Полювання на мамонтів. Справа №8

Розділ 1

За вікном пронизливо зойкнули. Михові здалося, що зойкнула дитина. Він повернув голову до вікна. За зойком почувся крик, але кричав уже хтось інший, дорослий. Кричала жінка. Причому не просто кричала, а просила про допомогу. Миха чітко розібрав:

— Допоможіть!!!

Він кинувся до вікна.

На вулиці був холодний листопад. У цей час о п’ятій уже темно, хоч око виколи, а тут годинник показував уже сьому. Але постать внизу було видно, — допомагали освітлені вікна будинку. От тільки хто там був — жінка, дівчина — розібрати було важко. Вона махала руками, а потім упала на коліна… Тут уже Миха чекати не став і кинувся в коридор. Миху називали Миха Ватсон. Разом зі своїм другом Льохою Ремеслом, на прізвисько Льоха Холмс, і його сестрою Настею, на прізвисько Настя Боанасьє, вони розплутали чимало складних справ. Деякі з них були суто кримінальними і навіть небезпечними.

— Ти куди? — запитала з кухні мама.

— Та на вулиці щось трапилося. Чуєш, кричать? Про допомогу просять.

— Синку, обережніше там. Мало хто в темряві може кричати? Не дай Боже…

— Добре, мам! — Миха вдягнувся й вискочив з квартири. Ліфт був зайнятий, і він кинувся вниз по сходах, прикинувши, що з четвертого поверху швидше добіжить, ніж доїде. — Що?! Що трапилося?! — закричав він, підбігаючи до дівчини, котра стояла навколішки посеред дороги, що тягнулася вздовж усього будинку. З цієї дороги автомобілі під’їжджали до під’їздів, на ній же було кілька так званих «кишень», де машини залишали на ніч. Дівчина стояла до нього спиною, і Миха в темряві не відразу зрозумів, що вона тут робить і яка їй потрібна допомога. Лише коли підбіг близенько, то нарешті побачив те, що пройняло все тіло холодом моторошного передчуття: перед дівчиною зяяв чорною бездонною дірою відкритий каналізаційний люк.

— Там… Туди… Донечка… А-а-а!!! Допоможіть!!! Наталочко! Наталю! Доню, не мовчи!!! Допоможіть!!!

— Михо, ти там, чи що?! — гукнули від сусіднього під’їзду.

— Льохо, мерщій сюди!!! Тут дитина в люк упала! Світло потрібне…

— Зараз! У мене в телефоні… — Підбіг Льоха, вихопив з кишені мобільник і тремтячими від хвилювання руками ввімкнув ліхтарик.

Посвітили в люк. Слабке світло не діставало до дна. Льоха без роздумів затиснув мобільник зубами й опустив ноги в люк, намацуючи металеві скоби.

— Припиніть кричати! — твердо сказав Миха. — У вас є телефон?

— До чого тут телефон? Наталочко…

— Швидку викликайте! У міліцію телефонуйте! Швидко!!! — І звернувся до Льохи, голова якого вже зникла в люку: — Що там?

— Ліхтарик потрібен… — долинуло з люка. — Темно, як…

— Я додому! Я швидко! А ви — у швидку і в міліцію!..

Миха кинувся до під’їзду. Двох хвилин йому вистачило, щоб злетіти на четвертий поверх, забігти додому, крикнути мамі на кухню про те, що треба викликати «швидку» й міліцію, бо в люк провалилася дитина, вихопити з шафи ліхтарик і злетіти вниз по сходах.

— Льох, ну що там?

— Знайшов! — почувся приглушений Льохів голос.

— Іду до тебе!

Миха почепив ліхтарик на чоло і вже наполовину сховався в люку, коли раптом запитав молоду жінку:

— Ви кудись додзвонилися?

— Я… я… — розгублено забурмотіла та.

У відповідь Миха сердито загарчав, аж тут у вікно висунулася мама:

— Михасю, я лікарів викликала! І міліцію!

— Добре, мам!

— Що там у вас?

— Ма, потім! — І його голова зникла в люку.

Льоха вже стояв унизу, під люком, тримаючи на руках маленьку дівчинку.

— Ну, як вона? — запитав Миха, спускаючись по скобах.

— Жива, але, здається, непритомна. «Швидку» викликали?

— Та мамочка так перелякалася, що кнопки на мобілці знайти не може… Моя мама викликала…

Миха схилився над дівчинкою, освітивши її обличчя ліхтариком. Личко було забруднене каналізаційною нечистотою. Миха глянув униз, на свої ноги. Вони були майже до колін у теплій, мутній і смердючій рідині, — водою це аж ніяк не назвеш.

— Ох і гидота… — скривився Льоха й занепокоєно глянув на дитину: — Як же ми її піднімати будемо?

— Потрібні простирадло і мотузка. Стій тут, я миттю! — І Миха спритно поліз по скобах угору.

— Як? Як моя Наталочка? — крізь сльози запитала молода жінка.

— Усе минеться! — запевнив її Миха. — Чекайте тут! Я хутко!

Він знову кинувся додому. Біля дверей наткнувся на маму з татом, що вже зібралися бігти надвір.

— Потрібне якесь старе простирадло… Або покривало… Щоб потім можна було викинути. І мотузка…

— Що там трапилося? — стривожено запитав тато.

— Дитина в каналізацію впала!

— А як же…

— Тату, потім! Дівчинку треба звідти підняти!

Тим часом мама вже винесла старе простирадло і подала Михові:

— Ось… Тільки мотузки…

Стривай! У шафі є ремені, якими ми ме6лі переносили! — згадав тато. — Це навіть краще!

Він метнувся до шафи і в мить ока виніс ремені.

— Гайда! — сказав тато й кинувся сходами вниз.

За хвилину біля люка вже стояло двоє чоловіків, готових допомогти, і Льохова сестра Настя. Миха знову пірнув у люк. На батькову пропозицію спуститися разом, він заперечно похитав головою:

— Тату, ми з Льохою впораємось! Бо тобі костюм доведеться викидати… Та й туфлі, мабуть, теж…

— Але ж там дитина! — не здавався тато.

— Там усе під контролем! Тримай кінець.

Ремені зв’язали докупи. Один кінець залишився в руках у батька, другий опустили в люк. Уже спускаючись, Миха побачив вогні автівки, що завернула у двір.

— Льохо, як ви? Швидка приїхала!

Спритними рухами Миха туго обв’язав дівчинку попід руками простирадлом, Льоха надійно прив’язав до нього ремінь, і хлопці в один голос крикнули:

— Піднімайте!

Постраждала рушила вгору. За нею, притримуючи, щоб не вдарялась об стінки колодязя, поліз Льоха. Миха, почекавши, поки товариш вибереться з люка, теж почав дертися назустріч зоряному небу.

— Фу… Ну й сморід… — пробурмотів один з чоловіків, що стояли біля люка.

— Каналізація, як не як… Не шанелеві духи! — відказала Настя.

— Що-що? — не зрозумів чоловік.

— Шанель номер дев’ять! Духи такі! — прокоментував Миха, вибираючись із люка. — Французька класика!

— А-а… Так, так, це навіть не шинель…

Миха тільки рохнув, тут було не до сміху. Тим часом лікарка, молода мама й Настя, розв’язавши простирадло, почали клопотатись коло маляти. Мама знов було заголосила, але лікарка кинула на неї такий грізний погляд, що та одразу замовкла.

— Як же це ви, мамочко, так не догледіли? — дорікнув жінці один з чоловіків.

— Та я… Та як… Та ж темно! Наталочка бігала, бігала, а потім я дивлюся — не стало її. Я гуди, я сюди… І сама ледь не впала в цю діру! Спасибі хлопцям! Хлопчики, я для вас… Я вам…

У двір заїхала міліцейська машина. Миха кинувся вперед і замахав руками — побоявся, щоб машина не вскочила колесом у колодязь. Із автівки вийшов давній Михин знайомий, майор Ігор Борисович Слісаренко.

— Ну, здоров, Ватсоне! Раз ти тут, то і Холмс, і Настя теж десь недалеко. Я правий?

— Тут я, Ігоре Борисовичу, тут! Здрастуйте!

— Здоровенькі були, Ігоре Борисовичу, — привіталась і Настя.

Що у вас тут сталося? — запитав майор.

— Та ось, дівчинка в каналізацію впала.

— Це як? — не відразу зрозумів майор і озирнувся навколо. — А покришка де? І чому каналізація відкрита? Та ще в таку темінь!… Це ж кримінал!

Майор підійшов до машини «швидкої допомоги» і зазирнув у салон:

— Як дівчинка?

— Уже ніби все добре… Але ще трохи… Якби не хлопці, була б захлинулась, бідненька… — відповіла лікарка.

Мати дівчинки вже майже заспокоїлась. Зарадила цьому й Настя. Вона була поруч, весь час гладила нещасну матір по руці, щось заспокійливо бурмотіла, стискаючи за плечі.

— Як же це так! — несподівано голосно сказала молода жінка, почувши останні Слісаренкові слова. — Та я… Я на них у суд подам! Дитину мені мало не вбили!

— Годі вам, сідайте біля водія, поїдемо в лікарню. Там дитину оглянемо і будемо вирішувати, — сказала лікарка і рвучко зачинила двері «карети».

Молода мати слухняно відчинила двері в кабіну. А тоді раптом обернулася й сказала:

— Хлопці! Хлопчики! Спасибі вам! Довіку не забуду! Ви мені дитину врятували! Дякую!

Двері зачинилися, і «швидка» рушила, везучи водночас нещасну й щасливу матір і її дивом врятовану доньку.

Миха колом обійшов діру люка, потім увімкнув ліхтарик й оглянув усе в радіусі десяти метрів.

— Ігоре Борисовичу, а покришки таки нема! Думаю, що її вкрали.

От покидьки! — спересердя вигукнув Л ьоха. — У них що, ні мізків, ні совісті?! Залишили діру серед дороги!

— Та кому ця покришка треба? — здивувалася Настя.

— Ну, не скажи… Може, хтось хату будує, от і треба, — відповів Льоха.

— А може, на металобрухт, — додав Миха.

— Цілком можливо, — погодився майор Сліісаренко, — але які, все-таки, покидьки!

— Треба чимось діру позначити, аби ще хто- небудь не впав, — сказав Миха.

— Добре кажеш, сину! Яку-небудь гілку… коробку… Ану, глянь біля сміттєвих баків, — запропонував Михові батько.

Морочилися з півгодини, поки хоч якось вирішили проблему. Дорога була вузькою, по ній могла проїхати тільки одна машина. І тому що не пробували, виходило, що дорогу просто перегороджували. Зрештою, Мишко згорнув знайдену на смітнику велику картонну коробку так, що заткнув нею діру, як пробкою. Вона стирчала над поверхнею дороги сантиметрів на п’ять. Її добре було видно у світлі фар, і машини могли без труднощів проїхати над нею.

— Ну, водоканал, зажди в мене! — пригрозив кулаком майор. — Я вам завтра влаштую, начувайтеся!

Після такого грізного попередження майор сів у машину і поїхав до себе у відділення. Помалу всі розійшлися по домівках. Миха першою чергою сходив у душ і ретельно вимився. Переодягнувшись, зайшов на кухню. Мама з татом і далі обговорювали пригоду.

— Що це за люди! — обурювалася мама.

— А якби дівчинка загинула? Як так можна?

Та то кивав на знак згоди.

— Деякі людці, — сказав він, — заради грошей готові на все! І скільки там тих грошей… Скільки тієї покришки?

Миха мовчки пройшов до кімнати, сів за комп'ютер. Полазив по інтернету и знову вийшов на кухню.

— Тату, — сказав, — покришка від люка важить майже п’ятдесят кілограмів. А чавун приймають приблизно по півтори гривні за кілограм. Тож виходить, що за ту залізяку можна отримати сімдесят-вісімдесят гривень. А нова покришка коштує гривень сімсот. Отак…

— Нічого собі…

Миха подзвонив Льохові й розповів, що йому вдалося нарити в інтернеті.

— Гм… — гмикнув Льоха. — Це що ж виходить? Хтось організував собі бізнес на чужих життях? Скільки, ти кажеш, покришка одна важить?

— Півсотні кеге, десь так.

— Яким же це бугаєм треба бути, щоб таке тягати?

— Тут биком не обійтися! — хихикнув Миха.

— Тобто? — не зрозумів Льоха.

— Тут треба щонайменше мамонтом бути!

Обидва зареготали.

— З чого ви тут так весело іржете? — Миха почув у трубці Настин голос.

— Починаємо шукати мамонта! — відповів Льоха.

— Кого? — здивувалася Настя.

Обидва хлопці знову зареготали.

— Мамонта… — крізь сміх видушив Льоха. — Волохатого такого… У нього ікла завбільшки з тебе! Ха-ха-ха!

— Дурень ти! — гордо відказала Настя. — У мамонта не ікла, а бивні!

— Невже?! — вдав здивування Льоха. — І в якій розумній книжці ти це вичитала?

Настя витягла з рюкзака комікс із кольоровими малюнками для найменших і простягла Льохові:

— А ось тут написано! — Вона докірливо похитала головою і додала: — Читати треба більше!