Уранці Миха, Льоха й Настя зустрілися за козлиним столиком. Усі троє почувалися препаскудно. Вчорашній конфуз у школі, а ще більше — із завгоспом фітнес-клубу надовго зіпсував усім настрій. Але в школу треба було йти, уроки ніхто не скасовував. Посиділи, позітхали й пішли.
— Дивись, дивись! — раптом радісно вигукнула Настя. — Покришки знову поставили!
Миха зійшов з тротуару на дорогу й наступив на новеньку покришку. Наступив і зупинився, щось уважно на ній розглядаючи.
— Ватсоне, ти що? Ворушися, — поквапив товариша Льоха і враз замовк, помітивши, що Миха тягнеться долонею до потилиці.
— Ану, почекайте мене хвилинку! — Миха розвернувся й побіг до перехрестя вулиць Інтернаціональної і Паризької Комуни. Повернувся хвилин за десять, захеканий і здивований.
— А в «Парижі» люки не накрили. Дивно… — І знову почухав потилицю.
Такі жести, з Льохового досвіду, нічого доброго злочинцеві не віщували. Льоха з Настею перезирнулися.
— Михо, що таке? — знову запитав Льоха.
Але Миха, ніби не чуючи друга, раптом знову побіг, але вже вперед, і зупинився тільки біля наступного люка. Потім підбіг до іншого, і так біг від люка до люка по всій Інтернаціональній аж до самої школи. Коли Льоха з Настею наздогнали його, Ватсон стояв на перехресті із заплющеними очима й чухав потилицю.
— Михо, що таке?
Миха мовчав. Він думав. Знаючи, що втручатися в цей відповідальний процес нікому не варто, Льоха дав йому спокій і став поряд. Настя знизала плечима:
— Даруйте, хлопці, але в мене перший урок — математика. А Логарифма, самі знаєте. Бувайте.
Минуло хвилин п’ять. Миха розплющив очі й немов прокинувся:
— Час? Ще не спізнилися? Тоді ходімо!
І друзі поквапилися до школи.
Миха йшов якось дивно. То справді поспішав, то знову ніби засинав на ходу, бурмочучи собі під ніс щось дивне:
— Не все… Забрали не все… Ось у чому справа! Невидима технологія… Це коли інші не бачать… Раз — і немає… Раз — і немає…
— Михо, ти взагалі-то в нормі? У тебе, часом, дах не поїхав? — стривожився Льоха. — Що ти там бурмочеш?
Друзі підійшли до школи, і в цю мить голосно задзеленчав дзвінок. Цей звук розколошкає кого завгодно, не тільки замисленого Миху! Друзі кинулися сходами, звідти по коридору і сходами на другий поверх. До класу вони зайшли разом з учителькою. Та з докором похитала головою, але не сказала нічого. Урок минув звичайно, і після дзвінка всі вийшли в коридор, на перерву. Льоха з Михою підійшли до вікна. Говорив Льоха, Миха здебільшого відмовчувався і дивився у вікно. Дорогою проїхав вантажний мікроавтобус. Зупинився на мить, висадив пасажира, і поїхав собі далі. Хтось підвіз знайомого… Але на Миху ця картинка подіяла геть незрозумілим чином — він запустив собі в потилицю п’ятірню і пробурмотів:
— Боже мій!.. Який же я телепень!.. Як я відразу не здогадався?..
Льоха напружився. Із самого ранку Миха чухав собі потилицю аж надто часто, а тут ще й це!
Наступним уроком була історія. Оксана Петрівна, вона ж Конячина, вона ж учитель історії, вона ж… Утім, це не так уже й суттєво. Суттєво те, що Оксану Петрівну всі побоювалися. Свій предмет вона любила, вважала його не просто важливим, а найважливішим, тому на її уроках належало старанно навчатися і не коїти дурниць. А тут… Просто посеред уроку Миха раптом підвівся з-за парти і сказав:
— Оксано Петрівно, вибачте, але нам треба терміново піти. Льохо, вставай!
— Ш-ш-що?.. — від подиву Оксана Петрівна навіть почала заїкатися.
— Вибачте, будь ласка, але час не терпить. Льохо, до кого сказав? Бігом!
І обидва хлопці встали, зібрали портфелі й рушили до дверей.
— Вибачте, — вже у дверях ще раз вибачився Миха, — але це справді надзвичайно терміново…
— Та я Владиславові Васильовичу… Та я… Та ви… — зовсім розгубилася Конячина.
Клас зі страху притих. Треба ж було розуміти, з якого уроку зважилися піти Ватсон з Холмсом! Наслідки такої нахабної витівки могли бути найнепередбачуванішими.
Льоха отямився тільки після того, як вони вийшли на шкільне подвір’я.
— Ти що, зовсім звихнувся? Вона нам таке життя влаштує!
— Льох, стривай! Не торохти! — Миха дістав телефон. — Алло! Ігоре Борисовичу? Добрий день! Так, це я… Треба терміново побачитись. Терміново, Ігоре Борисовичу! Та тому, що якщо ми не поквапимось, то нові покришки… Так, уже накрили. А те, Ігоре Борисовичу, що їх можуть знову поцупити! Кожної миті! Ми на перехресті Інтернаціональної і Паризької Комуни. Приїжджайте…
— Слухай, ти хоч мені можеш пояснити, що відбувається, та? — обурився Льоха. — Зірвався з уроку. Мене зірвав! Конячина нам…
— Льохо, зачекай хвилину… Зараз Слісаренко приїде, і ми все обговоримо. Я сам ще в процесі… — і Мишко постукав себе кулаком по тім’ячку.
Слісаренко приїхав швидко. Справа з покришками вже давно позбавила його спокійного сну, а тепер не лише сну, а й повноцінного життя! Він вискочив із машини й кинувся до юних детективів:
— Ну, Михайлику, що цього разу надумав? Знову який-небудь завгосп?
— Ігоре Борисовичу, спокійно… Давайте розберемося поки що з Інтернаціональною.
Миха дістав з рюкзака зошит, розгорнув на чистій сторінці і взяв ручку:
— Сьогодні поклали нові покришки, так?
— Ну, так… До речі, на Паризької Комуни теж нові покришки поклали, — доповів майор.
— Так? — І Миха вкотре за сьогоднішній ранок почухав потилицю. — Як це? Ми ж уранці дивилися…
— Ще ввечері… А що? — здивувався Слісаренко.
— Тоді тим більше… — загадково сказав Миха, а Льоха лише кивнув головою, не розуміючи, до чого хилить його друг.
А Миха тим часом продовжував:
— Ми можемо відрізнити нові покришки від старих?
— Що за безглузде запитання? — Майор уже почав трохи нервувати. — Це що? Ти мене сюди притягнув, щоб запитати таку дурницю?
— Так, саме для цього! Ігоре Борисовичу, давайте проїдемо по Інтернаціональній, тільки повільно, від покришки до покришки… Льохо, а ти головою крути навсібіч. Ма
ло там що…
— Ігоре Борисовичу, їдьмо, — попросив і Льоха, — я ж його знаю… Він вже до чогось докопався!
— Ну, гаразд, — поступився майор, — поїхали.
Вони зупинилися метрів через тридцять. У цьому місці було відразу дві покришки: одна з лівого боку дороги, а інша з правого. Обидві нові.
— Ось! — вигукнув Миха і додав поки що лише йому одному зрозуміле: — На обох дірки.
— Ти про що? — І майор, і Льоха дивились на Миху, як на інопланетянина.
— Покришки нові? — запитав Миха.
— Нові, — погодилися і майор, і Льоха.
— І перед цими покришками теж були нові, ге ж?
Обидва погодились і цього разу.
— Отже, й на тих були ось такі дірки! — І Миха нахилився, вказуючи пальцем на невелику дірочку на кришці. Дірка була сантиметр чи півтора в діаметрі.
— Ну… мабуть… — непевно погодився майор.
— А для чого ці дірки? — продовжував ставити несподівані запитання Миха.
— А що тут думати? Щоб зручно було люки відкривати! — втрутився в розмову Льоха. — Раз гачком! І підняли!..
— Добре, — погодився Миха, — їдемо далі…
Сіли в машину і проїхали ще метрів п’ятдесят. Майор вже не розпитував Миху, а сам уважно дивився на дорогу, вишукуючи покришки.
— Он! Он вона! — вигукнув Льоха.
Зупинилися біля покришки і вийшли з машини. Одразу було зрозуміло, що ця покришка — стара. Вона була брудною й сіруватою.
— Покришка стара? — вчергове запитав Миха.
— А тут дірки немає… — сказав майор. — Тобто, ти хочеш сказати, що крадуть тільки ті покришки, на яких є отвори?
— Схоже на те… Але в цій справі є ще одна загадка: ніхто не бачив злодіїв! Невидима технологія крадіжки!
— А дірки тут до чого? — не зрозуміли ні майор, ні Льоха.
— От і я мало голову не зламав, поки розгадував цю головоломку. У нашому дворі покришки можна було вкрасти і вночі. Всі сплять… Ніхто не бачить… Під’їхала машина, вийшов один, а швидше за все, двоє… і їм однаково, чи є на кришці дірка, чи нема. Вони можуть підчепити її за вухо… Ось бачите, у покришки два вуха. За одне з них підважують покришку тонким ломиком і піднімають. Я сам бачив, як це робиться. А потім вже руками, і в багажник… Але це у дворі. Ну… На Паризької Комуни теж можна… Але на центральній вулиці, де завжди хтось іде або їде, такий фокус занадто ризикований.
— Ну, так. Хто-небудь би їх точно побачив! — погодився майор.
— А далі! Далі що?! — не витримав Льоха.
— Далі? Сідайте в машину, поїдемо, подивимося інші люки й покришки.
Поїхали далі. Миха продовжував позначати люки на схемі вулиці в зошиті. Усього їх виявилося сорок вісім штук. На двадцяти двох були нові покришки.
— І що далі? — зацікавлено запитав майор.
— А ось що… дивіться сюди. З люків, які розташовані по центру вулиці, покришки практично не крадуть. Крадуть переважно ті, що розташовані по ходу машин. Оце з правого боку… — Миха показав ручкою на схемі. — А оце з лівого…
— І що?
— А те, що викрадачів ніхто не бачив! От уявіть собі: їде машина, і раптом зупинилася посеред дороги! Вона ж усім проїзд загородить. Її всі помітять! А так, їде собі машина, зупинилася на хвилинку біля узбіччя…
Нікому не заважає… Кому щось є до того, що зупинилася? Може, водієві треба по телефону поговорити… Постояла трохи, і далі поїхала… З машини ніхто не виходив… Двері не відкривались… Хто що запідозрить? Але після машини люк залишається без покришки!
Або зливостоки без решітки!
— Стривай… А дірки на покришках тут причому? Як вони власне покришки крадуть? — здивовано звів брови майор.
— Дірки? А притому! Гадаю, у них така технологія, яка не дозволяє красти покришки без дірок. Це можна вважати встановленим фактом. Так. Бо ось же вони, покришки без дірок! Всі на місці!
— Ну, далі, далі!.. — вривався терпець майорові.
— Далі… — невизначено відповів Миха, дивлячись кудись за спину майора. — Далі, якщо не помиляюсь, ми побачимо, як вони це роблять!
Майор і Льоха обернулися. По вулиці Інтернаціональній, приблизно за дві автобусні зупинки, у їхній бік їхав вантажний мікроавтобус або, як їх називають, бусик. Дорога була порожня, і вони добре його бачили. Ось бусик пригальмував, дисципліновано увімкнувши знак аварійної зупинки — жовті миготливі підфарники. Постояв хвилинку і рушив далі.
— Тобто… Ти припускаєш… Це бусиком крадуть? — майора все ще гризли деякі сумніви. — А чому саме бусиком?
— Двадцять дві покришки — це як мінімум тонна вантажу. Покажіть мені легковик, який такий вантаж відвезе. А вантажопідйомність бусиків — три тонни і більше.
— Ну, звичайно! — вигукнув майор. — Як же я сам до цього не додумався!
— Авжеж! У підлозі зроблено отвір. Спинилися, щоб отвір був над люком, підчепили гачком покришку — і в машину. Ось тому вони й не можуть красти покришки без дірок. Елементарно, майоре! Ну, і, крім того… Я подумав, що люки на Паризької Комуни не встигли накрити новими покришками, але ви сказали, що їх накрили ще вчора. Значить, до ранку їх вже встигли вкрасти. Тепер на черзі — Інтернаціональна. Ось вони і їдуть…
— Чорт забирай… Ну, Миха! Ну, голова! Зараз ми їх візьмемо! У машину! Хутко!
— А що… — хотів запитати Мишка.
— Хутко, я сказав!
Усі миттєво вскочили в машину. Тепер уже ні Миха, ні Льоха не розуміли, що задумав майор. А той крутив кермо, уважно дивлячись на дорогу. Нарешті, він круто повернув праворуч і сховав машину у провулку.
— За мною!
Усі троє вискочили з машини.
— Я в формі, тому на вулицю показуватись не буду.
— Ага… Не хочете злякати? Тому й машину сховали?
— Ну, так! Он нова покришка, бачите? Якщо він тут зупиниться, то ми його й візьмемо на гарячому!
За кілька хвилин до люка під’їхав малопомітний сірий бусик і пригальмував, зупинившись просто над люком. Щось ледь чутно дзенькнуло. Тієї ж миті з провулка вибіг Слісаренко разом з друзями-детективами. Слісаренко з усієї сили смикнув за дверну ручку, але двері виявилися замкненими зсередини. Він рвонув двері кабіни — те саме. За кермом нікого не було. Усередині салону пролунав крик:
— Менти! Газу!
— Стояти! Міліція! — закричав Льоха.
За кермом з’явився водій. Скреготнула коробка передач, машина рушила. Слісаренко вихопив пістолет і вистрелив спочатку в переднє колесо, а потім у заднє.
— Глуши мотор! Відчиняй двері! Виходь! Інакше буду стріляти! — І для переконливості майор пальнув угору
У машині лайнулись, скреготнув замок, і двері повільно відчинилися.
— Ой… Та це зовсім не мамонти… Це ж мамонтиці! — сказав Льоха.
— А причому тут мамонти?.. — не зрозумів майор. — І ма… мамонтиці?..
З машини вийшли дві жінки!
— Отакої… — забурмотів майор. — Ніколи б не подумав, що таку справу можуть робити жінки! Як же ви?.. Через вас же люди могли загинути! Ви про що подумали?
— А про нас хто-небудь думає?! — закричала одна з жінок. — А ви пробували самі двох дітей піднімати?!
Друга жінка сіла на сходинку бусика й заплакала.
— А ось ви знаєте, хто такі мамонти? — зненацька запитав Миха.
— Як це, хто? — розгубився майор. — Мамонти, вони і є мамонти.
— Мамонти — це нецивілізовані слони.
— Нецивілізовані слони? Таки справді… Неголені… нечесані… Ха-ха! — змірявши швидким поглядом затриманих викрадачок каналізаційних кришок, реготнув Слісаренко.
— От мамонти теж… Не думали один про одного — і врешті-решт вимерли! Ось і вони… — Миха кивнув на жінок. — їм же байдуже, що буде з їхніми розумними побратимами, якщо ті навернуться у відкритий люк?
— О-о-от! Отже, нецивілізовані! А раз підіймають таке важке — значить, слони. А нецивілізовані слони — це мамонти. Отак! Як, до речі, й ті, хто про них повинен був подбати і цього не зробив.
Так закінчилося полювання на мамонтів.
На допиті жінки зізналися, кому і скільки здали кришок з каналізаційних люків. Поскаржилися на нужду, яка змусила їх розпочати такий брудний бізнес. Приймальника металобрухту, що все це організував, «накрили» в цей самий день.
Не можна сказати, що після цієї історії в Горобинівці зовсім припинили красти покришки з каналізаційних люків, але кількість крадіжок значно зменшилася. Ну, що тут скажеш… Мамонти, вони ж теж не відразу вимерли. А так, поступово. Тому що про інших мамонтів не думали…
Ну, й насамкінець про головне: Оксана Петрівна пробачила Миху та Льоху за те, що вони так безпардонно пішли з її уроку.
Хіба ж вона могла відмовити самому майорові Слісаренку!..