках зазначимо, що сучасні ісландці використовують слово skrælingi у значенні варвари.)

За однією з теорій, частина слідів людської присутності, на які Ерік Рудий зі своїми людьми натрапив, належали так званій дорсетській культурі. Дорсети – народ кам’яної доби неінуїтського походження, корінні жителі північно-східного узбережжя Канади. Представники дорсетської культури напрочуд добре пристосувалися до життя у холодному кліматі, полювали на тюленів, вирубуючи ополонки, жили у простих кам’яно-торф’яних оселях взимку й у наметах улітку. Щоправда, човнів вони не будували, а здатність обробляти камінь була обмеженою, тому що дорсети не вміли свердлити.

У будь-якому разі, коли вікінги ступили на берег Ґренландії, дорсети вже зникли. Імовірно, інуїти культури Туле, які мешкали на північному заході, дісталися до дорсетів із Північної Канади і просто їх витіснили. Спричинене Середньовічним теплим періодом танення льодовиків також, мабуть, погіршило умови полювання дорсетів і визначило їхню долю.

Інуїти культури Туле, своєю чергою, з часом розселялися все південніше вздовж західного узбережжя Ґренландії водночас із норманами, які розселялися все північніше. За доби норманських колоній ці два народи подеколи зустрічатимуться. У хорошому й поганому сенсі.

Хто ж побудував у Ґренландії знайдені Еріком Рудим підмурівки? А човни? Як уже зазначалося, дорсети човнів не будували.

Певна річ, не варто зводити до нуля таку можливість, що Ерік наткнувся на сліди когось, хто жив тут іще раніше, наприклад незадокументовані європейські поселенці. Ірландські ченці, як уже зазначалося, пересувалися Північною Атлантикою в усіх напрямках, ірландці дісталися Фарерських островів та, мабуть, Ісландії раніше за вікінгів.

Ірландського мореплавця та монаха святого Брендана зазвичай згадують як претендента на титул першого європейця у Новому Світі. Чоловік мандрував у шкіряному човні, який називається курраґ, а його фантастичні подорожі на захід у VI столітті описані в середньовічному творі під назвою «Navigatio Sancti Brendani Abbatis» («Мореплавання святого Брендана»). Частина людей воліла би вважати вояжі, в яких святий нібито відвідав Ісландію, Ґренландію та Америку, реальною подією. Жодних археологічних чи взагалі будь-яких доказів цьому досі не віднайшли, тому, очевидно, це просто хороша історія.

У будь-якому разі, Ерік Рудий залишається у Ґренландії впродовж трьох років присудженого йому вигнання. Потому повертається до Ісландії, де новина про його пригоду поширюється напрочуд швидко. Так розпочалася колонізація Ґренландії.

У 986 році Ерік Рудий знову прибуває до Ґренландії вже у супроводі першої хвилі поселенців на чотирнадцятьох кораблях. Більшість новоприбулих селиться на півдні Ґренландії, у місці, що отримає назву Естербюґден, «Східне поселення». Решта, рухаючись уздовж західного узбережжя, осідають на місці неподалік сучасної столиці Ґренландії – міста Ґотгоб. Місцину, де зводить собі домівку Ерік Рудий, назвуть Браттаглід. Сьогодні там можна побачити залишки першої відомої нам церкви у Ґренландії. За легендою, Ерік доручив її побудову своїй дружині, Тьйодгільд, після того, як та стала християнкою.

Свого зеніту колонія досягає десь у 1300 році, на цей час в Естербюґдені зведено щонайменше 190 осель. Поселення також має власного єпископа, дванадцять парафіяльних церков, два монастирі та один собор. У західному поселенні вікінгів, Вестербюґдені, стояло 90 осель і чотири церкви. Собор у Ґардарі, «столиці» вікінгської Ґренландії, побудований приблизно в 1200 році, був нівроку: 27 метрів завдовжки, 15 метрів завширшки, зі скляними вікнами та мідним дзвоном. Християнство проникло у Ґренландію у 1000 році, коли син Еріка Рудого, Лейф Ерікссон, після відвідин Норвегії повернувся на острів поширювати християнство.

Звідкіля вікінги брали їжу? Принаймні спочатку нормани, як правило, займалися традиційним скандинавським сільським господарством. У типовому ґренландському дворі середніх розмірів мало бути кілька корів, м’ясом, шкірою та молоком яких вікінги користалися, а також кози та вівці, які давали м’ясо та шерсть. Коней і свиней, щоправда, бракувало, а курей, як уважається, у ґренландських норманів взагалі не було. Частина поселенців мала собак, але щодо котів нікому не відомо. Вікінги також полювали на моржів, вівцебиків, білих ведмедів і особливо на тюленів.

Усі продукти сільського господарства годували колоністів, про якийсь експорт навіть і не йшлося. Наявна за тієї пори зовнішня торгівля ґрунтувалася головно на бивнях моржів, «ґренландській слоновій кістці». До асортименту також входили роги нарвалів. Останнє вдавалося продати за кругленьку ціну, адже за часів Середньовіччя широкий загал щиро вірив у магічні властивості рогу єдинорога. Шкіри тюленів і хутра білих ведмедів також ішли на експорт. А майже кожен середньовічний європейський державець мріяв про полювання разом із білим ґренландським кречетом.

Проте головною валютою ґренландських вікінгів таки були бивні моржів. Саме ними поселенці сплачували податки норвезькій короні та католицькій церкві. Коли на острів прибували європейські купці, нормани обмінювали бивні на вкрай потрібні товари, як-от залізо, інструменти та дерево.

Частина сучасних дослідників дотримуються думки, що полювання на моржів відіграло набагато важливішу роль у становленні скандинавської колонії у Ґренландії, ніж уважалося раніше. Завдяки археологічним знахідкам з Ісландії відомо, що на моржів полювали там навіть іще до колонізації Ґренландії. Відомо, що ісландські вікінги майстерно обробляли кістку бивнів моржів і чудово усвідомлювали її вартість. Дані податкових реєстрів тієї доби свідчать, що вантажне судно із бивнями моржів – близько 800 кілограмів – коштувало як аналогічне з 780 коровами або 60 тоннами сушеної риби.

Саме тому, припускають фахівці, західна експансія до Ісландії та Ґренландії зумовлена пошуками моржів. Коли на Ісландії вполювали всіх цих тварин, вікінги подалися на захід, до Ґренландії, де моржів було ще більше. Інакше кажучи, бивнева лихоманка стала рушійною силою розселення вікінгів на захід. Цікава теорія, але довести її складно.

У будь-якому разі, справи йшли повільно, а життя в ґренландській колонії вирізнялось убогістю та одноманітністю. Ґренландія розташована далеко від великих торгових маршрутів. Щороку лишень окремі кораблі із зовнішнього світу причалювали біля берегів острова. А іноді кораблів не бачили роками. Справи не пішли вгору, коли у ґренландської кістки моржів з’явився конкурент – слонова кістка африканських слонів. Стало складно імпортувати все бажане й необхідне – деревину, зерно та сіль. Украй бракувало заліза й інструментів.

Ґренландська колонія зостається самостійною до 1261 року, тоді панування над нею перейшло до норвезької корони (Норвегія та Ісландія через рік укладуть договір, за яким остання теж підпорядковуватиметься короні). Норвегія пообіцяла щороку відправляти до Ґренландії пором, так званий «Ґренландський кнор», що корона, як правило, і робила. Але тоді подзвін уже бив по ґренландський колонії вікінгів. Останній «кнор» затонув у 1367-му чи 1369 році, а по тому норвезька корона не переймалася відновленням перевезень.

Окрім того, у ті роки починається Малий льодовиковий період. Поки XIIІ століття добігало кінця, Північну Атлантику заповнював морський лід. Дістатися до колонії, ізоляція якої тривала все більшу частину року, стало складніше. Керни, вибурені з ґренландської криги, підтвердили фатальне зледеніння середини XIV століття. Варто наголосити, що йдеться про найбільше зледеніння від кінця льодовикового періоду!

У другій половині XIV століття не один рік мав холодне літо, через що, поміж іншим, рослини, що косили на сіно – корм для худоби ґренландських вікінгів, – до пуття не виросли. Результати радіовуглецевого датування знахідок із домівок Вестербюґдену свідчать про депопуляцію, яка відбулася приблизно в цей час.

У багатолюднішому Естербюґдені люди житимуть іще майже століття, але колоністи стають дедалі залежнішими від полювання на тюленів, адже обмаль свійських тварин виживало у голоді й холоді, а збирані врожаї біднішали.

Теорія щодо рільництва, з якою погоджується більшість учених, звинувачує в бідних урожаях самих вікінгів, стверджуючи, що вони виснажили землю, занадто інтенсивно її використовуючи як орні землі та пасовища. Проте проведені пізніше археологічні розкопки заперечують цілковиту вірогідність цієї теорії. На думку археологів, нормани розумілися на рільництві: давали полям відпочивати, перш ніж засіювати їх наново, викопували іригаційні канали й удобрювали землю. Втім це не допомогло, коли суперником став клімат. З усе коротшим вегетаційним періодом і паралельним спадом температури годі, аби щось допомогло. Зрештою, вікінги таки програли.

Тоді довелося взяти приклад із тубільців і піти полювати на тюленів. Це, на думку деяких учених, теж пришвидшило занепад колонії. Не тому, що тюлені гірше джерело харчування, ніж свійські тварини, а через триб життя норманського суспільства. Як типовим скандинавам, поселенцям було до вподоби робити все гуртом. Усі дорослі полювали на тюленів, хотілося їм того чи ні. Вони також були змушені виходити чимраз далі на морський лід, аби знайти здобич, адже тюленів дедалі меншало.

Якби вдарив сутужний шторм, уже хирна колонія втратила б купу людських життів одним махом – могла статися справжня катастрофа. Для порівняння: інуїти полюють маленькими групами та є менш вразливими до примх стихії такого штибу.

А ще інуїти тоді мали додаткову перевагу над вікінгами – розумніше вдягалися. Консервативні скандинави одягали щільно зіткану одежу, коли інуїти натягали на себе двошаровий костюм із тваринної шкіри, яка краще зберігала тепло, і хутра. Спливе понад половина тисячоліття, перш ніж європейські мандрівники-дослідники на чолі з норвезьким полярником Руалем Амундсеном збагнуть переваги інуїтського одягу. Амундсен утямив, зокрема, яку користь можуть принести інуїтські собачі запряги – вони стали його транспортом до Південного полюсу. Його конкурент на цьому шляху, британець Роберт Фалкон Скотт, вирішив скакати верхи на конях, що коштувало йому й команді життя.

Інуїтські шкіряні каяки пасували до ґренландських умов значно ліпше, ніж дерев’яні човни вікінгів. Не в останню чергу через матеріал: шкіру для каяків дістати доволі просто, а от деревина для човнів тоді почала ставати розкішшю.

Дещо дивним є факт, що ґренландські колоністи відмовилися від споживання риби. Археологічні дослідження поселень указують на те, що вікінги споживали тюленів у великій кількості, але рибою навіть не переймалися. Це з огляду на те, що води навколо Ґренландії напрочуд багаті рибою. Точнісінько, як води довкруж Ісландії, проте на тому острові риба стала звичним харчовим продуктом аж у XVI столітті. Якось навіть трохи містично. У період занепаду це могло з легкістю стати фатальною помилкою ґренландської колонії.

Занепад, так-так, уже близько. У 1424 році з Ґренландії до Ісландії надходить останній лист. Утім, у ньому ні слова про шторм, холод, хвороби чи голод. Чи хоча б про вторгнення скрелінґів. Нічогісінько, що вказувало б на близький кінець. Зовсім навпаки: у листі йшлося про весілля, яке відбулося у церкві, що розташована на північний схід від Какартоку на південному заході. 14 вересня 1408 року Торстейн Улафссон одружився із Сіґрід Бйорнсдоттір. Про це йдеться в останньому листі, який зовнішній світ отримував із колонії вікінгів у Ґренландії.

Що трапилося потому? Нам відомі лишень підтверджені археологічними розкопками дані. Дослідження скам’янілого пилку, взятого з Естербюґдену, свідчать про те, що на цій території спершу росла береза та верба. Після прибуття вікінгів флора в місцевості перетворилася на пасовища для худоби. Проте невдовзі, десь у середині XV століття, місцина знову поросла вербами та березами, судячи з усього, через те, що луки покинули, а популяція поселення скоротилася.

Чи зумовили зникнення колонії конфлікти з інуїтами, або, як нормани їх називали, скрелінґами? Більшість дослідників так не вважає. Знахідки свідчать про відносно мирне співжиття двох народів. Нормани та інуїти могли навіть подеколи обмінюватися товарами.

Інуїти культури Туле, які жили на північному заході на початку колонізації Ґренландії вікінгами, з часом, як уже мовилося, розселювалися вздовж східного узбережжя острова. Представники культури Туле, очевидно, дістались Естербюґдену десь у XV столітті. Можливо, почалася боротьба за кращі мисливські угіддя. Втім лишень поодинокі рядки анналів історії свідчать про прямі сутички вікінгів та інуїтів. Інуїтські джерела також замовчують ворожість такого штибу.

Бракує передовсім археологічних доказів. На знайдених скелетах колоністів відсутні, наприклад, будь-які ознаки пошкоджень, зумовлених насильницькими конфліктами. Загалом, усе вказує на те, що контакти між двома народами були обмеженими та тимчасовими.

Є й інша група людей, яка могла створити проблеми для ґренландських вікінгів, – пірати. Колонія скандинавів була невеличкою та доволі беззахисною, тож точно приваблювала піратів, британських зазвичай, що вешталися хвилями Північної Атлантики. Відомо, що часом вони з’являлися в Норвегії та Ісландії. Розбійники не тільки крали всі цінності, на які тільки натрапляли, а й часом брали людей у рабство. Про піратський візит може свідчити брак знайдених срібних виробів у церковних руїнах норманських поселень (чи бодай у старих поселеннях інуїтів). Декілька церков, судячи з усього, згоріли дотла.

Одна інуїтська легенда, приміром, описує, як пірати три роки поспіль нападали на колонію вікінгів. Інуїти прихистили біженців, урятувавши п’ятьох жінок і кілька дітей. Цю саґу розповіли норвезькому місіонерові та купцю Нільсові Еґеде (синові Ганса Еґеде) у XVIII столітті.

Утім жодних доказів, які свідчили би про напади піратів на ґренландських вікінгів, археологи не віднайшли. Хоча було б трохи іронічно, якби виявилося, що за цим усім стоять пірати. Вікінгів тоді перемогли їхньою ж зброєю, так би мовити.

Урешті існує ймовірність, що колонія вимерла через інфекційні захворювання. Чорна смерть, яка скоротила населення Європи майже вдвічі в середині XIV століття, може стати добрим цапом-відбувайлом. Але ця епідемія до Ісландії не дісталася. Щоправда, чума лютуватиме Ісландією у 1402–1404 роках, винищивши майже половину населення острова. Якщо мор потрапив до Ґренландії, то це могло стати останньою краплею для невеличкої й уразливої колонії. Навіть якщо так і сталося, доказів ми не маємо. Жодних масових поховань, на кшталт європейських заховань жертв чуми, у Ґренландії не знайдено. Жоден знайдений скелет інфекцією не вражений. Уважається, що населення колонії взагалі мало відносно добре здоров’я, навіть на аліментарні захворювання, зумовлені однобічним раціоном, хворіло вкрай рідко.

Хоча ґренландські поселенці й не хворіли, це не можна сказати про хвороби їхніх тварин. Смертельна епідемія могла вразити свійських тварин і зумовити доленосні наслідки для їхніх хазяїв. Проте археологічних доказів цьому теж немає.

Щодо зникнення колонії існує й напрочуд прозаїчне припущення. У 2012 році команда дансько-канадських учених провела ізотопний аналіз низки скелетів вікінгів. Результат показав, що ближче до часу зникнення раціон колоністів складався майже винятково із тюленів. 50–80 відсотків поживних речовин вікінги отримували із м’яса тюленів, що радше нагадує харчові звички інуїтів. Наїстися тюленів колоністи могли по самісіньке горло. Нільс Люннеруп, судово-медичний антрополог, підбив підсумки дослідження таким твердженням: «Нічого не вказує на те, що нормани зникли через природну катастрофу. Їм радше набридло їсти тюленів у чорта на задвірках».

Звідки вчені про це дізналися? Досліджуючи скелети в Ґренландії, експерти дійшли висновку, що вікінги покинули острів без шуму й пилу. Серед померлих у той час молодих жінок було менше. Це може свідчити про те, що в Ґренландії почалася міграція із сільської місцевості, точнісінько як у Європі. Молоді, а надто жінкам набридло жити у пустелі з довгими морозними ночами, споживаючи тюленяче м’ясо на сніданок, обід і вечерю. Молодь рвонула до міста.

Наприклад до Норвегії, де після чуми кількість працездатного населення скоротилась і бракувало робочої сили. У Ґренландії ж кар’єрні перспективи були туманними: економіка почала занепадати після спаду попиту на ґренландські бивні моржів. Працювати ніде. Торгувати нічим. Пором не ходить, бо крига скувала морське сполучення. Жоднісіньких імпортних товарів із закордону – навіть сіллю не посиплеш те нескінченне тюленяче м’ясо. М’ясо, яке до того ж стає все складніше та небезпечніше дістати.

Молоді набридло жити на селі! Захопливе й не надто переконливе пояснення. Проте, якщо цьому вірити, то, мабуть, можна перестати затримувати подих в очікуванні на остаточну правду.

Запитуючи, куди поділася ціла колонія людей, не варто забувати одну просту річ: зрештою йдеться не про величезну кількість осіб. Населення ґренландської колонії ніколи не перевалювало за 5000. П’ять тисяч людей – утричі більше вміщає стадіон середніх розмірів. Насправді ж це не так уже й багато.

Цього забракне, аби побудувати й підтримувати ціле селище у богом забутому місці, до того ж просто посеред Малого льодовикового періоду.

Річ у тім, що це може бути ймовірною причиною вимирання колонії, – відсутність зайвої пари рук. Виживати на Ґренландії – дуже трудомісткий процес, а надто, зважаючи на звичні скандинавам методи. Коли погода почала погіршуватися, стало лишень складніше. Хто б із нас не мріяв жити деінде за таких умов? Трохи схожі думки мають жителі сучасної Північної Африки, мріючи про перебування у Європі. Через посуху батьківщина не може запропонувати кожному їжу чи надію на світле майбутнє. А нам не треба багато часу, щоб почати їм за це докоряти.

Утім повернімося до ґренландських вікінгів. П’ять тисяч осіб далеко на периферії – деякі пороми Середземного моря перевозять стільки пасажирів – із легкістю потонули у штормах і потрясіннях історії. Аби стерти колонію з літописів і свідомості, багато не потрібно. А тоді хтось, через кілька віків, раптово вигукує: «Точно, так-так, ґренландські вікінги! Куди вони поділися?»

Трохи іронічно, що інтерес до долі норманської колонії прокинувся разом із кліматичними змінами, що можуть назавжди унеможливити пошуки істини. Цього разу потепління. Органічні рештки, залишені після себе норманами, як-от кістки та залишки одягу, кількасот років лежали недоторканими та добре збереженими у вічній мерзлоті Ґренландії. А сьогодні через глобальне потепління замерзла земля почала швидко розмерзати й сліди вікінгів один за одним стираються і зникають назавжди. «Щойно ми нарешті отримали нові, фантастичні технології для вивчення матеріалу», – сумно констатують дослідники.

Треба ще у кількох словах пояснити, чому вікінги не затрималися надовго в Новому Світі, наступному логічному кроці далі на захід.

Існують же докази їхньої присутності у тамтешніх краях. Лейф Ерікссон, син Еріка Рудого, десь у 1000 році вирушив на захід із Ґренландії, де за дорученням норвезької корони мав навертати місцевих у християнство. Спершу Лейф досягнув Баффінової Землі або, як він її назвав, Геллуланд, «край пласких каменів», адже саме їх вікінг і побачив. Його плавання продовжується вздовж лісистого узбережжя, що дістало від нього назву Маркланд, «лісистий край». Сьогодні це півострів Лабрадор. Потому він сходить на землю в зеленому краї, який називає Вінланд, що древньоскандинавською означає «пасовище» або «край винограду», на честь лоз винограду, що росли там. Тамтешній клімат виявляється приємним, а річки повні риби, тож Лейф і його поселенці будують торф’яні будинки й перезимовують у Вінланді. Проте в будь-якому разі після цього Лейф повертається до Ґренландії, де переймає у спадщину садибу свого батька, Браттаглід.

Точне розташування знайденого Лейфом Ерікссоном Вінланду нікому не відомо. Можливо, його треба шукати на території сучасної канадської провінції Ньюфаундленд, а можливо, значно південніше.

Після Ерікссона Вінланд досліджуватимуть ще кілька шукачів пригод. «Саґа про ґренландців» і «Саґа про Еріка Рудого» трохи це описують, хоча деталі в них не зовсім сходяться. У будь-якому разі, брат Лейфа, Торвальд, двома роками пізніше попливе до Вінланду, але його вб’ють скрелінґи (індіанці).

Близько 1010 року ісландець Торфін Карлсефні йде слідами Ерікссонової експедиції. Торфін разом із близько 140 супутниками засновує невеличке селище у Вінланді, привізши із собою, серед іншого, худобу. Там дружина Торфіна, Ґудрід, народжує йому сина, Сноррі, який став першим європейцем, народженим у Новому Світі. Втім життя колонії тривало не довго, тому що вікінги й скрелінґи /індіанці не домовилися, так би мовити, тож Торфін із родиною повертається до Ісландії.

У Ньюфаундленді знайшли залишки поселення, у Л’Анс-о-Медовз. Це може бути місцем, де поселився Торфін, утім, точно сказати ніхто не може. Попри зусилля багатьох шукачів, жодних істотніших слідів присутності норманів у Північній Америці не виявлено.

Старі саґи більше не розповідають про значні спроби норманів осісти у Вінланді. Деякі вчені припускають, що в цьому напрямку вирушили колоністи, покинувши Ґренландію: до Вінланду і далі на південь. Але спробуйте це довести.

Можливим поясненням є те, що нужденному народові бракувало такого собі величезного поселення. Ґренландська колонія марніла, а на батьківщині в Скандинавії ніхто не горів бажанням почати нове життя на іншому боці океану.

Усьому свій настає час, а час норманів зупинив свій лік у Новому Світі. Або ж Новим він іще не став: умов для заснування поселення у тамтешніх краях на той момент просто не існувало.

Нам залишається, звісно, лише гадати: а що, якби умови були інакшими? А що, якби Малий льодовиковий період не перервав норманську експансію на захід? Невже столиця США називалася б не Вашингтон, а Ерікссон? Навряд чи. Напрочуд багатьом речам довелося б дуже сильно змінитись у такому разі. Вести корабель вздовж Сени та красти срібло – це одне, а от завоювати цілий континент – це зовсім інше. Нормани не мали ані ресурсів, ані бажання чи можливості для чогось такого.

Хоч би як вправно вікінги розмахували своїми сокирами, їхні шанси проти незмірної кількості північно-американських тубільців близькі до нуля. За підрахунками, до Колумба в Новому Світі проживало 50 мільйонів осіб. Швецію в 1000 році замешкувало близько 400 000 осіб.

Окрім того, це не в їхньому стилі. Вікінги ніколи не були завойовниками, як іспанські конкістадори чи британці зі своєю імперією. Вікінги були радше пройдисвітами, фермерами та купцями зі схильністю до піратства.

Після охрещення найлютіший бойовий дух норманів, схоже, вивітрився, адже необхідність битися за місце за столом у Вальгаллі зникла. Доба вікінгів просто добігла кінця, а разом із нею – та із погіршеним кліматом – шлях на захід закрився.

Ось тут я хотів би додати коротенький епілог до цього розділу. Надворі 1728 рік, допіру в морі неподалік Абердина, що в східній Шотландії, помітили дивне видіння. Щось, схоже на верхню частину людського тіла, ковзнуло поверхнею води на відносно великій швидкості. Рухалося до гирла шотландської річки Дон, що впадає в Північне море, та запливло в неї.

Коли видіння наблизилося до берегів річки, місцеві побачили чоловіка, що сидів у дивовижному, довгому та вузькому човні – каяці, обтягненому шкірою тюленя. Веслувальник наче з хреста знятий. Шотландці швидко виймають його із човна й роблять усе, аби його виходити, втім, чоловік помирає за три дні. Єпископ Френсіс Ґастрель, який приїхав із візитом зі Стретфорду-на-Ейвоні, у своєму щоденнику написав, що «чоловік був повністю покритий волоссям і розмовляв невідомою ні для кого мовою».

Історію про вторгнення ескімосів у Шотландію легко можна назвати місцевою байкою, але човен завдовжки шість із половиною метрів і завширшки шістдесят сантиметрів, «Бельгельвійський каяк», і досі виставлений на огляд у музеї Абердинського університету. В експозиції музею також зберігаються весло, гарпуни й рибальські снасті, які чоловік віз у каяці. Це судно згодом ідентифікували як типовий західно-ґренландський каяк, який використовують тамтешні інуїти.

Бельгельвійський весляр, окрім того, був не єдиним у своєму роді. У Шотландії таких людей називали «the Finnmen», фін, або фінляндець, вважаючи, що рибалки прибули – саме так – з Фінляндії. Вважалося, що Ґренландія лежала задалеко, аби звідти можна було б дістатися веслярам.

Близько того часу шотландці зустрічали таких веслувальників на далекі дистанції щонайменше ще тричі. Першого з них помітили у 1682 році на Оркнейських островах, що трохи північніше материкової Шотландії. Вікарій із Керкволу на Оркнеях, Джеймс Воллес, у 1688 пише:

Невже можна повірити в те, що один чи кілька так званих фінів провеслували майже весь 2000-кілометровий шлях із Ґренландії до Шотландії? Водоймою, яка вважається найбурхливішою та найнебезпечнішою у цілому світі? Для початку, аби каяк із тюленячої шкіри залишався герметичним, його треба виймати з води й сушити з інтервалом у декілька діб. А звідки веслярі брали прісну воду під час вояжу?

Згідно з популярним поясненням, the Finnmen’ами були інуїти, яких британські китобої взяли в полон у Новому Світі, а наблизившись до рідних вод, передумали й відпустили. Або ж інуїти від китобоїв утекли. Але ж чому тоді, приміром, бельгельвійський весляр мав із собою гостре та потенційно небезпечне знаряддя для рибної ловлі? Хіба ті, хто взяв його у полон, не забрали б зброю в цілях безпеки?

У 2016 році двоє британських веслярів і авантюристів, Оллі Гікс і Джордж Буллард, вирішили перевірити, чи можливо взагалі проплисти весь шлях із Ґренландії до Шотландії, сидячи в каяці. Звісно ж, веслярі, як і, напевне, інуїти, робили зупинки на островах Атлантичного океану. Під час запливу чоловікам, зрештою, довелося перетнути небезпечну 500-кілометрову відстань між Ісландією та Фарерськими островами. Мореплавці нарікли цю місцину «танцювальним майданчиком диявола». На весь маршрут Гіксові та Буллардові знадобилося 66 діб.

Доречно, мабуть, указати, що їхній двомісний каяк був вироблений із вуглеволокна, а самі чоловіки могли користуватися надбаннями сучасних технологій, включаючи супутникову навігацію. У будь-якому разі їм вдалося довести бажане: відстань від Ґренландії до Шотландії проплисти в каяці реально.

Інуїтів, до того ж, якщо припустити, що їхні мандрівки відбувалися у XVII столітті, у спину пхали тодішні панівні вітри. Деякі дослідження вважають типовими погодними умовами Малого льодовикового періоду наявність над Ґренландією потужного антициклону. Це могло утворювати сильні північні або північно-західні вітри на сході Ґренландії, що добряче полегшувало мандрівки інуїтів. Цей антициклон, своєю чергою, може бути результатом послаблення Гольфстріму.

Тимчасове уповільнення Гольфстріму часто називають причиною холоду Малого льодовикового періоду. У міжнародному дослідженні 2018 року, очолюваному Стокгольмським університетом, ідеться про цей феномен. Дослідження вказує, що ймовірність утворення блокувального антициклону в Північній Атлантиці вище, коли температура води у тамтешніх краях нижче, як і було при сповільненні Гольфстріму в Малому льодовиковому періоді. Дослідники також уважають, що за цим самим механізмом над Ґренландією утворився антициклон, який відрізав Європу від холодних вітрів, чим і спричинив низку лісових пожеж у Скандинавії спекотного літа 2018 року. Гольфстрім помітно послабшав саме останнім часом і води Північної Атлантики стали холодніші, ніж зазвичай.

Повернімося до проблеми перетину Атлантики на каяці. Отже, інуїти, які нібито перепливали Атлантичний океан наприкінці XVII – на початку XVIII століття, мали б робити регулярні зупинки, аби давати своїм каякам із тюленячої шкіри змогу висохнути. Інакше судна втрачали б герметичність. За сучасних умов робити це складно, втім, протягом найхолодніших століть Малого льодовикового періоду, XVII та XVIII, усе було інакше. Тоді ж поверхнею Північної Атлантики дрейфувала велика кількість крижин. У ту пору криги лишень більшало. Значну частину року Ґренландію, ба навіть Ісландію, повністю оточував морський лід. З легкістю можна уявити, як інуїти-веслярі відпочивали та сушили каяки на крижинах, яких в океані було досхочу.

Окрім того, верхній шар старих і товстих багаторічних крижаних брил містить менше солі, тож інуїти могли запросто користатися льодом як джерелом питної води. Щоб не вмерти з голоду, вони могли, наприклад, ловити тюленів, які часом плавали навколо чи вилазили на кригу.

Ми, мабуть, ніколи не дізнаємося напевне, чи так звані фіни й справді перепливали Атлантичний океан у каяках. Зате ми впевнені, що вони не прибули із Фінляндії! The Finnmen є й залишиться вишуканою таємницею, пов’язаною із кліматом.

Якщо інуїтам дійсно це вдалося, це дає їм змогу стверджувати, що вони відкрили Європу. Ну тобто, якщо європейці можуть стверджувати, що «відкрили Новий Світ» – хоч і за часів Лейфа Ерікссона та Христофора Колумба там жила сила-силенна людей, – то що завадило б інуїтам стверджувати те саме, щоправда, про світ «старий»?

У наступному розділі ми поглянемо зблизька на самісіньке серце старої Європи. На великий, багатий на дичину й укритий пишною рослинністю край, який не так уже й давно розташовувався там, де сьогодні бурлить Північне море. Деякі називають його «Європейською Атлантидою», щоправда, Атлантида – це лишень міф. Доґґерленд же існував насправді, як і люди, які там жили й полювали.